82. Розкрити причини, сутність і наслідки впровадження політики суцільної колективізації в Україні. Дати оцінку трагедії 1932 – 1933 років.

Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927—1928 pp. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928р. політбюро ЦКВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 p., названому "роком великого перелому". Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я.Яковлєвим (Ейнштейном), встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1980 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Особливо активним був наступ проти заможних селян — т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску -— встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада вдалася до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші — виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під "розкуркулення" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Кампанія "ліквідації куркульства як класу" була формою репресій щодо всього селянства. Якщо в 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис, то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Близько 850 тис. з них як "спец поселенців" чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і Сибір, де вони масово вмирали або жили і працювали в нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима.

Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років. Проте таке становище не влаштовувало кремлівське керівництво, яке прагнуло збільшення експорту зернових. Вважаючи, що причини низької врожайності полягають у небажанні селян без вагань підтримувати утопічну ідею " побудови соціалізму в країні", воно вирішило їм помститися.

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932—1933 pp. Ця спланована проти українського селянства акція повинна була зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. "Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, атому, що вони були українцями", — писав американський професор Р.Конквест.

оловною причиною голодомору 1932—1933 pp. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам И.Сталін визнавав, що загальний врожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Тим більше, що в 1933 р. за кордон було вивезено 18 млн ц зерна, яким можна було прогодувати близько 7 млн осіб. Ще 18,2 млн ц становили т. зв. недоторканний запас. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в тому числі й зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників на місцях. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української СРР, зокрема генсек КП(б)У С. Косіор, голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Г. Петровський, голова Раднаркому України В.Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату И.Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках.