102. Розкрити процес наростання системної кризи в срср та Радянській Україні впродовж 1970 – першої половини 1980-х років.

Післяхрущовський період (1964—1984) у житті народів СРСР, у т. ч. й України, увійшов в історію як період "застою", що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни.

Він характеризувався надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації репресованих сталінським режимом, пройшла хвиля арештів і судових процесів, посилилася русифікація України. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Нове партійно-державне керівництво, очолюване Л.Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О.Косигіна. "Косигінська реформа", суть якої полягала у введенні прогресивних елементів ринкових відносин (госпрозрахунку) в планову економіку СРСР, повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.

Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники та спростити звітність для підприємств, які переводилися на госпрозрахунок (тобто самофінансування), створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; фінансувати промислове будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; перерозподілити частку національного прибутку на користь аграрного сектору тощо.

Криза, що охопила економіку України, була результатом т. зв. соціалістичних методів господарювання. Економічна система, заснована на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити зацікавлення людей у наслідках своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня; перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкін. 70 — на поч. 80-х років Україна, які весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви. Про цс, серед іншого, свідчила активізація робітничого руху.

103. Охарактеризувати суспільно-політичне життя в Україні в середині 1960- першій половині 1980-х років і місце в ньому дисидентського руху.

У 60-80-і рр.. були закладені організаційні основи дисидентського руху: зріс його інтелектуальний потенціал; громадянська активність частини інакодумців стала набувати рис суспільного руху; виникли елементи координації цього руху. Дисидентство. (Носящее мирний характер) - опозиційний рух різних верств населення проти тоталітарної держави. В Україні дисидентство мало національне забарвлення.

Дисиденти (в перекладі з лат. «Незгодні») - люди, що дотримуються відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні, економічні та культурні проблеми держави. В Україні ними стали генерал П. Григоренко, літератор В. Марченко, поет В. Стус, а також В. Чорновіл, О. Заливаха, М. Руденко, В. Мороз та багато інших.

В Україні були створені легальні та підпільні організації, метою яких були ліквідація диктату союзного центру і забезпечення вільного розвитку національних відносин, української культури, мови, звичаїв; з'явилися групи правозахисників та громадянського опору.

Національно-визвольний рух особливо активізувався у другій половині 60-х рр.., Коли у відповідь на утиски офіційних властей публічно стали звучати протести проти нехтування прав людини. Інакомислячим інкримінувалася антирадянська націоналістична діяльність.

У 60-і рр.. В Україні були створені такі дисидентські організації: Український національний комітет, Український національний фронт, Спілка української молоді Галичини. Дисиденти видавали «самвидав» - незалежну від офіційних структур пресу.

У 1965 р. за вольнодуміем було заарештовано більше 20 чоловік. Проти цього необгрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах І ін Багато хто з них були звільнені з роботи.

У 1970-1972 рр.. в Україні видається «Український вісник», Заснований В. Чорноволом. Там друкується інформація про порушення свободи слова, прав особистості і нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

У 1976 р. Н. Руденко створює в Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод - Українська Гельсінська спілка - першу організовану структуру в українському визвольному русі. У групу входили А. Верднік, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, А. Тихий, М. Матусевич І ін В Україні було Релігійне дисидентство, Пов'язане з відновленням діяльності УГКЦ. Його представником був Йосип Тереля. У 1982 р. за його ініціативою був утворений Комітет захисту УГКЦ З метою легалізації діяльності цієї церкви в Україні.

Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки і Української греко-католицької - в післявоєнний період, агресивна антирелігійна кампанія кінця 50-х - початку 60-х років стали причиною зародження і поширення релігійного дисидентства.