60. Дати оцінку громадівського та буржуазно-ліберального рухів в Україні Російської імперії в другій половині хіх століття.

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України1.

Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х рр., із посиленням революційного народницького руху в країні, значна частина революційно налаштованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на «Ста­ру громаду» і «Молоду громаду».

Активними діячами «Старої громади» в Києві були В. Б. Ан­тонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В. А. Рубінштейн

Перший етап громадівського руху. З підготовкою до скасування кріпацтва в Україні наростала хвиля національно-духовного піднесення. Патріотично настроєна інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. Їй довелося протистояти як офіційній політиці царизму, так і позиції шовіністично настроєної частини польської та російської інтелігенції, яка не визнавала існування окремої української нації, претендувала на етнічні українські землі й зневажливо називала українців “хлопами” чи “хохлами”. Найбільшу активність у пробудженні самосвідомості народу виявили студенти Київського університету.

ініціативи Костя Михальчука навесні 1860 р. до 15 осіб вийшли з гміни й створили правобережну “У к р а ї н с ь к у г р о м а д у”, котра ставила за мету повністю віддатися праці на благо рідного українського краю і народу. Очолив громадівців Володимир Антонович, а одним з найвпливовіших серед них став Тадей Рильський.

До “Української громади” почали приставати свідомі патріотичні елементи українства як з Правобережжя, так і Лівобережжя, де спочатку до її учасників ставилися недовірливо й вважали “недоляшками”. Так, на рубежі 50 – 60-х років почався масовий громадівський рух, названий властями “українофільством”.

Громадівський рух пішов на спад і в другій половині 60-х років припинився. Закінчився перший етап руху громадівців.

Другий етап громадівського руху. Царський уряд вважав, що національному рухові України завдано нищівної поразки, і він не може бути небезпечним. Контроль за внутрішнім життям українського суспільства дещо послабився. Але дух української інтелігенції не був зламаний, і наприкінці 60-х років вона почала відновлювати громади та їхню діяльність, зокрема в Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах. Вступ до громад не афішувався, засідання відбувалися таємно, а діяльність мала напівлегальний характер. Громадівці, як правило, вели наукову та видавничу роботу. Обговорювались також загальнополітичні питання, теоретичні проблеми національного руху тощо.