Віктор забіла (1808-1869)

Віктор Миколайович Забіла народився на хуторі під Борзною на Чернігівщині в родині дрібного поміщика. Навчався в Ніжині, служив у Київському драгунському полку, потім жив на хуторі. З творчого доробку поета-романтика, який налічує майже сорок творів, за життя письменника було опубліковано лише п'ять, у тому числі його знаменитий «Соловей» («Не щебечи, соловейку...»). Свій біль, тугу за щастям, гіркі роздуми про майнову нерів­ність, що губить людське щастя, поет виливав у роман­тичних творах. До віршів «Соловей» і «Гуде вітер вельми в полі» написав му­зику російський композитор Михайло Глинка, після чого пісні набули широкої популярності.

Поезія «Соловей» у формі уявного монологу ліричного героя із соловей­ком оспівує не згасле до кінця життя кохання, його страждання через втрату «милої дівчиноньки». Через образи природи, на тлі якої змальовано стан душі юнака, посилюється психологізм твору.

Багата мова, наспівний ритм, близькість поетики на народної пісні, глибокий ліризм твору В. Забіли «Соловей» сприяли тому, що він став улюбленим народним романсом «Не щебечи, соловейку».

СОЛОВЕЙ

Не щебечи, соловейку,

Під вікном близенько;

Не щебечи, малюсенький,

На зорі раненько.

Як затьохкаєш, як свиснеш,

Неначе заграєш;

Так і б'ється в грудях серце,

Душу роздираєш.

Як засвищеш голосніше,

А далі тихенько:

Аж у душі похолоне,

Аж замре серденько.

Зовсім трошки перестанеш,

Лунь усюди піде;

Ти в темну ніч веселися,

І як сонце зійде.

Твоя пісня дуже гарна,

Ти гарно й співаєш,

Ти, щасливий, спарувався

І гніздечко маєш!

А я бідний, безталанний,

Без пари, без хати:

Не досталось мені в світі

Весело співати.

Сонце зійде — я нуджуся,

І заходить — плачу:

Котру люблю дівчиноньку,

Тієї не бачу.

Довго й чутки вже не маю

Про милу дівчину;

Цілий вік свій усе плачусь

На лиху годину.

Не щебечи, соловейку,

Як сонце пригріє!

Не щебечи, малюсенький,

І як вечоріє!

Ти лети, співай тим людям, Котрі веселяться; Вони піснею твоєю Будуть забавляться. А мені такая пісня Душу роздирає! — Гірше б'ється моє серце, Аж дух завмирає. Пугач мені так годиться: Стогне, не співає; Нехай стогне коло мене Да смерть возвіщає.

МИХАЙЛО ПЕТРЕНКО (1817 — рік смерті невідомий)

Михайло Миколайович Петренко народився в м. Слов'янську Харків­ської губернії (тепер Донецька область). Біографічні дані про нього дуже скупі. Закінчив юридичний факультет Харківського університету. Із спад­щини М. Петренка збереглося майже двадцять поезій. Перші його твори були надруковані в альманасі «Сніп» (1841) під назвою «Думки». Основну ж частину поетичного доробку — 16 віршів — А. Метлинський надрукував у «Южном русском сборнике» (1848). Ні за життя поета, ні після його смер­ті не вийшло друком жодної збірки його віршів.

Найвідоміший його твір — поезія «Небо» («Дивлюсь я на небо») — покладений на музику Людмилою Александровою. Вірш набув широкої

популярності як українська народна пісня літературного походження. Тема недолі, скарги на життя, незадоволення земним буттям, бажання захо­ватися від сирітського горя — усім цим наповнений вірш. Тут переважа­ють мотиви втечі від реалій, пошуку щастя. Твір пронизаний романтично-меланхолійним смутком, журливим настроєм нездійсненноїмріїжиття.

НЕБО

В минуту жизни трудную, Теснится ль в сердце грусть.

М. Ю. Лєрмонтов

Дивлюся на небо та й думку гадаю, Чому я не сокіл, чому не літаю, Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав! Далеко, за хмари, подальше од світу, Шукать собі долі, на горе привіту, І ласки у зірок, у сонця просить, У світі їх яснім все горе втопить. Бо долі ще змалку здаюся нелюбий, Я наймит у неї, хлопцюга приблудний; Чужий я у долі, чужий у людей... Хіба ж хто кохає нерідних дітей?.. Кохаюся лихом, привіту не знаю, І гірко, і марно свій вік коротаю, І в горі спізнав я, що тільки одна — Далекеє небо — моя сторона. Й на світі сім гірко; як стане ще гірше, Я очі на небо, — мені веселіше, І в думах забуду, шо я сирота, І думка далеко, високо літа!.. Коли б мені крилля, орлячі ті крилля: Я землю б покинув і на новосілля Орлом бистрокрилим у небо польнув І в хмарах навіки од світа втонув!

Діяльність -«Руської трійці*

Важливий внесок у становлення нової літератури в Західній Україні, у на­ціонально-культурне відродження здійснили представники прогресивного літературного угруповання, відомого в історії як «Руська трійця», з головними її організаторами — Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким. На початку 30-х років XIX ст. львівський семінарист М. Шашке-вич став натхненником, ідеологом та організатором «Руської трійці», гуртка вільнодумних студентів, членами якого стали: І. Вагилевич, Я. Головаць-кий, М. Устиянович, М. Кульчицький, Й. Охрімович, О. Шухевич, М. Мінчаке-вич, Й. Левицький та ін. Вони почали активно збирати усну народну творчість, відкидали помилкові погляди на українську мову як діалект польської та російської.

Шашкевич, Вагилевич і Головацький упорядкували альманах «Русалка Дністрова»: підготували до друку народні пісні, власні оригінальні твори, пе­реклади сербських пісень, літературно-критичні, фольклористичні, історичні статті. 1837 рік став визначною датою першої публікації українською мовою альманаху західноукраїнських письменників.