31. Проаналізувати державно-політичний устрій українських земель у складі Російської імперії першої половини хіх століття.

У XIX ст. посилення поліцейсько-бюрократичної самодержав­ної системи зумовило остаточну ліквідацію залишків автономії ук­раїнських земель. За зразком губерній центральної Росії створені у другій половині XVIII ст. намісництва було перетворено на губер­нії. 1803 року їх було дев'ять: Волинська, Катеринославська, Київсь­ка, Миколаївська (з 1812 р. — Xерсонська), Подільська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р. — Xарківська), Таврійська та Чер­нігівська. Території губерній поділялися на повіти. Частина губер­ній об'єднувалася в генерал-губернаторства. Так, 1802 року з Во­линської, Київської та Подільської губерній було створене Київське генерал-губернаторство.

Центральне управління Україною здійснювали імператор та органи, які перебували при його особі: "Власна Його !мператор- ської Величності Канцелярія", Державна рада, Комітет міністрів. Важлива роль у системі центрального управління українськими землями належала міністерству внутрішніх справ і галузевим міністерствам, що мали органи в системі місцевого управління.

Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губер­натори, які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністратив­ну, поліцейську, наглядову, а до проведення судової реформи 1864 р. й судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів пе­ребували розташовані на відповідній території війська, які вико­ристовувались для придушення народних повстань.

Повноваження генерал-губернаторів і губернаторів у системі адміністративних репресивних заходів, спрямованих на боротьбу з національно-визвольним рухом, ще більше розширилися упро­довж другої половини Х!Х ст. Так, відповідно до "Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою" (1881 р.) генерал-губернатор мав право запроваджувати в місце­востях стан посиленої охорони.

Система губернського управління складалась з: 1) губернатора; 2) губернського правління, до якого входили віце-губернатор, рад­ники, прокурор, канцелярія; 3) губернських установ галузевого уп­равління — казенної палати, суду, присутствія поліції, рекрутсь­кого присутствія та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління.

Система повітового управління, головна роль у якій належала земському суду, включала повітові казначейства, правління де­ржавних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р. нижній земський суд), окрім здійснення правосуддя, вико­нував функції нагляду за станом громадського порядку, забезпечу­вав сплату податків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим, і адміністративно-поліцейським органом. Склад земсь­ких судів в Україні призначався губернатором лише з середовища дворян, а земські справники (голови судів) — царським урядом за поданням губернатора, погодженим із міністром внутрішніх справ.

До системи місцевого управління належали і станові органи — губернські і повітові дворянські зібрання на чолі з предводителями дворянства. Через ці станові органи дворяни впливали на вирі­шення основних місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Для управління державними селянами було створено волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старости і писаря.

Управління у містах, поряд із виборними установами (міськими радами, магістратами, ратушами), здійснювалося поліцейськими органами. У більших містах керували управи благочиння, які скла­далися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У великих містах із жвавою торгівлею — Одесі, Херсоні, Феодосії — з 1803 р. було запроваджено інститут градоначальників, які за повноважен­нями прирівнювалися до губернаторів.