22, 23. Українська козацька християнська республіка: кордони, територія, устрій; дипломатичні та військово-політичні зносини.

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко де­мократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в то­му, що саме тут уперше державотворча функція перейшла без­посередньо до представників простого народу.

Запорізька Січ як політичне утворення була фактично за­родком майбутньої української держави, продовженням тради­ції українського народу, яка перервалася після сходження з по­літичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розу­мінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в те­риторіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав За­порізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на сі­чових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого се­редовища обирали старшину, одержували грошове І хлібне за­безпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, ско­тарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.

Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрід­ного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особли­вістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кан­дидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керів­ників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу госпо­дарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово скла­лася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, ота­ман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновни­ки — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлу­мач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військове -адміністративної влади, як правова сис­тема. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти коро­лівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі най­важливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре явля­ло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспіль­них питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.

Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наро­стання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.

Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: ма­теріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.

Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було ви­знано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було ви­гідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за ме­жами України.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Пос­политої утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою зумовив тен­денції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

Б 9, 2. Проблеми відбудови народного господарства. Деформація соціальної спрямованості акцій тоталітарної держави. Голод 1946-1947 рр.

Україна, Польща й Китай зазнали найбільших збитків у період війни. Зокрема, втрати України становили 42 % загальних збитків СРСР. Тактика «випаленої землі», застосована при відступі у 1941 р. Червоною армією та у 1944 р. відступаючими німецькими та союзними їм військами, нацистський окупаційний режим при­звели до небаченої руйнації усього економічного життя України.

Власне, відбудова розпочалася не по війні, а у міру визво­лення українських земель. У той час, як європейські уряди, отримавши допомогу за планом Маршалла, зуміли забезпечи­ти відносно нормальний за тих умов рівень життя населення, приступивши після цього до відбудовчих робіт, в Україні насе­лення, позбавлене елементарних умов для виживання, змушу­вали й далі «будувати комунізм». Головна увага, як і раніше, приділялася важкій промисловості й військовим галузям; кіль­кісні показники звично переважали над якісними.

Справа відбудови ускладнювалася тим, що:

—  в Україні відновилися репресії, а у західних областях тривала війна режиму проти партизанів УПА;

—  вивезені на Схід у роки війни підприємства було виріше­но не реевакуйовувати;

— карткова система, яка існувала до 1947р., забезпечувала лише напівголодне животіння населення, а 160 млн дол., що їх до квітня 1948р. направила в Україну Адміністрація допомоги та відбудови Об'єднаних Націй (ЮНРРА), було недостатньо й до того ж використовувалися вони владою на власний розсуд.

За цих умов українське населення, насамперед жінки та підлітки, виявляло небачені мужність і терпіння. До праці лю­дей надихала віра у те, що після війни відбудуться докорінні зміни суспільно-політичного ладу в Україні. Зокрема, поширю­валися чутки про скасування колгоспів.

До відбудовчої праці долучилися й близько 2,2 млн демобі­лізованих воїнів. Повернулися в Україну також 800 тис. так званих «остаобайтеріе», насильно вивезених на примусові роботи до Німеччини, та полонених. Після «фільтрації» органами держбезпеки чиЕгїало з них були звинувачені у «співробітництві з ворогом» й відправлені до концтаборів на півночі Росії.

Долаючи труднощі, український народ вже до травня 1945р. відновив до 30% довоєнних промислових потужнос­тей. У роки четвертої п'ятирічки (1946-1950 рр.) було віднов­лено роботу металургійних заводів Придніпров'я й Донбасу, відбудовано Дніпровську гідроелектростанцію (1947 р.), вугіль­ні шахти Донбасу (до 1950р.), залізорудні шахти Кривбасу. Було також відбудовано металургійні гіганти «Запоріжсталь» І «Азовсталь», Луганський паровозобудівний завод, Харківський тракторний. У 1945 р. було введено в дію Одеський автоскла­дальний завод, зводилися нові об'єкти.

Значно менших успіхів було досягнуто у сільському госпо­дарстві. Відсутність техніки, мінеральних добрив, достатньої кількості робочої сили та виснаженість непомірною працею за роки війни людей не дозволяли нарощувати випуск сільсько­господарської продукції. Колгоспна система виявила свою цілковиту неспроможність до ефективного господарювання. До цього долучилися й природні чинники. Посуха 1946 р. призве­ла до того, що хліба в Україні зібрали у 3,5 раза менше, ніж у 1940 р. Загинуло багато худоби, зросли ціни на продовольст­во. Того року на одного українського селянина на рік виділя­лося лише по 34 кг хліба. І це притому, що для підтримки промосковських режимів у Східній Європі було відправлено 1,7млн пудів хліба (!). В Україні втретє після 1921 та 1932-1933рр. за більшовицького правління запанував голод, який особливо лютував у 1947р. Населення рятувалося тим, що виїздило у західні області, де не було колгоспів і, відповідно, й голоду, щоб виміняти харчі. За явно заниженими офіційними даними, за час приховуваного владою від світу голоду померли понад 101,6 тис. чоловік. Після переможної війни було за­фіксовано випадки канібалізму.

Відбудовчий період — яскрава і водночас трагічна сторінка української минувшини.

Білет 10.

31. Руїна (1660-1687 рр.).

 «Правобережна Україна» — саме так у наукових колах на­звали землі Волині, Київщини І Поділля, де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV—XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Поспо­литої, вони перейшли під владу польської корони.

Внаслідок революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу в 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, почали на­зивати в тогочасних документах «тогобічною», «чигиринською», а трохи згодом — «польською» Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. пра­вовий статус Правобережжя постійно змінювався.

розділивши новостворену козацьку республіку, кожна з су­сідніх країн — Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та Кримське ханство — намагалася розв'язати пробле­му її «спадщини» на свою користь, що призводить до занепаду державного життя на правобережних землях. Внаслідок Поль­ське-турецької війни 1673—1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном.

Війна 1676—1681 рр., в якій проти Туреччини І Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської дер­жави і Лівобережної України (Гетьманщини), спричинила пов­не виснаження економічних і людських ресурсів на Правобе­режжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін 1681 р. було укладено Бахчисарайський договір, за яким на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не до­зволялося ніякого поселення робити. Таким чином, міждер­жавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Вар­шави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, «санкціонувати пустелю в самім серці багатого краю».

Єдиною політичною силою, яка мала повне право на повер­нення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. «Нам, Війську Запорізькому, та сторона Дніпра належить», — неод­норазово заявляли полякам лівобережні гетьмани, виступаючи з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Проте європейська дипломатія, зважа­ючи на залежність українських правителів від московських ца-рІв, уміло перегравала їх в складній дипломатичній грі. Спротив І. Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та ма­лолітнім царям Петру й Ївану укласти «Вічний мир» (1686 р.), що на чверть віку залишав територію Правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.

Звичайно, кожен з «претендентів» мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим кра­єм. Польща і Московія висували тезу про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські землі. Крім того, царський уряд аргу­ментував свої наміри тим, що «Хмельницькому... по Случ і Го­ринь на кілька десятків миль від Києва землі буде віддано, і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684 р.) під коро­лівськими володіннями ніколи ці містечка не були». Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобереж­на Україна має належати козакам, які присягнули йому на вір­ність. Туреччина обґрунтовувала своє бажання оволодіти укра­їнськими землями укладеним у попередні роки договором з гетьманом П. Дорошенком.

Після Карловицького конгресу (1698—1699 рр.), який мир­ним шляхом мав розв'язати питання приналежності спірних територій, Польща відбирала у турків втрачені землі Правобе­режної України. Щоб усунути турецьку загрозу, варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій. Це незабаром спричинило повстання українського на­селення.

Виступ під проводом С. Палія був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями. На основі домов­леностей між обома державами полковник С. Палій «або доб­рим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв»» до володінь поль­ської корони. Проте до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана 1. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711—1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І відмовився від претензій на «тогобічну Україну». Натомість султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддавав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення «бу­ферної» української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі зем­лі від Случа до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст.

Отже, міжнародна ситуація другої половини XVII—XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобе­режних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в ре­зультаті імперської політики росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині і Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Са­ме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний україн­ський народ, який понад століття перебував поміж «чотирьох вогнів». Але з'єднався він вже в «єдиній і неподільній» імперії російських самодержців.