49. Правове регулювання відсторонення від роботи.

Відсторонення від роботи — тимчасове недопущення адміністрацією працівника » до виконання ним своїх функціональних обов'язків із збереженням місця роботи, як правило, з одночасним призупиненням оплати праці у випадках, передбачених чин­ними нормативно-правовими актами (при появі на роботі у нетверезому стані, нарко­тичному чи іншому сп'янінні, при хворобі, небезпечній для оточуючих, за вимогою правоохоронних та інших уповноважених органів тощо)

Згідно ст.46 КЗпП відсторонення працівників від роботи власником або уповно­важеним ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та проти­пожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Правом відсторонення працівника від роботи наділені як зовнішні органи, поса­дові особи,так і власник підприємства або уповноважений ним орган. Зокрема, влас­ник зобов'язаний відсторонити працівника від роботи у разі появи на роботі в нетве­резому стані, в стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці й протипожежної безпеки і в інших випадках, передбачених законодавством.

Правом відсторонення від роботи наділені також посадові особи державних органів: енергетичного, санітарного нагляду, державної автоінспекції, прокурор, слідчий, органи діз­нання та ін. Відсторонення оформляється наказом керівника підприємства.

Відсторонення не є підставою для припинення трудового договору. Після усунення при­чин, що призвели до відсторонення, працівник допускається до роботи. Дні відсторонення працівника від роботи йому не оплачуються. Запис про це в трудовій книжці не робиться.

50. Поняття робочого часу.

В теорії трудового права під робочим часом розуміють той час, протягом якого найманий працівник відповідно до умов трудового договору і правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації повинен виконувати свої трудові функції.

Робочий час як інститут трудового права є сукупністю юридичних норм, які регу­люють тривалість робочого часу, його види, режим і облік робочого часу. Джерелами таких норм виступають Конституція України, КЗпП, закони та підзаконні нормативно-правові акти, норми колективних договорів.

Правове регулювання робочого часу має на меті, з одного боку, забезпечити вико­нання працівником необхідної міри праці, а з другого забезпечити охорону праці і право працівника на відпочинок.

Конституція України в ст. 45 передбачає, що максимальна тривалість робочого часу ви­значається законом. Максимальна норма робочого часу на тиждень, встановлена у законі,- є важливою соціальною гарантією дотримання трудових прав працівників.

Для трудового законодавства характерним є досить детальне регламентування ро­бочого часу. Законодавством встановлено норми робочого часу та їх тривалість.

У КЗпП України глава IV присвячена правовому регулюванню робочого часу. Питання робочого часу також врегульовані підзаконними нормативно-правовими актами.

В законодавстві застосовуються такі нормативи робочого часу:

робочий день - це встановлена законом тривалість праці працівника у межах доби;

робоча зміна - тривалість праці часу згідно графіку протягом доби;

робочий тиждень - встановлена у законі в годинах тривалість праці в межах кале­ндарного тижня.

В законодавстві також застосовуються норми "робочий місяць" і "робочий рік", але вони виводяться розрахунковим шляхом і на рівні закону не встановлюються.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку,так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до коле­ктивно-договірного та індивідуального (в рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Регулюючи трудові відносини між працівником і власником, трудове право здійс­нює нормування робочого часу, необхідність якого пов'язана з оплатою, охороною і дисципліною праці. Тому робочий час - обумовлена соціально-економічними і полі­тичними умовами норма часу, яку повинен затратити кожний працівник, приймаючи участь у трудовому процесі, з тим, щоб принести реальну, відчутну, значиму для влас­ника і суспільства в цілому віддачу і яка повинна відповідати потребам відновлення його трудового потенціалу. Саме тому робочий час і час відпочинку складають єдиний інститут трудового права, який включає норми тривалості робочого дня, робочої змі­ни, робочого тижня, види і тривалість часу відпочинку - вихідні, святкові дні, відпуст­ки, перерви в роботі.

Останні можуть відноситись як до часу відпочинку, так і безпосередньо до робочого часу. Законодавством передбачені випадки, коли працівник за рахунок частини часу, ви­значеного для виконання його трудової функції, може бути вільний від такого обов'язку. Це право надане матерям для годування дітей віком до 1,5 року; перерви в роботі, що відносяться до робочого часу, мають для обігріву робітники, які працюють на холоді, ван­тажники для відпочинку. До робочого часу зараховуються простої не з вини робочого. Всі ці види перерв зараховуються і оплачуються як робочий час.

Правове регулювання робочого часу здійснюється нормативними актами, вида­ними на державному та місцевому рівнях. В сучасних умовах все більша самостійність в регулюванні питань робочого часу і відпочинку надається державою безпосередньо підприємствам, установам і організаціям. У централізованому порядку встановлені максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачу­ваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, основні положення щодо порядку і способу розподілення робочого часу в межах доби, тижня чи іншого календарного періоду; визначені питання, які остаточно вирішуються в локальних нормативних ак­тах та за угодою сторін. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП підприємствам і організаціям надане право при укладенні колективного договору встановлювати меншу тривалість робочого часу, за рахунок своїх коштів надавати працівникам щорічну оплачувану відпустку більшої тривалості, встановлювати інші пільги щодо тривалості і режиму роботи.