61. Проаналізувати зміни в соціальній та національній структурі населення України Російської імперії другої половини хіх століття.

Народ України другої половини ХІХ ст. етнічно був досить монолітним. Незважаючи на великодержавну політику царизму й асиміляцію, кількість українців серед усього населення в сучасних межах України перебувала приблизно на одному рівні. У 1858 р. вона становила 79,8 % і в 1897 – 1900 рр. – 79,6 %.

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення абсолютно переважало міське. В 1897 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, воно дорівнювало 84,0 % на західноукраїнських землях у 1900 р. – 95,5 % усіх жителів. Через свою консервативність селянство, як ніяка інші соціальна група населення, зберігало основні національні риси в мові, побуті, культурі та національній свідомості. Під впливом товарно-грошових відносин відбувалося соціальне розшарування селянства. У Наддніпрянській Україні майже 25,0 % селян володіли 40,0 % селянських земель і понад 50,0 % всієї худоби. Розорені селяни частково переселялись у міста або поривали з власним господарством і перетворювалися на сільськогосподарський пролетаріат. Одночасно зменшувалась кількість дворян-поміщиків. Будучи неспроможними пристосувати свої господарства до нових умов, частина їх збувала землі, реманент і переселялася до міст, поповнюючи в основному ряди чиновництва та інтелігенції.

Порівняно з західноєвропейськими країнами жителів міст було мало. У 1900 р. в містах проживало лише 13,0 % всього населення України, що було набагато менше, ніж у Гетьманщині другої половини ХVІІ ст. У 1897 р. в Україні налічувалося 1,5 млн, на західноукраїнських землях – 100 тис. робітників. Вони були позбавлені засобів виробництва і, щоб прожити, мусили продавати власну робочу силу. Значну частину робітників становили сезонники. Особливо помітним це явище було в сільському господарстві та на цукроварнях. Постійні робітники переважали у важкій промисловості, де через передавання професійних навичок активно формувалися професійні кадри робітництва. На 1897 р. в промисловості було задіяно 425 тис. робітників, причому більшість із них працювала на шахтах, металургійних і машинобудівних заводах Донбасу і Катеринославщини.

Тривало формування української буржуазії. На відміну від попередніх років у другій половині ХІХ ст. у ряди буржуазії вливалася щодалі більша кількість підприємливих селян і міщан.

Однак формуванню національної буржуазії перешкоджала політика російського уряду, спрямована на вивезення капіталу з України в центральні райони Росії та за кордон. Це гальмувало нагромадження капіталу українськими підприємцями, а відповідно й не давало змоги їм конкурувати з національною буржуазією. Та все ж роль української буржуазії в економічному й суспільно-політичному житті Російської держави помітно зросла, й уряд мусив враховувати це в своїй політиці. Зокрема йшлося про її претензії на політичну владу в країні.

Важливі зміни відбувалися і в середовищі інтелігенції. Протягом другої половини ХІХ ст. вона остаточно сформувалася в окрему соціальну групу населення з власними професійними ознаками та правами. Ряди інтелігенції поповнювали переважно випускники вищих і середніх спеціальних закладів, кількість яких у другій половині ХІХ ст. значно збільшилася.

Суттєво змінився соціальний склад інтелігенції. Якщо раніше вона формувалася переважно вихідцями з дворян, то на початку ХХ ст. їх відсоток зменшився до 20-25. Більше стало вихідців із різночинців, що відповідним чином позначалося на соціальній позиції інтелігенції. На постійні спроби уряду підпорядкувати її діяльність інтересам держави значна частина інтелігентів відповідала відвертим або прихованим опором, постійно перебуваючи в опозиції до влади. Краще матеріальне забезпечення мали приватні лікарі та юристи, відомі літератори, митці, середнє – викладачі вищих навчальних закладів, більшість лікарів і учителів гімназій. На нижчому щаблі матеріального добробуту перебували сільські вчителі.

Національні меншини. Поряд з українцями жили й працювали представники інших народів. Найбільшу групу національних меншин становили росіяни. В Україну примусово чи добровільно з Росії направлялися солдати, селяни, робітники, старовіри, поміщики-дворяни та чиновники. Маса переселенців осідала в основному в Донецько-Криворізькому басейні, на Лівобережжі та Півдні України. Більшість російського робітництва та чиновництва поселялася в містах, вносячи суттєві корективи в національний склад міських жителів.