13. Українські скульптори

Іван Кавалерідзе, скульптор, кінорежисер, драматург

Іван Кавалерідзе народився 14 квітня 1887 року на хуторі Ладанському (тепер село Новопетрівка Роменського району Сумської області). Походив він із давнього грузинського роду, батько його, Васо Кхварідзе, був переселений російською владою у середині ХIХ століття, після закінчення Кавказької війни, на Полтавщину. У Києві Кавалерідзе спочатку понад шість років навчався у приватній гімназії Валькера, яку змушений був залишити через переслідування поліцією за участь у студентських заворушеннях 1905 року. 1906 року Кавалерідзе вступає до Київського художнього училища в клас архітектури, потім переходить у клас ліплення скульптора Ф.Балавенського. У 1909-1910 рр. Кавалерідзе навчається у Петербурзькій Академії мистецтв, у 1910-1911 – у Парижі, в майстерні відомого скульптора Н.Аронсона. У Парижі Кавалерідзе знайомиться з багатьма діячами культури Франції, відвідує майстерню славетного скульптора Огюста Родена. 1910 року одержує першу премію в конкурсі, оголошеному Військово-історичним товариством на кращий пам’ятник княгині Ользі, і разом із скульптором П.Сніткіним, архітектором В.Риковим виконав проект пам’ятника, в якому виліпив постать княгині Ольги та просвітителів Кирила і Мефодія. Пам’ятник відкрито в серпні 1911 року. З 1911 по 1915 рік Кавалерідзе створює скульптури «Святослав у бою», «Борис Годунов», портрети Я.Протазанова, О.Пушкіна, М.Гоголя, М.Мусоргського та ін. З 1918 по 1928 рік скульптор живе в Ромнах, працює у відділі наросвіти, викладачем малювання в школах, режисером повітового театру. У 1928-1933 рр. працює режисером на Одеській кінофабриці, у 1934-1941 роках - на Київській кіностудії «Українфільм». У 1944-1948 роках Кавалерідзе – старший науковий співробітник відділу монументальної скульптури Академії архітектури УРСР, створює скульптури «Григорій Сковорода», «Козак на коні», «Святослав» та ін. 1969 року І.Кавалерідзе присвоєно звання народного артиста України. Помер Іван Кавалерідзе 3 грудня 1978 року в Києві, похований на Байковому кладовищі. 1987 року в с. Новопетрівці відкрито художньо-меморіальний музей Кавалерідзе, 1989 року – галерею його скульптур у Сумському художньому музеї, 1991 року – музей-майстерню у Києві, на Андріївському узвозі. Іван Кавалерідзе прожив велике творче життя й залишив помітний слід в українській культурі як видатний скульптор, талановитий режисер кіно й театру, драматург. Людина енциклопедичної обізнаності й різнобічної обдарованості, він легко й вільно творив у цих галузях мистецтва й у кожній створив твори, які залишилися в історії української культури серед її кращих надбань. Навіть після того, як митець пішов з життя, деяким з них судилося народитися вдруге, як пам’ятникам Григорію Сковороді, княгині Ользі, Ярославу Мудрому, встановленим в останні десятиріччя в Києві. Творчість Івана Кавалерідзе як скульптора вирізняється великим жанровим і тематичним розмаїттям. Майстер творив в усіх видах і жанрах скульптури, мистецька спадщина його величезна й нерівноцінна, проте є в ній видатні твори, які становлять визначні віхи не лише в творч

ій біографії митця, а й в усьому образотворчому мистецтві. Ще в студентські роки в Петербурзькій Академії мистецтв 1911 року одержав заохочувальну премію за конкурсний проект пам’ятника Шевченкові в Києві. Пізніше автор, окрилений подіями національного відродження в Україні, розбудовою української культури в час Української Народної Республіки та Української держави Павла Скоропадського, зумів надати образові нового емоційного звучання. «У першому ескізі, – писав Кавалерідзе, – Шевченко сидів похнюплений, сумний. На перший план виступав мотив гіркої думи; у роменському ж пам’ятнику – в посадці голови, в жесті стиснутої руки, що покоїться на коліні, в усьому силуеті постаті, органічно злитої з п’єдесталом у формі пагорба, – я прагнув передати незбориму внутрішню силу поета, його нерозривний зв’язок з рідною землею». Кавалерідзе хотів, щоб вирішення пам’ятника відповідало глибинній сутності глибоко народної творчості Кобзаря, й уникнув поширеної в ті роки надмірної монументалізації, викликаної революційними суспільними змінами. Таким само глибинним і скерованим на психологічне вирішення образу постає Кавалерідзе у кращих своїх п’єсах «Вотанів меч» (1966), «Перекоп» (1967), «Перша борозна» (1970). А його фільми-опери «Наталка Полтавка» (1936) та «Запорожець за Дунаєм» (1937), у яких головні ролі виконували славнозвісні М.Литвиненко-Вольгемут та І.Паторжинський, і нині є кращими кіноекранізаціями видатних творів І.Котляревського та С.Гулака-Артемовського.

Леонід Володимирович Позен (* 26 лютого 1849, Оболонь, Хорольський повіт — † 8 січня 1921, Петроград) — український скульптор-передвижник, дійсний член Петербурзької академії мистецтв (з 1894 року).

Народився у селі Оболоні Хорольського повіту (тепер Семенівського району) Чернігівської області, де був батьківський маєток Позенів.

Закінчив Першу полтавську гімназію та 1872 року юридичний факультет Петербурзького університету. Мешкав у Полтаві у 1876–1891 роках. Працював товаришем прокурора Полтавського окружного суду. Потім працював у Петербурзі, з 1912 року — сенатор.

Спеціальної художньої освіти не мав. З 1880 року — експонент, з 1891 року — член товариства передвижників.

Виконав численні скульптурні групи і статуетки на теми з життя та історії українського народу («Кобзар», 1883 р.; «Переселенці», 1884 р.; «Жебрак», 1886 р.; «Запорожець у розвідці», 1887 р.; «Скіф», 1889 р.; «Оранка на Україні», 1897 р. та інші). Створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.), Ф. Г. Стравинського (1897 р.), М. О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.) та ін.

Автор пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році) і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934) у Полтаві. Виконав для Полтавської школи імені Івана Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Григорієм Мясоєдовим. Помер у Петрограді, похований на Смоленському кладовищі. Твори зберігаються у Полтавському художньому музеї, Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Третяковській галереї у Москві, Російському музеї у Санкт-Петербурзі.

Микешин Михайло Йосипович (1835, с. Платоново Рославського пов. Cмоленської губ., тепер РФ — 1896) — скульптор, художник-графік.

У 1852—1858 рр. навчався в Петербурзькій академії мистецтв (під керівництвом Б. Віллевальде); пізніше працював у Петербурзі як скульптор-монументаліст і ілюстратор. У 1876—1878 рр. видавав і редагував журнал «Бджола», де публікував власні графічні роботи, статті і спогади (зокрема про Т. Шевченка, з яким перебував у дружніх стосунках). У 1890-х рр. разом із Д. Менделєєвим. І. Рєпіним та ін. діячами культури заснував у Петербурзі «Товариство імені Т. Шевченка».

Відзначився як майстер творення яскравих, характерних художніх образів, реалізм яких був поєднаний із значною урочистістю та ефектністю. Як скульптор відомий насамперед проектами численних пам’ятників у Росії (пам’ятник «Тисячоліття Росії» в Новгороді, 1862; пам’ятник Катерині II в Петербурзі, 1873) та Україні (пам’ятники Б. Хмельницькому в Києві, 1879—1888; В. Корнілову в Cевастополі, 1895; П. Нахімову в Cевастополі, 1898). Як графік ілюстрував твори Т. Шевченка («Ілюстрований „Кобзар“», 1896), М. Гоголя (ілюстрації до повісті „Вій“, 1872, тощо.), М. Некрасова, О. Пушкіна; виконував скульптурні композиції на теми з українського побуту („Лірники“ та ін.) та історії („Батальна сцена“), портрети (Т. Шевченка та ін.).