6. Поняття джерел трудового права, їх класифікація.

Джерела трудового права - це форми вираження правових приписів через нор­мативні акти як результат діяльності компетентних нате органів, які встановлюють чи санкціонують обов'язкові для сторін правовідносини.

Тобто джерела трудового права можна визначати як результати діяльності правотворчих органів, а також сумісної нормотворчості працівників і роботодавців у сфері застосування найманої праці. Під джерелом права мається на увазі форма зовнішньо­го вираження положень (змісту) чинного права.

Джерела трудового права можна класифікувати за різними підставами.

За характером прийняття джерела трудового права поділяються на такі, що при­ймаються державними органами (закони, укази, постанови тощо); що приймаються за угодою між працівниками і роботодавцями (колективні угоди, колективні договори тощо); що приймаються органами міжнародно-правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції і рекомендацій МОП).

За юридичною силою джерела трудового права поділяються на Конституцію України, акти міжнародного регулювання праці (ратифіковані Україною), закони, підзаконні нормати­вно-правові акти, акти соціального партнерства, акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти.

Залежно від ступеня узагальненості розрізняють кодифіковані, комплексні та по­точні нормативно-правові акти як джерела трудового права.

За сферою дії: загальнодержавні; галузеві (спеціальні); місцеві (локальні).

За характером волевиявлення: акти про встановлення соціально-трудових норм; акти про зміну соціально-трудових норм; акти про відміну соціально-трудових норм.

За терміном чинності: тривалі; тимчасові.

Особливості джерел трудового права:

- великий масив джерел трудового права як результат діяльності різних державних ор­ганів (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України та ін.);

- наявність нормативних актів, що приймаються в централізованому і децентралі­зованому порядку (загальне і спеціальне законодавство);

- особливе значення актів локальної нормотворчості;

- активна участь профспілок і трудових колективів у нормотворчості (результат участі: правила внутрішнього трудового розпорядку, колективні договори та ін.);

- наявність чинних нормативних актів колишніх СРСР та УРСР;

- ознака ієрархічності,тобто відповідність підзаконних нормативних актів Консти­туції та іншим законам України (за винятком можливості покращення соціальних га­рантій для працівників).

Законодавчі джерела мають ще й такі ознаки, як зовнішнє вираження, державне встановлення або санкціонування та гарантованість державою.

7. Основні види джерел трудового права та їх загальна характеристика.

Закони як джерела трудового права. Закон - це законодавчий правовий акт, що видається вищим органом державної законодавчої влади або приймається референду­мом і тому має вищу юридичну силу. Стосовно трудового законодавства таким є Конститу­ція України - основоположне джерело трудового права і закони України. Звід багатьох з них становлять Кодекс законів про працю (КЗпП) - єдиний систематизований законодав­чий акт, яким комплексно регулюються трудові відносини.

Конституція України як Основний закон держави у статтях 36,43,44,45 закріпи­ла найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації. Це стосується права громадян на участь у професійних спілках і право на страйк з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, права людини на працю, права на належні, безпечні й здорові умови праці, права на своєчасне одер­жання винагороди за працю, права на соціальний захисту разі безробіття з незалеж­них від громадянина обставин і багато інших. Посилено конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовано умови їх здійснення.

Серед законів передусім необхідно назвати кодифіковане джерело трудового пра­ва - Кодекс законів про працю України. Він визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і твор­чої праці.

Поряд з Конституцією України та Кодексом законів про працю України діють інші закони України, що є джерелами трудового права та регулюють найбільш важливі су­спільні відносини у сфері праці.

Закони України, які виступають джерелами трудового права, можливо поділити на дві групи: трудові й комплексні закони. До трудових законів слід віднести ті, які спеціально прийняті для врегулювання трудових відносин. У цій групі виділяють дві підгрупи: закони, спрямовані на врегулювання індивідуальних трудових відносин, і закони, спрямовані на врегулювання колективних трудових відносин. До першої підгрупи належать Закони Укра­їни «Про охорону праці» (1992 p., в редакції Закону України від 21 листопада 2002 p.), «Про оплату праці» (1995 p.), «Про відпустки» (1996 р.),та ін. До другої підгрупи належать Закони України «Про колективні договори і угоди» (1993 p.), «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (1999 p.), «Про організації роботодавців» (2001 p.), «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» (1998 p.).

Серед комплексних законів, які містять норми трудового права, слід назвати Закони України «Про зайнятість населення», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про державну службу», «Про статус суддів», «Про господарські товариства», «Про об'єднання громадян» та багато інших.

Підзаконні нормативні акти як джерела трудового права

Поряд із законами трудові правовідносини регулюються цілою системою підза­конних нормативних актів. Тобто правові акти, що мають нормативний характер і, як правило, приймаються органами державного управління у розвиток та на виконання чинного законодавства, прийнято називати підзаконними.

До підзаконних нормативно-правових актів (джерел трудового права) належать:

- укази та розпорядження Президента України;

- акти (постанови) Верховної Ради України нормативного характеру;

- акти (декрети, постанови) Кабінету Міністрів України;

- акти (інструкції, правила) міністерств та відомств та ін.

Джерелами трудового права є постанови Верховної Ради України, наприклад, по­станова від 3 грудня 1998 р. «Про індексацію грошових доходів населення».

До підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють працю працівників, не­обхідно віднести укази і розпорядження Президента України нормативного характеру, які видаються з різних питань регулювання суспільних відносин у сфері праці на вико­нання Конституції і законів України (наприклад, Указ Президента України «Про заходи щодо вдосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, з керівниками під­приємств, установ і організацій» від 19 травня 1995 року). Вони обов'язкові для вико­нання на території всієї держави і не повинні суперечити Конституції і законам України.

Постанови Кабінету Міністрів України займають значне місце серед джерел трудового права. До таких постанов належать: «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств,установ, організацій» від 3 квітня 1993 p., «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору» від 19 березня 1994 р. та ін.

До підзаконних нормативно-правових актів належать акти Міністерства праці та соціальної політики України, наприклад, Рекомендації про порядок надання пра­цівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особли­вий характер праці, затверджені наказом Мінпраці від 10 жовтня 1997 p.; Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, затверджений наказом Мінпраці від 8 червня 2001 року та ін.

Локальні нормативні акти

Важлива роль належить локальним нормативно-правовим актам (колективному договору, правилам внутрішнього трудового розпорядку, положенню про преміювання, положенню про порядок винагороди за підсумками роботи за рік тощо). Тобто лока­льна норма в трудовому праві України - це правило загальнообов'язкової поведінки, яке санкціоноване державою, прийняте в установленому законом порядку безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях спеціальними суб'єктами і діє в його межах.

Ці акти чинні тільки в межах конкретного підприємства, установи, організації. Вони приймаються частіше за все на певний термін. Локальні нормативно-правові акти повинні пристосовувати загальні норми до умов конкретного виробництва, характеру і профілю підприємства з урахуванням економічного становища останнього. Вони не повинні погіршувати становище працівників порівняно із законами, а також іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

Стосовно правил внутрішнього трудового розпорядку в ч. 1 ст. 142 КЗпП передбаче­но, що вони затверджуються трудовими колективами за поданням власника або упов­новаженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових правил, а в ч. 1 ст. 52 КЗпП встановлено, що при 5-денному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності,які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з проф­спілковим комітетом підприємства, установи, організації з дотриманням встановленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51).

Приймаються локальні акти з питань робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, охорони праці та ін. Окрім того, реалізовуючи ст. 9-1 КЗпП, роботодавець має право вста­новлювати додаткові порівняно із законодавством трудові і соціально-побутові пільги. Встановлення поліпшених умов праці,як правило, здійснюється у колективному договорі із вказівкою фінансових джерел забезпечення конкретних видів пільг, категорій праців­ників, на які вони поширюються. Локальні акти приймаються роботодавцем самостійно, або разом, або за погодженням з профспілковим органом чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (наприклад, ст. 10 Закону України «Про відпустки» передбачає саме такий порядок затвердження графіка відпусток). До локаль­них актів належать положення про преміювання, положення про винагороду за підсумка­ми роботи за рік, список професій і посад із ненормованим робочим часом і тривалість додаткової відпустки за ненормований робочий день на конкретному підприємстві тощо.