6. Програмно-цільові важелі ринкової трансформації та пожвавлення економіки

Подальший спад виробництва, наявність глибокої кризи платежів на всіх рівнях банківсько-фінансової та господарської діяльності, практичне припинення процесу кредитування, падіння життєвого рівня народу — це ознаки екстраординарної нестійкості перших прикмет стабілізації економіки України.

Ставши за своєю спрямованістю переважно ринковою, українська економіка суттєво не відчула позитивного впливу ринкових змін, паралізовано і ринок і відтворювальний процес, а соціальна ціна перетворень підриває довіру народу до них і створює соціальну напругу. В Україні не вдалося поки що створити соціально-орієнтоване господарство, змінити механізм розподілу, досягти соціального партнерства.

Існуюча ситуація, значні економічні та соціальні втрати потребують пояснень та аргументації у поєднанні з пошуком шляхів подолання нагальних проблем. Характерним є відсутність однієї «великої» причини, що призвела до сучасного стану, а існує ціла система факторів: складні стартові умови; політичне протистояння гілок влади і, як наслідок, вади законодавчого процесу; відсутність дієздатного апарату управління (як макро-, так і мікрорівня) та досвіду управління в умовах ринку; високий рівень корумпованості та економічної злочинності; податковий тиск і тінізація економіки; непослідовний процес приватизації; слабкий розвиток малого і середнього бізнесу; недостатня робота з формування принципово нової, адекватної ринку інфраструктури; нездатність банківської системи забезпечити необхідне нагромадження кредитних ресурсів і відсутність сприятливого інвестиційного клімату для залучення іноземних інвестицій; світова та російська фінансова криза тощо.

Відповідно, немає й окремого, «простого» рішення. Подолання кризи можливе тільки при комплексному підході до розв’язання існуючих проблем з урахуванням усіх факторів, що на них впливають. Таких підходів доволі багато [16, с. 28—36].

Ситуація ускладнюється тим, що потрібно розв’язувати завдання, які, на перший погляд, не мають позитивного рішення: подолання одних проблем погіршує стан інших і викликає нові проблеми. Наприклад, як добре відомо, подолання інфляції та забезпечення стабільної національної валюти супроводжується розгортанням кризи платежів, бартеру, зростанням заборгованостей із заробітних плат і пенсій, зниженням платоспроможного попиту та рівня монетизації, в цілому — охолодженням національної економіки. Суттєвий податковий тиск сприяє тінізації економіки та скороченню обсягів виробництва, однак просте його зниження небезпечне зменшенням наповнюваності бюджету, відповідно через те так довго не приймається рішення про перегляд системи оподаткування, яку всі визнають вкрай незадовільною.

Закономірність розвитку подій пояснюється надзвичайно складною взаємопов’язаністю та взаємозалежністю окремих ланок та елементів економіки, їх складністю та, часом, суперечливістю існуючих тенденцій.

Тому і пропозиції з покращання ситуації надзвичайно різноманітні — від абстрактно захмарних, інколи навіть заземних (на рівні економічного романтизму), до надзвичайно приземлених (на рівні допомоги конкретній галузі чи навіть окремим «стратегічним» підприємствам).

Одним із факторів цього є існуючі протиріччя як у макро- та мікроекономічному підході, так і між макро- та мікрорівнями, їх потребами та інтересами. Приклад України красномовно доводить, що досягнута макроекономічна стабілізація сама по собі автоматично не веде до стабілізації на мікрорівні окремих суб’єктів економіки: підприємств, домашніх господарств і, що дуже цікаво, держави як економічного суб’єкта.

У цих умовах усе частіше доводиться чути дискусії про роль держави в перехідній економіці. Прибічники посилення ролі держави пояснюють кризу втратою державного контролю за економічними процесами в ситуації, коли ринок ще не сформований і ринкові регулятори ще не діють, а система, втративши керованість, йде на самоплив, розбалансовується, дестабілізується. Супротивники обґрунтовують свої погляди надмірним і часто недолугим втручанням органів влади, які бюрократизують і формалізують, ускладнюють і гальмують як процеси ринкового перетворення, так і поточні економічні процеси, а держава виступає на економічному полі як невдаха-гравець.

Навіть у країнах з розвиненою ринковою економікою існують її коливання і вчені, економісти, урядовці також дискутують відносно ролі держави, тим більше, що ця роль у різних країнах різна. Відомий американський фахівець у вивченні державного сектора Джозеф Стігліц дотримується думки, що «діапазон дій уряду у вирівнюванні ділового циклу є дуже обмеженим. По-перше, для приватного сектора існує тенденція до вжиття заходів, які нейтралізують дії державного сектора. По-друге, щоб діяти ефективно, уряд повинен правильно планувати в часі свої зміни. В усвідомленні, запровадженні та ефективності існують значні часові лаги, а вони можуть призводити до того, що уряд може поглибити циклічні коливання рівнів, замість того, щоб зменшити їх» [17, с. 820].

Тобто, йдеться, по-перше, про еластичність дій уряду у вигляді реакції інших суб’єктів економіки на них. Так, в Україні надмірний податковий тиск призводить до наявності тіньової економіки; посилення адміністративних заходів пошуку та «освітлювання» тіньових або сірих доходів викликає розробку нових схем ухилення від оподаткування. По-друге, проходить певний період часу між усвідомленням необхідності дій уряду, прийняттям рішення, впровадженням його у життя та реакцією економіки на нього. Наявність цього лагу може призводити до того, що дії будуть йти із запізненням і не давати очікуваного результату, а, в гіршому варіанті, ускладнювати ситуацію.

Економісти майже всі єдині в розумінні нагальної необхідності істотного підвищення ролі регулюючих дій держави суто економічними методами. Причому йдеться не тільки про збереження ринкового вектора розвитку, а й про суттєве посилення його та надання йому більшої спрямованості на кінцевий результат, створення умов реалізації цілого комплексу відповідних заходів.

Однак складається враження, що урядовці не мають конкретної програми дій, кроки здійснюються у пітьмі методом наукового тиску, шляхом проб і помилок. Чого лише варті численні закони, укази і постанови, назви яких починаються зі слів: «Про проведення економічного експерименту...». Може вже досить експериментувати?

Держава повинна управляти економікою через створення інституту держави та комплексної системи державного регулювання, планування і прогнозування, визначення пріоритетів економічного розвитку. В умовах глобалізації потрібно докладати зусиль до збалансованості національного ринку та державної підтримки реалізації конкурентних переваг національної економіки на світовому ринку.

Безумовно, потрібно створити таку систему, яка б унеможливлювала зловживання на державному рівні та за допомогою державних інститутів та інструментів. У цьому контексті варто згадати Національне агентство з управління корпоративними правами та його взаємовідносини з Фондом держмайна. Передача управління часткою державної власності вже отримала в пресі красномовну назву «приватизація менеджменту», що здійснюється замість реальної приватизації.

Як результат різного роду зловживань фінансові потоки на всіх рівнях економіки деформуються і викривлюються корумпованістю влади під впливом мафіозно-кланових структур, спекулятивного бізнесу, рекету тощо. Національна економіка руйнується, розкрадається, розпродується, потрапляє у сферу економіко-політичних інтересів інших держав. За поточне споживання (наприклад, газу) іноземні постачальники та кредитори вимагають розрахунків нерухомістю та капітальним майном, що є надбанням попередніх поколінь. В Україні народжується і зберігається лише той капітал, який започатковується у секторі влади та, в подальшому, зростається з державним апаратом.

Таким чином, є нагальна об’єктивна необхідність інституційних перетворень, які унеможливили б злиття підприємницького сектора економіки і владних структур. Склалася ситуація, коли лише некорумпована влада інтелектуалів, непричетних до бізнесу, може навести порядок, справитися з організованою злочинністю, демонтувати формальні і неформальні монополії, що всіма можливими засобами захищають свої інтереси.

Проте зміна влади нагорі мало що дасть. Реформувати нині неефективну владу і домогтися компромісів можливо лише за умов створення громадянського суспільства, коли громадяни України розбуркають і політиків, і бізнесменів, вплинуть на їх інстинкт самозбереження, якщо буде відчутний тиск із боку громадської думки та всіх суспільних інституцій, певний соціальний тиск, що підштовхне до об’єднання сил та коштів і політиків, і бізнесменів, і простих громадян задля розбудови соціально-орієнтованої ефективної економіки.

Запровадження інститутів громадянського суспільства слід здійснювати не зверху, а знизу. Вони або виникають знизу, або не виникають взагалі. При цьому потрібно, по-перше, розробляти і удосконалювати правове поле — відповідні законодавчі акти і механізми їхньої дії; по-друге, забезпечити умови для контролю з боку інституцій громадянського суспільства — профспілок, асоціацій, союзів, об’єднань, товариств тощо. Втім, здійснювати ці заходи потрібно не для заміни інститутів держави, а для збалансування існуючого механізму альтернативними противагами.

Широкого використання і впровадження в свідомість набуває категорія «соціальний капітал», що враховує такі риси соціуму, як пріоритети, норми поведінки, стандарти, які можуть підвищити загальну ефективність суспільства, сприяючи координації зусиль, довірі та взаєморозумінню між членами співтовариства.

Одним з основних напрямків ринкової трансформації, де істотну роль відіграє держава, проголошується структурна реформа. Суті та характеру цього явища приділяється велика увага, і значно менша — програмам подолання кризи. Прийнявши від колишнього СРСР естафету структурної кризи, Україна продовжує йти тим самим хибним шляхом.

Серед пріоритетів розвитку на державному рівні в Україні називають паливно-енергетичний, агропромисловий комплекс, хімічну чи металургійну промисловість та ін. Проте, чи можна вважати, що розвиток цих пріоритетних галузей є елементом структурної перебудови? Напевно що ні, адже до цього переліку потрапили не високотехнологічні, а «традиційні» базові галузі, що здійснюють, у першу чергу, добувну діяльність і, частково, галузі переробки. Значні кошти витрачаються на підтримку технологічно застарілих виробництв, замість того, щоб сконцентрувати їх на створення або закупку, поширення нових технологій. Адже не масштаби виробництва, а його технологічний рівень має вирішальне значення в сучасному світі. Не останню роль у повільному розвитку нових технологій в Україні відіграє транснаціональний капітал, який не зацікавлений у появі нового конкурента і докладає певних зусиль до його стримування.

Одним із загальновизнаних напрямків реструктуризації є зміна співвідношення між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів, сферою послуг. Співвідношення між видами діяльності можна продемонструвати деякими порівняннями. В Україні у 1998 році послуги становили 52% ВВП, промислове виробництво — понад 28%, питома вага сільського господарства — 13% [18, с. 17]. І, хоча порівняно з попередніми роками спостерігаються позитивні тенденції — зростає частка послуг і знижується базових галузей, тим не менше, у найбільш розвинених країнах питома вага сфери послуг становить понад 80%. Тобто, цілком очевидно, що сучасна структура української економіки продовжує залишатись деформованою, з переважаючою часткою промисловості з малою або середньою глибиною переробки, що забезпечує їй місце лише на найнижчих щаблях світового господарства й особливо загрозливо в умовах глобалізації та конкурентної боротьби на рівні країн.

Істотним напрямком структурної перебудови національної економіки є зміна пропорцій у виробництві засобів виробництва. Як найбільш показовий приклад кризи класичної індустріальної економіки з переважаючою питомою вагою важкої промисловості наводять розпад СРСР. Саме в Радянському Союзі найбільш чітко втілилися як характер, так і способи виробництва традиційного індустріального суспільства. Коли у 60-ті роки індустріальні країни Заходу та США почали концентрувати зусилля у сфері інформаційних технологій (електроніка, телекомунікації, комп’ютеризація, автоматизація виробництва), радянська економіка не була готова до таких якісних змін, відставання від розвинених країн почало посилюватись, зрозуміло не за кількістю видобутого вугілля чи виплавкою сталі.

Принципові зміни вектора виробництва в розвинених країнах у другій половині 90-х років обумовлюються насамперед впливом сучасних інформаційних технологій. Ці процеси привели до таких змін, що навіть можна говорити про створення нової суспільно-економічної формації — постіндустріального (інформаційного) суспільства. Усі відомі дослідження і концепції різними шляхами підводять нас до думки, що в постіндустріальному інформаційному суспільстві на перший план виходить усебічний розвиток знань, максимально скоординоване використання «know how» і нових технологій, їх ефективне перетворення на товари та послуги.

Країни, що розвиваються, у своїх спробах вижити стикаються з двома принциповими проблемами: екстенсивним використанням природних ресурсів і забрудненням навколишнього середовища. Вихід — освоєння нових напрямків суспільно-економічного розвитку, впровадження ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій. При цьому саме інформаційно-технологічна індустрія та сфера послуг стають новим сектором економічного зростання, зайнятості та доходів.

У наш час зусиллями транснаціональних корпорацій відбувається переміщення цілих виробничих сфер і галузей до країн Азії, Латинської Америки та інших регіонів із нижчим рівнем економічного розвитку.

Провідною перевагою України на даному етапі є наявність інтелектуальних та людських ресурсів, розгалужена система наукових та навчальних закладів і відносно високий рівень підготовки інженерно-технічних кадрів при низьких витратах на їх підготовку та оплату праці. Слід скористатися цією перевагою, інакше науково-технічному персоналу загрожує повна декваліфікація, в тому числі і на базарах, куди частина досвідчених кадрів була змушена податись у пошуках шматка хліба. Отже, головною метою у сфері управління людським потенціалом є не самодостатність наукової сфери, яка на даному етапі намагається виправдати власне існування, а виконання соціального замовлення, сформованого у сфері високих технологій. Таким чином необхідний кардинальний перегляд використання трудових ресурсів і створення такої структури та рівня кваліфікації кадрів, який би відповідав новим умовам. При цьому потрібно враховувати, що ці умови швидко змінюються, тобто необхідно використовувати стратегію випереджаючого управління.

Характерним є те, що вирішення даного питання пов’язане не тільки, а, можливо, і не стільки з виробництвом, скільки є фінансовим. Стосовно практичних реалій підтримки широкого впровадження нових технологій в Україні, то основна проблема полягає, у першу чергу, у відсутності достатніх коштів. Потрібно розробити і здійснювати державну стратегію сприяння виробництву інноваційного спрямування. Завдання держави полягає не тільки у наданні коштів або пільг. Кризова ситуація в галузі інвестування вимагає надзвичайних заходів для її подолання. Пропозиції таких заходів доволі різноманітні [19, с. 4—9; 20, с. 11—18].

Створення сприятливих умов для інвестування у сферу «високих технологій» — одне із завдань державної влади. Можливі критерії оцінки інновацій слід розглядати, на нашу думку, з кількох позицій:

• суспільних — значимість технологій або продукції, виробництво нової продукції, заміна імпорту тощо;

• економічних — віддача, порівняльна ефективність різних проектів, обсяг інвестицій в інновації, їх частка в загальних вкладеннях та ін.;

• технологічних — питомі витрати ресурсів, комплексність механізації і автоматизації, безвідходність виробництва, підвищення продуктивності праці та якості продукції;

• структурних — розвиток пріоритетних галузей та видів діяльності;

• трудових — створення робочих місць, підвищення рівня кваліфікації працюючих тощо.

На сьогодні галузі, які вважають в Україні «пріоритетними», отримують вагому державну підтримку, включаючи виділення коштів безпосередньо із державного бюджету, розміри та наповненість якого добре відомі.

Виникає нагальна потреба зменшення субсидій підприємствам та галузям. Мова може йти лише про витрати на реструктуризацію хронічно збиткових галузей. Обсяги лише прямого бюджетного субсидування підприємств України за І півріччя 1999 року, включаючи гарантовані урядом платежі за іноземними кредитами, становили 61% ВВП. З урахуванням непрямої бюджетної підтримки сільського господарства і вугільної промисловості сума становить 11% ВВП, що значно більше, ніж в інших країнах з перехідною економікою. Це вельми звужує можливості економічного відродження, адже для підтримки непродуктивних секторів кошти вилучаються у тих видів економічної діяльності, що могли б ефективно розвиватися, нарощуючи випуск продукції та платежі до бюджету.

Характеризуючи структурну кризу, можна говорити про недосконалі технології та застарілі виробництва з неефективним ресурсоспоживанням, на яких виробляється неякісна й неконкурентоспроможна продукція, і що саме ці підприємства переважно збиткові та потребують державної підтримки. Однак останнім часом в економічній літературі більш розповсюджений запропонований американськими вченими К. Гарді та Б. Айкесом поділ офіційної економіки постсоціалістичних країн на реальну та віртуальну [21]. В Україні зокрема це питання досліджує В. Лисицький [22, с. 3—6].

Чому структурні деформації в першу чергу пов’язані з функціонуванням первинних (базових) галузей, аграрного сектора? Частина підприємств, зокрема добувної та обробної діяльності, виживають за рахунок дотацій та субсидій держави, свого монопольного становища, нагромадження неплатежів, бартеру тощо. Вони створюють від’ємну додану вартість і відносяться до неефективного, депресивного, безгрошового сектора національної економіки. Зростання виробництва на таких підприємствах якщо і відбувається, то не має для суспільства позитивного характеру.

За оцінками Київської групи Гарвардського інституту міжнародного розвитку наявність віртуального сектора економіки призводить до того, що реально використаний ВВП на третину менше офіційного. Основним негативним явищем при цьому є бартер, який охоплює 30—40% розрахунків. Здійснення товарообмінних операцій відбувається за завищеними цінами, які відображають тільки цінові побажання партнерів, а не реальні ринкові ціни.

Поряд із цим виникає й функціонує ефективний, грошовий сектор. Інколи помилково до нього відносять тільки нові, малі та приватні підприємства або підприємства торгівлі чи посередницькі. Однак у цьому секторі функціонують і виробничі за напрямком, і «старі» за віком підприємства, зокрема приватизовані, реструктуризовані, у яких ефективні власники та менеджери націлені на позитивний кінцевий результат. Такі підприємства створюють позитивну додану вартість, в більшості випадків нарощують виробництво.

Крім офіційного (реального та віртуального) в Україні досить успішно функціонує і тіньовий сектор із достатньо оптимальною (паразитичною) структурою і явно не державною формою власності з точки зору використання доходів, отриманих у ньому. При цьому ресурси та фактори виробництва залучаються із оподатковуваного сектора в неоподатковуваний. Таке їхнє використання лягає додатковим тягарем на офіційний сектор, будучи додатковим фактором його значної збитковості, завищених цін і низької конкурентоспроможності.

Проблеми виробничого сектора тісно пов’язані з фінансовими аспектами його функціонування та з державними фінансами. Як наслідок отримуємо незадовільні фінансові результати і на мікроекономічному рівні, де половина підприємств збиткові, і на галузевому та загальнодержавному рівнях. Фінансова сфера функціонує ніби «сама по собі». До цього часу політика фінансової стабілізації реалізувалася у відриві та переважно за рахунок накопичення проблем у виробничому секторі економіки.

Впроваджувані заходи монетарної стабілізації повинні бути доповнені іншими напрямками фінансової стабілізації, до яких, на наш погляд, можна віднести:

• Подолання бюджетної кризи, зменшення видаткової частини до обсягу доходів, прийняття бюджету з нульовим дефіцитом або профіцитом.

• Вирішення питання оподаткування, що має сприяти активізації виробництва та збільшенню податкової бази.

• Зменшення державних витрат за напрямками:

а) скорочення чисельності зайнятих у бюджетній сфері, в першу чергу за рахунок зменшення зайнятих в апараті державного управління та збройних силах;

б) зменшення витрат на поповнення державних матеріальних резервів, припинення практики безоплатного надання цінностей з нього.

Реформи в соціальній сфері, раціоналізація системи соціального захисту і соціального забезпечення, значну користь від якої отримують відносно забезпечені верстви населення.

Деякі з цих заходів, звичайно, не популярні, однак «соціальний» бюджет – непосильна ноша для економіки України. Як і існуючий податковий тягар, коли кожен з окремих видів податків і відрахувань ніби і не великий (особливо при деяких порівняннях з розвиненими країнами), однак разом вони утворюють громіздку і недієздатну плутану систему.

Серед кардинальних заходів ринкових реформ значаться вимоги до розрахунку з бюджетом тільки в грошовій формі, активізація банкрутства неплатників і боржників.

Також потрібно використати численні резерви надходжень, які приховані в сфері використання кредитів і виконання інвестиційних зобов’язань, у тому числі іноземними інвесторами та кредиторами.

У багатьох пропозиціях шляхів покращання існуючого стану ми часто киваємо на розвинені країни, забуваючи при цьому, який довгий шлях вони пройшли до цього рівня розвитку і як багато ще потрібно пройти Україні.

Принципово важливо впроваджувати комплекс мір з огляду на необхідність з перших кроків дотримуватися органічної єдності та синхронності заходів з фінансово-економічної стабілізації, реструктуризації та реалізації інноваційної політики як вирішальних факторів утвердження науково-технологічної моделі сталого та екологічно безпечного розвитку.

Шляхи вирішення питань реформування та економічного пожвавлення економіки України повинні бути адаптовані до нових глобальних трансформацій і концепцій, які можна кваліфікувати узагальнено як комплекс зовнішніх факторів, що вирішальною мірою визначатимуть і вже визначають стратегію і тактику економічного регулювання та зростання в окремих країнах.

Світові інтеграційні процеси проходять незалежно від волі України і так само впливають на неї незалежно від її бажання. З урахуванням глобальних тенденцій міжнародного розвитку вважаємо за потрібне відзначити такі концептуальні моменти.

По-перше, потрібно постійно стежити за тим, щоб традиційні заходи щодо відкритості економіки України не перетворились у товарну експансію країн-лідерів, що володіють вищими конкурентними можливостями. Закритість не сумісна з сучасними уявленнями про економіку, і протекціоністські заходи не зможуть убезпечити національних товаровиробників від світової конкуренції навіть за умови зваженої політики захисту. Зведення залізної завіси неможливе і недоцільне.

Проте відкритість повинна сприяти підвищенню рівня українських суб’єктів господарювання. Вихід один — потрібно трансформуватися до рівня міжнародного класу, виконавши складне і ризиковане завдання докорінного комплексного перетворення підприємств та їх працівників. Саме це знаходиться в основі структурних реформ, які зможуть забезпечити поліпшення соціально-економічної ситуації.

По-друге, необхідно визначити, пильнувати і контролювати межу, за якою товарна експансія замінюється на фінансову, або трансформується у неї; виявляти природу і можливі наслідки передачі міжнародним фінансовим організаціям важелів впливу країн-лідерів на світовий ринок, рівень небезпеки в цьому для України.

Інтернаціоналізація ринків, постіндустріальні трансформації, особливості поведінки транснаціональних корпорацій, суперечливість інтеграційних і конкурентних процесів у взаємодії національних економік сприяють тому, що міжнародні олігархи використовують світ і окремі країни як своєрідну гігантську біржу, граючи як на підвищення, так і на пониження, «садячи» економіки країн і регіонів. Україна поки що не попала в поле зору їх інтересів, однак потрібно бути підготовленими саме до такого розвитку подій. На сучасному етапі нація практично не готова працювати в режимі світової конкуренції.

Необхідна розробка національної стратегії розвитку з урахуванням новітніх зрушень у світовій економіці, з метою підвищення міжнародного іміджу країни, кредитного та інвестиційного рейтингу, нормальної і повної адаптації до швидкозмінної ситуації на основі впровадження у практику методології формування та розвитку науково обгрунтованої економічної політики в Україні.