20. Мета та моделі соціального партнерства.

Оскільки в умовах економічної кризи в суспільстві спостерігається соціальна на­пруженість, то, зрозуміло, що основним завданням соціального партнерства є забез­печення соціального миру у суспільстві. З цього випливає і його мета:

• зниження гостроти соціальних конфліктів, сприяння погодженню інтересів робо­тодавців і найманих працівників;

• забезпечення активної ролі держави в переговорному процесі з питань встанов­лення умов праці;

• забезпечення взаємної зацікавленості найманих працівників і роботодавців у по­ліпшенні економічного становища і сприяння взаєморозумінню між ними;

• забезпечення умов праці і життя працівників.

Соціальне партнерство спрямоване на пошук компромісних рішень і розв'язання проблем мирним шляхом, узгодження особистих та колективних інтересів, що досягається за допомо­гою таких основних форм,як проведення спільних консультацій, ведення колективних пере­говорів щодо регулювання соціально-трудових відносин, а також з питань укладення колекти­вних договорів і угод, розгляд і вирішення претензій (розбіжностей), що можуть виникати між соціальними партнерами та колективних трудових спорів (конфліктів).

Світова практика знає дві моделі (форми, види) соціального партнерства. В тих країнах. де роль держави в регулюванні трудових відносин порівняно невелика (США, Канада, Великобританія тощо), практикується двостороннє співробітництво соціаль­них партнерів або, як його ще називають, «біпартизм». Колективні переговори і ведуть­ся між роботодавцями і організаціями найманих працівників, держава в такі перегово­ри майже не втручається, хоча може виступати арбітром або посередником при виник­ненні соціальних конфліктів. Однак це не означає, що при двосторонньому співробіт­ництві держава повністю самоусувається від регулювання трудових відносин. Вона регулює умови ведення колективних переговорів, частково здійснює організаційно-технічне і забезпечення цих переговорів.

Більш поширеним є тристороннє співробітництво, або «трипартизм». Воно прак­тикується у Франції, Німеччині, Австрії та в багатьох інших країнах. Тут, крім об'єднань роботодавців і організацій найманих працівників, активну роль при проведенні коле­ктивних переговорів відіграє держава. Вона виступає посередником при проведенні колективних переговорів або є їх самостійною стороною в особі державних органів (як правило, це міністерства праці чи інші спеціально створені органи виконавчої влади). При тристоронньому співробітництві держава на законодавчому рівні встано­влює ряд мінімальних соціальних гарантій. Крім того, держава встановлює правила ведення колективних переговорів, порядок висунення представників від сторін на переговори, відповідальність за недотримання вимог колективних договорів. Саме такий вид соціального партнерства отримав своє поширення і в Україні.

21. Сторони та інші суб'єкти соціального партнерства.

Слід розрізняти поняття сторін і суб'єктів соціального партнерства. Поняття суб'єктів є ширшим за змістом. Суб'єкти включають як сторони соціального партнерства, так й інші уповноважені органи у цій сфері. Сторонами соціального партнерства є суб'єкти, які безпосередньо приймають рішення щодо конкретних соціально-партнерських угод.

Як уже зазначалося, із поняття соціального партнерства, встановленого у статті 1 Закону України «Про організації роботодавців», випливає, що сторонами його виступа­ють наймані працівник, роботодавці й виконавча влада. Можна вважати, що в цьому разі сторони визначаються в загально соціальному аспекті. Для прийняття конкретних рішень у сфері соціального партнерства необхідно обмежити шляхом конкретизації поняття сторін, що дає можливість розглядати їх в аспекті юридичного статусу. Це зроб­лено у цій же статті 1 вказаного закону, де дається окреме визначення: «Сторони соціа­льного партнерства -- професійні спілки та їх об'єднання, інші організації найманих працівників, утворені ними відповідно до чинного законодавства; роботодавці, їх орга­нізації та об'єднання; держава в особі виконавчих органів влади і органів місцевого самоврядування». Таким чином, уточнюється, що з боку найманих працівників сторо­ною визнаються професійні спілки та інші організації найманих працівників, які у вста­новленому порядку отримали від найманих працівників такі повноваження. Питання сторін колективно-договірного процесу конкретизовано у статті 3 Закону України «Про колективні договори та угоди».

На виробничому рівні укладається колективний договір між власником або упов­новаженим ним органом з однієї сторони і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами з другої, а у разі відсутності таких органів - представниками трудящих, обраними та уповнова­женими трудовим колективом.

На національному рівні сторонами генеральної угоди виступають: професійні спі­лки, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди; власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колекти­вних переговорів і укладення генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято біль­шість найманих працівників держави.

На галузевому рівні сторонами угоди є власники, об'єднання власників або упов­новажені ними органи і профспілки чи об'єднання профспілок або інших представни­цьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять до сфери їхньої дії.

На регіональному рівні угода укладається між місцевими органами державної влади або регіональними об'єднаннями підприємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і об'єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами.

Право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод від імені найманих працівників надається професійним спілкам, об'єднанням профспілок в особі їх виборних органів або іншим представницьким організаціям трудящих, наділеним тру­довими колективами відповідними повноваженнями. За наявності на підприємстві, на державному, галузевому, територіальному рівнях кількох профспілок чи їх об'єднань або інших уповноважених трудовими колективами на представництво органів вони повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і укла­дення угоди або колективного договору.

Представниками найманих працівників на національному рівні виступають всеук­раїнські профспілки і профспілкові об'єднання України.

Слід зауважити, що Кабінет Міністрів України, виступаючи в соціальному партнерстві, виконує особливу роль. З іншого боку - як орган, що здійснює управління об'єктами дер­жавної власності, тобто як державний роботодавець. З другого боку, Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади, наділений правотворчими повноваженнями, а також є суб'єктом законодавчої ініціативи, що надає особливого значення такій стороні соціального партнерства. В Україні, де соціальне партнерство ще перебуває лише на по­чатку розвитку, й з урахуванням того, що не на всіх рівнях сформовано організації робо­тодавців, особливо на галузевому і регіональному,- роль Кабінету Міністрів у соціально­му партнерстві важко переоцінити. Зважаючи на те, що згідно із законом угоди уклада­ються на двосторонній основі, тобто встановлено модель двостороннього співробітницт­ва, вважаємо, що Кабінет Міністрів України можна розцінювати як представника держави.

До інших суб'єктів соціального партнерства належать спеціальні органи, які здійс­нюють повноваження у цій сфері — Національна тристороння соціально-економічна рада. Національна служба посередництва і примирення.