Євген гребінка (1812-1848)

Євген Павлович Гребінка зростав у дворянській сім'ї на хуторі Убіжи ще Гребінківського району на Полтавщині. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, де навчалися М. Гоголь, В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинський. Тут були написані його перші твори-вірші, байки «Будяк і коноп-линочка», «Пшениця«. Працював чиновником від освіти в Петербурзі, викладав російську словесність у військо­вих навчальних закладах столиці. У Петербурзі створив гурток мистецької й літературної інтелігенції; тоді надзвичайної популяр­ності набули літературні вечори Євгена Гребінки. Письменник узяв без­посередню участь у вирішенні життєвої і творчої долі Тараса Шевченка: у викупі його з кріпацтва, у першому виданні «Кобзаря» 1840 р.; в альма­насі «Ластівка» надрукував окремі твори Т. Шевченка. Помер Є. Гребінка в Петербурзі ще зовсім молодим від туберкульозу, похований в с. Ма-р'янівці на рідній Полтавщині.

Видатним явищем для української літератури стала поява альманаху Євгена Гребінки «Ластівка» (1841), у якому були надруковані твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Боровиков-ського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, українські народні пісні, приказки,загадки.

В історію української літератури Євген Гребінка увійшов насамперед як прославлений байкар зі своєю збіркою «Малоросеийские приказки» {«Ведмежий суд», «Віл», «Ячмінь», «Рибалка», «Мірошник», «Дві пташки в клітці»). Євген Гребінка писав прозові твори російською мовою — опові­дання, нариси, повісті («Ніжинський полковник Золотаренко«), історичний роман «Чайковський», вірші, пісні, романси.

У поетичному доробку Є. Гребінки є ряд віршів українською мовою, у яких передано найтонші порухи людської душі, сумні медитації, тугу за щастям, елегійні мотиви: «Човен», «Маруся», «Заквітчалась дівчина», «Ліп» Усесвітнко відомими стали романси на його слова «Очи чернкіе» і «Ні, мамо, не можна нелюба любить!» («Українська мелодія»), які ще за життя письменника стали улюбленими народними піснями.

* * *

«Як байкопис, Гребінка займає перше місце в нашім письменстві. Його байки визначаються ярким національним і навіть спеціально лі­вобережним українським колоритом, здоровим гумором» (І. Франка).

УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ

«Ні, мамо, не можна нелюба любить! Нещасная доля із нелюбом жить. Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти! Хай лучче я буду ввесь вік дівувати! »

«Хіба ж ти не бачиш, яка я стара? Мені в домовину лягати пора. Як очі закрию, що буде з тобою? Останешся, доню, одна, сиротою!

А в світі якеє життя сироті?

І горе, і нужду терпітимеш ти.

Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу,

Стогнать під землею, як горлиця, стану».

«О мамо, голубко, не плач, не ридай, Готуй рушники і хустки вишивай. Нехай за нелюбом я щастя утрачу; Ти будеш весела, одна я заплачу!»

Ген там, на могилі, хрест Божий стоїть, Під ним рано й вечір матуся квилить: «О Боже мій милий! що я наробила! Дочку, як схотіла, із світа згубила!»

Микола костомаров (1817-1885)

Микола Іванович Костомаров увійшов у історію україн­ської культури як поет, прозаїк, драматург, публіцист, істо­рик, фольклорист, професор Київського та Петербурзько­го університетів (літературний псевдонім Ієремія Галка). Як поет М. Костомаров заявив себе у ранній період твор­чості. Дві збірки віршів («Украинские балладьі Иеремии Галки» і «Ветка. Малорусские стихотворения Иеремии Галки») виразно представляють Костомарова-романтика. У зв'язку з його арештом за участь у Кирило-МефодГівському братстві в 1847 р. збірки було заборонено й вилучено з продажу.

Елегійними настроями пройнятий вірш М. Костомарова «Соловейко». Тут наявний внутрішній сюжет — думки, переживання, прагнення до ідеалу героя-співця, який асоціюється з образом соловейка, що є центральний в елегії. Головні мотиви поезії — мотив самотності, твор­чості, нерозділеного кохання. Елегія «Соловейко» — класичний зразок української романтичної лірики з усіма характерними її ознаками.

* * *

«Скоро я прийшов до переконання, шо історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами і записками, а й у живому народі. Але з чого почати? Звичайно, з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді в Україні, то й розпочав його з української гілки.

Мене вразили й захопили непідробні чари української народної пісні, я аж ніяк не підозрював, щоб така витонченість, така глибина і свіжість почуттів були у творах народу... Українські пісні до того охопили все моє чуття й уяву, що за якийсь місяць я вже знав напам'ять збірник Максимо­вича, потім узявся за його другий збірник, ознайомився з історичними ду­мами і ще більше пристрастився до поезії цього народу» (М. Костомаров).

СОЛОВЕЙКО

Зелений сад, зелений сад, Зеленая могила! Зелений сад вдяга весна, Могила забриніла!

Як гарно слухать, коли вніч Маленький соловейко В квітках затлямка, засвистить Так приязно, любенької

А тут вони ведуть танок! Хто гласи їх розлічить? Хто передом із їх іде? Хто зорі перелічить?

Той на тополі, ті в кущах, Ті в вербах, ті в калині... Один біля могили сам Співає на ялині.

Щебече він: не то співець Віршами люб'язними Кохання й радість розділя З серцями приязними.

Затьохка він — не то біди Оплакує людськії; Жаль ллється в серце, як в квітки Крапельки дощовії.

От застогнав, і от замовк... Терликнув — вп'ять залився... Не то співець в останній раз Із миром розпростився!

І в небо думкою влетів, Між зорями співає, А странний спів його людей Уже не порушає.

Співає пташка, і ніхто Не взяв її в примітку! Співа співець - ніхто йому З душі не кине квітку!

Одно серденько між всіма Глас пташин розпізнало; Одно серденько пісня та Співцева розрушала.

І цілий день смутна, тиха Самотняя могила, А вранці зомнята трава, Де дівчина сиділа.