84. Охарактеризувати соціально-економічний і політичний розвиток західноукраїнських земель між світовими війнами.

Після радянсько-польської війни і Ризького миру 1921 р. більше 7 млн західних українців опинилися на території Польщі, Румунії та Чехословаччини. До складу польської держави увійшли Західна Волинь і вся Галичина, до Румунії відійшли придунайські землі та Буковина, а Чехословаччині дісталося Закарпаття.

Українці в Польщі

За рішенням країн Антанти Польща скуповувала Галичину тимчасово, і до 1923 р. у Відні продовжували існувати емігрантський уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем. Проте, прагнучи до створення сильної Польщі як буфера проти Радянської Росії, держави Антанти в березні 1923 р. визнали територію Галичини частиною польської держави. Польська влада розділила західноукраїнські землі на три воєводства - Львівське, Тернопільське і Станіславське і встановили тут практично окупаційний режим. Влада на цій території належала командувачу окупаційними військами генералу Галлеру. Був ліквідований Галицький краєвий сейм, а всі українці, євреї та німці зняті з адміністративних постів.

Переважна більшість населення Західної України не визнавала прав Польщі на Волинь і Галичину. Організований антипольський рух народився ще в 1920 р., коли була створена підпільна Українська військова організація (УВО). Незабаром почалися акти саботажу і терору проти польської влади. Діяли навіть партизанські загони, найбільш відомим із яких був загін під командуванням С. Мельничука і П Шеремета. Тільки у листопаді 1922 р. цей загін був знищений польськими військами, а його командири розстріляні в місті Чорткові. Незабаром поляки ліквідували й інші озброєні формування українців. Проте, "українське питання" в Польщі вирішене не було.

Дуже важким був і економічний стан українців у польській державі. Поляки розглядали Західну Україну як свій сировинний придаток і ринок збуту промислових товарів, і не проявляли турботи про розвиток цього краю. Більше 80 % українського населення складали селяни, що вічно страждали від земельного голоду. Кількість українців-робітників була вельми невеликою, української буржуазії практично не було взагалі. Тільки 1 % західних українців належав до інтелігенції, основу якої складали священнослужителі та вчителі шкіл. Про тяжкий стан місцевої промисловості говорить той факт, що 85 % усіх підприємств належало до дрібних і напівкустарних. Постійним супутником життя західних українців було безробіття. Мало виручав навіть варіант еміграції, оскільки США і Канада в цей час значно понизили свої еміграційні квоти. Всього в міжвоєнний період до Америки виїхало близько 170 тис. західних українців.

Особливо хворобливо відбилася в західноукраїнських землях світова економічна криза 1929 - 1933 рр. Населення опинилося на межі голоду. Влітку 1930 р. по всій Галичині прокотилася хвиля підпалів маєтків польських колоністів, тут було офіційно зареєстровано близько 2,2 тис. актів "саботажу". У відповідь польська влада кинула до галицьких сіл загони поліції та кавалерії, які "замиряли" місцевих селян, громили їхнє майно, громадські центри і бібліотеки. Всього в результаті цієї акції "пацифікації" ("заспокоєння") більше 2 тис. українців були арештовані та піддані тюремному ув'язненню. Стосунки між поляками й українцями на Волині та в Галичині залишалися вкрай напруженими.

Найбільш впливовою політичною силою в Західній Україні було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що виникло в 1925 р. Лідером партії був Д. Левицький, а її неофіційним органом українська газета "Діло". Програма партії передбачала створення незалежної об'єднаної України легальними, демократичними методами боротьби. Першочерговим завданням вважалося досягнення автономії українських земель у рамках Польщі. Партія привернула до своїх лав значну частину української інтелігенції, користувалася підтримкою частини селян і промислових робітників. На виборах до польського сейму партія отримувала більше 500 тис. голосів виборців і міцно утримувала за собою більшість депутатських місць, які надавалися українцям.