5.3 Доречність мовлення

Пригадаймо, як часто ми кажемо: “До речі, варто б…” або “це доречно “, “це не

доречно “. Який зміст вкладаємо в поняття доречний? Доречний – це такий, що відповідає

ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до мети висловлювання. Отже,

доречність – це така ознака культури мовлення, яка організовує його точність, логічність,

виразність, чистоту і т.ін., вимагає такого добору мовних засобів, які відповідають змістові

та характерові експресії повідомлення. Для доречності в мовленні самих мовних засобів не

достатньо – доречність враховує ситуацію, склад слухачів (читачів), естетичні завдання.

Висловлювання доречне, якщо з його допомогою досягається мета, що ставилася

мовцем, якщо потреби мовця реалізовані. Уміння вибрати найбільш вдалу форму

спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формуються і практикою мовлення, і

психологією людських стосунків. Не може наше мовлення бути безбарвним – навіть

офіційний і науковий стилі мають свою тональність: переконуючу, доказову. Мовлення

повинно бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним. І просторічний елемент

мови виконає свою функцію, якщо буде стилістично виправданим, доречним.

Кожен стиль має свої закономірності відбору мовних засобів, певний реєстр цих

засобів, яким він різниться від інших стилів. Стильова доречність твориться узгодженістю

засобів, їх несуперечністю. Напр.: діалектизми, канцеляризми, просторічні слова в

художньому стилі виступають як засіб стилізації та індивідуалізації персонажів. У

38

науковому, публіцистичному, офіційно-діловому стилях, які мають здебільшого писемну

форму вияву, доречні складні, розгорнуті синтаксичні конструкції, в усному ж мовленні

доречніше розчленовувати, розбивати висловлювання на частини, подавати його окремими

частками – так воно краще виконає свої комунікативні функції.

У науковому тексті не доречні емоційно-експресивні мовні одиниці (вони закріплені

за розмовним і художнім стилями), зате цілком доречна термінологічна лексика, мова

символів, графіків, схем, які не бажані в інших стильових різновидах мовлення.

Окрім стильової доречності, треба дотримуватися доречності контекстуальної. Воан

рекомендує різні типи неповних речень:

− контекстуальні – коли відсутність членів речення (підметів, обставин)

можлива і доречна тому, що вони наявні у попередній фразі, змістовий зв’язок з

ними не втрачено, а з метою економії мовлення, його лаконізму, динамічності в

даній фразі вони випускаються (Мама уважно слухала доньку. Не перебивала її

сповіді);

− ситуативні – коли пропускаються з метою максимальної швидкості

повідомлення ті члени речення, які слухач легко “підставляє” відповідно до

ситуації (напр., на тролейбусній зупинці: П‘ятий? (Який це тролейбус - п’ятого

маршруту?). - Ні, другий);

− еліптичні - колі структура речення (зумовлена специфікою його змісту,

метою висловлювання, особливо афективною інтонацією) підпорядковується і

граматичним, і стилістико-експресивним нормам (напр.: Горить ніби щось?!

Вбігла в хату, до плити – холодна, слава Богу).

Контекстуальною доречністю визначається порядок усіх слів у реченні.

Ситуаційна доречність організовує мовлення відповідно до ситуації спілкування,

така доречність пропонує форму спілкування (монолог, діалог, полілог, внутрішній

монолог), форму звертання (авторська множина, множина ввічливості, внутрішня множина,

однина, офіційні формули звертання, етично-нейтральні, фамільярні_______, інтимні: добродію,

пане, пані, панове, товаришу, колего, діти, Галино Іванівно, Катрусю) та ін. Ситуація

коригує і висоту тональності мовлення (голосно – тихо – пошепки), і темп мовлення

(швидкий - середній - повільний), і видозміну (рухливість) цих ознак виразності мовлення.

Від ситуації, особливостей співрозмовника (аудиторії) залежить і лексичне наповнення

тексту (міра його складності, характер логіко-семантичних зв’язків та їх мовне вираження,

обсяг лексики з конкретним і абстрактним значенням), і застосування в ньому немовних,

візуальних засобів (схем, графіків, формул, таблиць).

Доречність мовлення має важливе суспільне значення, бо вона регулює (повинна

регулювати!) нашу мовленнєву поведінку в суспільстві, у певному соціальному середовищі.

Таким чином, доречність ще й особистісно-психологічна: мовний контакт співрозмовників

буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для цієї ситуації

спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав’язувати слухачеві свою думку,

свій підхід до справи, її оцінку, перспективи (хоч ми не тільки повідомляємо інформацію, а

й мимохіть передаємо своє ставлення до повідомлюваного) – він повинен дбати про те, щоб

не травмувати слухача, не принижувати його гідності, не чинити насильства над його

волею.

Особливо про це варто пам’ятати тим, хто має своїми співрозмовниками дітей,

старших людей, хворих (фізично чи душевно). Не можна забувати, що слово так само легко

вбиває, як і легко лікує, що сказане слово назад не повернеш – воно виконає ту роль, яку

йому відвела мова, і ніякі виправдання на зразок “Я не це хотів сказати” не допоможуть.

Звичайно, відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно

від ситуації і завдань спілкування досягається мовленнєвою практикою. Навички доречного

мовлення можна виробити, якщо:

1) усвідомити необхідність коригувати мовлення задля його доречності;

2) володіти культурою мовлення і культурою спілкування за допомогою мови;

39

3) мати високу загальну культуру: коли норми етики є переконанням людини, а

ввічливість, доброзичливість, терплячість і терпимість до чужих вад, повага до людей – її

органічними почуттями, а не лише правилами поведінки;

4) засвоїти мову не лише як шкільний предмет, а й як “живу схованку людського

духу”, і берегти її як народний скарб.

Доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю,

багатством, чистотою. Тільки в сукупності ці ознаки формують високий рівень культури

мовлення суспільства і кожного його члена зокрема. Щоб бути доступним кожному, хто

стає співрозмовником, мовлення повинно відзначатися виразністю. Ця ознака культури

мовлення підсилює кожну з пояснених ознак.

Використана література:

1. Пентилюк М. І., Марунич І. І., Гайдаєнко І. В. Ділове спілкування та культура

мовлення: навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2010. – С. 5-30.

2. Шевчук С.В. , Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням:

Підручнк. – 2-ге вид., виправ. і доповнен. – К.: Алерта, 2011.- С. 68-70.

40

ЛЕКЦІЯ 6. КОМУНІКАТИВНІ ОЗНАКИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

(продовження)

План

6.1. Виразність мовлення

6.1.1 Контакт з аудиторією

6.1.2 Технічні показники виразного мовлення

6.1 Виразність мовлення

Виразність мовлення формується впродовж усього життя: мовленням середовища

(сім’ї, друзів, колег), і авторитетів (майстрів сцени, екрана та ін.), і художньою літературою,

читання якої вголос – для себе і для слухача – виробляє не тільки чуття мови, а й чуття

образу, емоції - ”душі” тексту.

Виразне читання, якого ми вчимося в школі, покликане навчити не тільки читати

художні тексти (напам’ять чи за книгою), а й узагалі вести розмову, тобто спілкуватися з

однією людиною чи з цілою аудиторією, адже воно навчає так говорити, щоб чітко

виразити:

• що я хочу сказати;

• для чого буду говорити, чого хочу досягти;

• що хочу передати, чим поділитися;

• яке моє ставлення до предмета мовлення;

• якою буде ситуація мовлення (фон).

Мистецтво живого слова впливає одночасно і на думку, і на почуття людини. Про

думку пам’ятають усі, але багато хто забуває, що засвоєння слухачами знань повинно в той

чи інший спосіб зумовлювати їхні вчинки, суспільну діяльність, а це відбудеться лише тоді,

коли діяти не тільки на розум, а й на серце слухача.

Мову саму по собі не визначають як гарну чи негарну, – таким буває тільки

мовлення.

Виразність залежить від дотримання законів, властивих відповідному видові

читання:

1) поетичному (читання віршів, зокрема авторське), при якому на перший план

висувається форма (метр, ритм, рима, мелодика і т.д.);

2) літературному, коли форма зливається зі змістом і зберігається постійна увага

до теми, задуму твору;

3) театралізованому, при якому театральні засоби підпорядковуються владі

слова;

4) дуетному, коли двом мовцям треба втілитися в одну форму для відтворення

спільного, єдиного змісту;

5) читанню з музикою, коли на музичний супровід переноситься вага підтексту,

коли музика випереджає (“настроює”) реалізацію задуму або домовляє (договорює) за неї.

Усе в нашому мовленні залежить від знань. Сьогодні надзвичайно високим став

рівень поінформованості кожної людини. Широке розповсюдження засобів масової

комунікації (преси, радіо, телебачення), зрослий загальноосвітній рівень усього населення,

активізація особистих контактів відчутно знизили “ефект новизни”, що завжди був

головним стимулом кожного пізнавального акту. Отже, зменшується розрив між рівнем

знань учителя й учнів, лектора й аудиторії, ініціатора обговорення теми й співрозмовника.

Будь-який публічний виступ активно сприймається тоді, коли його виклад постає

перед слухачем як жива робота мислі, тобто коли думка оформлюється “на очах” у слухача.

41

Отже, треба домогтися того, щоб промовляння чужого тексту сприймалося як процес

говоріння, як акт формування і формулювання власної думки.

Виконання першої “заповіді” усного слова – той, хто говорить, повинен спілкуватися

з тими, хто слухає - набуває в процесі виразного читання особливого відтінку: якщо текст

читається, спілкування дещо послаблюється, адже в ньому не беруть участі очі; міміка,

жести сковані, невиразні (працює голос, інтонація, внутрішнє “бачення” ситуації

спілкування); коли ж текст виголошується напам’ять, то ефективність спілкування зростає,

бо споглядання аудиторії, точніше, утримування її в полі зору зумовлює зміну окремих

параметрів виконання (не пов’язаних з характером твору) залежно від реакції слухачів

(напр., читати можна тихіше чи голосніше, більший обсяг тексту чи менший, нагнітати

емоційність чи тримати її в межах, які передбачають самовключення слухача, та ін.).

6.1.1 Контакт з аудиторією

Принципова вимога до виразного читання – контакт з аудиторією (слухачем) з

метою активізації сприймання почутого нею. Контакт, зрозуміло, починається з подолання

психологічного бар’єра між читачем і слухачем. Висота і щільність цього бар’єра залежать

від багатьох явищ:

1. Внутрішньої невпевненості читця у тому, яким буде прочитання. Ця

невпевненість долається психологічною підготовкою до виконання тексту вголос,

натренованістю читця взагалі і на даному тексті зокрема.

2. Природної настороженості слухачів (аудиторії): Чи скаже мовець щось нове?

А що саме буде цікаво? Чи знадобиться нам повідомлюване?

3. Особливостей психології аудиторії, що залежить від віку слухачів, характеру

їх розумової діяльності, рівня знань, етичного виховання і т.д. (напр., учнів І – IV класів

можна змусити в класі вперше прочитати текст вголос, учнів же старших класів до цього

треба підготувати морально і дати їм змогу самостійно потренуватися – для них небажані

“провали”, негативна оцінка виконаного, тобто їм потрібен час на налаштування).

4. Вікового бар’єра (якщо такий є) між читцем і аудиторією: коли серед слухачів

є бодай одна особа відчутної з читцем різниці у вікці (напр., учитель серед учнів, студент-

практикант у IX – XI класах, чийсь значно молодший брат чи сестра), характер виконання

тексту набуває нового відтінку – він “запрограмовується” на ефект новизни і ефект

авторитетної оцінки.

5. Рівня знайомства читця і слухача. Звичайно, психологічний бар’єр тривкіший,

коли читець і слухач не знайомі чи мало знайомі. У “добрих знайомих” цей бар’єр

долається з першого обміну поглядами, з перших звукових акордів (правда, у цьому

випадку зменшується діапазон реалізації ефекту новизни).

6. Кількості слухачів – при малій їх чисельності психологічний бар’єр слабшає.

Основою як мовлення, так і читання завжди є думка і почуття. І не суттєво, що

оформлюється звуковим мовленням: висловлюються власні думки і переживання, чи

виразно читається чужий твір, тобто передаються чужі думки.

6.1.2 Технічні показники виразного мовлення

До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать:

дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жести і міміка. Лише добре

оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу

якість. Отже, техніка мовлення (і читання) – це навички, вміння реалізувати мову в

конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача інтелектуальне,

емоційно-естетичне, спонукальне враження.

42

Дихання є основою виголошуваного мовлення: звучання, “голос” мовлення

починається із вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу,

різноманітність відтінків людського голосу.

Умови правильного дихання:

1. Вдихати повітря через ніс треба вільно, безшумно.

2. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок

повітря, необхідного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить

від позачергового вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричинює

уривчастість, поверхневість дихання.

3. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю (не допускати повного

звільнення легенів від повітря) – це призведе до аритмії, фальцетів та ін. Витрачати повітря

потрібно економно й рівномірно.

Необхідно скористатися кожною природною зупинкою в мовленні для дозбирування

запасу повітря у легені. Поповнювати запас треба своєчасно і непомітно.

4. Пам’ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже – сила звучання

голосу.

5. Вдихати і видихати треба безшумно, непомітно для слухача, адже якісний

звук утворюється спокійним струменем повітря, що виходить під час рівномірного вдиху і

видиху (тут не йдеться про афективне мовлення).

Таким чином, умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть

бути реалізовані систематичним тренуванням. Необхідно дотримуватися й деяких

гігієнічних правил:

• дихання залежить і від розміру приміщення, його акустики;

• сила звука залежить від якості дихання, яка досягається активною роботою

реберних, діафрагмових і голосових м’язів;

• оскільки надлишок повітря утруднює утворення звука, не варто набирати в легені

надто багато повітря;

• поза повинна бути вільна (рівно сидіти, краще – стояти, грудна клітка не

стиснута, голова піднята);

• не можна надмірно підсилювати голос, а отже напружувати голосові зв’язки, бо

це вимагатиме напруження й від дихального апарату, що призведе до розладу

всього апарату мовлення;

• не варто без належної паузи переходити від афективного до врівноваженого

мовлення – у стані афекту дихання не може бути правильним.

Голос, як пояснює тлумачний словник української мови, – це «сукупність різних

щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за

допомогою голосового апарату». Голос _______– це дієвий компонент звукового мовлення.

Основні властивості голосу такі:

• повнозвучність – тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості

або напруженій звучності;

• милозвучність – тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків:

хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків;

• мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз,

встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватись і падати і т.д.;

• злетність – здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні,

коли мовець не напружується, щоб подолати голосом значну відстань; здатність

голосу виділятися на фоні інших звуків;

• гнучкість – здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю

звучання і тембром;

43

• висота (звуковисотність) – це якомога повніше використання мелодійного

діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей;

• об’єм, або діапазон – тобто кількість доступних для відтворення нот (залежить

від наявних у голосі відносних нот і тонів);

• сила – це повноцінність, компактність звуків, визначається тим простором, який

звук повинен заповнити;

• тривалість– збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах

використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх

відтінки), тобто здатність людини довго, не втомлюючись, говорити повними,

чистими звуками.

Голос – виразник не лише розуму (змісту), а й серця (емоцій) тексту. Тому

досконале володіння власним голосом – головна умова виразності мовлення: залежно від

обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням і

голосовими зв’язками, тембр голосу, його мелодику, висотність, силу. Звичайно, самих

лише природних даних для цього замало – голос необхідно тренувати, зокрема людям, які

користуються ним упродовж тривалого часу.

Головні гігієнічні вимоги до голосу такі:

1. Пам’ятаючи, що голосові зв’язки зношуються, виснажуються, не можна їх

напружувати чи змушувати працювати без відпочинку понад критичну для голосу часову

межу.

2. Оскільки краса і сила голосу залежать від органів дихання, гортані й

резонаторних порожнин, треба дбати про їх скоординовану роботу, що можливе

насамперед за умови їх доброго фізичного стану (здоров’я).

3. Враховуючи вікові особливості голосу, зокрема можливі зміни звучання

(“мутація” голосу) у школярів 11-14 років, не треба домагатися видозмін від голосу, який

перебуває в стані фізіологічної перебудови.

4. Кожну зміну голосових властивостей, напр., зміни регістрів (Регістри – це

певна кількість звуків послідовної висоти), темпу, сили звучання, треба здійснювати

невимушено, без напруження (так збережемо працездатність органів голосотворения) і

непомітно для слухачів, чим можна домогтися переконливості, органічності нашого

сприйняття і сприйняття слухача.

5. Оскільки поліпшення тембру залежить і від нашої волі, то вона повинна

підпорядкувати собі наш настрій, психологічні особливості, фізичний стан тощо.

Дикція – це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків

мовлення, а орфоепія – це норми вимови, які діють у даний час, літературні норми. На

дикцію і на орфоепію впливають різні чинники: а) особливості діалектного мовлення; б)

явища білінгвальної практики; в) варіантні явища літературної вимови (точніше, незнання

цих варіантів); г) індивідуальні особливості (фізичні _______вади) органів мовлення; д) психічний

стан мовця, ситуація.

У зв’язку з цим необхідно:

• контролювати мовлення щодо темпу, пам‘ятаючи, що при нормальному темпі

мовлення за хвилину говоримо не більше 70-75 слів, що становить 8-10 речень

(“скоромовлення” не допустиме, воно спотворює вимову, чіткість, звучність);

• уникати монотонного мовлення, яке з’являється при “розтягуванні” фрази;

• не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання

останніх слів у фразах;

• пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правильність

дихання і володіння голосом, що, безсумнівно, можливе лише внаслідок

серйозних тренувань;

• дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату.

44

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюються фізіологічними причинами,

вольовою спрямованістю звука, етикою. А ще – добрим знанням орфоепічних норм, які

діють у конкретний час.

Взагалі виразність формується ситуацією спілкування і структурними стилями мови.

Виразність не зводиться лише до виражально-зображувальних засобів мови (напр., тропів,

стилістичних фігур) – звичайне слово, навіть окремі звуки можуть виявитися виразними,

якщо вони будуть актуалізовані інтонаційно, контекстуально, зокрема, за допомогою

порядку слів, членування мовлення паузами.

Виразність буває структурно-інтонаційною і логічною.

Логічна виразність пов’язана зі змістом висловлювання і досягається інтонаційним

виділенням тієї частини фрази, яка виражає головну думку.

Зауважимо, що при членуванні мовлення на значні частини (речення-фрази, періоди,

надфразні єдності) зміна основного тону повинна підтримуватися значною паузою, яку

прийнято називати тональною. Нею відділяються: репліки мовців у діалозі; одна частина

опису (її кінцівка) від другої (її початку), в якій увага слухача переноситься на інше місце і

на інший час.

Значні можливості має так звана експресивна пауза. Вона робиться перед словом або

групою слів, яким треба надати особливої сили, виділити їх за силою. Тривалість такої

паузи (вона ніяким знаком на письмі не позначається) залежить від того, якої саме

значеннєвої сили і сили звучання ми хочемо надати слову (чи словам). А оскільки

експресивна пауза залежить від бажання й естетичних смаків мовця, то її треба добре

осмислювати, щоб не допустити фальшивої “виразності” або спотворення художньої

вартості тексту.

Логічне розповідне, спокійне мовлення характеризується паузами, вольове мовлення

– наголосами, афективне – мелодією.

Фразовий наголос не тотожний логічному. Відмінність насамперед у тому, що

фразовий наголос – елемент мови, логічний – мовлення; перший керується законами

граматичної логіки, другий – логіки стилістичної, тобто залежить від ситуації мовлення.

Наголошення слів може бути:

• висотним – коли потрібне слово виділяється більш високим або нижчим тоном

порівняно з тоном ненаголошених слів у реченні (логічний наголос буває

сильним, слабким і середнім);

• темповим – коли наголошене слово промовляється повільніше або швидше за

інші слова у фразі;

• силовим – коли наголошення здійснюється вольовим, підкресленням провідного

за змістом слова (наголос взагалі є виразником волі у мовленні);

• паузовим – коли слово виділяється (наголошується) за допомогою паузи перед

ним, тобто більшого (тривалішого) відокремлення його від інших слів (логічні

паузи групують слова за змістом у межах фрази, надфразної єдності).

Логічні паузи не завжди позначаються розділовими знаками (знаки передають

граматичні паузи). Такі паузи виникають:

1) коли підмет складається з двох і більше слів (Батько з сином І любили ходити

в гори. Триста сімдесят прізвищ…/Триста сімдесят солдатів/не навернулися додому);

2) коли необхідно підкреслити (актуалізувати) присудок (Яку б не відчув я І на

плечах знемогу, /якими б шляхами не йшов, /В найтяжчі хвилини гукав на підмогу /Надію, і

Віру, й Любов. – М.Ткач);

3) для відокремлення групи підмета від групи присудка (І блідий місяць /на ту

пору /із хмари де-де виглядав. – Т.Шевченко);

4) для виділення додатка (або групи додатка), який знаходиться після присудка

(Стачає у тебе / і хліба, і солі / і спілого колосу в орному полі… - А.Малишко);

45

5) для виділення обставинних слів (Дуби ростуть / поволі, неквапливо. -

М.Рильський; Пізно увечері, а то й уночі / Нестор Іванович виходить надвечір і споглядає

зоряне небо. – Є.Гуцало);

6) для виділення порівняння в орудному відмінку (виглядав / колосом на

глиняних ногах; почувалася / принцесою на горошині).

Основним контролером сили логічного наголосу, довжини логічної паузи є слух.

Інтонаційна виразність. Рухливим є таке мовлення, ритмічність, темп якого

координується мовцем, вільно, невимушено переходить від повільного, розміреного до

швидкого, стрімкого (плавність, навіть наспівність, легко переходить у стрімкість чи

навпаки) і при цьому зберігається виразність та правильність вимови.

Гнучкість мовлення полягає в легкості, різноманітності підвищень чи знижень від

основного тону, в змінах тембру відповідно до вимог – логічних і художніх – певного

тексту.

Наголошуваність, темп і мелодія організовують мовлення і найвиразніше

виявляються в інтонуванні не окремого слова, а групи слів, тобто у мовленнєвому потоці, в

усному мовленні. Вони, звичайно, зароджуються в орфоепії, залежать від володіння

орфоепічними нормами та їх варіантами. Наголошені склади завжди вимовляються

повільніше, а ненаголошені – дещо швидше; це пояснюється силовим характером наголосу

і потребою “розгону” для його виповнення. Наголос, темп і мелодія залежать від

раціональності (природної, тобто фізіологічної, і зумисної, цілеспрямованої) пауз, кількість

і довгота яких зумовлюється тривалістю (кількістю) звучання і смисловою функцією паузи.

Сила у мовленні – це його наголошуваність (динаміка), напрямок – це мелодія

мовлення, швидкість – темп мовлення, зупинка – це паузи у мовленні. Паузи в мовленні на

письмі позначаються розділовими знаками, кожен з яких передає різну тривалість

“мовчання” – зупинки у мовленні, початок і кінець якої має відповідну інтонаційну

“рамку”, створювану мелодією слів, що знаходяться перед паузою і після неї.

Культура слова – це мистецтво, оволодіти яким може той, хто зуміє органічно

поєднати текст (матеріальне вираження думки) з почуттям, переданим ним, тобто оволодіє

мовною системою, механізмом інтонування (мелодією, наголосом, темпом, паузами) та

позамовними засобами увиразнення, підсилення емоційності: мімікою й жестом.

Чим емоційніша людина, тим багатшою буде її міміка; чим вільнішим і багатшим

буде мовлення, тим точнішими будуть жести.

Ось кілька рекомендацій:

1. Пам’ятаючи, що людське обличчя, особливо очі, володіють винятковою

виразністю, треба намагатися бачити слухача і стояти перед ним так, щоб і він бачив у

доброму освітленні наше обличчя.

2. У всіх ситуаціях живого спілкування (навіть на сцені) треба залишатися

природним, самим собою (або повністю перевтілитись у свого героя).

3. Жести, міміка мовця повинні мати ознаки його індивідуальності, а не бути

запозиченими у популярного артиста, який користується успіхом.

4. Не варто, проте, і хизуватися індивідуальністю – не можна бути однаковим у

різних ситуаціях спілкування, “культивувати” до самозамилування свою манеру говорити.

5. Мовлення повинно бути змістовним, яскравим і емоційним, але не варто

“нав’язувати” слухачеві власних емоцій від мовленого – їх треба викликати у слухача, тому,

читаючи, треба бути щирим і природним. У цьому полягає й естетика спілкування.

6. Природні можливості людського голосу, його тембр, темп мовлення у

поєднанні з мімікою і жестами творитимуть виразність мовлення, якщо будуть

підпорядковуватися усвідомленій меті спілкування і якщо текстові мовлення цілком

віритиме його інтерпретатор.

7. Надмірна жестикуляція, невиправдана міміка з’являються, коли мовлення

бідне, неточне. А оскільки міміка й жести лише допомагають слову, то необхідно опанувати

багатство мови – словникове, структурно_______-інтонаційне, акцентуаційне та ін.

46

8. Стриманість є ознакою вихованості, тому, прагнучи до високого рівня

вихованості, треба остерігатися, щоб стриманість не перейшла у скованість, адже

мистецтво живого мовлення потребує невимушеності у вираженні думки і почуттів.

9. Коли хочеш переконати слухача або читача у правдивості запропонованої

теми, подбай, щоб: а) слово твоє було зрозумілим, б) тема була переконливо обґрунтована.

10. Необхідно тренувати слух, щоб тонко відчувати і чуже, і власне слово.

Тренувати варто також свої почуття, щоб уміти їх і стримувати і виявляти в рамках

пристойності, етики. Це допоможе вправно володіти психологічними жестами.

Велике значення має наявність чи відсутність у мовця внутрішнього бачення тексту,

що контролює інтонацію й емоції, які диктують міміку і жести.

Отже, усі комунікативні якісні ознаки мовлення тісно пов’язані між собою,

зумовлюють справжню красу мови. Культура мовлення – це культура людини, а відтак і

культура всього суспільства.

47

ЛЕКЦІЯ 7. СТИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

План

7.1. Функціональні стилі української мови

7.2. Розмовний стиль

7.3. Науковий стиль

7.4. Публіцистичний стиль

7.5. Художній стиль

7.6. Офіційно-діловий стиль

7.7. Епістолярний стиль

7.8. Конфесійний стиль

7.1. Функціональні стилі української мови

Кожна високорозвинена сучасна мова поділяється на стилі. Слово "стиль" походить

від латинського stilus ("паличка для письма") і вживається як термін у літературі, мистецтві,

архітектурі, соціології, менеджменті тощо.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і

ситуація мовлення.

За образним висловом Дж. Свіфта, "стиль – це потрібні слова на потрібному місці".

Так, наприклад, слово говорити – нейтральне і може використовуватися в будь-якій

ситуації, ректи – застаріле й урочисте, балакати – розмовне, мовити – піднесено-урочисте,

гомоніти – розмовно-голубливе, просторікувати – зневажливе, патякати – просторічно-

зневажливе.

Кожний мовний стиль має:

1. сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);

2. призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і под.);

3. форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);

4. характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т. ін.).

Досконале знання специфіки кожного стилю - запорука успіху в будь-якій сфері

спілкування, зокрема й у професійній.

Якими ж стилями слід послуговуватися під час професійного спілкування?

У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі:

1) розмовний, який має два різновиди:

а) розмовно-побутовий;

б) розмовно-офіційний;

2) книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній).

Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного листування) і

конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних

книг тощо).

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване,

його мета й характер визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців, друге

– зумовлене соціальними функціями мовців, тобто регламентоване за формою та змістом.

Звичайне спілкування попередньо не планується, ділові ж контакти передбачають їх

попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих

висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов’язаних між

собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний

характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь

визначеної мети.

48

Очевидно, що стилями професійного спілкування є розмовно-офіційний різновид

розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий.