ПРИСЛІВНИК

У граматиці української мови донедавна прислі­вник визначали як окрему повнозначну частину мови, що виражає якісну або кількісну ознаку дії чи стану, ознаку ознаки [Жовтобрюх, Кулик 1972: 307]. Однією з найхарактерніших рис, за якою він відрізняється від інших пов­нозначних частин мови, вважали незмінність (невідмінюваність і недієвідмі- нюваність) його одиниць, що зумовило відсутність у них морфологічної пара­дигми; іншим лексико-граматичним класам незмінних слів його протиставля­ли за наявністю в нього, крім граматичного, самостійного лексичного значен­ня [Коломієць, Майборода 1969: 430].

Цей традиційний підхід до витлумачення статусу прислівника в українсько­му мовознавстві наприкінці 80-х pp. XX ст. зазнав істотної корекції, суть якої полягає у віднесенні його до найпериферійнішого класу слів у чотирикомпо- нентному наборі повнозначних (кардинальних) частин мови — щодо іменни­ка й дієслова як центру частин мови та прикметника як їхньої периферії [Вихо­ванець 1988а: 17, 153—156, 185]. Периферійність прислівника вмотивована за сукупністю тих різнорідних ознак, за якими вирізняють повнозначні частини мови — його семантикою, формально-синтаксичною позицією в структурі ре­чення та морфологічними особливостями. На противагу іменникові, дієслову та прикметникові прислівник не має свого специфічного лексичного значення, [Вихованець 1988а: 17, 185]. Він вживається для вираження ознаки іншої озна­ки — динамічної дієслівної та статичної прикметникової. Прислівникова ознака має синтаксичний зміст, тому що вона відображає відношення двох ознакових слів: дієслова і прислівника та прикметника і прислівника, nop.: Професор ви­кладає цікаво; Письменник написав дуже цікавий роман. У синтагматичний зв'я­зок від предиката, вираженого дієсловом або прикметником, потрапляють лек­сичні значення статичної ознаки, або прикметника (іпобачити вперше, вигляда­ти молодо, переробити наново, дуже молодий), динамічної ознаки, або дієслова (зробити нехотячи, їсти стоячи, читати лежачи), та предмета (рости вкупі, працювати гуртом, читати вдень). На основі таких співвідношень значень двох предикатних (ознакових) елементів формується функція ознаки ознаки. Саме тому прислівник є синтагматичним класом слів, що виконує функцію означен­ня до класу предикатів [Вихованець 1988а: 17].

Похідний характер прислівника зумовив особливості його синтаксичного функціонування, що виявляються у відмінних від інших частин мови синтаксич­них функціях і синтаксичних позиціях. Виражаючи відношення між ознакови- ми словами, він не може вживатися ні в позиції підмета, ні присудка, ні узго­джуваного, ні керованого другорядного члена. Використання прислівника в цих не типових для нього синтаксичних позиціях засвідчує його синтаксичний перехід в інші частини мови. Прислівникова позиція входить у валентну рамку лише дієслів локативного стану, пор.: перебувати внизу, лежати насподі, сто­яти навпроти, сидіти осторонь. Типовою для прислівника є позиція детермі­нанта, яка вирізняється своєю автономністю і незалежністю від валентної рам­ки дієслова. Її заповнюють обставинні прислівники, що становлять ядро при­слівника як частини мови. Вони підпорядковуються підметово-присудковій основі двоскладного речення або граматичному центру односкладного речен­ня, поєднуючись із ними приреченнєвим приляганням [Вихованець 1993: 41]. Це найпериферійніша позиція в структурі речення, пор.: Тополі шумлять уго­рі; Удалині синіє море; Неподалік веселяться діти; їх запрошено вдруге.

Означальні прислівники закріплені за синтаксичною позицією прислівно- го, насамперед придієслівного, другорядного члена, що поєднується з опор­ним дієсловом формою підрядного зв'язку — приляганням, яка порівняно з двома іншими його формами, керуванням і узгодженням, передає підрядний зв'язок автономнішої, самостійнішої синтаксичної одиниці, зв'язок залежного слова з головним за змістом, пор.: О, як ми палко край свій любим (О. Олесь); Мені ще довго посміхатись дню (Г. Чубач).

Отже, прислівник не входить до ядерної (елементарної) семантико-синтак­сичної структури речення, що також засвідчує його периферійність.

Похідність прислівника від інших частин мови спричинилася також до його морфологічної периферійності. Формуючись на основі прикметника, дієслова, числівника та іменника він повністю нівелює їхні морфологічні категорії, бо нейт­ралізує властиві їм флексії, у яких у доприслівішковому функціонуванні зосере­джувалося вираження основних морфологічних категорій цих частіш мови. Внас­лідок цього він перетворюється на морфологічно безкатегорійну частину мови, позбавлену форм словозміни. Відсутністю морфологічної парадигми і неможли­вістю бути підведеним під будь-який тип відмінювання чи дієвідмінювання харак­теризується морфологічне ядро прислівника. Для його периферії характерні різні ступені нейтралізації вихідних прикметникових, дієслівних, числівникових та імен­никових ознак, тобто різні ступені переходу прикметників, дієслів, числівників та іменників у прислівники. У системі частин мови прислівник як безкатегорійна ча­стина мови протиставляється насамперед дієслову й іменникові як частинам мови з чітко диференційованими морфологічними категоріями, а також прикметникові як частині мови, морфологічні категорії якого зумовлені іменниковими.

Порівняно з прикметником, який менше віддалений від іменника й дієслова як центральних частин мови, прислівник є абсолютно периферійним класом слів. Він прилягає до аналітичних синтаксичних морфем, активно поповнюючи служ­бові граматичні морфеми. Це зумовлено його спрямованістю на вираження об­ставинних семантико-синтаксичних відношень [Вихованець 1988а: 156].

Отже, прислівник — це самостійна, але абсолютно периферійна частина мови, що Грунтується на чотирьох повнозначних частинах мови — прикметникові, діє­слові, числівникові та іменникові, яка виражає ознаку іншої ознаки, вживається в структурі речення в позиції детермінанта і в придієслівній позиції другорядного члена речення, поєднується з опорним реченням та з опорним дієсловом зв'язком прилягання, та для якої характерна морфологічна безкатегорійність і незмінність.

Синтаксична Лексичне значення в прислівника має іншу при­роду, ніж в іменника, дієслова, прикметника та Зумовленість числівника. Якщо лексичним значенням іменни- семанТИКИ ка є назви конкретних предметів, дієслова — на- ПриСЛІВННКа ^зви ДІй> процесів та станів, прикметника — назви ознак предметів, числівника-назви кількості, то ознака ознаки прислівника зумовлена особливостями його синтаксичного ви­користання. Річ у тому, що прислівник є синтагматичним класом слів, який виконує функцію означення щодо інших класів ознакових слів — дієслів та при­кметників. У синтагматичній прислівниковій позиції вживаються лексичні зна­чення іменника, дієслова, прикметника та числівника, тобто в залежність від ознакових слів потрапляють значення предмета, дії, стану та статичної озна­ки, пор.: бігти попереду, працювати вночі, висловитися влучно, писати грамот­но, сказати пошепки, дуже високий, трохи гіркий, ледве теплий, співати удвох. Унаслідок цього формуються відношення двох ознакових слів, що кваліфікую­ться як ознака ознаки. Вони можуть семантично конкретизуватись як відно­шення атрибутивні {розмовляти тихо, садити густо, лагідно дивитися, зроби­ти добре), просторові (жити поблизу, стояти осторонь, приїхати здалеку, лі­тати вгорі), часові (прийти опівночі, зробити вдень, чекати роками), причинові (сказати спересердя, вдарити зозла, висловитися згарячу), цільові (виставити напоказ, зробити неперекір) та ін. Ця семантика синтаксичних відношень на­кладається на лексичні значення вихідних частин мови.

Власне- у морфологічному плані прислівник є своєрід- морфологічна ною частиною мови. Його морфологічні ознаки беЗКатеГОрІЙНІСІЬ істотно відрізняються від морфологічних ознак І ОДНОЙЮОМНІСТЬ вихідних для нього частин мови. Дієслово й імен- ^ ник є частинами мови з чітко диференційовани-

ПриСЛІВНИКа _ми морфологічними категоріями, серед яких чіль­не місце посідають категорії словозмінного характеру, зокрема категорії часу, способу, особи та числа в дієслова, відмінка, великою мірою — числа в іменни­ка, відмінка, крім форм називного та знахідного,— у у більшості числівників, а в прикметника такими є всі морфологічні категорії. Саме тому дієслівні, іменни­кові, числівникові та прикметникові слова є багатоформними, тобто такими, що реалізуються в наборах словоформ. Наприклад, дієслово вірити має: а) осо- бово-числові форми теперішнього часу (вірю, віриш, вірить, віримо, вірите, ві­рять); б) особово-числові форми майбутнього часу (віритиму, віритимеш, ві­ритиме, віритимемо, віритимете, віритимуть; буду вірити, будеш вірити, буде вірити, будемо вірити, будете вірити, будуть вірити); в) особово-числові фор­ми наказового способу (вір, вірмо, вірте, хай (нехай) вірить, хай (нехай) вірять) і т. д.; прикметник вірний має: а) форми відмінка (вірний (вірне), вірного, вірному, вірного, вірним, (на) вірному, вірний; вірна, вірної, вірній, вірну, вірною, (на) вірній, вірна)', б) форми роду (вірний, вірна, вірне)', в) форму числа (вірні) тощо.

У багатоформних словах вирізняється їхня постійна лексична частина — корінь або основа, і змінна, релятивна, частина — закінчення, що виражає їхні

синтаксичні зв'язки з іншими членами речення, а також передає значення притаманних їм граматичних категорій. Саме тому закінчення є найбільш граматичною морфемою. У різних словоформ закінчення відмінні. Зокрема, у словоформи пишу закінчення -у вказує на першу особу однини теперішнього часу, у словоформи пишеш закінчення -еш — на другу особу однини теперішньо­го часу, у словоформи пише закінчення -е — на третю особу однини теперіш­нього часу тощо. Набір закінчень усіх словоформ того чи того дієслова, іменни­ка, прикметника або числівника становить його парадигму. Внаслідок перехо­ду цих частин мови в прислівники відбуваються великі внутрішні зміни, суть яких полягає в тому, що вони втрачають основні граматичні ознаки, зокрема форми часу, способу та особи в дієслова, форми відмінка, роду й числа в прик­метників, форма відмінка в числівника, а в іменників нейтралізується функціо­нальне навантаження відмінкових форм. Багатоформні дієслова, прикметники, числівники, та іменники стають одноформними морфологічними прислівни­ками. Так, зокрема, шестичленна особово-числова парадигма дієслова тепері­шнього часу та майбутнього часу доконаного виду, що становить вихідну базу для прислівника, перетворюється на одноформне прислівникове утворення. Передавані закінченнями морфологічні категорії часу, способу, числа та особи нейтралізуються за допомогою спеціального словотворчого суфікса -учи, -ачи, -ши, унаслідок чого багатоформне дієслово стає одноформним, тобто незмінним, прислівниковим словом, пор.: Дитина пошепки вимовляє слова, коли пише —> Пи­шучи, дитина пошепки вимовляє слова; Спортсмен братиме участь у змаганнях, коли одужає —> Одужавши, спортсмен братиме участь у змаганнях.

Багатоформне прикметникове слово втрачає членування на двадцять вісім родово-відмінково-числових словоформ і згортається в одну словоформу, тобто в одне прислівникове слово, за допомогою спеціальних суфіксів -о -е. Заміняю­чи цей великий набір закінчень, вони нейтралізують усі вихідні прикметникові морфологічні категорії — роду, відмінка та числа, пор., з одного боку, прикмет­ник ніжний із його словозмінною парадигмою: ніжного, ніжному, ціленого (ні­жний), ніжним, (у) ніжному (-ім) тощо, а з іншого — спільнокореневий прислів­ник, представлений однією словоформою ніжно. Аналогічно згортається прик­метник добрий у прислівників добре. Заміна закінчень згаданими дериваційними суфіксами є показником похідності прислівника від прикметника.