48. Навести оцінки українських істориків-фахівців політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи.

В течение долгого времени (более двух веков) имперские идеологи пыта­лись вычеркнуть имя гетмана Ивана Мазепы из исторической памяти украин­ского народа. Его называли преступником, христопродавцем, возглашали проклятия во всех церквах на территории Российской империи. Причём прокли­нали Мазепу именно за то, за что восхваляли Хмельницкого, — за восстание против иностранного господства. Но если восстание против Польши — со­бытие праведное и величественное, то восстание против России — преступ­ление. Отношение Петра I к Мазепе как к предателю распространялось и на историческую науку, что отнюдь не способствовало определению подлинно­го места этого гетмана в истории Украины. Современные же историки. давая оценку деятельности Мазепы, прежде всего принимают во внимание его вклад в укрепление украинской государственности в условиях неуклонного наступления на неё со стороны российского царизма. И хоть идея второй Хмельниччины при гетманстве Мазе­пы не была воплощена в жизнь, тем не менее удалось поднять украинское хозяйство и культуру, а следовательно, сохранить эти важные факторы государственной и национальной самобытности, достичь определённой стабилизации общества. Стремление Мазепы создать собственную элиту, его политика в области культуры и образования преследовали далеко идущую цель и обеспечили даже после его поражения ещё почти 80-летнее существование гетманского государства, повлияли на всё дальнейшее развитие украинского народа и его государственническик традиций, на формирование национальной культуры.

49. Пояснити причини знищення Запорозької Січі в 1775 році.

Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:

• Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими  порядками.

• Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з Російською імперією.

• Висока ймовірність відділення та прийняття незалежності Запоріжжя.

• Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.

• Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.

• Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницькогогосподарства імперії.

50. З’ясувати зміст і основні напрями розвитку української політико-правової думки другої половини хvіі - хvііі століття (Пилип Орлик, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода).

Пилип Орлик

Основною ідеєю, метою життя гетьмана П. Орлика стало створення антиросійської коаліції для вирішення українського питання. Його політико-правові погляди охоплювали весь спектр проблем державного устрою, владних відносин, судової влади тощо. Майже всі вони викладені в праці "Вивід прав України", а також у "Пакті і Конституції законів та вільностей Війська Запорозького" (Конституції Пилипа Орлика 5 квітня 1710 р.) .

У цьому документі, написаному під час обрання П. Орлика гетьманом, передбачалося повне визволення України і встановлення державності. Цього договору повинні були дотримуватись і всі наступні гетьмани.

Перша в світі Конституція визначала державний статус України, її внутрішній устрій та міжнародне становище. Конституцією встановлювався національно-державний суверенітет України, до неї мали увійти всі історичні землі обабіч Дніпра, її кордони визначалися за станом на час правління гетьмана Богдана Хмельницького. Гарантом незалежності України виступав шведський король, а сам він та його нащадки отримували титул протекторів України.

Вчення Прокоповича про просвітницько-абсолютистську державу направлено не тільки проти обмеження царської влади князями та боярами, але й проти існування самостійної та незалежної влади церкви. У своїх теоретичних працях і практичній діяльності мислитель відстоював підпорядкування церкви світській державі. Він був цілком на боці Петра І в його протистоянні з відсталою старомосковською боярсько-церковною опозицією. На кшталт протестантських країн цар хотів закріпити владу держави над церквою і планував заснування безпосередньо підпорядкованого їй священного синоду. Тому цар-реформатор відчував гостру потребу в цій освіченій, широко мислячій людині, обізнаній зі звичаями держав Європи. З 1719 р. по 1720 р. Прокопович працював над «Духовним регламентом», де обґрунтовував нову для Росії (за зразком протестантських країн) систему управління церквою на чолі з підпорядкованим царю священним синодом замість патріарха. Завершивши роботу над «Духовним регламентом», сам мислитель сказав: «Нарешті я написав для головної церковної колегії, чи консисторії, постанову чи регламент, де я вказав на причини, через які постійне синодальне управління доречніше, ніж управління церкви однією особою, тобто патріархом». «Духовний регламент» -філософсько-публіцистична праця, що обґрунтували необхідність і завдання церковної реформи, підводячи під неї теоретичну базу у вигляді перероблених на монархічний манір положень, утверджених в Європі того часу понять природного права. Положення про підпорядкування церкви державі, розроблене Прокоповичем за участі Петра І, набуло сили закону.

Внесок Сковороди в ідеологію вітчизняного праворозуміння і державотворення полягає у розробленні загальних проблем людини, її природи, статусу, щастя, самопізнання, рівності і свободи. Свобода для мислителя «навіть не злото», оскільки «проти свободи воно лиш болото». Відштовхуючись від вчень філософів попередніх епох (Піфагора, Сократа, Платона, Епікура, Горація, Вергілія, Плутарха, Цицерона, Сенеки, Лейбніца і Руссо, Прокоповича), мандрівний філософ у процесі роздумів над проблемами суспільства і держави створив власну етико-моралістичну, етико-гуманістичну систему розуміння ідеального, людини, особи, «філософії серця». Світ у Сковороди — це втілення трьох начал: макрокосмосу (Всесвіт), мікрокосмосу (людина) і символічної реальності (Біблія), що «пов´язує макрокосм і мікрокосм». Кожне з цих начал складається з видимої натури (тварі) і невидимої (Бога). Це означає, що й людина має двоїсту природу. Щастя людини — у пізнанні істини, тобто у пізнанні самої себе й пізнанні світу. Головне призначення людини — осягнення Бога через видиму натуру. Справжнього щастя вона досягає у «сродній» праці, тобто спорідненості з будь-яким видом трудової діяльності: чи то духовної, чи то фізичної. Отже, призначення людини — через самопізнання, наполегливу працю знайти своє місце в житті і суспільстві, яке визначене кожному Богом, природою, відшукати власні здібності, тобто чітко усвідомити своє становище в суспільстві, власну «споріднену ділянку», щоб не став «вовк вівчарем, ведмідь — ченцем, а лошак — радником».

Саме в цьому полягає суть розуміння Сковородою «нерівної рівності» людей. На його думку, твердження про рівну рівність — це глупота, а Царство Небесне слід брати силою волі, наполегливістю. Однак сприймати вчення Сковороди про «нерівну рівність» громадян як започаткування теорії кастового устрою суспільства, приписувати мислителю «поділ населення на різні породи у природі», як і докоряти у «національній неусвідомливості» чи «національній індиферентності» не варто. Його вчення звеличує свободу людини, «отця вольності Богдана-героя», воно спрямоване проти кріпосницького права, паразитизму дворянства, сповнене любові до рідної землі і трудового народу.