Семен климовський

Семен {світське ім'я — Іван) Климовський народився наприкінці XVII ст., мабуть, на Харківщині, оскільки в літературі він відомий як «харківський козак-піснетворець», помер наприкінці XVIII ст. Аналіз творчої спадщини С. Климовського дає змогу стверджувати, щомитецьмавакадемічну освіту, та й відгуки його сучасників переконують нас у цьому: «Климовський за сім грецьких мудреців був славніший і шанованіший між побратимами його козаками, він промовляв високоштильними віршами, давав приятелям розсудливі поради». Семен Климовський прославився на весь світ піснею «їхав козак за Дунай», яку сучасні дослідники вважають зразком давньоїлюбов-ної лірики.

ЇХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ

їхав козак за Дунай, Сказав: — Дівчино, прощай! Ти, конику вороненький, Неси да гуляй.

• Постій, постій, козаче, Твоя дівчина плаче;

З ким ти мене покидаєш —

Тільки подумай! — Білих ручок не ламай, Ясних очок не стирай, Мене з війни зо славою К собі дожидай.

• Не хочу я нічого, Тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький, А все пропадай!

Свиснув козак на коня — Зоставайся, молода! Я приїду, як не згину, Через три года.

Тебе ж, мила, не забуду.

Поки жив на світі буду.

Коли умру на війні —

Поплач обо мні!

Драматургія феофан прокопович

Феофан Прокопович — український і російський церковний діяч, учений, педагог, драматург, поет, перекладач, ректор Києво-Могилянської ака­демії. В академії він викладав поетику, риторику, філософію, фізику, арифметику й геометрію. Ф. Прокопович віршував латинською, польсь­кою, російською і книжною українською мовами, а найбільше уславився як автор шкільних драм.

До найвідоміших шкільних драм XVII ст. належать перша історична п'єса в українській літературі Феофана Прокоповича «Владимир», при­свячена гетьманові І. Мазепі. Хоча цей твір і має загалом серйозний зміст, проте автор вводить до нього й комедійні сценки (тому Ф. Прокопович і визначив жанр драми як трагікомедія). В основі сюжету — запро­вадження християнства в Київській Русі князем Володимиром, дія відбу­вається в одному місті (у Києві) протягом тривалого часу. Хоч утворі й висвітлено події X ст., проте образи, конфлікт драми й думки автора спроектовано на час, коли Ф. Прокопович писав цей твір.

ВЛАДИМИР

(Уривок)

Хор

Андрін-апостол з янголами

Нині день засвітився — о радість премнога,

День прийшов, що звістився для мене від Бога. Так, це світло, що духом прислати видимо,

Обіцяв тобі, граде, Києве любимий. Був у тьмі ти раніше, хоча перед миром

Світлим ділом преславний, але ще кумирам Темним ти покорявся, був чорний в безвір'ї,

Отож світлом себе ти осяй невечірнімі. Але де я? Що бачу? Які іще літа,

Царю вічний, відкриєш? Он світло од світла Бачу, множиться вельми, отак-то спочатку

З гір струмочок стікає, але наостатку Він, із іншими злившись, з'єднавши ручаї,

Вже широким потоком тече. Я вбачаю Таке чудо у славі твоїй, граде Божий,

А на мучених крові в тобі ростуть рожі. Борис, Гліб — оце віття коріння святого.

Лютість! Брата мече біс проклятого того, Уже, бачу, він списа й ножа вибирає,

Але радуйся, граде! Лише прикрашає Ця скорбота твій образ. А це що, о дивне

Чудо! Гори від півдня! Он світло розливне І велике з'явилось. Отак сивиною,

Мужі чесні, з'явились ви переді мною, І не криє земля вас, що творите там ви,

В світлі двох убачаю, один з одним стали, Бачу, риєте пильно глибокії ями

Пересохлими з посту своїми руками. Скільки люду приходить з країв різних, многих

І князі славородні — о чудо! — в убогих Старців хочуть багатства набрати. Я чесних

Бачу лиць тут чимало. Не стільки з небесних Сфер виходить те світло, як із печер темних,

Ти-бо, Русіє, небо у прірвах підземних! Гори київські, отже, збирають безцінну

Утвар ізвідусюди. Я скрізь доброчинну Красоту бачу, наче вінці дорогії,

Бісери по всіх горах — це храми святії. Але горе! О царю, гнівливість притримай!

Що прощення це мені? За страх мій не гримай! Граде, гнів це великий, отой вогнепальний

Божий суд? Знаю, будеш від того печальний. Бо якомусь Батию¹ подасть меч огненний,

Ним поглумлений будеш і ним посіченний. Цвіт людей упаде-бо і швидко зів'яне,

Та не будеш забутий дорешти, возстанеш, Богам вибраний, встанеш, подасть Богвіднову,

Поверне доброту і прославишся знову. Сьомий вік тебе, граде, світила премногі

¹ Батий (Бату, р. н. невід. — 1255) — хан, онук Чингісхана, очолював спустош­ливу навалу на Північно-Східну і Південно-Західну Русь у 1236-1243 рр. Вій­ська Батия вщент зруйнували Київ.

В золотій колісниці провозять од Бога.

Мужів мудрих я бачу учительних, сильних, Прехоробрих у бранях і багатодільних,

Серед них два найбільші великі світила Сяють ясно. Волоссям один побілілий,

Золота йому митра сивини¹ пречесні

Прикрашає, у другім знаменні небесні

Бачу риси: там звізди і місяць з собою

Поєдналися разом з рвучкою стрілою.

О російськая церкво! Тобі безліч світла

Від світил цих пребуде у нашії літа.

Бачу: Другий вояцьку броню міцну має²,

Полум'яний увесь він, натхненно палає

Гнівом. Зрю я: он купні полки отак многі

Зловорожі страхає, ламає їм роги.

Бачу й се: Махомета ворожії гради³,

Трасучись, упадають, не мають відради.

Лев якийсь роз'ятрився на сильного мужа,

Гострить кігті, та ярість твоя не подужа,

Звіре гордий! Поспішно, о вожде великий,

Йди поспішно і буде жорстокий і дикий

Хижий звір той роздертий од тебе небавом,

Ну, а ти наречешся Самсоном преславно.

Та у мене для цього оружжя прохаєш

Нащо? Ти ж благородство в щиті своїм маєш —

Хрест Господній, аби на усі супостати

Будь страшним. Так, гадаю, він хоче сказати:

■«Твоїм воїном бути зволяє, Андрію,

Цар Петро⁴, допомоги від тебе волію!»

Посприяй, оружниче! Сприяй, вожде міцний,

Чим спроможний, тим буду для тебе помічний.

Ну, а це що за образ за ним поспішає,

Видно обрис наступний; його ж бо являє

Передбачення Боже! Численне й чудесне

Я видовисько бачу. Тут рівнонебесний

Монастир є Печерський, каміннії стіни

Вивишає, а потім в своїй повній тіні

Розгортає намета, намет світла повний —

¹ Ідеться про київського митрополита Варлаама Ясинського, який займав митрополичу кафедру з 1690 по 1707 р.

² Ідеться про Івана Мазепу.

³ Махомета ворожії гради... — турецькі міста. ^і Петрові-цареві — мається на увазі Петро І.

⁵ Маріїне житло — ідеться про Успенський собор на території Києво-Пе­черської лаври.

Це Маріїне житло⁵, осідок духовний.

Інше чудо явилось: забутий віддавна,

Мов його не бувало, — а це безпідставно, —

Мов престол, що валявсь — переяславський¹ — долі,

Постає вельми красно, й на тому престолі

Вже посаджено мужа², а він доброчинний,

Древнім пастирям ревним він, ревний, подібний.

Ось численні доми я помітив святії,

А з усього найліпше видовище зрію:

Дім учений³ виводять. О, днів тих блаженних

0 Русь наша! Таж скільки мужів доброденних Дім цей створить. Над ними, будовами тими, Цих хоромин зиждитель Іван всеславимий, Мов накреслений, мріє. О Боже великий,

Ти відкрий мені радість, і світло, мов ріки, Хай на мене поллється! Дай міцність і силу, Дай тривалість до того, дай всякому ділу Ти сприятливий успіх, і брань дай побідну,

¹ ...престол... переяславський... — ідеться про Переяславську єпархію, віднов­лену на початку XVIII ст.

² Ідеться про Захарія Корнилевича, який став у 1701 р. першим єпископом Переяславської єпархії.

³ Ідеться про будівництво нового корпусу Київської академії, розпочате 1703-1704 рр.

⁴ Івану-вождеві — мається на увазі Іван Мазепа, якому присвячено «Влади­мира».

1 здоров'я, державу і тишу безбідну Дай обранцю твоєму, Петрові-цареві, Вірноносному також Івану-вождеві⁴.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

(1722-1794)

Григорій Савович Сковорода народився в с. Чорну-хах, що на Полтавщині, у сім'ї малоземельного козака, помер у с. Пан-Іванівці, що на Харківщині.

Навчався в Киево-Могилянській академії. На двадця­тому році життя Григорія відрядили до Петербурга співа­ти в придворній капелі. Обдарований багатьма таланта­ми, юнак міг би високо піднятися кар'єрними щаблями, проте вирішив залишити Петербург і в 1750 р. повернув­ся до Києва. Спочатку викладав у Переяславському колегіумі, потім шість років провів у селі Ковраях (недалеко від Переяслава), тут Сково­рода працював домашнім учителем у сина поміщика Степана Томари. Саме в Ковраях завдяки близькості до природи й народу формувалися філософські погляди майбутнього письменника-мислителя. З 1769 р. й до кінця свого життя Г. Сковорода вів мандрівне життя. На цей час при­падає написання більшості творів, які через заборону книговидання в Україні не друкувалися, а переписувалися й поширювалися усно.

НайвІдомІші твори: пісня «Всякому місту — звичай І права» (збірка «Сад божественних пісень»); байка «Бджола та Шершень» (збірка «Байки хар­ківські»); філософські трактати («Вступні двері до християнської до-бронравності»),

* * *

«Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сково­рода, яких би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Ост-рогозька до Києва в багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд...» (М. Костомаров).

Із збірки «Байки харківські»

БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ

• Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що пло­ди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.

• Ти поважний дурень, пане раднику, — відповіла Бджола. — Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо.

А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука. Сила:

Шершень — се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і на­роджені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се незва­жаючи на слова Сіраха¹: «Веселість серця — життя для людини» — і не тямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? — Тоді, — відповість вам, — коли полюю зайця. — Коли заєць смачніший? — Тоді, — відповість мисливець, — коли добре за ним полюю.

Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітконосних лугах? Що гірше, ніж купатися в до­статку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка лю­дини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон² чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Цицеронової³ книжечки «Про старість»...

Але ж розкусити треба, що то значить — жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке: «Подяка блаженній натурі за те, що по­трібне зробила неважким, а важке непотрібним».

СОБАКА І ВОВК

У Тітира, пастуха, жили Левкой та Фірідам, два пси, у великій дружбі. Вони прославились і серед диких, і серед домашніх звірів. Вовк, від заздрості на їхню славу, вишукав хвилю і став набиватися до них у друзі.

• Прошу мене любити та жалувати, панове мої, — казав Вовк з уда­ваною чемністю. — Ви мене надзвичайно вщасливите, коли дозволите мені бути третім вашим товаришем. Вважатиму це собі за велику честь.