29.Державно-правове вчення ранього християнства

У I ст. н. е. в Римській імперії виникла і стала швидко поширюватися нова релігія — християнство. Воно стало викликом духовному занепаду імперії, важливим чинником оновлення світу, початком нової епохи в історії людства, що триває понад дві тисячі років.Основні твори раннього християнства з’явилися в I ст. 27 з них були канонізовані і склали Новий Завіт, який разом зі Старим Завітом склав Біблію 1 . Новий Завіт являє собою нову систему норм і цінностей. Ранні християни рішуче засуджували владу Римської імперії. «Упав, упав Вавилон, город великий, бо лютим вином розпусти своєї він напоїв усі народи!». «…Вийдіть із нього, люди мої, щоб не стали ви спільниками гріхів його і щоб не потрапили в карання його. Відплатіть ви йому, як

і він вам платив... Скільки він славив себе та розкошував, стільки муки та смутку завдайте йому».Перші християни засуджували не державу взагалі, а тогочасні держави, протиставляючи їм царство небесне. Але з часом (з другої пол. II ст.)

церква стає на позиції співпраці, взаємної ідтримки держави і християнської релігії, по-іншому тлумачить ряд принципових положень. Врешті-

решт християнство стає офіційною релігією Римської імперії (324 р.).

Біблія проголошувала божественне походження усякої влади і беззастережну покірність їй. У «Посланні до римлян» апостола Павла говориться: «Усяка душа да буде покірна вищій владі: тому що немає влади не від Бога, існуючи ж влади чи не від Бога встановлені? Тому той, хто противиться владі, противиться Божому установленню». Отже, за Біблією християни мали два види обов’язків: духовні і громадські. «Тож віддайте кесарю — кесареве, а Богові — Боже». Водночас у разі конфлікту обов’язку шанувати законну владу і Бога, християнин має віддати перевагу Богу.Християнство порушує незнане в античному світі питання про обмеження юрисдикції держави, роль церкви в державному житті. Розмежування юрисдикцій держави і церкви провадилося певним чином. Держава повинна дбати про забезпечення умов тілесного, земного існування, Церква ж — про забезпечення спілкування душі з небом. Церква і держава поєднані так само, як тіло й душа в земному житті. Підкреслювалася автономія церкви в духовних справах над усіма християнами, в тому числі і над імператором. У справах віри «єпископи можуть судити імператорів, а не імператори єпископів». У V ст. Папою Римським було сформульовано положення про «два мечі», які символізували державну і церковну владу. Кожна влада має потребу в іншій: «Християнським імператорам єпископи потрібні для досягнення вічного життя, а єпископи без імператорських декретів не могли б впливати на хід мирських справ».

В основі праворозуміння ранніх християн лежать революційні погляди на людину як духовно вільну, рівну, зобов’язану до праці істоту. У Біблії закріплені найбільш важливі положення ранньохристиянського розуміння права: 1) визнання існування природного права, незмінної

справедливості, встановлених Богом. Зміст справедливості в «законі досконалому, законі свободи» («Так кажіть, і так вчиняйте, як маєте бути судимі за законом свободи»); 2) роголошення принципу рівності всіх людей перед Богом («Немає іудея, ні грека, немає раба, ні вільного, немає

чоловічої статі чи жіночої, — тому що усі ви одне в Ісусі Христі»);