Ступені і різновиди взаємопереходу частин мови

Неповний (частковий) морфологізований синтаксичний перехід частин мови буває у випадках, коли компонент, який синтаксично переходить в іншу части­ну мови, не може зберігати своєї попередньої морфологічної якості за залеж­ності від певної частини мови і тому змінюється в інший, спорідненої морфо­логічної природи компонент, що не виступає морфологічним показником час­тиномовного переходу. Зокрема, в українській літературній мові іменник у формі називного чи знахідного відмінків не функціонує як залежний від іншо­го іменника компонент і трансформується у родовий відмінок як типову при- субстантивну форму, що також, як і називний і знахідний відмінки, входить до морфологічної відмінкової системи іменника. Це типовий приклад неповного морфологізованого синтаксичного переходу іменника в синтаксичний прикмет­ник, напр.: Дівчина співає —> спів дівчини; Письменник написав роман —» Роман написаний письменником —» написання роману письменником. За неповної морфологізованої синтаксичної ад'єктивації зберігаються морфологічні показ­

ники попередньої частини мови, у вказаному вище випадку самостійні (незале­жні від опорного іменника) показники роду і числа. Ці трансформації в мор­фологічних межах вихідної частини мови можна вважати передступенем мор­фологічного ступеня переходу частин мови.

Неморфологізована синтаксична ад'єктивація або частково морфологізо- ваний її різновид стають передумовою завершальної морфологізації переходу однієї частини мови в іншу. Відбувається морфологічне закріплення нетипової для вихідної частини мови синтаксичної позиції. У сучасній українській літе­ратурній мові часто прийменниково-відмінкові форми, залежні від віддієслів­ного іменника або іменника з конкретним значенням (в останньому випадку відбувається редукція присудка), перетворюються на морфологічний прикмет­ник. Стадії трансформації в цьому випадку мають таку послідовність: Зустрі­лися на світанку —> Зустріч на світанку схвилювала їх —> Світанкова зустріч схвилювала їх; Тополі стоять при дорозі + Тополі ніби вітають гостей —> То­полі, які стоять при дорозі, ніби вітають гостей —> Тополі при дорозі ніби віта­ють гостей —> Придорожні тополі ніби вітають гостей.

Найвищим ступенем переходу частин мови виступає семантичний ступінь, який потрібно вважати остаточним завершенням частиномовного переходу. Нова для вихідної частини мови синтаксична позиція, морфологізація цієї по­зиції зумовлюють поступове "вростання" деривата у новий для нього семанти- ко-граматичний клас. Відбуваються різні семантичні нашарування на дериват, зближення з ядром іншого лексико-граматичного класу, внаслідок чого дери­ват стає позначенням іншого порівняно з вихідним лексичним значенням де­нотата. Прикладом семантичного переходу дієслова в іменник конкретного значення може правити слово сиджу, сидиш, сидить... Поступові перетворен­ня дієслова на "справжній" іменник можна відобразити у такий спосіб: Ми си­діли (синтаксичне, морфологічне і семантичне дієслово) в кімнаті —> Сидіти (синтаксичний іменник і морфологічний напівіменник-інфінітив) в кімнаті було приємно —> Сидіння (синтаксичний і морфологічний іменник) в кімнаті було при­ємним —> Сидіння (синтаксичний, морфологічний і семантичний іменник) льот­чика розташоване поруч.

Деривати відрізняються від ядра лексико-граматичного класу своїми семан- тико-синтаксичними ознаками. Потрапляючи у невластиву вихідній частині мови семантико-синтаксичну позицію, вони функціонують у реченні як ком­поненти зі складною семантико-синтаксичною структурою. З одного боку, вони мають семантику вихідної частини мови, а з іншого — семантику нової для них синтаксичної позиції. Двоїста семантико-граматична природа деривата засвідчує його похідний характер і зумовлену синтаксичними процесами семантичну модифікацію. Через те, наприклад, у субстантивній макропозиції підпорядкований їй частковий, мікропозиційний суб'єктний дериват виступає як компонент із процесуально-суб'єктною семантикою, з семантикою темпо- рального або каузального суб'єкта тощо: Сон переніс нас у казку; Світанок звесе­лив дітей; Вибух розбудив дітей.

Залежно від частини мови, в яку (або у функції якої) переходить слово, виріз­няють: субстантивацію (перехід в іменник), ад'єктивацію (перехід у прикмет­ник), вербалізацію (перехід у дієслово), адвербіалізацію (перехід у прислівник) тощо. За морфологічної транспозиції або зберігається лексичне значення ви­хідних слів (читає —» читання), або відбуваються різноманітні його зміни (чи­тає —> читач, читальня, читанка).

Отже, якщо за гетерогенною класифікацією (семантичним, морфологічним і синтаксичним критеріями) визначати частини мови, то відповідно можливі

три ступені їхнього взаємопереходу — синтаксичний, морфологічний і семан­тичний. Ці три ступені вказують на визначальну роль синтаксису у транспози­ції частин мови і в їхніх семантико-синтаксичних модифікаціях. Відповідно до п'ятикомпонентної системи частин мови за синтаксичними, морфологічними і семантичними ознаками і відповідно до формування прислівника лише за дво­ма граматичними ознаками (синтаксичними і морфологічними) можливі: а) син­таксична, морфологічна і семантична субстантивація; б) синтаксична, морфо­логічна і семантична вербалізація; в) синтаксична, морфологічна і семантична ад'єктивація; г) синтаксична і морфологічна адвербіалізація тощо.

З морфологічними одиницями — частинами мови (морфологічними словами) і морфемами (мінімальними морфологічними одиницями) тіс­но пов'язані граматичні категорії. Характерні особливості вияву граматичних категорій зумов­лені морфологічним типом мови. Морфологічний тип мови впливає і на суку­пність граматичних категорій, і на способи вираження категорійних значень. Сучасній українській мові як мові флективного типу притаманний, зокрема, синкретизм афіксального вираження словозмінних морфологічних категорій, наприклад вираження відмінка, числа і роду прикметників за допомогою тих самих афіксів-флексій.

Граматичні категорії групуються навколо частин мови як основних морфо­логічних одиниць, відбиваючи граматичну специфіку цих слів і їхню спеціалі­зацію. Для вираження граматичних категорій в українській мові використову­ються службові морфеми — переважно флексії. З цього погляду граматична категорія являє собою узагальнене граматичне значення, яке об'єднує низку про­тиставлених одне одному однорідних граматичних значень і граматичних форм вираження цих значень. У кожній граматичній категорії визначальною є катего­рійна семантична ознака, наприклад узагальнене граматичне значення відмінка або числа, що розчленовується в українській мові на сім відмінкових грамем і на дві грамеми числа. Необхідну ознаку граматичної категорії становить єдність значення і його вираження системою граматичних форм як двобічних мовних одиниць.

Категорії розрізняються сукупностями властивих їм грамем, тобто компо­нентів певної граматичної категорії. У цьому разі грамема являє собою видове поняття щодо категорії як родового поняття. Наприклад, грамеми називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків формують категорію відмінка, а грамеми теперішнього, минулого і майбут­нього часу — категорію часу. Граматичні категорії в сучасній українській мові стосуються частин мови як морфологічних одиниць-конструкцій. їх звичайно виражають мінімальні морфологічні одиниці — службові морфеми (здебільшо­го флексії).

ТИПИ У п'ятикомпонентній системі частин мови з їхні- MOTmfn.iv ^ми транспозиційними особливостями до найпо-

ІУІаІИЧШІл і

казовіших морфологічних характеристик нале-

Поняття граматичної категорії і грамеми

Категорш _жать граматичні категорії та їхні типи. Саме гра­матичні категорії найвиразніше у морфологічному плані відмежовують одну частину мови від іншої. У цьому протиставленні ядро граматичних категорій утворюють іменник і дієслово як центральні частини мови.

Граматичні категорії розподіляються передусім на три великі угруповання — категорії морфологічні, словотвірні і синтаксичні. Поняття граматичних катего­рій більшою мірою опрацьовано на матеріалі морфологічних категорій. 3-по- між морфологічних категорій вирізняють, наприклад, категорії відмінка, числа, роду, часу, способу, виду, особи. Послідовне вираження цих категорій властиве лексико-граматичним класам слів — частинам мови. Порівняно з морфологіч­ними категоріями менш абстрактні, конкретніші словотвірні категорії, пор. мор­фологічні іменникові категорії відмінка, числа і роду та словотвірні іменникові категорії суб'єкта, об'єкта, інструментальності, локативності, одиничності/збір­ності, зменшеності/збільшеності, пестливості/згрубілості, неозначеності (у займенникових іменниках), граматичної предметності. Менш опрацьовано тео­рію синтаксичних категорій як рівневого різновиду граматичних категорій. З-поміж синтаксичних категорій — відповідно до трьох аспектів синтаксису (комунікативного, семантичного і формального) — варто виділити три їхні різ­новиди: категорії комунікативного спрямування, категорії когнітивного (семантичного) спрямування і категорії формального спрямування. До синтак­сичних категорій комунікативного спрямування належить, наприклад, комуні­кативна категорія настанови висловлення, що об'єднує, зокрема, грамеми розповідності, питальності, спонукальності й бажальності і відповідно до якої протиставляються речення розповідні, питальні, спонукальні, бажальні.

Морфологічні категорії концентровано виявляються у двох частинах мови — іменникові й дієслові як основних частинах мови. Принципове питання, яке постає за кваліфікації категорій, полягає в тому, якою мірою слушне твердження про існування відповідної категорії. Потрібні аргументи на користь того, що виділювані категорії мають підґрунтя у плані лінгвістичної онтології, а не є результатом лише наших теоретичних побудов. Для з'ясування цього питання має значення також орієнтація на двобічне (семантико-граматичне — з ураху­ванням формальної структури) або однобічне (семантичне) трактування гра­матичних категорій.

Переконливішою є двобічна концепція граматичних категорій. У такій кон­цепції зважають не тільки на граматичне значення, а й на формальні засоби його вираження [Пешковский 1956: 23—29; Щерба 1974: 78—81; Мещанинов 1978: 236—237; Виноградов 1947: 31—38; Докулил 1967: 5—8; Кучеренко 1961а; Кучеренко 1964; Гухман 1968: 121—124; Бондарко 1976; Вихованець 1988а; За- гнітко 1996 та ін.]. Трактування граматичної категорії лише з семантичного боку — без опори на протиставлені один одному ряди форм — нерідко призво­дить до довільного визначення кількості граматичних категорій, їхньої розплив­частості. Концепція двобічності граматичної категорії випливає з білатерально­го розуміння мовного знака і — в ширшій площині — двобічної сутності мови як явища, що містить у собі план мовного змісту і план вираження. Уведення до дефініції граматичної категорії форм вираження її змісту дає змогу відмежу­вати категорійні величини від інших угруповань, які прилягають до них. Аргу­ментоване відмежування граматичних категорій від інших відображуваних у мові понять проведено у працях І. Мєщанінова. Зокрема, він підкреслював, що „у граматичних категоріях відображаються аж ніяк не всі виявлювані в мові поняття, а тільки ті, які набувають у мові свого формального вираження засо­бами морфології або синтаксису" [Мещанинов 1978: 237]. Пор. концепцію Б. Уорфа про приховані граматичні категорії [Уорф 1972] чи думку Т. Булигі- ної стосовно того, що „ознака безпосередньої формальної вираженості не є, строго кажучи, ні достатньою, ні необхідною для визнання того або того значення граматичним" [Бульїгина 1980: 331].

Граматична категорія як узагальнене граматичне значення формується з гра­мем — окремих підпорядкованих їй граматичних значень. Для існування гра­матичної категорії необхідна наявність співвідносності загальне — конкретне. Така співвідносність уможливлює виокремлення в іменнику трьох основних граматичних категорій — відмінка, числа, роду. Граматичні категорії звичай­но класифікують за двома ознаками: за кількістю грамем, що утворюють кате­горію, і за характером відношень між ними.

Граматична категорія не може мати менше, ніж дві грамеми. Проте деякі лінгвісти будують різнорідну систему морфологічних категорій, до якої входять такі, що складаються з певної кількості підпорядкованих їм членів, і ізольовані (одночленні) категорії, див. зокрема [Докулил 1967: 10—12]. За наявності лише одного значення, вираженого однією формою, не йдеться про граматичну кате- горизацію значення, оскільки в такому разі воно позбавлене необхідного спів­відношення загальне — конкретне, а також регулярності. Двограмемні категорії становлять мінімальний вияв категорії. Двограмемною в сучасній українській літературній мові є категорія числа, що об'єднує два значення — однину і мно­жину. Триграмемною в українській мові виступає категорія роду — чоловічий, жіночий і середній рід. Ще більшу кількість грамем (сім) має граматична ка­тегорія відмінка.

Протиставлення, на яких ґрунтується категорія, можуть утворювати екві- полентну опозицію, тобто опозицію, члени якої виступають як рівноправні. Саме в таких відношеннях перебувають грамеми (однина і множина) категорії числа іменників. Можлива й інша структура категорії, наприклад категорії, члени якої утворюють привативну опозицію, тобто перебувають у таких відношен­нях, коли члени категорії перетинаються: один із них, виражаючи своє значен­ня, передає також значення, що його виражає інший член. Дуже складною є значеннєва структура семиграмемної граматичної категорії відмінка іменни­ків. Відношення між грамемами категорії відмінка якоюсь мірою виходять за ознаки еквіполентної і привативної опозицій, формуючи відношення і неопо- зитивних відмінностей, пор.: [Адмони 1964:14—15; Бондарко 1981:17—27; Бон­дарко 1983: 7—20; Бондарко 1983а: 42—45].

Морфологічні категорії належать до багатоознакових величин. Зокрема, за ознакою корелятивності форм у межах того самого слова або її відсутності мож­на виділити три типи категорій: 1) категорії, послідовно представлені кореля­ціями форм того самого слова,— послідовно корелятивні; 2) категорії, які мо­жуть бути представлені кореляціями форм того самого слова, але водночас репрезентовані протиставленими одна одній формами різних слів,— непослі­довно корелятивні; 3) категорії, що не можуть бути представлені кореляціями форм одного слова, тобто завжди репрезентовані формами різних слів,— не- корелятивні [Бондарко 1976: 76—77]. Категорії першого типу є постійними но­сіями ознаки корелятивності, категорії другого типу характеризуються здатні­стю до корелятивності, але реалізують її непослідовно, категорії третього типу позбавлені ознаки корелятивності. Послідовно корелятивною, наприклад, ви­ступає категорія відмінка, непослідовно корелятивною — категорія числа імен­ників, а некорелятивною — іменникова категорія роду.

Граматичні категорії, які втілюються у словоформах того самого слова, на­зивають словозмінними. Граматичні ж категорії, що їх виражають форми різ­них слів, називають класифікаційними. До типових словозмінних категорій на­лежить категорія відмінка, до класифікаційних — іменникова категорія роду.

Для адекватного відтворення складної структури граматичних категорій по­трібно застосовувати багатомірні класифікації. Оскільки ці категорії належать частинам мови як одиницям із комплексом ознак (семантичних, морфологіч­них і синтаксичних, а для похідних слів — і словотвірних), то потрібно зважа­ти на стосунок категорій до семантики, морфології, синтаксису і словотвору. Отже, граматичні категорії слід розглядати у такому розрізі: а) за ознакою се­мантичної або формально-граматичної домінанти їхнього змісту; б) за їхньою синтаксичною або несинтаксичною спрямованістю (закріпленістю) у граматич­ній системі; в) за характером морфологічного вираження категорії (у межах того самого слова або поза межами форм того самого слова); г) за специфіч­ністю для певної частини мови або за корелятивністю категорії в різних части­нах мови (за можливої граматичної нерівності (нерівноправності) в одній із частин мови); ґ) за ознакою непохідності чи похідності слів.

Із перерахованих вимірів граматичних категорій на особливу увагу заслу­говують реляційні, тобто категорії, які виявляються з синтаксичного боку, вка­зуючи передусім на сполучуваність форм у складі речення чи словосполучення (наприклад, відмінок іменника, валентність дієслова, відмінок, рід і число при­кметників), і категорії референційні, номінативні, які виявляються не з синтак­сичного боку (не з боку синтаксичної сполучуваності) й виражають передусім різні значеннєві абстракції, значення, абстраговані від властивостей, зв'язків і відношень позамовної дійсності (наприклад, спосіб і час дієслова).

Відповідно до трьох аспектів синтаксису (комунікативного, семантичного і формального) як бази морфології розподіл морфологічних категорій набуває іншого вигляду [Вихованець 1996: 180—181; Вихованець 2000: 5]. Комунікативно спрямованими є, наприклад, категорії часу, способу, особи, які актуалізують си­туацію мовлення. До когнітивно орієнтованих належать категорії відмінка імен­ників, дієслівної валентності, дієслівного виду, іменникового числа, іменнико­вого роду (для назв істот) і подібні. Формально спрямованими виступають кате­горії роду, числа і відмінка прикметників, категорія роду іменників-назв неістот тощо. Деякі з них поєднують ознаки трьох типів. Проте в цих категоріях можна визначити комунікативну, когнітивну або формальну домінанту, за якою й по­трібно зарахувати відповідні категорії до комунікативно спрямованих, когнітивно спрямованих чи формально спрямованих морфологічних категорій.

Класифікацію граматичних категорій можна будувати за ранговими морфо­логічними показниками. З цього погляду виділяємо морфологічні категорії першого рангу, або власне-морфологічні, які становлять найабстрактніше угру­повання. Про них ішлося вище, коли розглядали комунікативно орієнтовані, когнітивно орієнтовані й формально орієнтовані морфологічні категорії. До категорій другого рангу зараховуємо морфолого-словотвірно-синтаксичні кате­горії, які обслуговують передусім словотвірний рівень мови, а також стосуються синтаксичного рівня мови, але мають ознаки морфологічної категорії завдяки своїй відносній регулярності. Такою виступає категорія ступенів порівняння, що характеризується своєю комплексністю (належністю до трьох граматичних рів­нів — словотвірного, морфологічного і синтаксичного) і словотвірною домінан­тою модифікаційного типу, nop.: [Вихованець 1988а: 174; Костусяк 2002: 25—31].

Отже, під морфологічною категорією розуміємо (залежно від аналізу — від функції до форми або від форми до функції) узагальнене граматичне значення, розчленоване на ряд грамем і виражене системою спеціалізованих граматич­них форм (аналіз від функції до форми), або систему граматичних форм, що виражають узагальнене граматичне значення і сукупність його грамем з однорід­ним значенням (аналіз від форми до значення). У функціональній морфології і в категорійній морфології як різновиді функціональної морфології продуктив­нішим є аналіз від значення (функції) до форми.

Флексія, або закінчення, являє собою словозмін­ний афікс, що виражає у словоформах українсь­кої мови граматичні значення відмінка, числа, роду, особи, часу і способу, а також реляційне значення, тобто синтаксичний стосунок відповідного слова до інших слів у ре­ченні та словосполученні. Закінчення звичайно завершує морфологічне оформ­лення слова і характеризує його як готову до використання в синтаксичних конструкціях форму. Цей службовий афікс вичленовують у словах відокрем­ленням його від основи, напр.: школ-а, деревц-ем, іиирок-их, читсу-уть.

Кожну словозмінну частину мови поділяють на флексію (закінчення) й ос­нову. Ці складники слова виконують різні функції: флексія (закінчення) як по­казник граматичного значення протиставляється основі як носієві лексичного значення. Набір закінчень формує словозмінну парадигму слова та засвідчує його належність до певного типу відмінювання чи дієвідмінювання.

Крім загального протиставлення закінчення та основи, варто виділити час­ткове (типове для похідних слів) протиставлення закінчення і суфікса, які роз­різняються здатністю виражати синтаксичні зв'язки й семантико-синтаксичні відношення (закінчення як реляційний формант, що має зовнішнє спрямуван­ня) і нездатністю виражати їх (суфікс, спрямований у внутрішню структуру сло­ва). Суфікс звичайно виступає у слові дериваційним формантом і передує за­кінченню, напр.: зелен-ав-ий, зелен-ав-ого, зелен-ав-ому, зелен-ав-им, де -ий, -ого, -ому, -им — закінчення, а ~ав суфікс. Багато лінгвістів відзначають на мате­ріалі багатьох мов або як універсальну властивість мов ближче до кореня роз­ташування словотворчих афіксів порівняно з афіксами словозмінними [Блум­филд 1968: 240—243; Гринберг 1970; ВуЬее 1985 та ін.].

У типових випадках закінчення займає абсолютну кінцеву позицію у слові, напр.: сестр-а, сестр-и, сестр-і, сестр-у, сестр-ою, сестр-о; гарн-ий, гарн-ого, гарн-ому, гарн-им; пиги-у, пиш-еил, пиил-е, пиш-и. Проте у структурі українського слова маємо незначні вкраплення післяфлексійного розташування постфіксів типу -ся, -сь, -но: шепч-утъ-ся, відбуд-еть-ся, як-ого-сь, підійд-и-но.

Закінчення можуть бути матеріально вираженими, тобто переданими фоне­мою чи послідовністю фонем, і нульовими, тобто пов'язаними зі значущою від­сутністю матеріально вираженого форманта, пор.: поступ-0 (нульове закін­чення) і поступ-у (закінчення у). Закінченню притаманна також кумуляція,

або поєднання в одній морфемі-закінченні кількох грамем, наприклад, закін­чення -а у словоформі дуб-а виражає граматичні значення і відмінка, і числа, і роду. У ряді випадків на закінчення припадає роль словотворчого афікса, зо­крема за субстантивації прикметників, напр.: учен-ий, чергов-ий, де закінчення -іш, виражаючи граматичні значення називного відмінка, однини і чоловічого роду, виступає водночас у ролі дериваційного суфікса, що вказує на перехід прикметника до класу іменників.

Закінчення може походити від службових слів-морфем, займенникових слів тощо. Наприклад, у словоформах писати-му, писати-меш, писати-ме закінчення -му, -меш, -ме відображають перетворення в минулому особових форм допоміж­ного дієслова яти на закінчення та об'єднання його з інфінітивом повнознач­ного дієслова в одну словоформу.

Дефініція флексії

Специфіка закінчень полягає в тому, що їхні значення мають надто абстракт­ний, узагальнений характер. Ці значення не тільки абстрактні, але стосовно ви­раження обов'язкові й регулярні. Наприклад, абстрактне значення відмінка ха­рактеризує всі форми іменників. Також функціонування дієслова неможливе без наявності особових його форм, які вказують на особу й час здійснення дії тощо.

Отже, закінчення — це значуща частина слова, яка може вживатися для зв'яз­ку слів у реченні й виражати абстрактні значення, що мають обов'язковий і регулярний характер.

р . Термін "морфеміка" вживано у двох значеннях.

В СЛОВОЗМІННЕ Морфеміка — це, по-перше, морфемна підсисте-

I морфеміка ма мови, невід'ємна частина морфології і слово-

* творення, сукупність словозмінних і словотвірних

морфем, виділюваних у внутрішній структурі слів і використовуваних у мові за певними правилами сполучуваності. По-друге, це розділ мовознавства, що вивчає словозмінні та словотвірні морфеми, їхні типи, поділ слова на морфе­ми, морфемні структури слів, формальні й семантичні відношення морфем у слові, стосунок морфем до слова як цілісного утворення.

Морфеми і морфемні структури слів являють собою основний об'єкт морфемі­ки. Морфеміка охоплює такі питання, як: поділ слова на морфеми; вирізнення у слові найменших лінійних одиниць (морфів, аломорфів, варіантів морфеми); су­купність морфем мови, їхню класифікацію за позицією у слові, за функцією, за комбінаторними властивостями і за продуктивністю в мові; характер морфем­них структур слів та їхній розподіл за частинами мови; правила структурування морфемної будови слів тощо. Цей розділ мовознавства вирізняє морфотактику, де йдеться про закономірності формальної та семантичної сполучуваності мор­фем і про типи морфемних структур слів, і морфонологію, яка вивчає звукові зміни в морфемах, зумовлені сполучуваністю останніх, фонемну структуру мор­фем і роль наголосу в оформленні морфемної структури слова та ін.

Морфеміка є водночас розділом граматики^ оскільки її одиниці (найбільшою мірою афікси) є засіб вираження граматичних значень у трьох граматичних підсистемах — морфологічній, словотвірній і синтаксичній. Синтагматика слова, що виявляється в лінійних одиницях морфеміки (морфах словоформ і основах словоформ), співвідносна з парадигматикою слова (морфемами, основами слів, словами). Ці явища є об'єктом морфології, де переважно репрезентовано упоряд­ковану сукупність закінчень як граматичних морфем із певними морфологічни­ми властивостями, що функціонують у парадигматичних класах відмінюваних слів, і об'єктом словотвору, в якому розглядають компоненти словотвірної струк­тури похідних слів.

Отже, наявні два різновиди морфеміки — словозмінна морфеміка і словотвір­на морфеміка. Морфології стосується словозмінний різновид морфеміки. До найважливішої граматичної проблематики морфеміки належить класифікація афіксів_д а саме: класифікація афіксів за місцем розташування у слові, класифі­кація їх за функціями, за формою та ієрархією.

Афікс — морфема, що є носієм одного з різновидів граматичних значень — морфологічного, синтаксичного або словотвірного. Афікс є родовою одиницею щодо підпорядкованих йому менших величин: префікса, суфікса, закінчення, постфікса, інтерфікса. Афікси функціонують тільки у межах слова.

Граматичне значення афікса ідентифікується на тлі лексичного значення кореня або основи. Порівняно з коренем афікси мають набагато абстрактнішу семантику. Проте і всередині афіксальної підсистеми її компоненти відбива­ють неоднаковий ступінь абстрактності. Найвищий ступінь абстрактності ма­ють флексії, що передають синтаксичні зв'язки між словами в реченні. Через синтаксичну спрямованість флексій їх називають синтаксичними морфемами. Порівняно з кореневою морфемою також абстрактніша словотвірна семанти­ка службових морфем — суфіксів і префіксів, проте вона поступається стосовно абстрактності флексійним морфемам. Останнім властивий і високий ступінь омонімії, який особливо виразно виявляється в однофонемних словозмінних афіксах.

Словозмінній морфеміці притаманні такі найголовніші ознаки, як місце роз­ташування у слові, функціональна спеціалізація, характер форми морфем, ієрар­хія словозмінних морфем. Ці ознаки рельєфно виявляються на тлі кореневих і словотвірних морфем.

За місцем розташування щодо кореня у простому (однокореневому) слові афікси бувають препозитивні й постпозитивні. У препозиції щодо кореня функ­ціонують префікси, у постпозиції — суфікси, флексії і власне-ностфікси, які зрідка можуть стояти навіть після флексії.

Словозмінна морфеміка охоплює таку сукупність одиниць: флексії, деякі су­фікси, а також постфікси і супрасегментні морфеми. У цій сукупності флексії є визначальними одиницями. В ієрархії вони являють собою одиниці першого рангу.

Флексія — це словозмінний афікс, що виражає морфологічні значення роду, числа, відмінка, особи, часу та способу і синтаксичні зв'язки та семантико-син- таксичні відношення якогось слова до інших слів у реченні. У типових випад­ках вона займає абсолютну кінцеву позицію слова, приєднуючись до слово­змінної основи. Флексія деякими ознаками подібна до суфікса, бо є одним зі складників постфіксальної частини слова, і водночас істотно відрізняється від суфікса, бо суфікс звичайно виражає дериваційні значення, а флексія — реля- ційні. На противагу суфіксам флексія виражає обов'язкові й регулярні для від­повідної частини словоформ синтаксичні, а також номінативні значення типу предметності, процесуальності, якості, кількості. Адже будь-яке відмінюване і дієвідмінюване слово містить флексію — завершальний оформлювач змінного слова. Попри свою відмінність флексія і суфікс тісно взаємопов'язані, хоча б у тому плані, що словотворчі суфікси словозмінних основ прогнозують части­номовний характер флексій.

З-поміж афіксальних морфем флексії найбільшою мірою спеціалізовані на вираженні морфологічних і синтаксичних значень. Порівняно з флексіями су­фікси і префікси передають їх (морфологічні й синтаксичні значення) рідше (пор. суфікс на позначення минулого часу і суфікс інфінітива, префікси для ви­раження морфолого-словотвірних значень виду). Флексії є невід'ємною мор­фологічною належністю відмінюваних і дієвідмінюваних слів — іменників, діє­слів, прикметників, числівників, займенникових відмінюваних слів, а також дієприкметників.

Флексії є обов'язковим елементом для всіх словоформ словозмінної пара­дигми відмінюваних і дієвідмінюваних частин мови. Цією ознакою вони відріз­няються від суфіксів і префіксів, що не є обов'язковими для всіх слів. Зміна флексії супроводжує зміну різних словоформ слова, а отже, грамем морфологіч­ної категорії. Приєднуючись до словозмінної основи, флексія звичайно не змі­нює лексичного значення слова.

Флексії вирізняються ще такою ознакою, як високий ступінь їхньої внутріш- ньопарадигматичної та міжпарадигматичної омонімії. Внутрішньопарадигма- тична омонімія реалізується як звуковий і графічний збіг флексій всередині від­мінкової парадигми за різних відмінкових значень. Міжпарадигматична омо­німія флексій стосується різних парадигм тієї самої частини мови або пара­дигм різних частин мови. Омонімія флексій найчастіше поширюється на їхні однофонемні різновиди, які переважно належать до омофлексій. Двофонем- них омофлексій буває більше, ніж трифонемних, але менше, ніж однофонем- них [Клименко 1998:23]. Омонімія флексій усувається поза межами морфологіч­ного слова, тобто в контексті.

Характерну ознаку флексій становить їхній кількісний вияв у слові і в мові загалом. На противагу суфіксам, префіксам і постфіксам, яких у слові буває кілька, у структурі слова звичайно функціонує тільки одна флексія. Щоправда, до винятку з цього правила зараховуємо наявність двох флексій (однієї внутріш­ньої і другої — зовнішньої) у двокореневих числівниках із другою основою сто і в іменниках та прикметниках, утворених редуплікацією, напр.: двома­стами, гарну-прегарну (дівчину). Щодо кількості флексій у сучасній українській літературній мові та співвідношення їх з іншими службовими морфемами, то за матеріалами машинного морфемно-словотвірного фонду української мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, в якому понад 166 тисяч слів, вирізнено 78 флексій, 320 суфіксів (суфіксальних аломорфів — 682, за остан­німи уточненнями професорів Н. Клименко і Є. Карпіловської — 672), 81 пре­фікс (142 префіксальних аломорфи), 54 інтерфікси і 7 постфіксів, тобто 540 служ­бових морфем [Клименко 1998: 26; Клименко, Карпіловська 1998: 31].

Морфологічні значення може виражати постфікс, що завершує морфемну структуру слова після флексії. Наприклад, у формотворчій функції в розмов­ному мовленні використовують постфікси -бо, -но для творення форм наказо­вого способу дієслова, напр.: заспівай-но, не тривоою-бо.

Позиційні характеристики морфем (префіксів, суфіксів, флексій) найтипові- ше виявляються відносно кореня у простому (однокореневому) слові. У склад­них словах розташування морфем зазнає істотних змін. Розташування кореня у складних словах потрібно визначати щодо інтерфікса — сполучної морфеми складного слова. Нерідко той самий корінь може стояти в препозиції і постпо­зиції до інтерфікса: енергопостачання, паливно-енергетичний. Суфікс у склад­них словах може стояти перед коренем: дівич-вечір. У позиції між двома коре­нями роль інтерфікса припадає на флексію: трьохаршинний, трьохелементний.

На особливу увагу заслуговує класифікація за місцем розташування таких морфологічних морфем, як супрасегментний їхній різновид. Супрасегментні морфеми є одиницями, що не виділяються в потоці мовлення, а накладаються на сегментні морфеми. Це, наприклад, наголос, який може припадати на коре­неву, суфіксальну, префіксальну і флексійну морфеми для розрізнення морфо­логічних значень, напр.: казки (родовий відмінок однини) і казки (називний відмінок множини).

Другою класифікаційною ознакою афіксів є їхня функція. За функціями афі­кси поділяються на дериваційні (словотвірні) і реляційні (словозмінні). Слово­змінні афікси утворюють форми того самого слова. Найпродуктивнішими з-поміж словозмінних афіксів виступають флексії. Вони виражають передусім синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення між словами.

Крім своєї основної функції, флексії можуть виконувати й інші, наприклад функцію розрізнення лексичних значень слів. Таку функцію, зокрема, викону­ють флексії на позначення граматичного числа іменників — грамеми множи­ни, пор.: спирт — спиртй (сорт речовини). Деякі флексії виконують словотворчу роль у словах на зразок безголосий, безкрилий, кум-0 — кума.

Словозмінні морфологічні функції виконують деякі суфікси, тоді як префік­си стосуються морфолого-словотвірних функцій. До найпоказовіших слово­змінних нефлексійних афіксів належать: 1) суфікс -в-/-л- дієслів минулого часу: писав, писала, писало, писали; співав, співала, співало, співали; 2) суфікс інфі­нітива -ти: малювати, працювати. Афіксами з морфолого-словотвірно-син- таксичною функцією виступають суфікси -Ш-/-ІШ- вищого ступеня порівняння 2*

прикметників та прислівників і префікс най- для вираження значення найвищо­го ступеня порівняння прикметників та прислівників. Морфолого-словотвірну роль виконують префікси від-, з-, на-, по-, що виражають значення доконаного виду: робити — зробити, писати — написати та ін.

Третьою класифікаційною ознакою словозмінної морфеміки є форма мор­фем. За формою морфеми поділяються на матеріально (у звуковому і графіч­ному планах) виражені й матеріально не виражені (нульові), а також сегментні та супрасегментні (надсегментні). Більшість словозмінних морфем української мови має звукове і графічне вираження. Виражені морфеми бувають сегмент­ними, тобто виділюваними внаслідок сегментації (поділу) мовленнєвого пото­ку, і супрасегментними, виокремлюваними не в лінійному потоці мовлення, як сегментні морфеми, а реалізовуваними в потоці мовлення шляхом нашаруван­ня на сегментні морфеми.

Сегментні словозмінні морфеми охоплюють флексії, суфікси, постфікси. Слово­змінні суфікси і постфікси бувають тільки вираженими, а флексії — здебільшого виражені. Останні мають іноді нульове вираження. Нульові флексії — це афікси, що не мають матеріально вираженого показника морфологічного або синтаксич­ного значення, які в інших випадках передають виражені за допомогою звука чи звукосполуки флексії. До досить численної групи нульових флексій належать флексії в називному відмінкові однини іменників чоловічого роду: брат, син, вовк, ліс, дим, лось, вогонь, край і под. Нульову флексію мають також іменники жіночого роду однини типу січ, річ, ніч, піч, любов, сіль, радість, повість. Ці флексії властиві також іменникам у формі родового відмінка множини: а) жіночого роду множи­ни: ікон, книг, шкіл, долин, височин, річок, вишень, земель, крапель; б) чоловічого роду множини: громадян, селян, чобіт; в) середнього роду множини: вікон, міст, поло­тен, сіл, ягнят. Трапляються нульові флексії і в коротких прикметниках називно­го відмінка однини чоловічого роду, напр.: дрібен, зелен, благословен.

Словозмінні морфеми у вигляді супрасегментних морфем (наголосу) функціо­нують у потоці мовлення, не займаючи окремого лінійного місця, а нашаровую­чись на лінійні (сегментні) морфеми — корені, суфікси, префікси, флексії. Вони розрізняють, наприклад, грамеми відмінка і числа, пор.: книжки (родовий відмі­нок однини) і книжки (називний відмінок множини), сестрі/ (родовий відмінок однини) і сестри (називний відмінок множини).

До цих класифікаційних ознак словозмінних морфем додамо їхні ієрархічні стосунки. Першими в ієрархії виступають флексії, за ними розташовуються су­фікси, а постфікси і супрасегментні морфеми — периферійні елементи слово­змінної морфеміки.

У морфології слід розрізняти пов'язану систем­ними відношеннями низку явищ: слово, лексему, словоформу і форму слова. Диференційною озна­кою в названих одиницях виступає ступінь їхньої абстрактності.

Слово, лексема, словоформа і форма слова

Центральною одиницею у чотирикомпонентній сукупності одиниць (слово, лек­сема, словоформа і форма слова) є слово. Саме на тлі слова виразніше сприймані інші, співвідносні з ним, одиниці. Слово — основна формально-семантична оди­ниця мови, яка призначена для називання предметів, явищ, властивостей, дій, процесів, станів, кількісних ознак тощо і якій притаманна сукупність лексико- семантичних, фонетичних і граматичних (морфологічних, синтаксичних і сло­вотвірних) ознак, специфічних для кожної мови. Для слова характерні ціліс­ність, виділюваність і відтворюваність у мовленні. У слові виокремлюються такі

структури: фонетична, морфологічна (сукупність морфем), словотвірна (для по­хідних слів) і семантична (сукупність його значень). Вирізняються лексичне зна­чення і граматичне значення слова у трьох різновидах останнього — морфоло­гічному, словотвірному і синтаксичному. Сукупність граматичних значень з відповідними мовними засобами їхнього вираження структурує граматичну фор­му. В українській та інших мовах зі словозміною слово — це єдність граматич­них модифікацій (словоформ) і семантичних модифікацій (його лексико-семан- тичних варіантів, значень). У багатозначному слові наявні основне і похідні (вторинні) значення, що перебувають у системних взаємовідношеннях. Слово охоплює значення різного ступеня абстракції, пов'язані з різними рівнями мови (лексичним, морфологічним, словотвірним, синтаксичним). На ґрунті своїх семантичних і граматичних ознак слово входить до певної частини мови, ви­ражаючи зумовлені системою конкретної мови граматичні значення. У зна­ченнях слова закріплено результати пізнавальної діяльності людей. Слово може складатися з кількох морфем. Воно функціонує в реченнях різної структури як член речення (на ґрунті синтаксичних зв'язків) і як синтаксема (на ґрунті семан- тико-синтаксичних відношень).

Лексема — слово, розглядане як одиниця словникового складу мови в сукуп­ності його конкретних граматичних форм і пов'язаних із цими формами флек­сій, а також можливих конкретних значеннєвих варіантів. З цього погляду вона являє собою абстрактну двобічну одиницю словника, єдність форм і значень, притаманну тому самому слову в усіх його вживаннях.

На тлі абстрактнішого поняття "слово" термін "лексема" уможливлює роз­межування парадигматичних властивостей слова (це відображає саме термін "лексема") і його синтагматичних властивостей (їх виокремлює термін "слово­форма"). Тому проблеми парадигматичного ототожнення слів насамперед по­в'язані з поняттям лексеми.

Словоформи, що розрізняються тільки граматичним, а не лексичним значен­ням, не структурують окремих лексем, але утворюють парадигму, тобто сукуп­ність словоформ однієї лексеми. Треба зазначити, що граматична форма лек­сем, яку подають у словнику в ролі заголовка словникової статті, насправді є умовною величиною, що репрезентує певну лексему. Так само лексично-семан­тичні варіанти, які розрізняються за змістом, проте не сягають семантики іншо­го слова (омонімії), не є окремими лексемами. Вони утворюють єдину сукуп­ність лексично-семантичних варіантів відповідної лексеми. Формальна єдність лексеми ґрунтується на єдності її словозмінної основи, на належності до певної частини мови, до певного словозмінного типу, а змістова єдність — на семантич­ному зв'язку між окремими лексико-семантичними варіантами лексеми.

На відміну від слова і лексеми словоформа — граматична форма того само­го слова (лексеми), його граматичний різновид, який виявляє лексичну тотож­ність з іншими співвідносними словоформами цього слова і протиставляється їм за своїми граматичними значеннями, напр.; місто, міста, місту, місто, міс­том, (у) місті, місто, міста, міст, містам, міста, містами, (у) містах, міста; читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, читають, читав, читала, читало, чи­тали, читай, читайте, читаймо, читав би, читала б, читало б, читали б; гарний, гарного, гарному, гарним, гарна, гарної, гарній, гарною... Поданий ряд словоформ іменника місто має тотожне лексичне значення, позначає той самий предмет, проте члени ряду розрізняються граматичними значеннями, а морфологічні різновиди дієслова читати і прикметника гарний об'єднується спільним лексич­ним значенням, позначаючи відповідно певну дію й ознаку предмета і відріз­няються один від одного граматичним значенням. Протиставлення словоформ за граматичним значенням звичайно передаване за допомогою службових мор­фем, тоді як їхню лексичну тотожність виражає спільна основа (корінь). Сло­воформа являє собою двобічну одиницю, якій притаманне певне зовнішнє офор­млення (послідовність фонем із позначенням місця наголосу) і внутрішня якість, тобто граматичне значення, що здебільшого є в українській мові складним утво­ренням, яке формується з декількох елементарних значень. Із значеннєвого боку вона поєднує в собі морфологічні та синтаксичні значення і повною мірою ви­являє себе в реченнях.

Отже, лексема реалізується у словоформах як своїх морфологічних варіан­тах. В окремих випадках лексема і словоформа збігаються, оскільки вона фун­кціонує в єдиній формі, напр.: удень, сумлінно, зненацька. Тут форма прислів­ників є водночас і лексемою, і словоформою. До специфічних явищ належить також існування двох зовнішньо (формально) відмінних словоформ, у яких тотожне лексичне значення і тотожна словозмінна основа, але спільне грама­тичне значення виражають, наприклад, різні закінчення: поетові і поету, кри­лами і крильми, плечей і пліч. Це морфологічні варіанти тієї самої словоформи. Сукупність усіх словоформ лексеми утворює парадигму цієї лексеми.

В українській мові як мові флективній з елементами аналітизму більшість словоформ виражені синтетичним способом, тобто за допомогою засобів, які наявні в самому морфологічному слові. Такими засобами виступають насам­перед закінчення, а також формотворчі суфікси, чергування фонем, наголос, пор.: керівник, керівника, керівникові, керівником; небо, небеса; пишу, пишеш, писав; думки, думки. У морфології української мови помітне місце посідає аналітич­ний спосіб вираження деяких словоформ, тобто за допомогою засобів, що перебувають поза морфологічним словом. До таких засобів належать приймен­ники та інші допоміжні слова-морфеми, напр.: у лісі, на траві; буду сумувати, будеш сумувати, будемо сумувати. Аналітичні словоформи лексеми разом з її синтетичними словоформами об'єднуються в одну парадигму.

Якоюсь мірою споріднені зі словоформами форми слів — граматичні видо­зміни слова, його морфологічні різновиди, які стосуються явищ словозміни і яким притаманний певний комплекс граматичних значень та їхніх формаль­них показників. Термін "форма слова" використовують як щодо того чи того конкретного слова, так і щодо класу однофункціональних граматичних форм різних слів. Наприклад, іменник учитель має такі морфологічні різновиди: учи­тель — форма називного відмінка однини, учителя — форма родового і знахід­ного відмінків однини, учителеві — форма давального відмінка однини, учи­телем — форма орудного відмінка однини, (на) вчителеві — форма місцевого відмінка однини, учителю — форма кличного відмінка однини, учителі — фор­ма називного відмінка і кличного відмінка множини, учителів — форма родо­вого і знахідного відмінків множини, учителям — форма давального відмінка множини... У першому випадку (щодо конкретних слів) вживають також тер­мін "словоформа". Друге використання (щодо класу граматичних форм різ­них слів) стосується високого ступеня узагальнення. Наприклад, форма родо­вого відмінка іменників поширюється на всі іменники, до того ж у формах одни­ни та множини. Два зазначених вживання терміна взаємопов'язані. З одного боку, узагальнення, форма як наявний у граматичній системі мови клас, зразок, модель граматичних форм різних слів (форма називного відмінка іменників, форма першої особи теперішнього часу дієслова, форма дієслівного умовного способу та інші форми) випливає з різноманіття форм конкретних слів, а з ін­шого — форми конкретного слова ґрунтуються на узагальненій формі різних слів. Граматичний термін "форма слова" використовують і в надто широкому розумінні, що відбиває загальне співвідношення граматичного значення будь- якого слова і засобів його вираження. У цьому разі дефініція, крім явищ слово­зміни, охоплює також інші явища, зокрема незмінні слова типу прислівників захоплено, знизу, тепер, де функціонує лише одна словоформа. Незмінність при­слівникових і подібних слів стає їхньою типовою формальною ознакою, харак­теризує їх як певний різновид форми слова.

Розрізняють синтетичні (прості) й аналітичні (складні) форми слова. Понят­тя "синтетичні форми слова" застосовують передусім до морфологічних форм, у яких основа неподільно поєднана в межах одного слова з формантами, що репрезентують граматичну категорію, напр.: іду, кличемо, дума, високий. Ана­літичні форми слова (наприклад, малювала б, буду малювати, у хаті) являють собою поєднання повнозначного слова і службового слова-морфеми, яке (це поєднання) з функціонального погляду уподібнюється до одного слова, пор. форми майбутнього дієслівного часу: буду писати (аналітична форма слова) і писатиму, напишу (синтетичні форми слова).

Формам відмінюваних і дієвідмінюваних слів властива відповідна морфо­логічна будова, що виявляється в поділі їх на дві частини — основу і формаль­ну частину (формант), напр.: зим-а, клен-0, питане, велик-ий, прекрасн-ий. Ос­нова слова є постійною величиною, його формотвірним складником. До фор­мальної частини слова належать передусім закінчення, а також формотворчі суфікси, наприклад, у формі іменника курч-ат-а маємо формотворчий суфікс -ат- і закінчення -а. Окремі форми конкретних слів можуть розрізнятися за граматичним значенням, але збігатися за формальним вираженням, зокрема в поверхневому вияві словоформи парт-и поєднано формальні показники трьох відмінків іменника: родового відмінка однини, називного і знахідного відмін­ка множини. Це часткова омонімія граматичних форм. Абсолютну омонімію граматичних форм маємо в так званих невідмінюваних іменниках типу кенгу­ру, колібрі, поні, таксі, суахілі, які логічніше кваліфікувати як форми з нульови­ми омонімічними закінченнями в синтаксичних позиціях різних відмінків і в позиціях грамем числа.

Форма слова являє собою органічну єдність граматичного значення та його формальних показників. На Грунті спільного того чи того граматичного зна­чення форми слів об'єднуються в ряди морфологічних форм. Протиставлені один одному ряди морфологічних форм з однорідним граматичним значенням формують морфологічну категорію, складниками якої є грамеми (окремі гра­матичні значення категорії з їхніми засобами вираження). Найрозгалуженіша сукупність форм слів притаманна семикомпонентній (семиграмемній) катего­рії відмінка, а периферію морфологічних категорій щодо кількісних парамет­рів засобів вираження становить у сучасній українській літературній мові дво­компонентна (двограмемна) категорія числа.

До морфологічних різновидів форм слова прилягають форми, пов'язані з синтаксичним рівнем мови. За аналогією до морфології якоюсь мірою можна говорити про наявність синтетизму й аналітизму в синтаксисі. Перший поля­гає у вираженні члена речення однією синтетичною словоформою, другий — у вираженні його за допомогою службових і напівслужбових слів-морфем. Особливо складною виступає синтаксична організація аналітичних форм, пор. аналітичну форму слова буду вчити (аналітичний майбутній час дієслова) і синтаксичну сполуку буду вчителем (іменний складений присудок). Аналітизм у синтаксисі стосується головним чином явищ синтаксичної транспозиції (у фор­мах типу буду вчителем відбулося переміщення іменника за допомогою синта­ксичної аналітичної морфеми-зв'язки в синтаксичну позицію дієслова).

У таких випадках аналітичний член речення ще не досяг статусу морфологіч­ної форми слова як найвищого ступеня граматикалізації.

ПОНЯТТЯ Термін "парадигма" вживають у широкому і ву- МОРФОЛОПЧНОЇ ³ькому розумінні. Парадигма в широкому розу- мінні— це: 1) будь-який клас мовних одиниць, парадигми протиставлених одна одній і водночас об'єдна­них за наявністю в них спільної ознаки; 2) модель, схема організації відповід­ного класу, сукупності мовних одиниць. А парадигма у вузькому розумінні — це морфологічна парадигма, тобто сукупність морфологічних форм одного сло­ва. Отже, парадигма у вузькому розумінні являє собою синонім терміна "мор­фологічна парадигма".

Морфологічна парадигма вказує на сукупність усіх форм відповідних грама­тичних значень однієї лексеми. Вона тісно пов'язана з граматичними категорі­ями (відмінка, числа, роду, особи та ін.), реалізуючи їх у закріплених за грама­тичними значеннями формах. Для морфологічних парадигм характерні: наяв­ність стабільної частини (основи, кореня), яка вказує на тотожність лексеми в усіх її граматичних видозмінах; фіксація точного переліку її (лексеми) компо- нентів-словоформ, що надає парадигмі статусу закритого класу форм; одно­значна відповідність кожного компонента-словоформи парадигми і пов'яза­ного з ним спеціального форманта; закріплений порядок розташування ком- понентів-словоформ парадигми.

Морфологічна парадигма має свою структуру, яку визначає кількісний і якісний склад морфологічних категорій, що характеризують окремі частини мови і взаємозв'язки їхніх граматичних значень. Парадигми слів однієї части­ни мови виявляють однакову внутрішню організацію, однакове флексійне стру- ктурування типів відмінювання і дієвідмінювання, нерідко вирізняються одно­типними акцентними і морфонологічними характеристиками.

Морфологічні парадигми можна поділити на великі й малі, повні й неповні. Велику парадигму формують малі, або часткові, парадигми. Наприклад, повна парадигма українського прикметника складається з 28 морфологічних форм, що поширюються на парадигми чоловічого, жіночого, середнього роду однини і парадигму множини. Деякі з морфологічних парадигм бувають ущербними. Зо­крема, не всім іменникам властиве граматичне значення множини (наприклад, сміливість, синь, молоко). У структурі дієслів функціонують специфічні одиниці тільки у формі третьої особи однини (вечоріє, смеркає, розвидтється).

Способи У сучасній українській мові є чотири способи ВИражеННЯ вираження граматичних значень: синтетичний, илт»....^ аналітичний, аналітично-синтетичний і супрасег-

граматичних ~

^г ментнии.

Значень Синтетичний спосіб вираження граматичних зна­чень реалізують у межах морфологічного слова афіксальні засоби: закінчення, суфікси, префікси, інтерфікси, напр.: братові (закінчення виражає значення да­вального відмінка, однини і чоловічого роду), гусеня — гусеняти (суфікс -от- (орфографічно-л/и) і закінчення -и передають значення родового відмінка, однини і середнього роду), писати — написати (префікс на- виражає значення дієслівного доконаного виду), сінокіс (інтерфікс -о- формує структуру складного слова). Афіксальне граматичне оформлення в межах морфологічного слова мо­

жуть супроводжувати чергування звуків і под.: нога— нозі, смуток— смутку. Граматичну форму, утворену синтетичним способом, називають синтетичною.

Аналітичний спосіб вираження граматичних значень маємо тоді, коли показ­ником цих значень виступає службове слово-морфема, напр.: буду читати, чи­тав би, читала б, читало б, читали б, хай читає. Граматичну форму, в якій грама­тичне значення виражають службові слова-морфеми, називають аналітичною.

Аналітично-синтетичний спосіб вираження граматичних значень поєднує афіксальне (синтетичне) граматичне оформлення слова з аналітичними елемен­тами. Наприклад, у сучасній українській літературній мові флексія і прийменник виокремлює грамему місцевого відмінка з-поміж інших відмінкових грамем. Без прийменника форма місцевого відмінка не вживається.

Супрасегментний спосіб вираження граматичних значень стосується випад­ків, коли формальну афіксальну нерозрізнюваність граматичних значень ком­пенсує наголос, напр.: руки (родовий відмінок однини) і руки (називний і знахід­ний відмінки множини), книжки (родовий відмінок однини) і книжки (називний і знахідний відмінки множини).

Елементи Українська мова за своєю морфологічною стру- аналІТИЗМу ктурою являє собою великою мірою мову флек- В М00(Ь0Л0ГІЇ ^ТИВІІУ> синтетичну. Переважну частину граматич- .. них значень виражають у ній у межах морфоло-

украінської МОВИ рі_чного слова афікси — здебільшого флексії і рід­ше словозмінні суфікси (наприклад, суфікс дієслівного минулого часу -в-/-л-).

У морфологічній структурі сучасної української мови одна флексія звичай­но виражає кілька морфологічних категорій. Зокрема, у флексіях іменника і прикметника поєднуються значення відмінка, числа і роду: хат-у (значення знахідного відмінка, однини, жіночого роду), висок-им (значення орудного від­мінка, однини, чоловічого роду). У дієслівних флексіях поєднується значення особи зі значеннями числа, часу і способу, напр.: пииі-у (значення першої осо­би, однини, теперішнього часу, дійсного способу), гудіти-ме (значення третьої особи, однини, майбутнього часу, дійсного способу). Проте трапляються поо­динокі випадки роздільного вираження (різними афіксами) морфологічних зна­чень, що засвідчує наявність аглютинативних вкраплень у морфології україн­ської мови. Найпоказовішим прикладом із цього погляду є форми минулого часу дієслова, де значення часу і способу передають суфікси -в-/-л-, а значення роду і числа — флексії: чита-л-а, співа-л-и. Варто зазначити і протилежне: те саме морфологічне значення можуть виражати різні флексії, наприклад, зна­чення орудного відмінка іменників передають флексії -ом {батьком, кленом), -іем {учителем, споришем), -ою {дівчиною, калиною), -ею {долонею, тополею), -ом {курчам, вовчам) тощо. Для сучасної української мови характерна також омоні­мія флексій. Наприклад, закінчення -і іменників типу земля, пісня, тиша виражає значення родового, давального і місцевого відмінка однини. Поширені в мор­фології української мови і морфонологічні чергування — часткові зміни фонем­ного складу основ, зумовлені приєднанням до основ тих або тих афіксів. Усі наз­вані явища — здатність флексій виражати водночас кілька морфологічних зна­чень, варіантність флексій, їхня омонімія, морфонологічні чергування — типові для словоформ синтетичного типу, домінантних у сучасній українській мові.

Для української мови характерне також аналітичне вираження граматичних значень слів, тобто поза межами морфологічного слова, засобами контексту. Проте найчастіше аналітичні засоби функціонують не ізольовано, а в поєднанні з синтетичними (внутрішньослівними), супроводжуючи їх. Зокрема, значення

відмінка, числа і роду іменників передають не тільки форми іменника, а й узго­джені або координовані форми прикметників і дієприкметників, напр.: Захоп­люємося класичною музикою; Дівчина була весела; Завдання виконане.

Звернемо увагу на випадки в українській морфології, де аналітичне вира­ження морфологічних значень є показовим або єдиним. Найвиразніше аналі­тичні тенденції виявлено у двох центральних частинах мови — іменникові і дієслові:

1. Так звані невідмінювані іменники (іменники іншомовного походження, українські жіночі прізвища на приголосний і на -о тощо) належать до нульової відміни (з нульовою флексією): кенгуру, метро, поні, попурі, Капрі, Оксани Шев­чук, Ганну Денисенко. У всіх відмінкових формах цієї відміни використовують­ся нульові закінчення. Розрізнення грамем відмінка, числа і роду цих іменників здійснюють засоби контексту (форми узгоджуваних, координованих або керо­ваних слів), пор.: Захоплюємося новим метро; Сподіваємося, що ці масиви з'єд­нає з центром наше метро.

2. Аналітично в іменниках також виражаються: а) значення граматичного роду в іменниках з омонімічними морфологічними показниками (флексіями): їхній плакса — їхня плакса, нещасний сирота — нещасна сирота; б) в іменниках ріигаїіа Іапйіт — значення числа: одні сани — двоє саней, одні ножиці — п'ять ножиць.

3. Аналітично виражаються в дієсловах: а) значення майбутнього часу діє­слів недоконаного виду, виражене за допомогою службового дієслова-морфе- ми бути в його особових і числових різновидах: буду писати, будеш писати, будемо писати...; б) значення умовного способу, передаване за допомогою ана­літичної морфеми би (б): написав би, написала б, написали б; в) значення особи у формах минулого часу й умовного способу дієслова за допомогою займенни­кових іменників або власне-іменників: Я (ти, він) писав би; Ми (ви, вони) писали б; Сестра писала б та ін.

Отже, морфологічну будову української мови потрібно кваліфікувати в ти­пологічному плані як синтетичну в основних виявах, але з виразними елемен­тами аналітизму.

ЗВ'ЯЗОК Морфологія, словотвір і синтаксис як три рівні морфології граматичної системи взаємопов'язані. Синтаксис

ЗІ СЛОВОТВОРОМ ^віДІграє вирішальну роль у функціональній спе- ^ ціалізації морфологічних і словотвірних явищ. 1 СИНТАКСИСОМ Морфологія підпорядковується синтаксисові, за­кріплює у граматичних формах опорні пункти взаємодії двох граматичних рівнів. Морфологічні ознаки, згруповані у слові,— насамперед в іменникові й дієслові як центральних частинах мови і їхній розвиненій словозміні,— у синтаксичній структурі української мови розчленовуються на явища, спрямовані на речен­ня в цілому як основну синтаксичну одиницю, і на явища, закріплені в міні­мальній синтаксичній одиниці (синтаксичному слові). Морфологія найтісніше пов'язана з синтаксисом, оскільки вона існує передусім у вигляді техніки для синтаксису. Ці взаємозв'язки двох граматичних рівнів надзвичайно складні у зв'язку з сучасним розумінням синтаксису як науки, що виділяє у своєму об'єк­ті — синтаксичній будові мови — кілька об'єктів. Морфологічні одиниці і кате­горії функціонують у синтаксичних одиницях-конструкціях, підпорядковуючись останнім і виявляючи відповідне функціональне спрямування залежно від аспек­тів синтаксису (комунікативного, семантичного і формального).

Взаємозв'язки морфології і синтаксису виявляються у різних планах. Наприк­лад, низка морфологічних категорій структурується відповідно до трьох аспек­

тів синтаксису — комунікативного, семантичного і формального, трансформу- ючи їх на співвідносні синтаксичні категорії речення. Це стосується передусім морфологічних дієслівних категорій часу, способу, особи та ін. Окремі морфо­логічні категорії, що у морфологічній структурі мови постають як значеннєво не диференційовані величини, набувають семантико-синтаксичної, формально-син­таксичної або комунікативної диференціації у структурі речення як основної син­таксичної одиниці. До найпоказовіших із цього погляду морфологічних катего­рій належить категорія відмінка іменників, грамеми якої в ізольованому (поза текстом) вигляді виступають формальними позначками, що не ґрунтуються на семантико-синтаксичних, формально-синтаксичних або комунікативних проти­ставленнях. Семантико-синтаксичної, формально-синтаксичної або комунікатив­ної диференціації набувають відмінкові грамеми у реченні. Нерозчленовані з морфологічного боку називний, родовий, давальний, знахідний, орудний та інші відмінки розчленовуються в реченні, зокрема, на синтаксеми (семантико-синтак- сичні компоненти речення), які стосуються первинних функцій відмінків, і синтак­семи, що відбивають вторинні функції відмінкових грамем, тобто відбувається перетин морфологічних і синтаксичних категорій. Через те категорія відмінка є типовою морфологічно-синтаксичноіо категорією.

Морфологія стосується як змістових, так і сполучувальних властивостей словоформ. Вона одними властивостями прилягає до словотворення, до тієї його частини, яка відображає значеннєву природу українських морфем, а ін­шими — до синтаксису, саме до тієї його частини, що вказує на синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення між словами у структурі речень і словосполучень. Межа між морфологією і словотворенням проходить як межа між морфемами-флексіями та іншими типами морфем (префіксами, суфіксами, інтерфіксами тощо), як межа між словозмінними значеннями (обов'язковими і регулярними) та словотвірними, яким регулярність і обов'язковість не прита­манна. Зв'язок морфології і словотвору виявляється в тому, що у словотворі похідні слова розподіляються за частинами мови — основними морфологічни­ми одиницями, поповнюючи останні продуктивними моделями слів.

У тісній взаємодії перебувають синтаксис і словотвір. Зокрема, багато сло­вотвірних категорій формуються у відповідних семантико-синтаксичних пози­ціях речення. Звернімо увагу на іменникові словотвірні категорії суб'єктності, об'єктності, інструментальності, локативності та інші, які диференціюють семан- тико-граматичну надкатегорію субстанціальності (предметності) і зближуються з відповідними (навіть однойменними) семантико-синтаксичними категоріями речення. Відмінність між такими синтаксичними і словотвірними категоріями полягає в тому, що словотвірна категорія являє собою відпрацьований „про­дукт" певної семантико-синтаксичної позиції речення, тобто вона поширюється на похідні слова, утворені на ґрунті відповідної семантико-синтаксичної позиції речення, а співвідносна семантико-синтаксична категорія структурує відповідну семантико-синтаксичну позицію речення, ґрунтуючись на семантико-синтаксич- ній валентності предиката і семантико-синтаксичних відношеннях валентної або невалентної природи.

Взаємодія морфологічних, словотвірних і синтаксичних категорій може ви­являтись у структуруванні категорій, що поєднують у собі морфологічні, сло­вотвірні й синтаксичні ознаки. До таких категорій належить категорія ступе­нів порівняння, яка за певною регулярністю зближується з морфологічною структурою мови, за семантикою є модифікаційною словотвірною величиною, а стосовно зміни валентності — синтаксичною категорією, а отже, комплекс­ною морфолого-словотвірно-синтаксичною категорією.

ІМЕННИК

Частими мови за зовнішніми зв'язками станов­лять вищу щодо морфем семантико-граматич- ну одиницю (оскільки вони членуються на мор­феми, тобто морфеми як нижчі одиниці входять до складу слова) і нижчу щодо речення семан- тико-граматичну одиницю (оскільки речення членується на слова, тобто слова як нижчі одиниці входять до складу речення). Сукупність частин мови у своїх внутрішніх межах також не становить сукупно­сті тотожних одиниць, утворюючи п'ять внутрішніх класів — іменник, дієсло­во, прикметник, числівник і прислівник — за семантичними, синтаксичними і морфологічними показниками. Проте не кожна з цих п'яти частин мови наді­лена відповідними ознаками в концентрованому вигляді. Впадає у вічі виразна відмежованість іменника і дієслова від прикметника, числівника і прислівни­ка. Спочатку можна хоча б указати на групування прикметників і числівників навколо іменників, а прислівників — навколо дієслів, що є одним із виявів цен­тральності іменника і дієслова. Поділ на іменники й дієслова є найуніверсаль- нішим протиставленням у системі частин мови. Вважають, що нема надійного прикладу такої мови, де б протиставлення іменників і дієслів було не структу- рованим, на противагу, наприклад, прикметникам і прислівникам як досить часто вирізнюваним, але не універсальним [Плунгян 2000: 238]. Таке протистав­лення реалізоване і в категорійних, і у грамемних виявах. Зокрема, грамеми категорій у мовах світу бувають переважно іменникові і переважно дієслівні (або "номінанти" і "вербанти" за термінологією Клода Ажеже) [Hagege 1993]. Розглянемо детальніше семантичні, синтаксичні й морфологічні характерис­тики іменника і дієслова в зіставленні з характеристиками прикметника, числів­ника і прислівника й на цій основі зробимо узагальнення про характер цен­тральності іменника й дієслова.

Іменник у системі частин мови. Іменник як центральна частина мови

Роздш

За семантикою найвиразніше протиставлені одна одній назви предметів і не-предметів (ознак). Перше протиставлення охоплює іменник, з одного боку, і дієслово, прикметник, прислівник і числівник, з іншого боку. В такому плані семантична центральність іменника як єдиного класу слів на позначення пред­метів не викликає сумніву. Іменник сам забезпечує протиставлення назв пред­метів чотирьом сукупностям класів слів, які вказують на різновиди ознаки. Центральність же дієслова випливає з того, що тільки в дієслові зосереджую­ться головні значеннєві різновиди ознаки — дія, процес і стан (з динамічними характеристиками цих ознак). Із трьох зазначених підкласів ознак саме дія все­бічно відповідає семантиці дієслова як частини мови на позначення динаміч­ної ознаки. Стан, виступаючи дещо периферійним компонентом семантики діє­

слова, за переміщення дієслова з центральної позиції в периферійну позицію речення звичайно втрачає динамічні відтінки і набуває значення статичної озна­ки. У граматичній структурі української мови наявні три частини мови — при­кметник, прислівник і числівник, які спеціалізувалися на вираженні статичної ознаки. Статична ознака у структурі речення виявляє такий синтагматичний розподіл: прикметник і числівник закріплені за присубстантивною позицією, прислівник — за придієслівною позицією. Через те кваліфікують виражену прикметником ознаку як ознаку предмета, а виражену прислівником ознаку — як ознаку ознаки. Як бачимо, на трактування семантики прикметника і прислів­ника вплинув синтаксичний механізм функціонування ознакових слів і їхня морфологічна закріпленість за відповідними позиціями у формально-синтак­сичній і семантико-синтаксичній структурах речення. Це дає підстави вважа­ти, що, по-перше, дієслово, займаючи в реченні центральну позицію і виража­ючи дію, процес або стан, вказує тим самим на первинну функцію ознакових слів, а прикметник і прислівник, поширюючись на периферійні позиції речен­ня і виражаючи відповідно ознаку предмета та ознаку ознаки, стосуються вто­ринних функцій ознакових слів; по-друге, дієслово є центральною частиною мови щодо інших ознакових слів, а прикметник і прислівник являють собою певною мірою синтаксично похідні від дієслова одиниці.

Ще більшою мірою увиразнюють центральність іменника й дієслова в гра­матичній структурі української і типологічно близьких до неї мов синтаксичні параметри частин мови. В семантично елементарному реченні (тобто реченні, яке складається з одного предиката і залежних від нього аргументів) вживаю­ться звичайно дієслово та іменник (або іменники). На цю типову особливість структури речення вказує семантико-синтаксична валентність предиката. Пре­дикатові (у типовому вияві це семантичне, синтаксичне й морфологічне діє­слово) з семантичного погляду не властиво мати нульову валентність (тобто відсутність сполучуваності з назвами предметів — іменниками), тоді як із фор- мально-синтаксичного погляду аргумент-іменник може мати нульове вираження. Наприклад, у сучасній українській мові предикати з семантикою стану природи мають лексичне вираження, а їхні аргументи позбавлені лексичного вираження, тобто мають нульову форму, пор.: Світає; Смеркає; Звечоріло. Речення з одним предикатом-дієсловом і одним залежним від дієслова аргументом становить найпростіший вияв семантично елементарного речення. Такі речення може формувати тільки предикат стану або процесу. Предикати зі значенням дії іноді сягають максимальної кількості залежних від них аргументів — шести-семи (напр.: Хлопець віз машиною вантаж товаришеві з міста в село через хутір), хоча подібні конструкції в мовленні використовуються рідко. Отже, семантично елементарне речення складається тільки з одного предиката й одного або кіль­кох аргументів, зумовлених валентністю цього предиката. Позицію предиката займає дієслово, а позицію аргумента (аргументів) — іменник. Із семантико- синтаксичного погляду дієслово й іменник є необхідними компонентами речення. Також із формально-синтаксичного погляду дієслово й іменник виступають головними членами речення — присудком і підметом. Прикмет­ник і прислівник, виконуючи роль присудка або підмета і роль синтаксем предикатного або субстанціального характеру, синтаксично переходять у діє­слово або іменник, тобто зазнають часткової (синтаксичної) вербалізації або субстантивації. За семантико-синтаксичними і формально-синтаксичними показ­никами іменник і дієслово являють собою центральні (основні) частини мови. Головні члени мінімального з формально-синтаксичного боку речення і син- таксеми семантично елементарного речення передавані іменником і дієсловом.

Синтаксичне функціонування дієслова й іменника реалізує їхню семантичну центральність. Прикметник, числівник і прислівник як предикатні слова функ­ціонують у структурі речення внаслідок зниження рангу предиката, тобто пе­реведення його з центральної позиції у периферійну. Ці периферійні частини мови, виникнувши на ґрунті нейтралізації предикативних (дієслівних) ознак, стають своєрідними уточнювачами центральних частин мови — іменника й діє­слова, їхніми "супутниками".

Центральність іменника і дієслова виявляється і в морфологічному плані. Жодна з інших частин мови не наділена таким набором морфологічних показ­ників (морфологічних категорій і парадигм), як основні частини мови. Імен­ник морфологічно членується на дві морфеми — лексичну і релятивну (у непо­хідних іменниках) і, крім того, на суфікси і префікси (у похідних іменниках). Релятивні морфеми (флексії) іменника виражають граматичні категорії відмінка, числа і роду, істот/неістот. Категорія відмінка є суто іменниковою і визначаль­ною для іменників граматичною категорією, грамеми (відмінки) якої переда­ють різні відношення між предметами та явищами позамовної дійсності. Ця семантико-морфолого-синтаксична категорія найбільше з усіх граматичних категорій іменника пов'язана з синтаксичною структурою мови. Категорія чи­сла іменників відображає кількісні характеристики предметів. Рід іменників є важливою класифікаційною граматичною категорією. З усіх іменникових граматичних категорій рід іменника виявляє найформальніший характер. Річ у тому, що в назвах неістот родова належність слова семантично не вмотиво­вана і спрямована лише у внутрішню формально-граматичну структуру мови, а у назвах істот — здебільшого пов'язана з семантичним розрізненням і моти­вована позамовною дійсністю. Ще одна відмінність іменникових граматичних категорій у зіставленні їх із тотожними прикметниковими категоріями поля­гає в тому, що іменникові категорії виявляють самостійний, незалежний харак­тер, а прикметникові, синтаксично залежні від опорних іменників, дублюють і віддзеркалюють граматичні категорії опорних слів. Зазначені особливості іменника також вказують на його центральність у морфологічній системі укра­їнської мови.

Іменникові виразно в морфологічному плані протиставляється друга основна частина мови — дієслово. Граматичні категорії дієслова— спосіб, час, вид, валентність, особа, рід (у деяких формах), число — по-різному характеризу­ють перебіг дії, процесу або стану. Специфіку дієслова як частини мови пере­дають категорії часу, способу і виду. їх можна назвати категоріями з семантич­ною домінантою, самостійними, функціонування яких в основному не зале­жить від зв'язків і відношень з іншими словами. Якщо для іменника визначаль­ною, неповторюваною в інших частинах мови самостійною категорією висту­пає відмінок, то для дієслова такими категоріями є взаємопов'язані категорія способу і категорія часу. їх можна кваліфікувати як загальносинтаксичні кате­горії, оскільки вони закріплені у сфері синтаксису, характеризуючи основну синтаксичну одиницю (речення) з боку модальності й часу.

Категорії особи, числа і роду не становлять суто дієслівних категорій, хоча їхні морфологічні показники наявні у структурі дієслова. Категорії роду і чис­ла дієслова узгоджуються з категоріями роду і числа іменників, подібно до прикметників, тобто їхнє функціонування звичайно спричиняють опорні імен­ники в позиції підмета. Категорія особи за допомогою флексій реалізується в дієслові, а семантично наявна і в іменниках. Через те можна вважати, що кате­горії роду, числа і особи взаємоперетинаються у двох основних частинах мови — іменникові й дієслові — і в проекції на синтаксичну систему виража­

ють морфологічними засобами тісний зв'язок іменника і дієслова у структурі речення.

Іменникові й дієслову за їхньою морфологічною членованістю, наявністю специфічних для них і спільних граматичних категорій протистоїть у граматич­ній системі української мови прислівник, який вирізняється нейтралізацією імен­никових і дієслівних категорій та незмінюваністю. На відміну від прислівника іменник і дієслово як основні частини мови мають розвинену морфологічну струк­туру і великі словотвірні можливості для поповнення словникового складу.

За семантичною окресленістю, центральними формально-синтаксичними по­зиціями в реченні, а також розвиненою сукупністю морфологічних категорій і па­радигм іменникові й дієслову належить центральне місце в граматичній структурі української мови. Функціонування периферійних частин мови (прикметника, чис­лівника й прислівника) пов'язане з основними частинами мови, є наслідком нейтралізації в останніх їхніх семантичних, синтаксичних і морфо­логічних ознак. Вторинний характер прикметника, числівника і прислівника визначає і синтагматична природа їхньої семантики ("ознаки предмета", "кіль­кості предметів", "ознаки ознаки"), тобто їхньою закріпленістю відповідно за приіменниковою і придієслівною позиціями.

З усіх частин мови найчіткіше вирізняється імен­ник, завдяки тому що відображає насамперед суб­станціальні (зі значенням реальної предметності або зі сприйманим у нашій свідомості таким зна­ченням) об'єкти, а ці матеріальні об'єкти людсь­ка свідомість розрізняє найлегше, а отже, межі іменника виявляються досить окресленими [Ку- брякова 1978:45]. Семантичне ядро іменників ста­новлять позначення предметів і тих понять, яким притаманне передусім те, що вони відображають матеріальні предмети і містять у собі внаслідок цього за­гальну категорійну ознаку предметності [Кацнельсон 1972: 135]. Це семантич­не ядро утворюють слова, які позначають те, про що мислимо як дещо окреме, виділюване в певних просторових межах, тобто як про "справжній" предмет. Таке розуміння означає, що в основу виокремлення іменника покладено оно- масіологічну категорію предметності. Іменники поширюються на найменуван­ня того, що ми визнаємо предметом. Найменування предметів матеріального світу є первинним значенням іменників, а іменники, які позначають такі пред­мети,— первинними іменниками.

Семантична характеристика іменника. Первинні і вторинні іменники

Назви конкретних предметів становлять у структурі мови сукупність непре- дикатних знаків. На противагу предикатним, тобто ознаковим, знакам (сло­вам), непредикатні знаки (слова) є одиницями зі значенням речі (предмета). Семантичні ознаки непредикатних імен ґрунтуються на речовості (реальній пре­дметності) позначуваних ними об'єктів. Відмінність між предметом, з одного боку, і ознакою, з іншого боку, становить базу для розрізнення непредикатних і предикатних імен. Непредикатне слово як знак предмета містить у собі сему (диференційну семантичну ознаку) "предметність (речовість)". Сема "предмет­ність (власне-предметність)" діаметрально протилежна граматичній предмет­ності, невласне-предметності. Речове значення непредикатних імен зумовлює їхню специфічну "поведінку" у структурі речення, характерні зв'язки з іншими реченнєвими компонентами. Отже, власне-предметні значення відображають матеріальні предмети і містять у собі категорійну ознаку власне-предметності, тобто не граматичної предметності, а реальної.

Як для предикатних імен конститутивна сема "ознака", так і для непредикат- них — сема "речовість (предметність)" визначають категорійний статус цих знаків. Щодо непредикатних знаків це виявляється в тому, що їхнє ядро утво­рюють іменники і пов'язані з ними займенникові іменники (займенникові екві­валенти непредикатних іменників), оскільки у граматичній системі мови вони спеціалізовані на позначанні речей. Периферію непредикатних знаків станов­лять, наприклад, синтаксичні деривати — відносні прикметники (деякі з них із нашаруванням предикатного змісту), утворені від конкретних іменників: ба­тьків <г- батько, дерев'яний дерево, лісовий ліс і под., у яких наявна супереч­ність між категорійним граматичним значенням прикметника (значенням озна­ки предмета) і глибинною семантикою предметності.

За визначення ядра класу непредикатних імен постає питання про розмежу­вання семантичних (глибинних) і граматичних (поверхневих) характеристик іменника й у зв'язку з цим про розподіл іменників на неііредикатні і предикатні імена. За граматичними (поверхневими) показниками всі іменники, наприклад в українській мові, становлять єдиний клас, об'єднаний словозмінними мор­фологічними категоріями відмінка і числа та несловозмінною категорією роду, а також притаманними йому синтаксичними позиціями підмета і керованого другорядного члена речення, семантико-синтаксичними функціями суб'єкта і об'єкта, адресата тощо. Відповідно до семантичних показників іменники ви­разно розподіляються на два семантичні класи: непредикатні й предикатні Не- предикатні іменники містять визначальну для них сему "речовість (предмет­ність)", предикатним іменникам зазначена сема не властива.

Предикатні й непредикатні іменники об'єднує так звана загальна категорія предметності. Виникнення у граматиці загальної категорії предметності пов'язане з появою у мові саме абстрактних іменників. Ця категорія має суто граматичний характер і наявна в кожному іменникові, незалежно від ступеня його конкретності чи абстрактності. Вона ґрунтується на спільних для іменників граматичних кате­горіях відмінка, числа, роду та синтаксичних функціях іменників у реченні. Точніше кажучи, категорія предметності в загальному розумінні є лише кате­горією субстантивності, тобто загальної сукупності граматичних властивостей іменника, підґрунтя яких формують здатність іменника виступати в ролі під­мета або керованого другорядного члена речення і мати при собі означення, узгоджене чи неузгоджене. Категорія предметності в такому витлумаченні по­ширюється й на іменники абстрактні, оскільки вона сформована за умов тотож­ності синтаксичних функцій конкретних і абстрактних іменників [Мельничук 1972: 648—649]. Отже, за кваліфікації різних ознак як граматичних предметів ідеться тільки про оформлення мовцями таких ознакових (предикатних) сутностей від­повідними іменниками-дериватами як граматичним підкласом іменників.

Найчисленнішу групу абстрактних іменників-дериватів становлять віддієс­лівні й відприкметникові іменники. Це синтаксичні деривати, лексичне значен­ня яких не відрізняється від лексичного значення вихідних для них дієслів і при­кметників, але які змінюють свою частиномовну морфологічну належність, тобто входять до підкласу похідних іменників. З погляду семантичних харак­теристик ці іменники-деривати відтворюють дієслівну семантику дії, процесу або динамічного стану і прикметникову семантику якості, властивості. Вказа­на семантика є вторинною для іменникового класу. Вторинні віддієслівні імен­ники зі значенням дії, процесу і стану утворюються за допомогою суфіксів - н'н'-, -енн-, -інн-, суфікса -у- та його фонетичного варіанта -т'т-: написати — написання, читати — читання, посивіти — посивіння, тремтіти — тремтіння, ліпити — ліплення, водити — водіння, довіряти — довір 'я, забути — забуття, здобути — здобуття. Вторинні відприкметникові іменники зі значенням якос­ті, властивості переважно утворюються за допомогою суфіксів -ість, -ств-: при­вабливий — привабливість, сміливий — сміливість, хоробрий — хоробрість, ча­рівний — чарівність, геройський — геройство, новаторський — новаторство.

Менш продуктивні вторинні відчислівникові й відприслівникові іменники. Вторинні відчислівникові іменники зі значенням кількості утворюються за до­помогою суфіксів -к-, -ок-, -иц-н-, -ин-: два —двійка, три —трійка, дев'ять — дев'ятка, десять — десяток, сто — сотня, один — одиниця, одна третя — тре­тина. Вторинні відприслівникові іменники, зокрема зі значенням часу, звичай­но не завершуються морфологічною транспозицією, а вказують на синтаксич­ну субстантивацію, пор.: Завтра підемо до театру і Ми будуємо наше завтра щоденно; Вчора я зустрів приятеля і Не забуваймо рабського вчора.

Проміжну групу між непредикатними і предикатними іменниками становлять іменники складної семантичної структури типу будівельник, працівник, учитель, які у глибинній структурі об'єднують у собі параметри предикатних і непреди­катних знаків (слів). Таку складну семантичну структуру зазначених вище імен­ників відображають, наприклад, при тлумаченні цих слів у словниках. Пор. тлу­мачення слова будівельник: "Будівельник — той, хто будує, споруджує що-не- будь, працює на будівництві" [Словник української мови 1970: 248]. Фактично предикатно-суб'єктна структура речення згортається в реальне слово, де дієслів­на, прикметникова або інша основа вказує на ознаку предмета, а суфікси типу -ач, -ник_у -ець узагальнено позначають предмет (у назвах істот із показниками статі й под.). Утворені переважно від дієслів і предикативних прикметників імен­ники на позначення осіб і предметів у семантико-синтаксичному ярусі мови, який відображає семантико-синтаксичні відношення між компонентами речення на ґрунті відповідних синтаксичних зв'язків, кваліфікують як і слова зі значенням власне-предметності, тобто як непредикатні імена. На відміну від власне-семан- тичного, семантико-синтаксичний ярус мови не зберігає, а нівелює предикатні ознаки, наявні в мотивуванні або у значенні похідних від дієслів або предикатив­них прикметників слів на позначення осіб або предметів.

Таким чином, у глибинній структурі розрізняються три типи знаків: непре­дикатні знаки (знаки речей), предикатні знаки (знаки ознак) і предикатно-непре- дикатні знаки (знаки ознак і речей у їхній єдності). Третій тип знаків становить проміжний тип між предикатними і непредикатними знаками, відображаючи у своїй структурі ознаку, яку покладено в основу найменування предмета. Фун­даментальну базу мови становлять назви речей і назви ознак (дій, процесів, станів, якостей, властивостей, кількості, ознаки ознаки). Дії, процеси, стани, якості тощо докорінно відрізняються від речей, а це, у свою чергу, має своїм наслідком істотні відмінності предикатних і непредикатних знаків. У семантич­ній структурі предикатного знака завжди наявна в ролі конститутивної сема "ознака". На противагу предикатним знакам, непредикатні містять у собі кон­ститутивну сему "речовість (предметність)". Граматичною базою непредикатних знаків виступають іменники, у семантемах яких сема "речовість (предметність)" збігається з їхнім категорійним значенням. Предикатно-непредикатні знаки в семантико-синтаксичному ярусі мови виступають як знаки речей. Ті ж імен­ники, які у своїх семантемах не мають семи "речовість (предметність)", є предикатними, і їхній категорійний статус у сфері іменника визначають не власне-семантичні, а функціонально-синтаксичні чинники.

Вторинні значення іменників не виходять за межі частиномовних значень дії, процесу, стану, якості, властивості, кількості, ознаки ознаки, тобто значень, що стосуються вихідних для похідних іменників частин мови. Категорійні значення

дієслова, прикметника, числівника і прислівника, потрапляючи в типові для іменника синтаксичні позиції, набувають ознак граматичної предметності. З цьо­го випливає, що вторинні значення іменників включають граматичну предме­тність, побудовану на ґрунті дієслівності, прикметниковості, числівниковості й прислівниковості. Похідний із семантико-граматичного погляду іменник у структурі мови посідає особливе місце як засіб конденсації висловлення, суть якого полягає в тому, що вторинні іменники (які ґрунтуються на дієслові, прик­метникові, числівникові й прислівникові) можуть, за потреби, виступати в ролі семантичних еквівалентів цілих висловлень, номіналізуючи їх. У короткій і апробованій людським досвідом формі похідні іменники можуть узагальню­вати серії умовиводів і в такому компактному вигляді перетворити на тему повідомлення будь-які розгорнуті висловлення. Така здатність іменників нази­вати результат тактів переходу від знаків-повідомлень до знаків-назв отрима­ла в сучасній лінгвістиці назву номіналізації. Але слід підкреслити, що будь-які вторинні іменники, які являють собою семантично похідні одиниці від дієсло­ва, прикметника, числівника і прислівника, з одного боку, і від цілого вислов­лення або низки висловлень, з іншого боку, у формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному й морфологічному планах завжди ґрунтуються на первинних іменниках і внаслідок цього набувають граматичної предметності.

Іменники, передаючи узагальнене категорійне значення предметності й маючи самостійні мор­фологічні категорії відмінка, числа, роду й істот/ неістот, являють собою стосовно інших частино­мовних класів великою мірою однорідну єдність. Проте всередині іменникового класу досить по­мітно вирізняються окремі групи іменників за семантичними і морфологічни­ми характеристиками. Вони утворюють лексико-граматичні розряди, якими є: іменники власні і загальні, іменники конкретні й абстрактні, іменники збірні і речовинні. З-поміж усіх іменників іменники зі значенням реальної предметнос­ті становлять семантичний центр, ядро, якому протиставляються іменники з не реальною, а граматичною предметністю.

Іменники розподіляються на іменники власні й загальні. Іменники власні — це індивідуальні назви конкретних предметів, напр.: Галина, Марія, Іван, Луцьк, Говерла. Іменники загальні — назви предмета як репрезентанта класу однорід­них предметів, напр.: син, ясен, калина, село, лоша. Відмінність між власними і загальними іменниками виявляється в тому, що перші виокремлюють конкрет­ний предмет із класу однотипних предметів, тоді як другі являють собою уза­гальнені назви класів однотипних предметів або явищ.

Лексико- граматичні розряди іменника

До власних іменників належать передусім імена людей (Андрій, Петро, Та­рас, Надія, Оксана), найменування осіб по батькові (Григорович, Панасович, Романович, Григорівна, Панасівна, Романівна), прізвища (Грінченко, Романюк, Поліщук, Павличко, Коваль), географічні й астрономічні назви (Німеччина, Во­линь, Рівне, Дніпро, Карпати, Меркурій, Юпітер), клички тварин (Пушок, Ряб- ко). Власні назви поширюються й на інші групи індивідуальних найменувань: предметів духовної культури, наприклад творів літератури й мистецтва (ро­ман Григорія Тютюнника "Вир ", роман Олеся Гончара "Собор ", картина Ма­рії Марчак-Томен "Ліс"), установ, підприємств (фабрика "Киянка", видавни­цтво "Освіта"), різноманітних продуктів виробництва (автомобіль "Запоро- оюець", телевізор "Електрон", цукерки "Вишня') тощо.

На противагу загальним іменникам власні назви звичайно не вживаються у формі множини, бо вони виконують тісно пов'язану з формою однини номі­нативну функцію індивідуалізації. Проте форми множини у власних назвах використовують для позначення групи осіб або предметів, що мають одна­кові індивідуальні назви: У нашому товаристві було три Івани; Усім відомі брати-композитори Майбороди. Форми множини трапляються також у влас­них назвах топонімічних, де іменник попри свою форму множини позначає одиничний топонімічний об'єкт (місто Чернівці, гори Карпати).

Власні іменники можуть переходити у загальні, а загальні у власні. Перехо­дячи в загальні іменники, власні назви втрачають функцію індивідуалізації і вживаються як узагальнена назва типу людей або якогось класу однорідних предметів, напр .'.меценат, донжуан, ловелас, дизель, бостон, ампер. У свою чергу загальні назви набувають значення власних іменників, поповнюючи цей лек- сико-граматичний розряд новими компонентами, напр.: "Дружба" (назва го­телю), "Перлина" (назва крамниці) тощо.

На інших порівняно з власними і загальними назвами засадах побудовано кваліфікацію конкретних і абстрактних іменників. Лексико-граматичний роз­ряд конкретних іменників охоплює іменники, які позначають дискретні пред­мети, тобто такі предмети, що існують окремо, а отже, підлягають рахункові, напр.: дівчина, хлопець, дитина, бджола, дерево, будинок, книжка, озеро, річка, гора, рівнина, берег, дорога. Усі конкретні іменники, за винятком іменників ріигаїіа Іапіит {сани, ножиці, штани та ін.) та власних назв, яким притаманне обмежене використання форм множини, мають форми однини і множини. Чи­сленну групу конкретних іменників формують назви істот.

На відміну від конкретних іменників абстрактні іменники позначають не власне-предмети, не матеріальні об'єкти, а абстраговані, узагальнені людсь­кою свідомістю і представлені в мові у вигляді предметів дії, процеси, стани, якості і под., безпосередньо пов'язані з конкретними предметами. Здебільшо­го абстрактні іменники сучасної української мови належать до іменників-де- риватів, утворених від інших частиномовних класів. Найчисленнішу частину абстрактних іменників становлять віддієслівні й відприкметникові іменники, які відтворюють семантику вихідних для них неіменникових основ.

До лексико-граматичного розряду абстрактних іменників належать іменни­ки, що позначають дії, процеси, стани {спів, приїзд, читання, біганина, цвітіння, захоплення, кохання, біль), якості, властивості {муоюність, твердість, геройство, доброта), одиниці міри і ваги {метр, кілометр, кілограм), наукові поняття {віч­ність, діалектика, категорія, тяжіння, функція) і под. Переважна більшість таких слів містять словотворчі суфікси, які засвідчують їхню (цих слів) похід- ність здебільшого від дієслів і прикметників. Лише незначну частину абстракт­них іменників становлять непохідні з сучасного погляду слова типу біда, горе, гул, гам.

Диференційною граматичною ознакою абстрактних іменників є неповна парадигма числа. Вказуючи на нераховані, непредметні й нематеріальні за своєю природою явища, позбавлені кількісних протиставлень, ці іменники вжи­ваються тільки або переважно у формах однини, напр.: боротьба, велич, зелень, зухвальство, кохання, краса, любов, могутність, терпіння, шал. Набагато мен­ша частина абстрактних іменників зі значенням дій, процесів, станів тощо має тільки форму множини, напр.: вибори, дебати, заручини, іменини, канікули, огля­дини, сутінки.

Проте в деяких абстрактних іменниках для форм однини виникли форми множини, хоча для останніх характерні ті або ті семантичні нашарування: висновок —висновки, властивість —властивості, глибина —глибини, категорія — категорії, метод — методи, можливість — мож:ливості, обов'язок— обов'язки, ознака — ознаки, розвага —розваги, сумнів — сумніви, успіх —успіхи, швидкість — швидкості. Абстрактні іменники з повною парадигмою числа можуть поєднува­тися з кількісними числівниками (наприклад, висновок — два висновки, ознака — п'ять ознак), хоча така поєднуваність виявляє певні обмеження.

Наявність у абстрактних іменників однієї чи двох форм числа відбиває як граматичні, так і семантичні їхні (цих іменників) характеристики. З цими показ­никами пов'язані різні ступені узагальнення й абстрагування. Неможливість утворення форм множини в абстрактних іменниках нерідко вказує на вищий ступінь їхнього абстрагування.

У складі іменників вирізняють також іменники збірні й речовинні. До лекси­ко-граматичного розряду збірних іменників увіходять іменники, які познача­ють нерозчленовану сукупність однорідних предметів. Це найчастіше істоти, рослини, а також інші предмети. Більшість із цих іменників являють собою мотивовані суфіксальні утворення.

У морфемній структурі збірних іменників наявні спеціалізовані на виражен­ні значення збірності суфікси. Збірні іменники як похідні слова утворюються за допомогою суфіксів -ств- (<селянство, студентство, учительство, птаство), -у- та його фонетичних видозмін (верб'я, дуб'я, пір'я, бадилля, волосся, вороння, галуззя, гілля, каміння, колосся, коріння, пруття), -н - (комарня, комашня, мура­шня, пташня), -в- (мишва, мошва, мурашва), -от- (біднота, жінота, парубота), инн - (гарбузиння, квасолиння, кукурудзиння, стебелиння), -ин- (вільшина, горо­дина, дубина, ярина, садовина), -ник (осичник, сливник, чагарник), -няк (дубняк, лозняк, хмизняк) та ін. Збірність виражають також нульові суфікси у словах типу зелень, молодь, юнь, гниль, погань. До лексико-граматичного розряду входять і запозичені слова із суфіксом -ур- (професура, апаратура, мускулатура), -арій (гербарій, інструментарій) тощо.

У граматичному плані не належать до розряду збірних іменників іменники типу народ, натовп, команда, полк, чота, стадо. Ці іменники вказують на виок­ремлені сукупності однорідних предметів (осіб, тварин). Адже поряд із ними існують сукупності тієї самої природи. Тому такі виокремлювані сукупності стають рахованими, набуваючи форм множини або поєднуючись із кількісни­ми числівниками, пор.: народ — народи, три народи, багато народів; натовп — натовпи, два натовпи; стадо — стада, троє стад.

До лексико-граматичного розряду речовинних іменників належать назви речовин, однорідних мас. У межах цього розряду можна виокремити кілька підгруп, які охоплюють назви: 1) металів (залізо, сталь, мідь, бронза)', 2) рідин (вино, вода, молоко); 3) ліків (аспірин, кавінтон, клофелін, церебролізин, вінпоце- тин); 4) хімічних елементів (азот, водень, кисень); 5) злаків, ягід, овочів (о/сито, просо, аґрус, глід, малина, смородина, шипшина, капуста, картопля, морква); 6) різ­них матеріалів (вапно, віск, глина, пісок, цегла); 7) продуктів харчування (борош­но, мед, сало, сіль) тощо. Речовинні іменники — переважно непохідні, немоти­вовані слова, а менша частина їх — мотивовані суфіксальні утворення типу баранина, свинина, яловичина.

Речовинним іменникам властиве своєрідне граматичне оформлення катего­рії числа. Вони вживаються переважно в однині. Таке обмеження зумовлює природа позначуваних речовинними іменниками об'єктів позамовної дійснос­ті, які не підлягають рахункові. Лише деякі з речовинних іменників мають фор­му множини (вершки, висівки, дріжджі, дрова, ласощі, макарони, парфуми, по­миї та ін.), проте не протиставлену формі однини.

Від зазначеної закономірності використання форм числа у речовинних імен­ників трапляються відхилення, пор. функціонування співвідносних пар типу вино — вина, масло — масла, метал — метали, пісок — піски, сталь — сталі, вода — води. Ці форми множини використовують тоді, коли йдеться про сор­ти, різновиди речовини, продукту харчування або про інтенсивний вияв по- значуваного речовинним іменником предмета.

Морфологічні Морфологічні категорії найвиразніше структу- •« ровані у двох центральних частинах мови — імен- " никові і дієслові. Вони як загальніші морфологічні 1МЄННИКа значення формовані з грамем — окремих підпо­рядкованих їм (морфологічним категоріям) морфологічних значень. Це озна­чає, що для функціонування морфологічної категорії потрібна наявність спів­відносності загальне — конкретне. Така співвідносність уможливлює вирізнення в іменникові чотирьох морфологічних категорій — роду, числа, відмінка та іс­тот/неістот. Морфологічні категорії іменника варто класифікувати за такими ознаками: а) за кількістю грамем, що утворюють категорію; б) за характером відношень між грамемами категорії; в) за домінантою семантичного чи фор­мального змісту.

Морфологічні категорії іменника належать до багатоознакових одиниць. За ознакою корелятивності/некорелятивності морфологічних форм відповідно в межах того самого іменникового слова чи поза його межами вирізняються три типи категорій: 1) послідовно корелятивна категорія відмінка; 2) непослідовно корелятивна категорія числа; 3) некорелятивні категорії роду та істот/неістот. Послідовно корелятивна іменникова категорія відмінка представлена кореляція­ми форм того самого іменникового слова. Непослідовно корелятивна іменнико­ва категорія числа реалізована кореляціями того самого слова, але водночас репрезентована протиставленими одна одній формами різних слів. Некорелятивні іменникові категорії роду й істот/неістот не можуть бути кореляціями форм того самого слова, тобто їх завжди реалізують форми різних слів. Отже, категорія відмінка є постійним репрезентантом ознаки корелятивності, категорія числа виявляє здатність до корелятивності, але реалізує її непослідовно. Категорії роду й істот/неістот абсолютно позбавлені ознаки корелятивності. За градацією ознаки корелятивності (або за її відсутністю) і відповідно за морфологічною централь­ністю категорії іменника розташовано так: 1) відмінок; 2) число; 3) рід; 4) катего­рія істот/неістот. До цих морфологічних категорій прилягає не повністю виявлена у власне-іменниках категорія особи, яка має повний вияв у займенникових імен­никах. У предикатних іменниках функціонує не притаманна власне-іменникам категорія валентності, транспонована від вихідних предикатних слів (дієслів, прикметників предикативних тощо).

Морфологічні категорії, які втілюються у словоформах того самого слова, називають словозмінними. Морфологічні ж категорії, що виражені формами різних слів, називають класифікаційними. До абсолютно словозмінних катего­рій іменника належить категорія відмінка, і до словозмінних у домінантному (переважному) вияві — категорія числа. Класифікаційні категорії іменника ре­презентовані категоріями роду й істот/неістот.

Іменникові граматичні категорії мають стосунок до семантики, морфології, синтаксису і словотвору. Тому їх потрібно розглядати в таких виявах: а) за озна­кою семантичної або формальної домінанти їхнього змісту; б) за їхньою синтак­сичною чи несинтаксичною спрямованістю (закріпленістю) у граматичній

системі; в) за характером морфологічного вираження категорії (у межах того самого слова чи в різних словах); г) за специфічністю для іменника або за коре­лятивністю категорії в різних частинах мови (за можливої граматичної рівно­правності (нерівноправності) в одній з частин мови). Визначальною категорією іменника виступає категорія відмінка.

Морфолого- У вивченні граматичної структури української

синтаксична ^мови першорядну роль відіграють виокремлен­ня її визначальних граматичних категорій і засто- КатегоріЯ сування відповідних цим категоріям принципів ВІДМІНКа класифікації. До таких категорій належить пере­дусім іменникова категорія відмінка, яка тісно пов'язана з морфологічною, формально-синтаксичною, семантико-синтаксич- ною та комунікативною структурами мови і складається з найбільшої кількості морфологічних компонентів-грамем. До того ж категорія відмінка була і зали­шається дотепер вельми показовою мовною категорією для випроби нових те­оретичних ідей. Розглянемо українську відмінкову систему у функціонально- категорійному вимірі, що спонукало до перегляду звичних уявлень про характер українських відмінків і особливостей їхнього функціонування.

У вітчизняній і зарубіжній лінгвістиці різні аспекти категорії відмінка ставали в певні періоди центральними, відбиваючи сильні й слабкі вияви відповідних граматичних концепцій. Наш геніальний О. Потебня в експліцит- ному вигляді порушував питання про субкатегорізацію в межах відмінкової форми, накреслюючи контури функціональної теорії про структурування і син­таксичне розмежування різнорідних значень певної граматичної форми. В лінгвістиці двадцятого сторіччя найвідомішими можна назвати морфологічну концепцію відмінка Р. Якобсона, синтаксичну — Є. Куриловича і власне-семан- тичну — Ч. Філмора. Р. Якобсон вбачав головне завдання у визначенні загаль­ного (інваріантного) значення кожного відмінка незалежно від його конкрет­них уживань у контексті [Jakobson 1936; Якобсон 1958]. Учений вирізнив три семантичні ознаки (спрямованість, об'ємність і периферійність), відповідний набір або відсутність яких характеризує кожний із восьми виділених ним російських відмінків. У теорії Р. Якобсона не висвітлено складної природи семантики відмінків, яка виявляється у двох планах: у граматичній спеціаліза­ції відмінкових грамем і у взаємодії між грамемами відмінка (внутрішнє струк­турування), з одного боку, і у взаємодії кожної грамеми відмінка з іншими ком­понентами висловлення (зовнішнє структурування) — з іншого. Крім того, визначаючи загальне значення відмінків, Р. Якобсон орієнтувався на основне значення кожного відмінка і в явний спосіб ігнорував вторинні значення. На противагу морфологічній концепції Р. Якобсона, синтаксична концепція від­мінка Є. Куриловича [Курилович 1962: 175—203] вирізняється більшою пояс­нювальною силою і застосовністю для розв'язання найскладніших питань від­мінкових систем. Логічним у видатного лінгвіста є поділ відмінкових функцій на первинні і вторинні, які корелюють із суб'єктно-об'єктними й обставинни­ми значеннями. Відмінкова система в теорії Є. Куриловича постає як ієрархічно організована, ядро якої формують граматичні відмінки (передусім називний і знахідний), периферію — конкретні відмінки, тобто відмінки з первинною для них обставинною функцією. Зв'язок між граматичними відмінками, що утво­рюють скелет системи, і конкретними уявляється Є. Куриловичеві досить слаб­ким, що є незаперечною аргументацією неможливості виділення для відмін­

кових форм із первинною і вторинною функціями так званого загального значення. Історія розвитку відмінкових концепцій засвідчує перспективність запропонованого Є. Куриловичем синтаксичного підходу. Власне-семантич- на концепція Ч. Філмора [Филлмор 1981; Филлмор 1981а] ґрунтується на валентності предиката й у зв'язку з цим нехтує конкретну репрезентацію при- предикатних аргументів у різних мовах. "Глибинний" характер відмінка в ін­терпретації Ч. Філмора полягає в його семантичній вартості, і через те його можуть виражати і не відмінкові з морфологічного погляду засоби. Найуразли- вішим у концепції Ч. Філмора виступає його обґрунтування кількості відмінків та їхньої семантичної кваліфікації. Крім зазначених трьох концепцій відмінка, потрібно згадати й відому "локалістську гіпотезу" (див. зокрема [Anderson 1971; Anderson 1977; Novak 1974], згідно з якою всі відмінкові семантичні явища ма­ють вихідним пунктом відмінки з просторовими значеннями.

В українському мовознавстві першої третини двадцятого сторіччя з'явили­ся визначні й багаті на фактичний матеріал монографії Є. Тимченка [Тимчен- ко 1913; Тимченко 1925; Тимченко 1925а; Тимченко 1926; Тимченко 1928], при­свячені синтаксисові кожного з українських відмінків. Ці студії не втратили свого значення й до сьогодні. У сучасному українському мовознавстві домінує традиційне трактування категорії відмінка, вихідну теоретичну базу якого становить морфологічна форма, а отже, нерозрізнення у відмінковій формі власне-відмінкових і позавідмінкових функцій. Але з'являються і студії про функціональну кваліфікацію українських відмінків, де йдеться про розмежу­вання первинних і вторинних семантико-синтаксичних функцій відмінків, внутрішню (грамемну) і зовнішню (частиномовну) транспозиції відмінкових форм, функціональне обґрунтування кількості відмінків, класифікацію відмін­ків за ознакою центральності, напівпериферійності й периферійності тощо [Ви­хованець 1987; Вихованець 1988; Вихованець 1988а та ін.]. Функціональна кон­цепція відмінків тепер набуває функціонально-категорійної видозміни з аргу- ментованішою класифікацією відмінкових грамем [Вихованець 2001а].

У розв'язанні проблеми теорії відмінків ідуть від форми до значення чи від значення до форми, що й спричиняє неоднакову вартість наукових результа­тів. За вихідної орієнтації на морфологічні форми часто приписують відмін­кам не властиві їм семантико-синтаксичні й формально-синтаксичні функції, які перебувають не в іменниковій, а в іншій частиномовній сфері. Найпоказо- віший для функціонально-категорійних досліджень розгляд відмінкових проб­лем від семантики до форми уможливлює чітке окреслення власне-відмінкових семантико-синтаксичних функцій та відмежування їх від позавідмінкового функ­ціонування відмінкових форм. У теорії відмінків функціонально-категорійно- го спрямування потрібно розрізняти три граматичні величини: 1) відмінок як граматичну категорію, що протиставляється іншим граматичним категоріям і являє собою сукупність однорідних взаємопротиставлених граматичних зна­чень (відмінкових грамем) і рядів форм; 2) відмінок як грамему, тобто компо­нент граматичної категорії відмінка; 3) відмінкову форму як засіб вираження не тільки відмінкових, а й невідмінкових значень.

Найголовнішим компонентом структури відмінка як граматичної категорії і як грамеми є його семантика. Відмінкова семантика належить до суто синта­ксичних феноменів, реалізація семантико-синтаксичного потенціалу яких зу­мовлена зовнішніми чинниками, а саме: семантикою предиката, його семанти- ко-синтаксичною валентністю. Оскільки відмінок являє собою морфологічну категорію, для якої синтаксична функція первинна у структурі мови, то загаль­не (інваріантне) значення щодо грамем відмінкової системи не застосовне. Адже у структурі мови з кожним відмінком пов'язуємо низку семантико-синтаксич- них функцій, що є не варіаціями загального значення відповідної відмінкової грамеми, а зумовленими синтаксичною системою (передусім семантико-син- таксичною і формально-синтаксичною валентностями предиката) одиницями, ієрархія яких перебуває на осі первинна функція/вторинна функція. У рамках одного відмінка первинні і вторинні функції об'єднує відповідне транспози­ційне відношення. Серцевину відмінкової системи і категорійну сутність від­мінка визначають суб'єктно-об'єктні функції, які концентруються навколо предиката і найповніше виявляються при дієслові — ядрі предикатів.

Для пояснення широкого кола відмінкових значень потрібно обрати об'ємні­ше порівняно з так званим загальним значенням відмінкової грамеми поняття — категорійне відмінкове значення, що дає змогу враховувати в єдиній системі різ­ні типи граматичних значень. Категорійне значення поширюється на відмінок як граматичну категорію в усій сукупності його функціонування, до того ж тільки у сфері субстанціальності (значення предметності) як визначальної частиномовної ознаки іменника. У відмінкові як іменниковій категорії катего­рійне значення вказує на семантику відношень, на відношення іменника до ін­ших компонентів (предикатів) речення. Це найзагальніше значення відмінка (відмінка не як грамеми, а як граматичної категорії), що семантико-синтаксич- ними ознаками субстанціальності (предметності), валентного зв'язку з предика­том, активності/пасивності і формально-синтаксичною ознакою центральності, напівцентральності, напівпериферійності й периферійності охоплює кожний від­мінок як складник відмінкової системи. Отже, відмінкова система грунтується на трьох різновидах значень: 1) категорійному значенні, що характеризує відмі­нок як граматичну категорію в її протиставленні іншим граматичним катего­ріям; 2) первинному значенні відмінка як грамеми, яке вказує на призначення кожного відмінка, його семантико-синтаксичну спеціалізацію у структурі від­мінкової системи; 3) вторинних значеннях окремого відмінка, не типових для нього як спеціалізованого граматичного елемента, але таких, що перебувають у межах значення субстанціальності.

Категорійне відмінкове значення, значення предметності іменників у синта­ксичній структурі мови розчленовується на ряд різновидів (семантико-синтак- сичних функцій), що вказують на спеціалізацію кожної грамеми категорії від­мінка. Субстанціальні семантико-синтаксичні функції зумовлені валентністю предиката, найвиразніше репрезентованого дієсловом. З семантико-синтаксич- ними функціями корелюють формально-синтаксичні функції підмета і керова­ного другорядного члена речення. Семантико-синтаксичні функції — це функ­ції суб'єктна, об'єктна, адресатна, інструментальна (знаряддя або засобу дії), локативна. Кожний відмінок як грамема охоплює низку семантико-синтаксич­них функцій, одна з яких засвідчує його спеціалізацію у відмінковій системі, інші позначають транспозиційні зв'язки з іншими грамемами і перебувають на різній віддалі від первинної функції. Первинною семантико-синтаксичною функ­цією називного відмінка є функція суб'єктна, знахідного — об'єктна, даваль­ного — адресатна, орудного —інструментальна, родового —суб'єктно-атрибу- тивна та об'єктно-атрибутивна, кличного — адресатно-потенційно-суб'єктна, місцевого — локативна. Вторинні функції відмінкових грамем увіходять під­порядкованими елементами у відповідну семантико-синтаксичну парадигму, поєднуючись звичайно транспозиційними відношеннями з відмінком-домінан- тою і відтворюючи в категорійному плані значення предметності. Це, зокрема, суб'єктні функції давального, знахідного, родового й орудного відмінків, що групуються навколо називного відмінка як відмінка-домінанти.

Відмінок як категорія і як грамема становить неподільну єдність семантико- синтаксичної функції і відмінкової форми. У сфері функціонування відмінків від­мінкова форма спеціалізована на вираженні відповідної семантико-синтаксич- ної і формально-синтаксичної функції. Вона також бере участь у внутрішньо- відмінковій (грамемній) транспозиції, коли перехід відмінкової форми від однієї до іншої семантико-синтаксичної функції відбувається в межах іменни­кового (у сфері значення предметності) функціонування, і в транспозиції зовніш­ній (частиномовній), коли перехід реалізується поза межами власне-іменнико- вого функціонування. У межах іменникового використання поширений, напри­клад, перехід форми давального відмінка у суб'єктну позицію називного і форми родового відмінка в об'єктну позицію знахідного. Зовнішня транспо­зиція відмінкових форм поширюється на семантико-синтаксичні й формаль­но-синтаксичні позиції прикметника, прислівника і дієслова. Ад'єктивна, ад­вербіальна і вербальна транспозиції виявляються неоднаковою мірою в різних відмінкових формах, що засвідчує їхній зовнішній (частиномовний) транспо­зиційний потенціал. Із цього випливає, що відмінок як категорія і відмінок як грамема закріпились у сфері значення предметності, тоді як відмінкова форма частиною вживань стосується категорійної і грамемної відмінкової спеціаліза­ції, а також виходить поза межі відмінкового використання, виражаючи функ­ції інших частин мови.

Залежно від покладених в основу кваліфікації грамем критеріїв можна виді­лити різну кількість відмінків. Визначення кількості відмінків має Грунтувати­ся на морфологічному, формально-синтаксичному, семантико-синтаксичному і комунікативному критеріях. Відповідно до зазначених критеріїв відмінкова система української мови складається з сімох грамем: називного, родового, да­вального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків. Щодо катего­рійних семантико-синтаксичних і формально-синтаксичних функцій, зумовле­них валентністю предикатів, сім відмінків у сучасній українській мові являють собою якоюсь мірою однорідну єдність. Проте всередині відмінкової системи, в їхньому внутрішньому спеціалізованому структуруванні, відмінки істотно від­різняються один від одного, за своїми семантико-синтаксичними і формально- синтаксичними виявами вони посідають неоднакове місце у граматичній системі української мови. Відмінки ієрархічно структуровані, тобто грамеми категорії відмінка мають різний граматичний ранг. У відмінковій системі виріз­няються чотири сфери: центральна, напівцентральна, напівпериферійна і пери­ферійна. Кожна зі сфер виокремлюється як із кількісного, так і з якісного боку. Центр, напівцентр, напівпериферія і периферія відмінкової системи охоплюють різну кількість відмінкових грамем, розрізняються можливостями репрезентації категорії відмінка, характером зв'язку з предикатом, діапазоном семантико-син­таксичних і формально-синтаксичних функцій, парадигмою функціональних еквівалентів, транспозиційними відношеннями, лексичним наповненням відмін­кової позиції та ін.

Центр (ядро) відмінкової системи української мови формують називний і знахідний відмінки. Це твердження відрізняється від відомої концепції Є. Ку- риловича, який до ядра відмінкової системи індоєвропейських мов поряд із називним і знахідним зараховував родовий відмінок [Курилович 1962: 194— 196; Кигуіошісг 1964: 179]. Пор. також думку В. Скалічки про називний, знахі­дний, давальний і родовий як основні з типологічного погляду відмінки [Бкаїіика 1950: 141]. Підтвердженням думки про центральність тільки називно­го й знахідного є хоча б те, що їхня суб'єктна та об'єктна субстанціальні пози­ції є найважливішими позиціями семантико-синтаксичної структури речення, апов'язані з називним і знахідним відмінками формально-синтаксична позиція підмета і позиція придієслівного сильнокерованого другорядного члена речення створюють виділювану на ґрунті предикативного і підрядного зв'язків найти- повішу формально-синтаксичну структуру простого речення, напр.: Я дівчину любив (Т. Осьмачка); Мене... голуб розбудив (Л. Костенко).

Напівцентральну відмінкову сферу структурує родовий відмінок. Це одна з найсвоєрідніших грамем категорії відмінка. Дослідники звернули увагу на те, що і в інших слов'янських мовах родовий відмінок утворює окрему підсисте­му, і це можна підтвердити різноманітними спостереженнями [Степанов 1968: 39]. Одну з найфундаментальніших ознак форм цього відмінка становить те, що вони є формами абсолютних транспозиційних можливостей. З його відмін­ковими формами пов'язана як частиномовна, так і внутрішньовідмінкова транспозиційна спеціалізація. Структура синтаксичних транспозицій форм ро­дового відмінка утворює: 1) частиномовне транспозиційне ядро (ад'єктивація) і периферійні ланки частиномовної транспозиції у градаційних її виявах (адвер­біалізація і вербалізація); 2) внутрішньовідмінкове ядро (об'єктна транспози­ція) і зближення з внутрішньовідмінковим ядром (суб'єктна транспозиція) [Джу­ра 2000]. Напівцентральність родового відмінка виявляється в тому, що він не досягає рангу центральних називного і знахідного відмінків, але ґрунтується на них за умови його суб'єктно-атрибутивної і об'єктно-атрибутивної транс­позицій, з одного боку, і широко вживається в об'єктній позиції, конкуруючи зі спеціалізованим на вираженні об'єктної функції знахідним відмінком, а та­кож зближується з називним відмінком суб'єкта — з іншого. Пор.: Зіграй мені осінній плач калини (Л. Костенко) — Калина плаче; Потужність його (Стуса) віршів помножена на скорботу його долі (І. Драч) — Вірші потужні; Тонн діло­вито наливає з бідона води (О. Гончар) — Тонн діловито наливає з бідона воду; Людей наїхалої (М. Слабошпицький) — Багато людей наїхало —Люди наїхали.

Давальний відмінок у первинному функціонуванні (функція адресата дії) ха­рактеризується семантико-синтаксичними ознаками валентної сполучуванос­ті з предикатами дії, пасивності, переважної спрямованості дії на особу і комп­лексною (семантико-синтаксичною і формально-синтаксичною) ознакою яапівпериферійності. Остання ознака вказує на проміжне місце давального сто­совно центральних і периферійних відмінків. Давальний адресата залежить від перехідних дієслів із семантикою дії, що керують також знахідним відмінком прямого об'єкта, напр.: Кожен вірш свій і поему Він присвячував народу (М. Риль­ський); Яка орда нам єдність притоптала? (Л. Костенко). Він виступає в позиції придієслівного другорядного члена, поєднаного з опорним дієсловом напів- слабким підрядним зв'язком (форма напівслабкого керування). Семантико-син- таксична функція адресата є базою, яка коригує вторинні функції давального.

Порівняно з центром, напівцентром і напівпериферією відмінкової системи до периферійної сфери відмінків увіходить найбільша кількість грамем. Пери­ферійними відмінками є орудний, місцевий і кличний, які у своїх первинних функ­ціях не структурують найважливіші семантико-синтаксичні і формально-син­таксичні позиції простого речення або доповнюють окремі позиції невідмінко- вими семантичними нашаруваннями, напр.: Хтось лопатою одкидав сніг (А. Го­ловко); Галки на стіні Сидять... (М. Рильський); Чоловіче мій, запрягай коняі (Л. Костенко). Своєрідністю периферійності відрізняється від інших перифе­рійних відмінків кличний. Синтагматичною специфічною властивістю клич­ного є його поєднуваність із дієслівними формами наказового способу, які на­дають семантичної ускладненості його первинній функції. Саме в синкретич­ності первинної функції полягає периферійність кличного.

Відмінкові форми в позавідмінковому функціонуванні виявляють таку син­таксичну частиномовну транспозиційну спеціалізацію: 1) синтаксичну ад'єк­тивацію (форма родового відмінка); 2) синтаксичну адвербіалізацію (форми орудного й місцевого відмінків); 3) синтаксичну вербалізацію (форми назив­ного й орудного відмінків).

Отже, у функціонально-категорійному вимірі відмінки стосуються трьох типів значень, пов'язаних тільки зі значенням предметності: 1) категорійного субстанціального значення; 2) первинного значення грамем; 3) вторинних зна­чень грамем. Вони формують чотири сфери: центральну, напівцентральну, на- півпериферійну і периферійну. Відмінкові форми частиною вживань відобра­жають категорійну і грамемну відмінкову спеціалізацію, а також виходять поза межі відмінкового функціонування, виражаючи функції інших частин мови.

Крім визначальних для відмінків семантико-синтаксичних і формально-син­таксичних функцій, зумовлених валентністю предиката, варто вказати й на інші їхні (відмінкові) функції. Відмінок як багатомірна категорія іменників має комунікативні амплуа своїх грамем, зокрема, називний відмінок виступає як типовий відмінок теми, родовий — як актуалізатор теми, знахідний — як приремний відмінок тощо [Мельников 1980: 45—51].

Із кола відмінкових проблем цікаву сторінку стосовно теоретичних супере­чок становить протиставлення понять "морфологічні (формальні, "поверхне­ві") відмінки" і "семантичні ("глибинні") відмінки". Варто зазначити, що традиційний опис морфологічних відмінків часто-густо містить чітко не сфор­мульовані їхні граматичні характеристики і тому допускає певний елемент невизначеності або має приховані внутрішні суперечності [Зализняк 1973: 53— 54], що дає підстави теорію морфологічних відмінків критикувати або інколи й заперечувати. Проте абсолютно відкидати традиційний теоретичний набуток про відмінки, звичайно, не потрібно. На захист традиційно виділюваних від­мінків висувають досить переконливі міркування на зразок обґрунтувань А. Веж- бицької про те, що "відмінки мають значення; кожний відмінок має велику кіль­кість значень, які, проте, можуть бути чітко відмежовані одне від одного. Всі різноманітні значення відмінка взаємопов'язані. Оскільки кожне значення від­мінка складне (тобто містить різні компоненти), більшість значень пов'язані одне з одним спільними компонентами; можливо, і навіть вельми ймовірно — хоча зовсім не обов'язково,— що всі значення одного відмінка можуть мати спільні компоненти (звідси враження, що в кожного відмінка є семантичний інваріант). Але різноманітні вживання відмінка не можна розглядати як прості контекстні варіанти одного значення, оскільки формула, яка виражає таке за­гальне значення, буде надто абстрактною, аби мати якусь прогнозуючу силу; з цієї причини часто потрібно постулювати не одне, а кілька різних, хоч і пов'я­заних значень. Відмінки, взяті ізольовано, не мають значень — їхні значення співвідносяться зі специфічними синтаксичними конструкціями (люди мовлять не відмінками, а реченнями)..." [Вежбицка 1985: 309]. Отже, спостерігаємо за­хист або заперечення традиційно виділюваних відмінків і заперечення чи обґ­рунтування наявності інваріантного (загального) значення у традиційно виді­люваних відмінкових грамемах*.

На противагу вирізненню морфологічних відмінків окремі вчені висувають теоретичні положення про наявність семантичних (або "глибинних") відмінків.

Різні підходи до визначення інваріантного (загального) значення відмінків відбито у працях Й. Андерша, І. Заїчкової, Г. Белічової [Андерш 1974: 34; Андерш 1975: 15—19, 104— 117; Заичкова 1972: 82; Веіібоуа 1982: 80—81] та ін.

Концепцію "глибинних" (семантичних) відмінків найчастіше пов'язують з ім'ям уже згадуваного Ч. Філмора. Семантичної кваліфікації відмінків дотримується також У. Л. Чейф, який виокремлює сім глибинних відмінків типу агента, па­цієнта, інструмента [Чейф 1975: 113—123, 167—191]. Зіставляючи відмінки в семантичній та формальній (морфологічній) площинах, А. Залізняк слушно вка­зує на те, що їх у семантичному розумінні можна так чи інакше виразити будь- якою мовою, і якщо відмінки розглядати безвідносно до способу вираження, то вони виступають як елементи деякої універсальної системи одиниць змісту; відмінки ж у формальному розумінні не мають універсального характеру, а зав­жди становлять елемент граматичного ладу конкретної мови [Зализняк 1973: 55—56].

Співвідношення двох типів відмінків (морфологічних і семантичних) роз­глянемо на матеріалі української мови. Отож вирізнимо характерний для укра­їнської мови формальний і тісно пов'язаний з ним значеннєвий розподіл від­мінкових форм (морфологічні відмінки) й одиниці, які в усій своїй сукупності стосуються якоюсь мірою універсальної системи значень реченнєвих компо­нентів із семантикою предметності (семантичні відмінки) [Вихованець 1998:14]. Морфологічні відмінки сучасної української мови звичайно тлумачать у суто формальному плані, вважаючи, що всі значення, передавані відмінковою фор­мою, стосуються відмінкового функціонування. Потрібно уточнити сферу ви­користання традиційно виділюваних українських відмінків, обмеживши її лише категорійним іменниковим значенням предметності, а отже, відкинувши адвер­біальні, атрибутивні і предикативні значення відмінкових форм як транспонова­ні у сферу інших (неіменникових) класів. На відмежування відмінкового (власне- іменникового) функціонування морфологічних форм від невідмінкового вказує семантико-синтаксична валентність предиката, яка виразно окреслює семантичні функції (у межах значення предметності) грамем відмінка [Вихованець 1987: 41— 51; Вихованець 1988а: 54—63; Загнітко 1996: 273—276]. Формальні українські відмінки морфологічного типу збігаються з уведеними А. Кримським в "Украин- ской грамматике" (1907) і тепер загальноприйнятими в україністиці термінами "називний відмінок", "родовий відмінок", "давальний відмінок", "знахідний від­мінок", "орудний відмінок", "місцевий відмінок" і "кличний відмінок". Ці назви являють собою своєрідні "позначки" формального змісту, які, вжиті ізольовано (тобто не в синтаксичних конструкціях), не передають жодної значеннєвої функ­ції. Морфологічні відмінки набувають відповідної семантичної функції у спе­ціалізованих синтаксичних конструкціях, ґрунтуючись на останніх. З позицій функціоналізму кожний морфологічний відмінок охоплює ряд семантико-син- таксичних функцій (у межах значення предметності), нерідко досить віддалених одна від одної. Семантичні відмінки в нашому описі збігаються з субстанціаль­ними синтаксемами — суб'єктною, об'єктною, адресатною, інструментальною і локативною, які структуровані в реченні семантико-синтаксичною валентністю предикатів [Вихованець 1992: 112—136; Вихованець 1993: 258—264].

Морфологічні й семантичні відмінки перебувають у системних співвідношен­нях. Перші виражають певну сукупність семантичних функцій, об'єднуючи своєю формою первинну функцію, що вказує на спеціалізацію певного відмінка в системі мови, і функції вторинні, які залежать від контексту. Семантичні ж відмінки охоплюють основну відмінкову форму для певної функції і вторинні відмінкові, а також невідмінкові форми, використовувані мовцями в обмеже- ніших порівняно з основною формою контекстах. Наприклад, первинною семантичною функцією давального відмінка як морфологічної відмінкової фор­ми є адресатна функція, а вторинною — суб'єктна функція, пор.: Вояк передав

сотникові пакет і Хлопцеві не спиться. Для семантичного ж відмінка "об'єкт" основною морфологічною відмінковою формою виступає знахідний відмінок, а інші відмінки — вторинними формами, напр.: Хлопчик купив книжку; Хлоп­чик купив яблук; Хлопчик пишається татом. Морфологічні відмінки тісно по­в'язані з формально-синтаксичною валентністю, а семантичні — з семантико- синтаксичною.

Одна морфологічна форма може об'єднати два семантичних відмінки, ней­тралізуючи в такий спосіб вихідну для відповідного семантичного відмінка іншу відмінкову форму. Наприклад, у реченні Я бачив поета молодим знахідний відмі­нок поета виражає об'єктно-суб'єктну функцію і є результатом злиття вихідних знахідного і називного відмінків за структурування ускладненого простого ре­чення, утвореного з двох семантично елементарних простих речень: Я бачив поета + Поет був молодим —> Я бачив поета молодим. Типовими морфологіч­ними відмінками, що передають функції двох семантичних відмінків, виступа­ють у сучасній українській мові знахідний і давальний відмінки.

Отже, морфологічні й семантичні відмінки являють собою протилежні гра­матичні величини. Морфологічні відмінки відображають граматичні особли­вості української мови, семантичні вказують на універсальний характер зна­ченнєвого членування компонентів речення зі значенням предметності.

Категорійна сутність відмінка виявляється в морфо­логічному й синтаксичному рівнях мови. З морфо­логічного погляду відмінок має специфічне фор­мальне вираження — словозмінний кінцевий (у типових виявах) афікс (флексію). Семантико- синтаксичні функції відмінків зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предикатів, а формально-синтаксичні — формально-синтаксичною валентністю предикатів. Комунікативна відмінкова функція реалізується за актуального чле­нування речення. Поняття морфологічний відмінок потребує не тільки функці­онального визначення в семантико-синтаксичному, формально-синтаксичному й комунікативному функціональних різновидах, але й формально-морфологіч­ного, яке б випливало з характерних для тієї чи тієї мови морфологічних особ­ливостей. Важливим моментом у дослідженні морфологічних відмінків є кла­сифікація їх за значенням, вираженим граматичними прикметами [Огооі 1956], і розгляд відмінкових функцій у паралельних мовних структурах речення — семантико-синтаксичній і формально-синтаксичній [КошепБкз 1972: 76—77], які найповніше відображають специфіку відмінка як морфолого-синтаксичної категорії. Ф. де Сосюр слушно вказував, що різні форми іменника об'єднують­ся в єдину парадигму відмінювання тільки завдяки пов'язаності з функціями, властивими цим формам; з іншого боку, ці функції належать морфології лише за умови, що кожній із них відповідає певний звуковий знак. На його думку, відмінювання — це ані перелік форм, ані низка логічних абстракцій, а поєд­нання того й того [Сосюр 1998: 171]. Подібне твердження висловив І. Леков про слов'янську категорію відмінка як граматичну одиницю на об'єднаному (морфологічному і синтаксичному) рівні [Леков 1969: 219]. Див. також мірку­вання Є. Чешко, І. Ревзіна і М. Плющ про співвідношення морфологічного й синтаксичного рівнів у категорії відмінка на матеріалі окремих слов'янських мов [Чешко, Ревзин 1973: 435—440, 456—457; Плющ 1978: 4].

Кількість

ВІДМІНКІВ

в українській мові

Окремі лінгвісти розрізняють два типи відмінкового функціонування, що варі­юються в назвах "функції синтаксичні й семантичні", "граматичні й семантичні

відмінки", "граматичні й конкретні відмінки" і под. Варіації виділення двох відмінкових угруповань подибуємо, зокрема, у працях А. В. де Гроота, Є. Ку­риловича, К. Гаузенбласа, А. Гайнца, Р. Мразека, Я. Оравца [Groot 1939: 122; Курилович 1962: 175—203; Hausenblas 1958: 18—19; Heinz 1955: 33—34; Heinz 1965: 38—41; Мразек 1964: 8—9; Oravec 1967: 38] та ін. Розмежування цих мор- фолого-семантичних типів набагато аргументованіше, на нашу думку, пере- формулювати у функції власне-відмінкові, зумовлені валентністю предиката і внутрішньою якістю "справжніх" іменників (тобто назв реальних предметів), і функції невласне-відмінкові, валентно не пов'язані з предикатом, а отже, транс­поновані від іменника до інших частин мови.

Додатково наведені погляди мовознавців на відмінки засвідчують складно­щі граматичної організації цієї категорії й різні інтерпретації відмінків лінгвіс­тами. Ці питання тісно пов'язані з наявністю неоднакової кількості відмінків у різних мовах — від двох-трьох до кількох десятків. Та й у конкретній мові — залежно від прийнятої лінгвістами концепції — нараховують різну кількість відмінкових одиниць. Так трапилось і в українському мовознавстві, де визна­чають або сім, або шість відмінкових грамем. Наприклад, Є. Тимченко, С. Бев- зенко, І. Кучеренко, С. Самійленко, О. Мельничук, І. Ковалик, М. Леонова, М. Плющ вважають українську відмінкову систему семикомпонентною [Тим­ченко 1913; Тимченко 1925; Тимченко 1925а; Тимченко 1926; Тимченко 1928; Бевзенко 1960: 14—15, 27—75; Кучеренко 1961: 13—17; Кучеренко 1961а: 134—167; Самійленко 1964: 109—161; Історія української мови 1978: 74—128; Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов 1966: 446—488; Сучасна українська літературна мова 1972: 75—87; Ковалик 1980: 13; Леонова 1983: 52—54; Плющ 1986: 15], а В. Ільїн, Б. Кулик, М. Жовтобрюх, А. Грищенко — шести- компонентною, без кличного відмінка [Курс 1951: 306; Жовтобрюх, Кулик 1972: 221; Жовтобрюх 1984:126—127; Украинская грамматика 1986:56—57]. Були спро­би побудувати шестикомпонентну українську відмінкову систему, вилучивши з неї місцевий відмінок через його вживання тільки з прийменниками та нейтра­лізацію прийменниками функціонального навантаження флексій місцевого відмінка [Вихованець 1987: 60—62; Вихованець 1988а: 57—63]. Траплялися й намагання кваліфікувати місцевий відмінок як безприйменниковий через на­дання пов'язаним з ним прийменникам граматичного статусу дієслівних пост­фіксів, що водночас надавало українській відмінковій системі морфологічної симетричності з сімома безприйменниковими відмінковими грамемами [Вихо­ванець 1994: 27—30].

Адекватне пізнання сутності категорії відмінка пов'язане з визначенням його диференційних ознак. Для розв'язання ж питання про диференційні відмінкові ознаки першорядного значення набуває встановлення кількості відмінків. Цю проблему можна розглядати з іншого боку: вихідне визначення диференцій­них відмінкових ознак веде до адекватного встановлення кількості відмінків. Розв'язання проблеми як із першого, так і другого погляду надзвичайно склад­не, у зв'язку з чим постає багато варіантів розв'язань.

Визначення кількості компонентів відмінкової парадигми в українській мові має ґрунтуватися на комплексному критерієві, який враховує морфологічні, семантико-синтаксичні, формально-синтаксичні та комунікативні чинники. У системі мови наявні певні контексти, в яких відповідне значення пов'язане зі специфічною для цього значення формою вираження. Слабкий морфологіч­ний показник відмінкової форми якого-небудь слова компенсують у такому випадку сильні позиції відмінкової системи загалом. З морфологічного погля­ду кожний відмінок має властивий йому кінцевий словозмінний афікс, що вка­

зує на закріплені за ним у системі мови семантико-синтаксичні й формально- синтаксичні функції. У семантико-синтаксичному плані відмінки реалізують семантико-синтаксичну валентність предиката. З формально-синтаксичного боку відмінки вказують на позиції керованого чи координованого іменника щодо головного предикатного члена речення. Відповідно до цього відмінкам властиві семантико-синтаксичні ознаки субстанціальності (значення предмет­ності), семантико-синтаксичного відношення до предиката, динамічності (з її різновидами — вихідності й фінальності), активності/пасивності, формально- синтаксичні ознаки центральності, напівцентральності, напівпериферійності, периферійності. Звичайно кожний відмінок являє собою ієрархічну побудову, навколо семантико-синтаксичного і формально-синтаксичного ядра (тобто первинної семантико-синтаксичної і формально-синтаксичної функції) якої групуються вторинні семантико-синтаксичні й формально-синтаксичні функ­ції. Виходячи із зазначених критеріїв, виокремимо в іменниковій категорії від­мінка сім грамем — називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місце­вий, кличний відмінки.

Семантико-синтаксична ознака валентного зв'язку характеризує валентні потенції передусім дієслова, визначення ним відмінкових позицій. Тісний зв'я­зок з дієсловом слугує, за К. Бюлером, найважливішою ознакою синтаксично­го функціонування відмінка [ВііЬІег 1934: 243]. Інші дослідники також підкрес­люють, що семантика відмінків породжена насамперед дієсловом, яке керує відповідною грамемою [Бігакоуа 1981: 43—44].

Сутність відмінкової системи відображають іменники з конкретним (пред­метним), а не абстрактним значенням. Відмінкові форми іменників-назв реаль­них предметів зумовлені валентністю предиката. Тому до парадигми українсь­ких відмінків насамперед потрібно зарахувати відмінкові форми предметних іменників, зумовлені валентністю предиката. У такому разі до відмінків нале­жать відмінкові форми тих абстрактних іменників, які заступають предметні іменники в деякій семантико-синтаксичній позиції речення, тобто вони пере­бувають у зоні дії валентності предикатів.

Семантико-синтаксичні, формально-синтаксичні і комунікативні функції називного відмінка

Після обгрунтування кількості українських відмінків подаємо дефініції від­мінка як категорії й відмінка як грамеми. Отже, категорія відмінка — морфоло- го-синтаксична категорія іменника, яка вказує на функціональні різновиди зна­чення предметності (суб'єктності, об'єктності, адресатності тощо), зумовлена семантико-синтаксичною і формально-синтаксичною валентністю предиката і в реченні виражає синтаксичні зв'язки та семантико-синтаксичні відношення іменника до слів із предикатною семантикою. Відмінок як грамема — компо­нент категорії відмінка, що вирізняється первинною семантико-синтаксичною функцією і вторинними семантико-синтаксичними функціями, зумовлений се- мантико-синтаксичною і формально-синтаксичною валентністю предиката і в реченні виражає синтаксичні зв'язки та семантико-синтаксичні відношення імен­ника до предикатного слова.

Називний відмінок іменника — цент­ральна (найвищого рангу) грамема мор- фолого-синтаксичної категорії відмінка, яка в морфологічному плані відкриває відмінкову парадигму однини та множи­ни з притаманною їй сукупністю закін­чень і спеціалізована на вираженні формально-синтаксичної функції підмета, семантико-синтаксичної функції суб'єкта і в типових виявах позиції теми за

актуального (темо-ремного) членування речення. Спеціалізація називного відмін­ка як компонента формально-синтаксичної, семантико-синтаксичної і комуні­кативної структур речення проходить наскрізною лінією в системі мови. Через те називний відмінок виступає тривимірною одиницею, у якої формально-син­таксична підметова спеціалізація, семантико-синтаксична суб'єктна спеціалі­зація і комунікативна спеціалізація в ролі теми взаємно посилюють одна одну і виокремлюють називний відмінок у відмінковій системі як відмінок найви­щого рангу.

Потрібно зазначити, що не в усіх реченнєвих структурах спеціалізація назив­ного відмінка виявляється рівномірно. Якщо розташувати спеціалізації за спад­ними характеристиками, то називний відмінок найбільш спеціалізований на вираженні підмета (формально-синтаксична структура речення), дещо менше — на вираженні семантико-синтаксичного суб'єкта (семантико-синтаксична струк­тура речення) і найменше — на вираженні теми (комунікативна — темо-рем- на — структура речення). Спеціалізацію називного відмінка на вираженні теми особливо виразно помітно за утворення віддієслівних і відприкметникових імен­ників як синтаксичних дериватів (зі збереженням ними вихідної лексичної ознако- вої семантики). Утворення віддієслівних і відприкметникових іменників-синтак- сичних дериватів пов'язане з актуальним членуванням речення, коли предикат (рема або ремний елемент комплексної реми) попереднього речення стає відо­мим, вихідним, темою наступного речення. Ці перетворення компонентів акту­ального членування можуть завершуватися морфологізацією, пор.: Дівчина спі­вала —> Її спів був ніжний. Цікаво, що метою морфологічних перетворень є форма називного відмінка іменника як типова форма теми. Спочатку похідний іменник постає як форма називного відмінка, а потім він, морфологічно закрі­пившись у позиції теми як називний, "вирушає" в інші відмінкові позиції.

Первинною семантико-синтаксичною функцією називного іменникового є функція суб'єкта дії, процесу та стану. Функція суб'єкта дії зумовлена семантико- синтаксичною валентністю предиката дії, спрямованого передусім на струк­турування суб'єктної позиції: До хати вбігло дівча, віддихуючись, як після шаленої біганини (І. Багряний); Сходяться друзі в саду, запальні садоводи (М. Рильський); Жінки співали на далекім полі (Д. Павличко); Прилетіли ластівки і заходилися го­дувати пташенят (Григір Тютюнник). У позиції суб'єкта дії називний відмінок найповніше виявляє свої семантико-синтаксичні диференційні ознаки. Первинна семантико-синтаксична функція суб'єкта дії корелює з ознаками субстанціаль­ності, валентного поєднання з предикатами дії, динамічності й активності. Функція суб'єкта дії називного відмінка є домінантою, навколо якої групують­ся інші різновиди суб'єктності. У ній втілено специфіку називного як централь­ного відмінка у відмінковій системі сучасної української літературної мови.

Семантико-синтаксична ознака активності в називного відмінка зумовлює його відповідне лексичне наповнення. Називний суб'єкта дії звичайно поши­рюється на назви істот, серцевину яких становлять назви осіб. Периферія його лексичного діапазону — це іменники на позначення машин, механізмів і под., які модифікують суб'єктне значення в напрямку інструментальності, напр.: Швидко біжать поїзди степами, швидко пливуть кораблі морями, ще швидше летять літаки попід небесами, та найшвидше летить материне серце (І. Багря­ний). Поширення називного відмінка суб'єкта дії на назви інших неістот спричи­нюване явищами персоніфікації, тобто наданням предметам, явищам природи властивостей людини: Та ось із припсілянських лук прискочив вітерець, приніс на­смиканого з копиць духу злежаного сіна, розпанахав тишу і подався шалиною, роз­буркуючи сонну птицю (Григір Тютюнник). Отже, явища персоніфікації мають своєю базою назви людей. У цих випадках називний суб'єкта дії ґрунтується на називному, що позначає істоти.

Первинна семантико-синтаксична функція стосується й таких його різновидів, як називний суб'єкта процесу і називний суб'єкта стану. Семантико-синтаксичні функції суб'єкта процесу і суб'єкта стану пов'язуються з семантико-синтаксични- ми диференційними відмінковими ознаками субстанціальності, валентної зумов­леності предикатами процесу та стану, динамічності й пасивності. Наявність ознаки пасивності споріднює називний суб'єкта процесу й називний суб'єкта стану зі знахідним відмінком об'єкта й давальним адресата дії, для яких семан­тико-синтаксична ознака пасивності є визначальною. Це дає підстави стверджу­вати, що називний суб'єкта процесу і називний суб'єкта стану є своєрідною суб'єктною периферією називного, де виявляються зони суміжності з невласне- суб'єктною семантикою. З ознакою пасивності називного відмінка суб'єкта про­цесу й називного відмінка суб'єкта стану пов'язаний широкий діапазон охоп­лення ними іменникової лексики — назв як істот, так і неістот, напр.: А що? І я спочину на хвилину (Л. Костенко); Пощезнуть всі перевертні й приблуди І орди завойовників-заброд! (В. Симоненко); Діти спали на руках у матерів... (3. Тулуб); Любив дід гарну бесіду й добре слово (О. Довженко); В скелястім урвищі росте черемха (Д. Павличко); Недалеко від цієї зброї висіли шолом і меч князя Ігоря (С. Скляренко); Сіріють німо стіни (В. Симоненко); Ліс уже осінній, вологий і холодний (Ю. Мушкетик). Цією широтою охоплення лексики називний суб'єкта процесу й називний суб'єкта стану можуть зрівнятися тільки зі знахідним об'єкта.

Називний суб'єктний у його різновидах функціонує як необхідний компо­нент семантико-синтаксичної структури простого речення. Предикат і він уві­ходять до складу семантично елементарних двоскладних простих речень.

Первинна семантико-синтаксична суб'єктна функція називного супроводжу­вана його первинною формально-синтаксичною функцією підмета. Остання визначувана на ґрунті предикатного зв'язку, що поєднує два головні члени про­стого двоскладного речення, які однаковою мірою передбачають один одного. Підмет у формі називного відмінка входить до предикативного мінімуму речен­ня і бере безпосередню участь у його оформленні. Специфіка підмета-називного відмінка полягає в тому, що він перебуває у взаємозалежності з присудком: під­мет визначає форму присудка з боку узгоджувальних категорій числа, роду, особи і сам за вимогою формально-синтаксичної валентності присудка має форму називного відмінка. Із формально-синтаксичною підметовою функцією називного відмінка корелює формально-синтаксична ознака центральності, яка виявляється в його найголовнішій з-поміж усіх відмінкових форм ролі у фор- мально-синтаксичній організації речення.

Називний відмінок може оформлювати складні за семантико-синтаксичною природою компоненти речення, що перебувають у подвійному синтаксичному зв'язку із присудком і формуються на основі згортання в одну конструкцію двох вихідних речень. Присудок таких конструкцій функціонує як подвійний, перший елемент якого звичайно становлять дієслова руху або стану, а другий — найчастіше предикативні прикметники чи дієприкметники зі значенням стану, напр.: Вона завжди йшла повз нього ледве жива і не сміла повести навіть бровою в його бік (В. Симоненко); Наталка прибігла сердита, задихана (О. Гончар); Один, накривши лице пілоткою, спав, другий сидів босий, змотуючи в рулончики обмотки (Г. Тютюнник). Називний-підмет перебуває з подвійним присудком у подвійному предикативному зв'язку: позиція підмета визначувана як щодо першого, так і щодо другого елемента подвійного присудка. Стосовно двох елементів присудка визначувана також семантика називного, який найчастіше

^ з-зг,о виконує функцію суб'єкта дії— суб'єкта стану. Це об'єднання вихідних первинних семантико-синтаксичних функцій називного відмінка.

Вторинні семантико-синтаксичні функції називного відмінка утворюються в результаті транспозиції відмінкових форм знахідного або орудного. У реченнях із дієприкметниковими формами пасивного стану називний відмінок об'єктного суб'єкта є похідним від придієслівного сильнокерованого знахідного відмінка прямого об'єкта. Взаємодія двох позицій — позиції вихідного знахідного від­мінка і позиції взаємопов'язаного з присудком похідного називного — породжує у транспонованих конструкціях складну семантико-синтаксичну природу назив­ного відмінка об'єктного суб'єкта, пор.: Студент написав повість —> Повість написана студентом. Транспозиція орудного відмінка знаряддя або засобу пе­редбачає у граматичній структурі речення істотне перегрупування відмінко­вих форм, передусім обов'язкове вилучення називного відмінка суб'єкта дії, після чого можливе пересування орудного відмінка знаряддя або засобу в пози­цію називного-підмета із семантико-синтаксичною функцією інструментального суб'єкта, пор.: І простолюд топтали вони кіньми (М. Рильський) -> І коні топтали простолюд. Двоїстість семантичної якості синкретичного компо­нента утворюється внаслідок специфічної взаємодії семантики форми і лексичної семантики наповнювача форми. Внутрішню, тобто в межах дії семантико-син- таксичної валентності предиката, транспозицію відмінкових форм можна розг­лядати і як явище семантико-синтаксичної конденсації.

Складніший вияв вторинних семантико-синтаксичних функцій називного відмінка маємо у випадках, коли попередній іменник у формі називного від­мінка з конкретним значенням заступають іменники з нредикатним (абстракт­ним) значенням, пор.: Мати розбудила хлопчика і Вибух розбудив хлопчика. Тут маємо не поєднання двох відмінкових компонентів в один відмінок ускладненої семантики, з лексичним заступанням у межах власне-іменників, а заступання попередньої власне-відмінкової позиції компонентом формальної відмінкової природи, але з абстрактним значенням. Компонент, який заступає власне-імен­ник, являє собою дериват від причинової частини попереднього складного ре­чення із причиново-наслідковими відношеннями між частинами. У віддієслівно­му або подібної предикатної природи компонентові конденсується семантика однієї з частин складного речення і семантико-синтаксичні відношення між частинами, завуальовані семантикою суб'єктної позиції, пор.: Хлопчик прокинув­ся, бо вибухнуло -> Вибух розбудив хлопчика. Зберігаючи попередню семантику складного речення як супровідний елемент, іменник-дериват у формі називного відмінка набуває позиційного значення суб'єкта. Попередня семантика склад­ного речення модифікує суб'єктне значення називного відмінка у значення причинового суб'єкта.

Вторинною семантико-синтаксичною функцією називного відмінка є назив­на в односкладних номінативних реченнях, що ґрунтується на формально-син­таксичній позиції однослівного односкладного речення або головного члена односкладних речень, напр.: Поле. Гай (Г. Чупринка); Пустеля. Спогади (В. Стус); Бензоколонка. Пилюга. Задуха (Д. Павличко); Ніч. Безсилі метелики (М. Рильський). Однослівне односкладне номінативне речення у формі назив­ного відмінка виступає конденсатом суб'єктно-предикатної структури.

Форма називного відмінка може виконувати вторинні позавідмінкові функ­ції, коли йдеться про синтаксичний перехід іменника до сфери дієслова. Вона у предикативній сполуці відрізняється від форм називного в інших семантико- синтаксичних функціях. Предикативне функціонування форми називного від­мінка перебуває поза системою власне-відмінків. У присудку вживається не

самостійна відмінкова форма з певною семантико-синтаксичною функцією, а комплекс, що складається з аналітичної синтаксичної морфеми — дієслівної зв'язки, яка вказує на присудкову функцію й на синтаксичний час, спосіб і особу, й іменника у вихідній відмінковій формі. У присудковому комплексі дієслівна зв'язка переводить форму називного відмінка в дієслівну позицію, внаслідок чого нейтралізується в семантико-синтаксичному й формально-синтаксичному пла­нах відмінкове закінчення. Предикативна форма називного відмінка звичайно вживається з дієслівною зв'язкою бути, напр.: Дід Захарко був коваль (О. Дов­женко).

Комунікативна функція називного відмінка полягає в типовому для нього вживанні за актуального членування речення. Називний здебільшого стоїть або в позиції теми, або виконує роль складника комплексної теми, напр.: Григорій/ примостився край лави (І. Багряний); Мати, плачучи, /тикала Григорієві до рук набитий рюкзак (І. Багряний).

ПешшННІ Знахідний відмінок іменника — одна з цент- • х! - ральних грамем морфолого-синтаксичної кате- I ВТОрИННІ фунКЦИ _ГОрії відмінка, що в морфологічному плані вхо- ^г • ЗІШХ1ДН0Г0 ВІДМІНКа дить як четвертий компонент до відмінкової

парадигми однини та множини з її диференці­йованою сукупністю флексій і спеціалізована на вираженні формально-синтак­сичної функції придієслівного сильнокерованого другорядного члена речення, семантико-синтаксичної функції об'єкта і в типових виявах приремної позиції за актуального членування речення. Однією зі специфічних рис синтаксису сучас­ної української мови є наявність двох форм знахідного відмінка іменників чо­ловічого роду однини від назв неістот у функції об'єкта: форми, співвідносної з формою називного відмінка (перша форма), і форми із закінченням -а, спів­відносної з формою родового відмінка (друга форма), пор.: [Матвієнко 1930; Вихованець 1971: 32—34; Вихованець 1989] та ін.

Знахідному відмінкові в сучасній українській літературній мові притаманна цілісність семантико-синтаксичних, формально-синтаксичних і комунікатив­них функцій. Ця цілісність виявляється у внутрішньому зв'язку його функцій, у сполучуваності з дієсловами. Знахідний як другий центральний відмінок має — подібно до називного відмінка — чітку синтаксичну спеціалізацію: він спеціа­лізований на вираженні семантико-синтаксичної функції об'єкта дії, процесу та стану, а також формально-синтаксичної функції придієслівного сильноке­рованого другорядного члена речення. Рідше знахідний вживається у функції суб'єкта стану і лівобічного сильнокерованого другорядного члена речення.

Первинною семантико-синтаксичною функцією знахідного є функція об'єк­та дії, процесу та стану. Своєрідність знахідного у функції об'єкта полягає в тому, що в синтагматичному плані йому властиве поєднання тільки з дієслова­ми. До цих дієслів потрібно зарахувати також перехідні аналітичні дієслова типу було (буде) видно, було (буде) помітно, було (буде) чутно.

Дієслова, які потребують знахідного відмінка об'єкта, становлять надзви­чайно широку групу. Можна виділити такі основні підгрупи перехідних діє­слів: 1) дієслова конкретної фізичної дії, що є найпоширенішою підгрупою прямо-перехідних дієслів. До неї входять дієслова творення та окремих видів діяльності (будувати, варити, мостити, мурувати, пекти, плести, споруджу­вати, творити, ткати, брукувати, вудити, гартувати, голити, доїти, жати, клеїти, клепати, косити, кувати, міряти, молоти, орати, пасти, пиляти, плави­ти, полоти, прасувати, прати, прясти, тинькувати, трамбувати, шити і под.), З*

дієслова, що вказують на більший або менший ступінь інтенсивності дії, спрямо­ваної на об'єкт {бгати, будити, валити, в'язати, гнуздати, гнути, гризти, гріти, дерти, колоти, клювати, кришити, кріпити, кусати, ламати, м'яти, нищити, палити, пороти, ранити, рвати, різати, руйнувати, сікти, терзати, топтати, тулити, чавити, чухати, шматувати, щербити та ін.): Іван косив траву (Л. Ко­стенко); Це був добрячий поверх, будували його стіни в давні часи (С. Склярен- ко); В ліричній своїй задумі хлопець торкає рукою пухнасте віття туйки (О. Го­нчар); 2) дієслова переміщення в просторі {везти, вести, волокти, гнати, коти­ти, нести, тягнути та ін.): А на ставку рибалки тягли важку тоню (М. Стель­мах); Крутим схилом Антон піднявся вгору до своєї хати й на мотузяному пово­ді вів гнідого коня (С. Чорнобривець); 3) дієслова володіння, позбавлення й пе­редавання, присвоєння й отримання {мати, держати, тримати, берегти, губи­ти, давати, дарувати, платити, продавати, купувати, брати, взяти, позичати, ховати тощо): Берегти треба наше багатство (Остап Вишня); Мати продава­ла квас (П. Панч); Чубенко взяв із стола свої папери й планшетку (Ю. Яновсь- кий); 4) дієслова мовлення {говорити, казати, мовити, оповідати, розповідати, читати, шептати і под.): Юрій Яновський говорив високі й проникливі слова про красу нашої української природи (М. Рильський); Вона спокійно оповідала події того вечора (І. Франко); 5) дієслова, що виражають позитивне чи негативне ставлення до когось або чогось, внутрішній стан і почуття, зацікавлення {ба­дьорити, бентежити, вабити, вітати, ганьбити, гнівити, дивувати, дратува­ти, жаліти, зневаоюати, клясти, кохати, кривдити, лаяти, любити, ненавиді­ти, ніжити, пестити, ревнувати, славити, соромити, тішити, тривожити, тур­бувати, хвалити, хвилювати, цікавити, шанувати та ін.): Я Вас люблю, о як я Вас люблюї (Л. Костенко); Я ненавиджу рабства кайдани (П. Грабовський);— Чесний батьку, громаду нашу я шаную щиро... (Леся Українка); 6) дієслова чут­тєвого сприймання {бачити, нюхати, помічати, слухати, спостерігати, чути і под.): Ми бачили Говерлу крізь туман (М. Рильський); Як відгомін неспокійного синового життя, чує вона тільки щоденний гуркіт у високості (О. Гончар); 7) діє­слова розумової діяльності {досліджувати, думати, знати, з'ясовувати, ото­тожнювати, пам 'ятати, пізнавати, пояснювати, розуміти, тлумачити, узагаль­нювати та ін.): В саду колгоспному допитливий юнак Опилення тонкі досліджує закони (М. Рильський); Іноді автори (не тільки перекладачі) пояснюють ці неві­домі слова безпосередньо в тексті (М. Рильський).

Знахідний відмінок об'єкта в односкладних простих реченнях може зале­жати від головного члена, вираженого аналітичними дієсловами зі значен­ням сприймання, почуття {видно, помітно, чутно, жаль): Видно місто, далі поле У моєму у вікні... (М. Рильський); Стало помітно й смуток в глибині очей (О. Гончар).

Знахідний відмінок об'єкта має типові відмінкові семантико-синтаксичні і формально-синтаксичні ознаки: субстанціальність, валентний зв'язок із пре­дикатом, пасивність, фінальну спрямованість дії, процесу чи стану, формаль- но-синтаксичну ознаку центральності. Він увіходить до відмінкової системи української мови передусім як спеціалізований відмінок об'єкта, як домінанта в об'єктній парадигмі відмінків.

Обмежено вживається знахідний у вторинній відмінковій семантико-синта- ксичній функції суб'єкта стану, яка є однією з первинних функцій називного відмінка. Знахідний суб'єкта поєднується з компактною групою дієслів стану на зразок лихоманити, морозити, нудити, тіпати, трусити, трясти, що вказу­ють на фізичний стан людини, напр.: Платона лихоманило і заливало потом (М. Зарудний); Його почало морозити... (О. Досвітній); Софійку аж тіпало від образи та злості (А. Дімаров). Як і знахідному об'єкта, знахідному суб'єкта притаманні семантико-синтаксичні ознаки субстанціальності, валентного зв'яз­ку з предикатом, фінальної спрямованості, пасивності й формально-синтакси­чна ознака центральності (форма сильного керування). Водночас знахідний суб'єкта відрізняється від знахідного відмінка об'єкта пов'язаною з валентніс­тю лівобічною позицією.

Вторинною, але в межах відмінкової системи, потрібно вважати ускладнену семантико-синтаксичну функцію об'єктного суб'єкта, яку виражає знахідний при віддієприкметникових формах на -но, -то, пор. інше трактування цього явища в [\Vieczorek 1994]. Напр.: Довкруг— обрізано жалі, обтято голосіння (В. Стус); Враз було вбито всі дитячі мрії (О. Донченко).

Знахідний у вторинному відмінковому функціонуванні може оформлювати також складні за семантико-синтаксичною природою реченнєві компоненти, що перебувають у подвійному синтаксичному зв'язку з дієслівним предикатом та прикметниковим чи дієприкметниковим предикатом і утворюються внаслі­док об'єднання двох вихідних речень в одну конструкцію. Цей знахідний сто­їть у формально-синтаксичній позиції сильнокерованого другорядного члена речення щодо опорного дієслова зі значенням дії або стану і позиції взаємопо­в'язаного з прикметниковим або дієприкметниковим вторинним присудком зі значенням стану вторинного підмета. Подвійний (підрядний і вторинний пре­дикативний) синтаксичний зв'язок знахідного відбиває його ускладнену семан­тику об'єкта дії чи стану і суб'єкта стану, напр.: ...щоб сонного тебе десь ворог не набіг (П. Тичина); ...хоче все в ній бачити гарним (М. Стельмах); Дотеп трима­ють померлим і сльози тримають сухими (І. Драч).

Форма знахідного відмінка функціонує в позавідмінковій сфері. Тут відбуває­ться синтаксична зовнішня транспозиція відмінкової форми й набуття нею при­слівникових і дієслівних (предикативних) ознак. Транспонована відмінкова форма знахідного найчастіше вживається у прислівниковій семантико-синтаксичній функ­ції часу. Її супроводжують кількісні, вказівні та інші слова-конкретизатори для вираження трьох різновидів одночасності: а) означеної тривалості часу (слова типу тиждень, місяць, рік, доба, година, хвилина, вічність, сторіччя, день, ніч, ранок, зима, літо, осінь, весна в поєднанні з означеннями весь, цілий, тривалий, довгий, короткий і под., кількісними числівниками, неозначеними займенни­ковими прикметниками деякий, якийсь). Напр.: Він увесь час байдужий (Остап Вишня); Цілий день стояв густий туман (Ю. Яновський); Тривалий час в житті перевізника не траплялося нових пригод (Є. Гуцало); Два дні й дві ночі не виходили десантники з бою (Ю. Яновський); Якусь хвилину дівчина дивилась собі під ноги, щось згадувала (Ю. Збанацький); б) дистрибутивного значення одночасності, утворюваного темпоральними словами в поєднанні із займенниковим прикмет­ником кожний: І кожний день, і кожную ясну годину розгортується й закриваєть­ся земля (П. Тичина); в) неозначеної тривалості часу. Знахідний темпоральних назв поєднується тут зі вказівними займенниковими прикметниками цей, той і є непродуктивним елементом синтаксису сучасної української літературної мови, напр.: І враз тую ж мить, наче із степу у балку вітер налетів — то зашуміла громада (А. Головко); І сміх ту ж мить припинився (О. Гончар).

Вторинною невідмінковою семантико-синтаксичною функцією форми знахід­ного відмінка є обставинна функція міри у трьох різновидах — значення міри простору, міри ваги і міри вартості. Центральним з-поміж трьох значень є значення міри простору. Цю функцію виражає форма знахідного при дієсловах руху іти, бігти, мчати, летіти, пливти і под. Залежні іменники позначають міру простору {метр, кілометр, крок та ін.). Відмінкову форму звичайно уточнюють

кількісні числівники: Тоді вона ступила ще один нестерпно важкий крок до ньо­го (Є. Гуцало). На відміну від значення міри простору значення міри ваги й вартості реалізується фактично при двох дієсловах — важити, коштувати. У функції міри ваги лексичну базу форми знахідного формують назви мір ваги (грам, кілограм, пуд, центнер, тонна та ін.): — Важив я торік сім пудів, а тепер більше, як три, не заважу (3. Тулуб). У функції міри вартості форма знахідного поширюється тільки на назви грошових одиниць (гривня, копійка, долар, євро тощо): Часопис коштує чотири гривні. Назви мір ваги і грошових одиниць су­проводжувані кількісним числівником.

Форма знахідного відмінка у предикативній сполуці перебуває поза власне- відмінковим функціонуванням. Дієслівні зв'язки становити і являти собою пе­реводять відмінкову форму в дієслівну (присудкову) позицію і нейтралізують відмінкові ознаки, напр.: М'який ліризм становить особливу рису байок Глібова (М. Рильський); Загальна синтаксична структура слов'янського речення являє собою складну систему формальних відношень (О. Мельничук).

ТраНСПОЗИЦІЙна Родовий відмінок у слов'янських і в ряді інших природа індоєвропейських мов належить чи не до най- ВОЛОВОГО складніших стосовно різнорідного синтаксич- ^. . ного використання відмінкових грамем. У дослі- ВІДМІНКа _{дженнях} його семантико-синтаксичних функцій накреслилися дві тенденції: тенденція до інтеграції відмінкових значень і тен­денція до їхньої широкої диференціації. Друга тенденція особливо виразно ви­являється у граматичних студіях Г. Гельбіґа, який виокремлює в сучасній німе­цькій мові численні семантико-синтаксичні функції родового, з них тільки на родовий присубстантивний припадає 25 функцій [НеІЇ^ 1973: 210—220]. По­долання труднощів у кваліфікації родового може бути успішним лише за умо­ви визначення його місця в системі відмінків і добору відповідних граматичній природі цього відмінка принципів аналізу.

Спочатку з'ясуємо питання про наявність чи відсутність у родового відмін­ка так званого загального значення. Дослідження фактичного матеріалу по­тверджує обгрунтованість висновку про те, що загальні найменування типу "ро­довий відмінок" являють собою великою мірою умовні етикетки, які створю­ють ілюзію семантичної спільності надто різнорідних як у семантичному, так і власне-синтаксичному плані компонентів так званого загального (єдиного) від­мінкового значення [Бульїгина 1977: 29]. Продуктивнішою є ідея первинних і вторинних функцій відмінкових форм, спроектована на внутрішньовідмінко- ву і частиномовну синтаксичні транспозиції, пор. [Вихованець 1983; Вихова­нець 1987: 146—155; Вихованець 1988а: 61—63; Вихованець 2001].

Фундаментальним внеском у теорію відмінків є обгрунтування Є. Курилови- чем і Е. Бенвеністом на матеріалі індоєвропейських мов похідності суб'єктного та об'єктного генітива відповідно від номінатива й акузатива [Курилович 1962: 194—195; Бенвенист 1974: 156—164]. Це теоретичне положення видатних лінгві­стів є підґрунтям дослідження семантико-синтаксичних та формально-синтак­сичних функцій українського родового відмінка, але з істотною видозміною цієї теорії — опрацюванням концепції про абсолютну, всеохопну транспозиційну природу українського родового відмінка [Джура 2000]. На ґрунті кваліфікації родового відмінка як відмінка абсолютних транспозиційних можливостей постає виокремлення його напівцентральності у відмінковій системі української мови.

Характерну ознаку форм родового відмінка становить співвідношення їх­

ніх власне-відмінкових і позавідмінкових функцій, первинного і вторинного функціонування, а також внутрішньовідмінкових і частиномовних (неіменни- кових) транспозицій. Першорядної ваги набуває вирізнення первинних семан- тико-синтакичних функцій родового відмінка, навколо яких групуються інші (вторинні) його функції. Визначення семантико-синтаксичної спеціалізації цієї грамеми (її первинних функцій) є надзвичайно складною проблемою. Цю склад­ність засвідчують різні трактування основних значень родового відмінка, а саме: 1) в українській мові родовий відмінок — найдавніший специфічно при- іменний відмінок із низкою різних можливих значень, серед яких є кілька пара­лельних прикметникам [Булаховський 1977: 554]; 2) родовий відмінок іменни­ків вживається зі значенням об'єктним, означальним і суб'єктним, або точні­ше— суб'єктно-означальним [Жовтобрюх 1984: 126]; 3) основні значення ро­дового відмінка пов'язані з вираженням означальних, суб'єктних і об'єктних відношень [Сучасна українська літературна мова 1997: 345]; 4) основне значен­ня родового відмінка об'єктне [Сучасна українська літературна мова 2000: 213] тощо. Впадає у вічі, що термін "основне значення" не окреслює функціональ­ної специфіки родового відмінка. Більшу пояснювальну силу має введення по­няття первинної семантико-синтаксичної функції.

Природу родового відмінка у граматичній системі сучасної української мови розкривають його первинні семантико-синтаксичні функції з системно типо­логічного, а не з генетичного погляду. У первинному функціонуванні родовий відмінок являє собою внутрішньовідмінкову семантико-синтаксичну транспо­зицію називного і знахідного відмінків відповідно із суб'єктною та об'єктною функціями і водночас зовнішню (частиномовну) формально-синтаксичну транс­позицію в ад'єктивну сферу. Така транспозиція супроводжує перетворення ре­чення з дієслівними або прикметниковими предикатами і суб'єктним називним та об'єктним знахідним на іменникове словосполучення з опорними віддієслів­ними й відприкметниковими іменниками і залежними родовим суб'єктно-атри- бутивним та родовим об'єктно-атрибутивним. Напр.: Хлопчик біжить —> біг хлоп­чика; Дівчина співає —> спів дівчини; Небо синє —> синь неба; Студент написав стат­тю —> Стаття написана студентом —> написання статті студентом.

У первинних семантико-синтаксичних функціях — суб'єктно-атрибутивній і об'єктно-атрибутивній — родовий відмінок засвідчує суперечливі граматичні ознаки. Він транспонує суб'єктну семантику називного і об'єктну семантику знахідного, підпорядковуючись віддієслівним та відприкметниковим іменни­кам, з одного боку, а у формальному плані перебуває у позиції прикметника, залежачи від дериватів-іменників, і тому набуває у прикметниковій позиції атрибутивних нашарувань на суб'єктну і об'єктну семантику — з іншого. На- півцентральність родового відмінка полягає саме в тісних семантико-синтак­сичних зв'язках із центральними відмінками — називним і знахідним, а отже, у семантичному плані — з відмінковою системою, і в набутті невідмінкових (ад'єктивних) щодо іменника формально-синтаксичних ознак. Через те вважа­ють, що, кваліфікуючи суб'єктне й об'єктне вживання присубстантивного гені­тива як показову модель цього відмінка, маємо підкреслити, що надмірне акцентування тільки на атрибутивності генітива (у надто узагальненому трак­туванні) абсолютно недостатнє для з'ясування природи цього приіменникового відмінка, бо в такому разі форму генітива не відокремлено від формативів прик­метника, а отже, не відбито специфіку родового [Климов 1981: 129]. Залежачи від віддієслівних і відприкметникових іменників, родовий передає транспоновану від називного і знахідного семантику відповідно суб'єкта дії, суб'єкта процесу, суб'єкта стану, суб'єкта якісної ознаки та об'єкта.

Напівцентральність транспозиційного родового відмінка ще більшою мі­рою посилюється у вторинних для нього власне-відмінкових значеннях об'єкта й суб'єкта, де він заступає грамеми знахідного і називного відмінків. У придіє­слівному і приприкметниковому функціонуванні родовий відмінок розчлено­вується на три об'єктні різновиди: родовий квантитативної об'єктної партитив- ності, родовий темпоральної об'єктної партитивності і родовий власне-об'єкта, напр.: Донька принесла горіхів <— Донька принесла горіхи; Сусід хотів позичити лопати <— Сусід хотів позичити лопату; Човен був повен щук; Мати дочекалася дочки; Хлопчик боїться гуски. Родовий відмінок може виступати в ролі суб'єкт­ної синтаксеми, поєднуючись із предикатами кількості, екзистенційними й ку­мулятивними дієсловами тощо, напр.: Людей було чимало; Хлопчика вже не було; Молоді наїхалої На противагу об'єктному знахідному і суб'єктному називному відмінкам об'єктне та суб'єктне значення родового звичайно супроводжують відтінки партитивного значення. Треба зазначити, що партитивна семантика родового відмінка є не власне-відмінковою семантикою, а супровідною до відмінкового значення, пов'язаного з об'єктністю і суб'єктністю. Партитив- не значення — це вказівка на параметри кількості, що окреслює протистав­лення речовин або сукупності предметів за ознакою неозначеності/означено­сті, тобто те, що інколи узагальнено називають квантифікацією, nop. [Плуг- нян 2000: 178—180].

Інші вторинні значення форм родового відмінка (посесивне, локативно-ат- рибутивне, темпорально-атрибутивне, значення якісної характеристики, тем- порально-адвербіальне, предикативне і под.) перебувають поза сукупністю власне-відмінкових значень, відбиваючи зовнішні (частиномовні) транспози­ції: або поглиблену ад'єктивну транспозицію, або непродуктивні адвербіальну і вербальну транспозиції.

Отже, родовий відмінок утворює окрему підсистему — напівцентральну від­мінкову сферу. У напівцентральній сфері його репрезентують первинні семан- тико-синтаксичні функції — суб'єктно-атрибутивна і об'єктно-атрибутивна, а також вторинні функції партитивного об'єкта, власне-об'єкта і партитивно­го суб'єкта. Напівцентральність родового відмінка виявляється також у такій його граматичній ознаці, як валентному поєднанні з віддієслівними і відприкме- тниковими іменниками, з дієслівними, прикметниковими та числівниковими пре­дикатами. Доповнимо цей перелік семантико-синтаксичних функцій вказівкою на первинну комунікативну функцію родового. У комунікативній структурі речення родовий відмінок є типовим актуалізатором, поширювачем теми [Даниленко 1994: 139], посилюючи в такий спосіб його первинні семантико- синтаксичні функції — суб'єктно-атрибутивну та об'єктно-атрибутивну.

Насамкінець подамо дефініцію родового відмінка як транспозиційної від­мінкової грамеми. Родовий відмінок іменника —транспозиційна напівцентраль- на грамема морфолого-синтаксичної категорії відмінка, що в морфологічному плані входить як другий компонент до відмінкової парадигми однини та мно­жини з її диференційованою сукупністю флексій і спеціалізована на вираженні формально-синтаксичної функції приіменникового сильнокерованого другоряд­ного члена речення, суб'єктно-атрибутивної та об'єктно-атрибутивної семантико- синтаксичних функцій і в типових виявах комунікативної функції актуалізато- ра теми за актуального членування речення.

Давальний відмінок іменника — напівпериферій- на грамема морфолого-синтаксичної категорії відмінка, що в морфологічному плані входить як третій компонент до відмінкової парадигми однини й множини з її диференційованою сукуп­ністю флексій і виражає первинну семантико-син- таксичну функцію адресата дії, первинну формаль- но-синтаксичну функцію придієслівного напівслабкокерованого другорядного члена речення і в типових виявах комунікативну функцію компонента комплекс­ної реми за актуального членування речення. Давальний відмінок у первинному функціонуванні (функція адресата дії) ґрунтується передусім на семантико-син- таксичній ознаці пасивності, а також фінальної спрямованості дії на адресата в її цільовому різновиді. У зв'язку з цим він поєднується з дієсловами, які по­значають цілеспрямовану дію.

Формально-синтаксична відмінкова ознака напівпериферійності (нецент- ральності—непериферійності) давального відмінка адресата дії увиразнює його відмінність від центральних відмінків і периферійних. Щодо центральних від­мінків у нього менша сила підрядного зв'язку, а щодо периферійних — дещо тісніший підрядний зв'язок.

Напівпериферійність давального відмінка адресата дії простежуємо в його обмеженому лексичному наповненні й у обмеженій групі опорних дієслів зі значенням дії. Ядро іменникової лексики в давальному формується з назв істот (переважно людей). Опорні дієслова становлять замкнену групу, до якої най­частіше входять дієслова на зразок давати, видавати, віддавати, передавати, подавати, дарувати, присвячувати, продавати, слати, надсилати, пересилати, писати, напр.: А сам він невичерпне джерело Подарував народові навіки (М. Риль­ський); Він присвятив їй (науці) усе своє життя (Є. Гуцало). При опорних діє­словах здебільшого разом із валентно поєднаним давальним адресата дії ви­ступає також валентно зумовлений знахідний об'єкта.

Давальний відмінок іменників має низку вторинних функцій. Найближче розташований до давального з первинною функцією адресата дії давальний у вторинній функції об'єкта дії, який сформувався внаслідок нейтралізації адре- сатно-цільової семантики й переміщення в позицію сильнокерованого знахід­ного відмінка об'єкта. Давальним об'єкта керують дієслова допомагати, шко­дити, надокучати, прислуговувати та ін.: Все ховайте: і одежу, й їжу,— хто чим може, шкодьте ворогамі. (В. Сосюра). Переміщення у першу позицію пра­вобічної дієслівної валентності спостерігаємо в давальному з вторинною функ­цією об'єкта стану. Він функціонує при дієсловах вірити, довіряти, заздрити, симпатизувати тощо: —Як собі, вірили йому товариші (О. Гончар); Він заздрив своєму єдиноземцю, ненавидів його, шкодив (П. Загребельний).

Напівпериферія

ВІДМІНКОВОЇ

системи. » Давальний

ВІДМІНОК

Більше віддалення від первинної семантико-синтаксичної функції адресата дії притаманне давальному суб'єкта стану. Такий давальний переміщується із правобічної придієслівної позиції в лівобічну й тяжіє до називного відмінка в суб'єктній функції. Давальний у вторинній функції суб'єкта стану являє собою необхідний і валентно зумовлений предикатом стану компонент семантико- синтаксичної структури речення і вживається в односкладних із формально- синтаксичного погляду реченнях. Характерну групу конструкцій із давальним суб'єкта стану утворюють конструкції, що є трансформами вихідних двосклад­них заперечних речень з одновалентними або двовалентними дієсловами стану чи дії: Дідусь не спить —> Дідусеві не спиться; Я не сиджу —> Мені не сидиться; Він не працює —> Йому не працюється; Він не писав —> Йому не писалося. Умовою

існування співвідносних із заперечними незаперечних конструкцій із даваль­ним суб'єкта стану стає введення до них означальних прислівників типу добре, погано, напр.: Мені добре працюється; Мені погано спиться. Давальний суб'єк­та стану функціонує також в односкладних реченнях, головний член яких ви­ражений дієсловами подобатися, таланити, фортунити, щастити та ін.: Дик­таторам подобаються тільки паради (П. Загребельний); Грицькові справді не таланило (Б. Грінченко);— Гм, пофортунило тобі,— вже заздрісно говорив Петро (М. Стельмах). Він використовуваний в односкладних реченнях із пре­дикатами весело, радісно, сумно, нудно, соромно, тепло, холодно, жаль та ін.: Сьогодні весело мені\ (М. Рильський); Затишно дітям в пазусі казок (Л. Костен­ко); Мені стало чомусь досадно (Ю. Яновський). Давальний відмінок у функції суб'єкта стану вживається в односкладних реченнях, головний член яких вира­жений інфінітивом у поєднанні з модальними допоміжними словами треба, потрібно, варто, баж:ано, можна, доводиться тощо: Розкажи, все нам знати варто (А. Малишко); На початку зими ходити Олесеві до школи мооюіа двома стежками (Григір Тютюнник). Семантично зближуються з цими реченнями інфінітивні речення, де давальний суб'єкта стану переважно стоїть на початку речення, напр.: Тобі б не бригадою командувати (О. Довженко); Вам тільки б сміятися (М. Стельмах). Давальний відмінок стає продуктивним засобом ви­раження функції суб'єкта стану в сучасній українській літературній мові.

Іноді давальний відмінок, перебуваючи в подвійному синтаксичному зв'яз­ку з іншими членами речення, оформлює складні синтаксеми з різноспрямова- ною семантикою. Дієслова, що означають наказ, заборону, дозвіл, можливість і под. (веліти, наказувати, доручати, пропонувати, рекомендувати, радити, до­зволяти, забороняти, заважати та ін.), поєднуються з давальним відмінком та інфінітивом. Названі модально орієнтовані дієслова створюють позицію да­вального з адресатним значенням, а інфінітиви доповнюють давальний суб'єкт­ною семантикою. У таких конструкціях давальний виражає ускладнену семан- тико-синтаксичну функцію — функцію адресата дії — потенційного суб'єкта дії: 3 ним нам не веліли товаришувати... (С. Васильченко); Самісв наказав бата­льйонам негайно повертатися на дамбу (О. Гончар); Дядько радить мені заїха­ти в Коломию (Леся Українка).

Форма давального відмінка у вторинних функціях буває транспонована до синтаксичної сфери інших частин мови. Зрідка вона передає значення адресат- но-посесивне, означальне та ін., у яких різною мірою втрачає відмінкові се­мантико-синтаксичні ознаки іменника.

Давальний відмінок є одним із найбільш компактних за функціями відмінків. Цією ознакою він уподібнюється до центральних відмінків. Його власне-відмін- кове функціонування ґрунтується на семантико-синтаксичній валентності пре­дикатів дії та стану. Специфіку українського давального відмінка становить його вузька, але продуктивна лексична база — назви осіб, що згруповує його семан- тико-синтаксичні функції навколо основної функції адресата дії і дає підстави узагальнити, на думку Є. Тимченка, О. Мельничука і Й. Андерша, майже всі се- мантико-синтаксичні різновиди під назвою "давальний особи" [Тимченко 1925а: 32; Мельничук 1958: 261—262; Андерш 1974: 40]. У сучасній українській мові чітко вирізняються такі чотири власне-відмінкові угруповання давального: 1) давальний адресата дії (первинна функція); 2) давальний об'єкта дії чи ста­ну (вторинна функція); 3) давальний суб'єкта стану (вторинна функція); 4) да­вальний адресата дії — потенційного суб'єкта дії (вторинна функція).

СеманТИКО- Орудний відмінок іменника — одна з периферійних

И грамем морфолого-синтаксичної категорії відмін-

ірамаїИЧНД _{що в М0}рф_0Л0Гі_ЧН0Му плані входить як п'ятий СВОЄРІДНІСТЬ компонент до відмінкової парадигми однини й а ОруДНОГО множини з її диференційованою сукупністю флек-

ВІДМІНКа ^{1 ви}Р^ажає первинну інструментальну семантико- синтаксичну функцію, первинну формально-синта- ксичну функцію придієслівного слабкокерованого другорядного члена речення і в типових виявах комунікативну функцію компонента комплексної реми за акту­ального членування речення.

Орудний відмінок створює ядро відмінкової периферійності. Він є перифе­рійним з погляду формально-синтаксичної позиції в реченні, семантико-син- таксичного функціонування та лексичного наповнення відмінкової форми. Найпоказовішими стосовно периферійності є його первинні семантико-синтак- сична і формально-синтаксична функції. Периферійність орудного в первинній інструментальній семантико-синтаксичній функції зумовлена його невходженням у центральні суб'єктно-об'єктні позиції речення і обмеженням лексичного напо­внення. Він супроводжує основні семантичні іменникові компоненти речення, вказуючи, за допомогою чого реалізується дія. З формально-синтаксичного боку орудний інструментальний поєднаний з опорним дієсловом слабким підряд­ним зв'язком (форма слабкого керування), займаючи в реченні периферійну формально-синтаксичну позицію і виконуючи функцію придієслівного слаб­кокерованого другорядного члена речення.

Пов'язана з первинною інструментальною функцією (функцією знаряддя та засобу) орудного відмінка синтаксема не входить в основну предикатно-суб'єкт- но-об'єктну рамку речення й віддаленіша від неї, ніж давальний відмінок адресата дії. Крім того, інструментальність орудного становить периферію предметності, замикаючи її і межуючи з адвербіальністю. Про семантико-синтаксичну пери­ферійність орудного сигналізує його формально-синтаксична периферійність — форма слабкого керування і функціонування орудного як периферійного при­дієслівного слабкокерованого другорядного члена речення.

Периферійність форми орудного відмінка посилюють і увиразнюють її най­більші порівняно з іншими безприйменниковими формами транспозиційні позаі- менникові можливості. Це відмінкова форма усіх можливих синтаксичних транс­позицій в інші частини мови — прислівникової, дієслівної і прикметникової.

Інтерпретація лінгвістами інструментального значення орудного відмінка буває різною. Зокрема, на матеріалі слов'янських мов в орудному інструмен­тальному виділяють значення знаряддя, засобу й допоміжного матеріалу [Тво- рительньїй падеж 1958: 77], засіб прямий і засіб непрямий [Мразек 1964: 31—54], знаряддя як головну функцію орудного з відокремленням її від функції засобів пересування [Вежбицка 1985: 310, 312—313, 317, 333, 336]. На матеріалі української мови Є. Тимченко вирізняв орудний знаряддя або засобу дії, мате­ріалу [Тимченко 1926: 33—51]. І. Слинько вбачає доцільним виділяти в оруд­ному інструментальному орудний знаряддя, орудний засобу й орудний матеріалу [Слинько 1973: 150—163]. Логічним видається об'єднання О. Мельничуком і М. Плющ лише значень знаряддя й засобу дії у визначальній для орудного інструментальній функції [Сучасна українська літературна мова 1972: 84; Плющ 1978: 17—28]. На нашу думку, так зване значення допоміжного матеріалу не варто вирізняти як окреме значення в загальнішому інструментальному значенні нарівні зі значенням знаряддя й засобу, оскільки воно не становить само­стійної одиниці, а є перехідним явищем між інструментальністю та об'єктністю.

Первинні функції знаряддя й засобу дії орудного відмінка пов'язані із семан- тико-синтаксичними ознаками субстанціальності, пасивності, динамічності й формально-синтаксичною ознакою периферійності. Орудний знаряддя вказує на конкретний предмет, який використовують для успішного завершення дії, і звичайно поєднується в семантико-синтаксичній структурі речення з перехід­ними дієсловами дії. Здебільшого ці дієслова керують, крім орудного відмінка знаряддя, також знахідним об'єкта, пор.: Хтось лопатою одкидав сніг (А. Го­ловко); На Дону хтось б'є ломом лід (Г. Тютюнник); Нагаєм збиває сніг з воріт (М. Стельмах) і Синиця в шибку вдарила крильми (В. Симоненко). Орудний за­собу позначає істоти, механізми і допоміжні предмети, за допомогою яких ре­алізують дію, і вживається при неперехідних і перехідних дієсловах дії: їхали саньми із ярмарку (М. Рильський); За селом Ничипора наздогнали кіньми Савка Чемерис і Кожухар (М. Зарудний); Орали двома парами биків (Г. Тютюнник); Я їхав машиною (Ю. Яновський). Конструкції з орудним знаряддя й засобу є основними конструкціями орудного, в яких найповніше виявляється його своє­рідність.

Вторинними функціями орудного виступають функції об'єкта дії і стану, об'єд­нувані семантико-синтаксичними ознаками субстанціальності, пасивності, фі­нальної спрямованості і формально-синтаксичною ознакою центральності. Він функціонує при дієсловах керівництва, володіння (керувати, командувати, за­відувати, володіти та ін.), дієсловах стосунку до об'єкта (дорожити, захоплю­ватися, пишатися, милуватися, цікавитися і под.), моторних дієсловах (вору­шити, хитати, кидати, розводити та ін.), дієсловах типу харчуватися, заїдати, захлинатися, напр.: Попереду Гамалія байдаком керує (Т. Шевченко); Командує цим полком прудкий та грізний таджик — академік Самієв (О. Гончар); Ось в холодочку зібралися сиві діди, і милуються дітьми своїми, і тиху розмову ведуть проміж себе (Дніпрова Чайка); Вітерець з півдня ледь ворушив занавісками (Ю. Смолич).

Характерну рису орудного становить використання його в похідних пасив­них конструкціях у вторинній функції суб'єкта дії. Орудному суб'єкта прита­манні семантико-синтаксичні ознаки субстанціальності, активності, динаміч­ності і формально-синтаксична ознака периферійності. Він вживається при пасивних дієприкметниках предикативних, де дієслівні категорії передає ана­літична дієслівна морфема бути, пор.: Молодь збудувала школу —» Школа збу­дована молоддю, Школа буде збудована молоддю; Учитель написав роман —» Ро­ман був написаний учителем.

У власне-відмінковій сфері функціонує орудний перехідного між суб'єкт­ним і інструментальним його різновидами типу. Він вказує на стихійного ре- алізатора дії, поширюється тільки на назви неістот і використовується в од­носкладних реченнях, напр.: Хвилею віднесло човен; Блискавкою засліпило очі; Пахне сіном.

У граматичній системі сучасної української літературної мови вживається орудний у вторинній просторовій семантико-синтаксичній функції. Він валент­но поєднаний з дієсловами руху і виражає шлях руху: Ні разу в житті я не плив океаном (М. Стельмах); До річки нахилюсь чолом, Покочу я пісню містом і селом (М. Рильський); Іду шляхом, поля й ліси минаю, Але життя свого не омину (Л. Первомайський).

Розглянуті вище семантико-синтаксичні функції орудного відмінка стосую­ться власне-відмінкового використання, передаючи зумовлені семантико-син- таксичною валентністю предиката різновиди значення субстанціальності (пре­дметності). Нерідко форма орудного відмінка синтаксично транспонується в

інші частини мови. Вона набагато більшою мірою, ніж форми інших безприй­менникових відмінків, вживається передусім як обставинні (у синтаксичному плані прислівникові) компоненти речення. Це, наприклад, значення сукупнос­ті, порівняння, обмеження: Назавтра маю їхати в Пампаси, Де бізони бродять табунами... (М. Рильський); Голуби кружляють Білими сніжинками (М. Риль­ський);— А ще раніше новий учитель приходив, теж дуже гарний з лиця і душею (М. Стельмах). Тісніше пов'язані з прислівниковим уживанням форми орудно­го відмінка у функції часу: Раннім присмерком дід Дунай добрався в прибузький присілок (М. Стельмах); Все ходив би понад тобою, Черемоше, білими ночами (Г. Хоткевич); Я не виходив з будинку посольства тижнями (О. Довженко). Спо­стерігаємо також помітні вияви предикативної (дієслівної) синтаксичної транс­позиції форми орудного в поєднанні з дієсловом-зв'язкою бути, напр.: Я ніколи не був боягузом у творчості (О. Довженко); Восени Віталик буде сту­дентом (О. Гончар). Абсолютно морфологізованими треба вважати утворені на базі форми орудного прислівники на зразок нишком, вистрибом, галопом, жужмом, часом, підтюпцем.

Граматики сучасної української літературної Кличнии мови нерідко не визначають чіткого статусу так ВІДМІНОК званої кличної форми в системі відмінків. Натра­пляємо на таку кваліфікацію цієї форми: "У су­часній українській мові є шість відмінкових форм... Крім того... у систему від­мінкових форм включається також клична форма, вживана для вираження звер­тання. Відмінки є такі: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, мі­сцевий, (клична форма)" [Сучасна українська літературна мова 1969:76] і "Що ж до кличної форми, то вона об'єктних відношень не виражає, а тому вважати її відмінком, можна лише умовно. ...клична форма є елементом особово-відмін­кової парадигми. Оскільки вона протиставляється формі називного відмінка, її неможливо розглядати поза відмінковою парадигмою" [Там же: 74]. У подіб­ному трактуванні шість одиниць виступають як відмінки, а один компонент — як відмінкова форма. У терміні "клична форма" поєднано дещо, властиве від­мінкам, і дещо їм не властиве. Наведена думка І. Матвіяса ним же заперечена в пізнішій праці: "З огляду на певну специфіку кличного відмінка порівняно з іншими... цей відмінок часто (зокрема, в шкільних підручниках) називають кличною формою і до відмінків не зараховують, хоч для цього нема перекон­ливих підстав" [Матвіяс 1974: 22].

Кличний відмінок, як і називний, родовий, давальний, знахідний, орудний і місцевий відмінки, має типові відмінкові семантико-синтаксичні, формально- синтаксичні й морфологічні ознаки. З морфологічного боку його виділяє сло­возмінний кінцевий афікс (флексія), що вказує на синтаксичні зв'язки й семан- тико-синтаксичні відношення цієї грамеми до інших компонентів речення. Подібно до інших відмінків кличному притаманні первинні і вторинні функції. У граматичній структурі української мови кличний відмінок вирізняється мор­фологічними, синтаксичними і просодичними засобами [Скаб 2002: 87—131].

Первинною семантико-синтаксичною функцією кличного відмінка є функ­ція адресата — потенційного суб'єкта дії, з якою корелює його первинна фор- мально-синтаксична функція підмета. Ці первинні функції кличний реалізує в реченнях із дієслівними присудками у формі наказового способу, напр.: — Ка­жіть, мамо! (І. Багряний); Поете, слухай голоси життя людського, нові ритми уловляй (М. Рильський); Зупиніться, поети! (Б. Олійник); Моя пісне, на гори зійди і впади, ніби річка зі скелі (Д. Павличко).

Навколо базової функції адресата — потенційного суб'єкта дії групуються вторинні функції кличного. Базова функція якоюсь мірою нейтралізується в кон­струкціях на зразок Галю, завтра приїжджає дідусь і Наші друзі, мамо, відвідали виставку. На відміну від речень із дієслівним присудком наказового способу кличний у розгляданих конструкціях виражає вторинну семантико-синтаксичну функцію семантично акцентованого адресата і відповідно нейтралізованого поте­нційного суб'єкта дії та формально-синтаксичну функцію другорядного члена (де­термінанта) речення, залежного від предикативної (зокрема присудково-підме­тової у двоскладному простому реченні) основи речення: Костю, мій Костю, синьоокий бродяго, Он весна викреслює шлях по птицях (А. Малишко); Нам випа­ло, сину, досіяти і долюбити Отецькеє поле (Б. Олійник).

У конструкціях типу Ти, Галю, чудово співаєш; Я вітаю тебе, Галю; Я пиша­юся тобою, Галю кличний виконує вторинну семантико-синтаксичну функцію ідентифікації. Він семантично дублює займенникові іменники другої особи і вказує на тотожну їм семантико-синтаксичну роль. У таких реченнях кличний відмінок виступає опосередкованим другорядним членом речення: Де зараз ви, кати мого народу? (В. Симоненко); Де ж ти, свободо без фальшивих слів, Де ж ви, пісні без мук, без падань злети? (Д. Павличко); Я вас люблю великою любов'ю, Моя старенька мамо, тату мій (Д. Павличко); Прокляття вам, лукаві лиходії. (В. Симоненко); Учителю, стою перед тобою, Малий, вчарований до німоти (Д. Павличко).

Кличний відмінок може виступати у вторинній синтаксичній позиції одно­слівних односкладних речень, передаючи, як і у двоскладних простих реченнях із дієслівним предикатом наказового способу, семантико-синтаксичну функ­цію адресата мовлення — потенційного суб'єкта дії, напр.: Шуро!— вперше за сьогодні Євген назвав її на ім'я (О. Гончар);— Тату!— більше нічого не промовляє, біжить і опускається на землю біля батька (М. Стельмах). Такі речення нази­вають звертаннями-реченнями, еквівалентами речень або одним із варіантів вокативної синтаксеми [Дудик 1971; Дудик 1973: 259—271; Скаб 2002: 163—166]. Кличний, як і називний,—показовий відмінок у реченнєвотвірних потенціях. Мож­ливо, кличний відмінок варто називати першим за рангом реченнєвотвірним від­мінком, оскільки він майже в усіх випадках виступає конденсатом суб'єктно-пре- дикатно-адресатної структури. Як конденсатові речення йому порівняно легко зайняти позицію однослівного односкладного речення.

У багатьох лінгвістів на матеріалі різних мов явно чи приховано відчуваємо кваліфікацію кличного відмінка як певною мірою "ущербного". Пор. таке ви­словлювання О. Єсперсена: "У деяких мовах, наприклад у латині, він (кличний відмінок.— І. В.) має особливу форму, а тому повинен вважатися окремим від­мінком. Проте в більшості мов він збігається з називним відмінком, і тому не потребує окремої назви. Кличний відмінок там, де він існує, вказує на те, що іменник ужитий як друга особа і що він стоїть поза реченням або сам по собі утворює речення. Він має пункти дотику з наказовим способом; про нього мож­на також сказати, що він виражає спонукання"[Есперсен 1958: 211]. Зважаючи на те, що у формах середнього роду й множині український кличний відмінок збігається з називним, тобто він у цих формах морфологічно не вирізняється, М. Затовканюк кваліфікує його як відмінок, дефектний з погляду категорійно- морфологічного [Затовканюк 1975:150]. Така кваліфікація применшує роль цієї грамеми в синтаксичній структурі сучасної української мови і не враховує су­купності морфологічних, формально-синтаксичних, семантико-синтаксичних і комунікативних характеристик для його (кличного відмінка) вирізнення в си­стемі грамем морфолого-синтаксичної категорії відмінка.

Залежно від різних типів реченнєвих конструкцій потрібно розрізняти чотири різновиди кличного відмінка (з уведенням до функціональних характе­ристик емотивних супровідних відтінків): 1) семантично складний кличний (кличний адресата — потенційного суб'єкта дії); 2) семантично складний клич­ний акцентованого адресата і відповідно нейтралізованого суб'єкта; 3) кличний ідентифікуючий полісемантичний, що дублює відповідну семантико-синтаксичну функцію синтаксично пов'язаного з ним займенникового іменника другої особи; 4) кличний однокомпонентного речення як конденсат адресатно-предикатно- суб'єктної структури. Первинними функціями кличного є семантико-синтак- сична функція адресата вольової дії — потенційного суб'єкта дії і формально- синтаксична функція підмета [Вихованець 1992: 189—190].

На тлі центральних відмінків кличний виявляє виразні ознаки периферійності. Його периферійність полягає, по-перше, в семантико-синтаксичному синкре­тизмі; по-друге, в наявності супровідних емотивних нашарувань, що не стосу­ються семантики власне-відмінкової природи; по-третє, у вузькому лексичному діапазоні відмінкової форми, яка звичайно охоплює назви осіб. Поширення на інші назви зумовлене явищами персоніфікації, а отже, будоване на ґрунті типо­вого лексичного наповнення кличного відмінка. Реченнєвотвірний кличний відмінок із посиленою емотивною супровідною семантикою межує зі словами- реченнями — вигуками. У специфічних контекстуальних умовах емотивна су­провідна семантика нейтралізує субстанціальні ознаки кличного відмінка, зо­крема його адресатно-суб'єктне значення, і переводить відмінкову форму до розряду вигуків. Деякі з таких уживань закріплено в мовній системі: Матінко моя!; Батечку мій!; О доленько моя! та ін.

Зараховуючи кличний відмінок до грамем категорії відмінка, подамо його дефініцію. Кличний відмінок іменника — одна з периферійних грамем морфо- лого-синтаксичної категорії відмінка, що в морфологічному плані входить як сьомий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з її диферен­ційованою сукупністю флексій і валентно поєднана з дієслівними формами на­казового способу другої особи та виражає первинну семантико-синтаксичну ускладнену функцію адресата мовлення — потенційного суб'єкта дії, первинну формально-синтаксичну функцію підмета і в типових виявах комунікативну функцію теми за актуального членування речення.

Місцевий відмінок ® і прийменники

Місцевий відмінок відрізняється від усіх інших грамем іменникової категорії відмінка тим, що він не вживається без прийменника. Прийменни­ки в (у), на, по, при, о (об) із флексією утворюють складну морфему з функціонально-семантичним навантаженням відповідного прийменника і відмінкової флексії. Не всі вжи­вання місцевого відмінка стосуються власне-відмінкового функціонування. До власне-відмінкових функцій потрібно зарахувати тільки ті семантико-синтак- сичні функції місцевого відмінка, які зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предиката й пов'язані з надкатегорією субстанціальності (значенням предметності) в її варіаціях статичної й динамічної локативності, інструменталь- ності, об'єктності й суб'єктності. А досить продуктивні обставинні значення форм місцевого відмінка виходять поза межі семантико-синтаксичного іменнико­вого функціонування й засвідчують синтаксичний ступінь переходу іменни­ків у прислівники. Саме місцевий відмінок як відмінкова грамема (звичайно, в її субстанціальних функціях) уможливлює реалізацію ролі прийменника як

"подовженої руки", за висловом Фр. Міка, відмінка, конкретнішої функціо­нальної специфікації відмінків [Міко 1969: 151].

Функціонування місцевого відмінка вказує на те, що прийменниково-від- мінкові форми (а особливо місцевий відмінок, який без прийменників не вжи­вається), пов'язані з семантико-синтаксичною валентністю предиката, станов­лять особливу підсистему, котра розташована між відмінковою системою імен­ника і прийменниковою системою, закріпленою за функціональною сферою прислівника. Тут спостерігаємо багато перехідних явищ, що перебувають між полюсами цієї підсистеми,— функціями статичної локалізації і функціями об'єктними, які засвідчують семантичну нейтралізацію аналітичних морфем-при- йменників. За обов'язкову умову власне-відмінкового функціонування форми місцевого відмінка править її перебування в межах семантико-синтаксичної і фор- мально-синтаксичної валентностей предиката. У цій сфері функціональні спро­можності місцевого відмінка відбивають характер надкатегорії субстанціаль­ності, тобто надкатегорії, що охоплює всі вияви значення власне-предметності, предметності реальної. Залежно від поєднання з різними семантичними типами предикатів, їхньою семантико-синтаксичною валентністю вирізняються пов'я­зані з іменниковістю семантико-синтаксичні функції місцевого відмінка в їх­ньому ієрархічному вияві. Це функції статичної валентної локалізації, динаміч­ної валентної локалізації, інструментальності, об'єктності та суб'єктності. Функ­ція статичної валентної локалізації для місцевого найголовніша. Його суб'єктна функція належить до найпериферійніших, пор. [Межов 1998: 11—12]. Розгля­немо первинні і вторинні функції місцевого.

Первинною семантико-синтаксичною функцією місцевого відмінка є лока- тивна функція, функція статичної локалізації, а первинною формально-синтак- сичною — функція придієслівного керованого другорядного члена речення. Ви­ражаючи ці функції, місцевий із прийменниками в (у), на, по, при залежить від дієслів із локативною валентністю, які належать до двох основних груп: 1) діє­слів із загальним локативним значенням (бути, перебувати, розташовуватися, опинятися); 2) дієслів, які, крім загального локативного значення, виражають просторову позицію предмета (стояти, лежати, сидіти). Прийменники в (у), на, по позначають контактну щодо предмета локалізацію, прийменник при — дистантну щодо предмета локалізацію. Прийменник в (у) з формою місцевого відмінка вказує на розташування всередині простору, предмета: Другого дня ми були в Києві (О. Довженко); Знизавши плечима, відвідувач... знову опинився у тіні безмовних осокорів (Ю. Збанацький). Місцевий відмінок із прийменни­ком на позначає місце на поверхні об'єкта: Черниш і Брянський лежали в садку на вигорілій траві (О. Гончар); Виявляється, школа міститься на виступі бере­га... (О. Гончар). Місцевий відмінок із прийменником по передає дистрибутив­но-просторове значення, яке ґрунтується на прийменниках в (у) і на у функції місця відповідно всередині й на поверхні предмета: У дворі, в саду, поза скиртами і скрізь по полю — ліворуч і праворуч— стояли гармати, гармати, гармати... (О. Гончар). Прийменник при з формою місцевого відмінка вказує на просто­рову близькість предмета: Готель "Солома " стояв при дорозі (М. Томчаній). Діє­слово бути у формі теперішнього часу в конструкціях із прийменниками в(у), на, по, при найчастіше має нульову форму: Десь є в Ізмаїлі дівчина, симпатія Бугрова (О. Гончар); У небі хмари й вітер, а на землі любов (В. Сосюра).

Місцевий відмінок вживається у вторинній семантико-синтаксичній функції динамічної локалізації, за якої прийменник по з формою місцевого відмінка за­лежить від дієслів руху. Цей відмінок стоїть у позиції придієслівного керовано­го другорядного члена речення, напр.: Три дівчини, студентки-агрономи Йшли взимку по доріжці лісовій (М. Рильський); По кладці молодиця перейшла, Похи­туючи відрами дзвінкими (М. Рильський); У матері по кам'яному обличчю коти­лись сльози й падали на хліб (Ю. Яиовський).

Прийменниково-відмінкові сполуки "на + місцевий відмінок" і "по + місце­вий відмінок" виражають вторинну інструментальну семантико-синтаксичну функцію. Опорним дієсловам притаманні кілька валентних позицій іменнико­вих синтаксем, одна з яких інструментальна, напр.: Сам на дудці він Майстерно грав — а мріяв про баяна (М. Рильський); У війну був пілотом, літав на винищу­вачах... (О. Гончар); Хід церемонії транслювали по радіо (О. Гончар).

Уживаний місцевий відмінок також у вторинній об'єктній семантико-синта- ксичній функції і вторинній формально-синтаксичній функції придієслівного силь- нокерованого другорядного члена речення. При дієсловах типу упевнюватися, кохатися, сумніватися, переконуватися, помилятися, зневірятися, розумітися, знатися, наполягати, зосереджуватися, ґрунтуватися, сумувати, тужити, пла­кати, говорити, думати нейтралізуються значення прийменників в (у), на, по,

0. (об), які тяжіють до дієслова і стають своєрідними дієслівними постфіксами,

1. посилюється функціональна роль флексій місцевого відмінка, напр.: Може людина помилятися в людині, але не можуть народи помилятися в народах (О. Довженко); Чи я сам одиноко і сумно піду, І зневірюсь в меті і заплачу (М. Риль­ський); Але хоч на історії дід і не знався, та все ж із ним цікаво було побалакати (Г. Хоткевич); Михайло Михайлович чудово розуміється на квітах, не згірш до­свідченого садівника (Л. Смілянський); Мов зозуля плакала вітчизна, Чайкою надморською тужила По співцеві вся земля болгарська... (М. Рильський).

Зрідка місцевий відмінок виступає у вторинній суб'єктній семантико-синтак- сичній функції, на яку нашаровуються, зокрема, супровідні локативні відтінки. У таких випадках місцевий звичайно пересувається у лівобічну позицію стосо­вно предиката і виконує вторинну формально-синтаксичну функцію лівобічно­го валентно поєднаного другорядного члена речення, напр.: У казармі було поро­жньо (3. Тулуб); В Грекові... зринув гнів (Ю. Мушкетик).

Розглянуті семантико-синтаксичні функції статичної локалізації, динамічної локалізації, інструментальності, об'єктності й суб'єктності зумовлені семанти- ко-синтаксичною валентністю дієслівного предиката. Усі вони групуються нав­коло первинної семантико-синтаксичної функції місцевого відмінка — функції статичної локалізації при дієсловах на зразок бути, перебувати, стояти, сиді­ти, лежати. Інші функції форми місцевого відмінка є вторинними позавідмін- ковими, найчастіше локативними й темпоральними за вживання цієї форми в детермінантній (приреченнєвій) позиції, напр.: Поночіє в нашій хаті рано, особ­ливо взимку (Григір Тютюнник); Чарівний своєю природою зоосад і в травні, і в червні, і кожного місяця (Остап Вишня); Ще в дитинстві знала Марися одну стару, до якої носили лікувати малих (О. Гончар).

Дослідження синтаксичних функцій місцевого відмінка потверджує думку мовознавців про те, що синтаксичні конструкції з прийменниками в і на належать до найтиповіших, а з прийменником о (об) — до непоширених, пор. [Топоров 1961: 94, 98]. Прийменники в (у) і на утворюють центральну ланку власне-відмінкового функціонування місцевого відмінка: локативного, інструментального, об'єктно­го, суб'єктного. Усі ці вживання регульовані семантико-синтаксичною валентні­стю відповідних предикатів.

Отже, подамо наприкінці дефініцію місцевого відмінка. Місцевий відмінок іменника — одна з периферійних грамем морфолого-синтаксичної іменникової категорії відмінка, яка вживається тільки з прийменниками — прийменники в (у), на, по, при, о (об),— у морфологічному плані входить як шостий компонент

до відмінкової парадигми однини й множини з її диференційованою сукупністю флексій, у первинному функціонуванні валентно поєднана з дієслівними локати- вними предикатами, виражає первинну семантико-синтаксичну функцію статич­ної локалізації та первинну формально-синтаксичну функцію придієслівного ке­рованого другорядного члена речення і в типових виявах комунікативну функцію реми або складника комплексної реми за актуального членування речення.

У граматичній структурі сучасної української мови кожна відмінкова форма охоплює низку семантико-синтаксичних функцій, що є не варіа­ціями загального значення окремого відмінка, а зумовленими синтаксичною системою функці­ональними одиницями, ієрархію яких побудова­но на відношенні первинне/вторинне значення. Первинне значення відмінкової форми вказує на її спеціалізацію у відмінковій системі, інші ж значення перебувають на різній віддалі від первинного. Спеці­алізована функція входить до складу первинних функцій відмінків, а інші функції відображають вторинне функціонування відмінкової форми. За сукупністю се­мантико-синтаксичних функцій відмінкова форма являє собою складну побу­дову, полюси якої утворюють первинна відмінкова і вторинна позавідмінкова (транспонована до сфери іншої частини мови) функція. Первинне значення є найважливішим показником природи відмінкової форми і характеру її входжен­ня до відмінкової системи, тоді як вторинні значення стосуються її як власне- відмінкового, так і невідмінкового використання. Іноді підкреслюють, що в рамках одного відмінка первинні і вторинні функції об'єднуються деривацій­ними зв'язками, почасти змертвілими, а почасти й такими, що виявляються в сучасній мові [Кацнельсон 1972: 43]. Проте витворення сукупності функцій відмінкової форми зумовлене не стільки внутрішньограмемними (тобто змінами в замкнутій сфері одного відмінка), скільки стосунками всіх грамем відмінко­вої системи та механізмами транспозиції частин мови. Розглянемо безприй­менникові відмінкові форми сучасної української мови з боку їхніх транспози­ційних (дериваційних) взаємовідношень.

Якщо безприйменникові відмінкові форми розглядати з транспозиційного боку, то потрібно розрізняти два типи транспозиції — внутрішню і зовнішню [Вихованець 1987: 178—181; Вихованець 1998а]. Внутрішня транспозиція окре­слює перехід відмінкової форми з однієї відмінкової позиції до іншої в межах іменникового (власне-відмінкового) функціонування (тобто в межах іменни­кового категорійного значення предметності), а зовнішня вказує на функціо­нальні переходи відмінкової форми поза межами власне-відмінкового функці­онування (тобто у сфері інших частин мови). Крім того, бувають неоднакові ступені транспозиції — морфологізована і неморфологізована транспозиції.

Внутрішня

І ЗОВНІШНЯ

транспозиція

ВІДМІНКОВИХ

форм

У межах власне-відмінкового функціонування поширеним є перехід знахід­ного відмінка об'єкта в позицію називного у функції суб'єкта. Переміщення знахідного спричинене зміною типу предиката — перетворенням предиката дії на предикат результативного стану в результаті виконання дії, що зумовлює формування пасивної конструкції від активної: Дитина посадила деревце -> Деревце посаджене дитиною. Похідний від знахідного об'єктного називний від­мінок у пасивних конструкціях характеризується складнішою порівняно з не­похідним називним значеннєвою організацією. Він об'єднує значення суб'єкт­ної позиції і значення вихідної форми знахідного, тобто виражає комплексне

значення об'єктного суб'єкта. У пасивних конструкціях маємо й іншу характер­ну відмінкову транспозицію: вихідний називний відмінок активних конструкцій переміщується в позицію орудного. Взаємне переміщення називного і знахід­ного відмінків за перетворення активної конструкції на пасивну набуває мор- фологізованого оформлення.

Крім знахідного, у суб'єктну позицію називного прямують давальний, оруд­ний, родовий і кличний відмінки, відображаючи визначальне для відмінкової структури української мови суб'єктне транспозиційне спрямування відмінків. Однак не всі відмінки закріплюються в позиції називного морфологічно. Мож­лива, наприклад, морфологізована внутрішня суб'єктна транспозиція орудно­го інструментального (Хтось грюкає молотком —» Молоток грюкає), за якої редукується вихідний називний суб'єкта і похідний від орудного відмінка зна­ряддя називний набуває функції інструментального суб'єкта. Суб'єктна транс­позиція давального і родового відмінків не завершується морфологізацією: Дідусеві сумно; Мені потрібно прибути вчасно; Дітей збіглося! До суб'єктних давального й родового тяжіє найпериферійніший безприйменниковий відмі­нок у функції суб'єкта — знахідний, поєднуючись з обмеженою групою дієслів стану: Мене лихоманить; Дівчину морозить.

Своєрідну ланку напівморфологізованої внутрішньої транспозиції становить переміщення називного відмінка суб'єкта в об'єктну позицію знахідного від­мінка (трансформація називного у знахідний і приєднання похідного знахідно­го до знахідного відмінка об'єкта в базовому реченні), унаслідок чого утворю­ється відмінковий компонент з ускладненою (суб'єктно-об'єктною) семанти­кою, напр.: Ми побачили Степана сумного (сумним) <— Ми побачили Степана + Степан був сумний; Дівчина попрохала його передати листа. Такого ж характе­ру бувають переміщення називного відмінка суб'єктного в позицію давально­го з адресатною функцією (перетворення називного суб'єктного на давальний відмінок і злиття похідного давального з давальним адресатним у базовому реченні) й утворення давального відмінка з ускладненою семантикою (у функ­ції адресата й потенційного суб'єкта дії): Друзі порадили йому написати книгу.

Зазначені основні різновиди транспозиції вказують на внутрішні стосунки відмінкових форм, яким притаманні типові відмінкові функціональні ознаки. На відміну від них зовнішні транспозиційні процеси спрямовані від іменнико­вих відмінкових форм до інших частин мови. Такі відмінності стосуються їх­ньої зовнішньої транспозиції. Типовим відмінком зовнішньої транспозиції є родовий відмінок. Транспозиційну природу родового висвітлено у студіях Є. Ку- риловича й Е. Бенвеніста на матеріалі індоєвропейських мов. Фундаментальним внеском цих учених у теорію відмінків є встановлення факту, що присубстантив- ні суб'єктний і об'єктний генітиви Грунтуються на номінативі й акузативі [Кури- лович 1962: 194—195; Бенвенист 1974: 156—164]. Похідність родового відмінка від називного виступає досить прозоро, напр.: Професор розмовляє зі студента­ми —> розмова професора зі студентами; Онук спить —> сон онука. Набагато скла­дніші взаємозв'язки вихідного знахідного відмінка і похідного родового. До­слідження української відмінкової системи дає змогу уточнити висновки Є. Ку- риловича й Е. Бенвеніста про похідний характер генітива. Похідний родовий ґрунтується безпосередньо не на двох відмінках — називному і знахідному, а тіль­ки на називному. Варто вказувати лише на опосередковані через називний від­мінок зв'язки родового зі знахідним. Шлях трансформацій знахідного відмінка виглядає так: знахідний —> називний —> родовий, а відображення відмінкових перетворень у синтаксичних конструкціях має послідовність: активна реченнєва конструкція (з називним суб'єкта і знахідним прямого об'єкта) —» пасивна конструкція (з похідним називним з ускладненим значенням об'єктного суб'є­кта і факультативним похідним орудним суб'єкта) —» відреченнєве іменникове словосполучення (з родовим об'єктно-суб'єктно-атрибутивним і факультатив­ним орудним суб'єктно-атрибутивним), пор.: Письменник написав роман -> Ро­ман написаний письменником —» написання роману письменником [Вихованець 1987: 146—149; Вихованець 1988а: 61—62].

Родовий, який ґрунтується безпосередньо на називному відмінкові й опосеред­ковано може співвідноситися із знахідним, є найтиповішим засобом відмінкової зовнішньої ад'єктивної транспозиції, пор. [Теньер 1988: 454—456, 458—461]. Випадки неморфологізованої ад'єктивної транспозиції репрезентують даваль­ний і орудний відмінки, які за перетворення речення на субстантивне слово­сполучення не зазнають морфологічних змін: Він допомагає приятелеві -> до­помога приятелеві; Дівчина малювала олівцем ® малювання олівцем; їхали сань­ми —> їзда саньми.

Зовнішня адвербіальна транспозиція безприйменникових відмінкових форм у сучасній українській літературній мові представлена в основному неморфо- логізованими виявами. Невласне-відмінкові прислівникові функції виконують форми трьох безприйменникових відмінків — орудного, знахідного і родово­го. З-поміж цих форм найбільшою мірою підлягає адвербіалізації форма оруд­ного. У плані адвербіалізації їй належить перше місце як за розгалуженістю прислівникових семантичних функцій, так і за можливостями її прислівнико­вої морфологізації. Спрямованість форми орудного в категорію прислівника зосереджено здебільшого в різновидах темпоральних відношень і функції спо­собу дії в широкому розумінні. Форма орудного відмінка виражає значення часу (у різновидах неозначеної одночасності, дистрибутивної неозначеної од­ночасності й дистрибутивної означеної одночасності), сукупності, порівнян­ня, обставинно-означальну семантику тощо: Раннім присмерком діти підійшли до села; Вечорами він сидів над розрахунками; Цілими годинами хлопець вдивляв­ся в далечінь; Бізони бродили табунами; Стрілою шугнула ластівка; Згадали доб­рим словом і дідуся. Як абсолютно морфологізовані й закріплені у граматичній системі української мови функціонують утворені на базі орудного відмінка при­слівники нишком, вистрибом, галопом, жужмом, підтюпцем, тихцем і под. Ад­вербіальна морфологізація форми орудного виявляється в її закостенілості та ізоляції від відмінкової парадигми.

Поряд із формою орудного відмінка адвербіальній неморфологізованій транспозиції підлягають форми знахідного й родового відмінків. Форма знахід­ного в невласне-відмінкових обставинних функціях посідає незначне місце. Вона переважно виступає у прислівниковій часовій сфері. Являючи собою один із засобів вираження часового значення, форма знахідного закріпилася в різно­видах означеної одночасності, тоді як різновиди дистрибутивної неозначеної одночасності і неозначеної одночасності становлять її периферію, пор.: Цілу ніч гриміло і блискало; Три місяці я чекав на відповідь; Тривалий час батьки сиділи мовчки; Кожний день приходив листоноша; Цю ніч він дуже хвилювався. На фор­му родового в обставинних значеннях припадає тільки часове значення. Вона передає значення неозначеної одночасності й дистрибутивної неозначеної од­ночасності, поширюючись на окремі групи темпоральних слів в однині, напр.: Цієї весни хлопці зустрілися; Минулого тижня Андрій приїхав до батьків; Кож­ного вечора заходить дідусь.

Зовнішня предикативна транспозиція безприйменникових відмінкових форм здійснюється не морфологічним способом, а синтаксично — за допомогою ана­літичних синтаксичних морфем (допоміжних дієслів). У дієслівній позиції най­

частіше використовуються форми називного й орудного відмінків: Дідусь був коваль; Брат буде вчителем. Периферію цієї підсистеми утворює форма знахід­ного предикативного з допоміжними дієсловами становити, являти собою: Цей роман становить нову сторінку у творчості письменника; Структура слов'ян­ського речення являє собою складну систему відношень. Дієслівні зв'язки бути, становити, являти собою і под. переводять форми називного, орудного та ін­ших відмінків у дієслівну позицію, нейтралізуючи дієслівними категоріями спо­собу, часу й особи відмінок як основну категорію іменника.

Із погляду транспозиції варто кваліфікувати і перехід окремих відмінкових форм у позицію речення. На противагу зовнішній частиномовній транспози­ції, за якої відмінкова форма набуває ознак іншої (неіменникової) частини мови, перехід відмінкової форми в позицію речення назвемо реченнєвою транспози­цією. Реченнєвотвірні можливості притаманні двом відмінковим формам — формам називного і кличного. Реченнєвотвірна функція називного виявляєть­ся в оформленні ним окремого типу односкладних речень — номінативних. Такі оформлювані називним відмінком односкладні речення нерозчленовано вира­жають суб'єктно-предикатне значення: Садок; Вечір. Кличний відмінок виріз­няється з-поміж відмінків сильно вираженою реченнєвотвірною функцією. Він являє собою конденсат вихідного речення і різновид односкладних речень: Україно!; Дівчино! Реченнєвотвірний кличний відмінок із посиленою емотив­ною семантикою межує зі специфічними словами-реченнями — вигуками. У специфічних контекстуальних умовах емотивна семантика нейтралізує імен­никові ознаки кличного відмінка, зокрема його адресатно-суб'єктне значення, переводячи відмінкову форму до розряду вигуків, напр.: Матінко моя!, Батеч­ку мій!, О нене!, О доленько моя! та ін.

Отже, функціональну рухливість українських безприйменникових відмінко­вих форм виразно простежуємо у їхніх внутрішніх (власне-відмінкових, тобто у сфері іменникового категорійного значення предметності) і зовнішніх (не- іменникових) частиномовних транспозиціях. У сукупності відмінкових форм виділяється форма називного відмінка як центрального, орієнтована передусім на морфологізоване вираження переходів інших відмінків у суб'єктну позицію речення, і форма родового відмінка як маркер ад'єктивної транспозиції.

Категорія роду іменника — несловозмінна (кла­сифікаційна) самостійна морфологічна категорія, яка в типових виявах має диференційовану сукуп­ність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вира­ження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на ґрунті їхнього сто­сунку до біологічної статі або недорослості та формально-граматичний зміст назв неістот і складається з грамем чоловічого, жіночого і середнього роду.

Категорія роду

На противагу іменниковій морфолого-синтаксичній категорії відмінка як категорії з суто семантичною спрямованістю — категорії роду притаманні семантичні ознаки і формальні. Формальними ознаками вона зближується з гра­матичними формальними класами, найтиповішими репрезентантами яких висту­пають типи відмін іменника та дієвідмін дієслова. У цих іменникових і дієслівних формальних класах спостерігаємо досить чіткі формальні відмінності, не супро­воджувані відмінностями в семантиці. Специфічна внутрішньомовна інформація формальних класів являє собою план їхнього змісту, планові вираження якого слу­гують експоненти формантів. У формальних класах відбувається деяка нівеляція протиставлення плану змісту і плану вираження. Граматична категорія роду,

попри свою близькість до формальних граматичних класів, істотно відрізняє­ться від них тим, що її одна частина перебуває у сфері семантико-граматично- го змісту, а інша — у сфері формально-граматичного змісту, дотичного до змі­сту формальних класів.

Поєднання в категорії зазначених суперечливих ознак дало підставу Л. Єль- мслеву висловити думку про те, що "у своїй типовій формі граматичний рід — категорія суто граматична, або, точніше, граматикалізована, залежна переду­сім від чистої форми, від самої схеми мови. Вона легко набуває вигляду катего­рії суто механічної, що слугує, відповідно до правил керування, простій меті узгодження" [Ельмслев 1972: 115]. Впадають у вічі різноманітні зв'язки цієї ка­тегорії з морфологією, синтаксисом і словотворенням та її помітна динаміка в лексико-семантичному просторі мови в сенсі змін стосовно охоплення граме­мами роду шарів іменникової лексики.

Протиставлення за родом передавано тільки у формах однини. Кожний імен­ник, якому притаманна форма однини, входить до одного з граматичних ро­дів. Іменники у формах множини перебувають поза категорійним протистав­ленням грамем роду. Тому іменники ріигаїіа Іапиїт не належать до жодної з трьох грамем категорії роду.

В іменниковій категорії роду вирізняється семантичне підґрунтя, яке стосує­ться тільки назв істот. Отже, стосовно назв осіб та інших істот для розрізнення граматичного роду вступає в силу семантичний чинник. Стосунок до статі — це значення грамем чоловічого і жіночого роду. На іншому семантичному виріз- ненні побудовано грамему середнього роду, де акцентовано на молодому вікові істот. Звідси випливає, що із семантичного погляду категорія роду по­в'язана з позначенням іменниками істот чоловічої статі (чоловічий рід), істот жіночої статі (жіночий рід) і нейтралізацією ознаки статі та акцентуванням озна­ки недорослості (середній рід). У граматичній системі сучасної української мови наявна градація розрізнення назв істот за статтю, а отже, і за граматичним родом. Здатність позначати стать найсильніше виявлено в назвах осіб і мен­шою мірою в назвах тварин. Назви неістот позбавлено такого, як у назвах іс­тот, семантичного розрізнення, вони ґрунтуються на формально-граматично­му змісті іменникової категорії роду.

Категорію роду структурують три грамеми: грамема чоловічого роду як цен­тральна грамема, грамема жіночого роду і грамема середнього роду. Грамеми роду іменників формально розрізнювані морфологічною системою флексій в однині, суфіксами і синтаксичною сполучуваністю із залежними компонента­ми прикметникового типу (формами узгоджених слів) чи координованими сло­вами (дієсловами та їхніми еквівалентами в позиції присудка).

Грамема чоловічого роду іменника — центральна грамема несловозмінної (класифікаційної) самостійної морфологічної категорії роду, яка в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на ґрунті їхнього стосунку до чоловічої статі й формально-граматичний зміст назв неістот. Вона є продуктивною вихідною базою для утворення співвідносних іменникових слів у формі грамеми жіночого роду, напр.: учитель — учителька, пенсіонер — пен­сіонерка, співак — співачка, лікар — лікарка, програміст — програмістка, песи­міст — песимістка, оптиміст — оптимістка, ентузіаст — ентузіастка, лис — лисиця, вовк — вовчиця.

Грамема жіночого роду іменника — одна з грамем несловозмінної (класифі­каційної) самостійної морфологічної категорії роду, що в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження,

поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на ґрунті їхнього стосунку до жіночої статі і формально-граматичний зміст назв неістот. їй притаманне в сучасній українській мові розгортання словотвірної продуктивності назв жі­ночої статі на базі вихідних грамем чоловічого роду.

Співвідношення семантико- граматичного і формально- граматичного змісту в категорії роду

Грамема середнього роду іменника — одна з грамем несловозмінної (класи­фікаційної) самостійної морфологічної категорії роду, яка в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів для свого вираження, поєднує семан­тико-граматичний зміст назв істот на ґрунті їхнього стосунку до молодого віку і формально-граматичний зміст назв неістот. Ця грамема в семантико-грама- тичних різновидах грамем категорії роду структурована за ознакою не біоло­гічної статі, а молодого віку істот.

У морфологічній категорії роду іменників спів­існують зміст семантико-граматичний і зміст формально-граматичний. Назви істот родовою диференціацією на ґрунті природного розрізнен­ня їх за статтю підтримують існування семанти­ко-граматичних функцій категорії роду. Важли­вість і граматична сильнооформленість цього шару лексики засвідчують, що пов'язані з назва­ми істот і номінацією статі семантико-граматич- ні функції категорії роду сприяють її збереженню у граматичній системі укра­їнської мови. Навіть у групі іменників так званого "спільного роду" (забіяка, заїка, листоноша, невдаха, недотепа, непосида, сирота і под.), а також у групі іменників — назв роду занять, діяльності, посад, звань людини (інженер, рек­тор, доцент, професор, академік, депутат, лейтенант, капітан тощо), звичай­но співвідносних із формою чоловічого роду, потрібно вбачати омонімічні фор­ми чоловічого і жіночого роду, з граматичного погляду розщеплювані на дві родові форми й найчастіше диференційовані синтаксично узгоджуваними або координованими словами, напр.: — Я думала: "О Боже мій милий! Він сиро­та,— хто без мене Його привітає? Хто про долю, про недолю, Як я, розпитає? Хто обніме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сироті убогому Добре слово ска­же?" Я так думала, бабусю, І серце сміялось: "Я сирота: без матері, Без батька осталась, І він один на всім світі, Один мене любить; А почує, що я вбилась, То й себе погубить " (Т. Шевченко); Про відомого державного і політичного діяча, пра­возахисника, публіциста і журналіста розповідає один з його найближчих сора­тників, президент Клубу творчої молоді (1959—1963), заступник голови Народ­ного Руху України, народний депутат Лесь Танюк (газета "Українське слово"); На першому засіданні, яке відбулося ЗО жовтня, народний депутат України, за­ступник голови Комітету Верховної Ради України у справах охорони здоров'я, материнства та дитинства, голова жіночої організації "Союз українок", педі- атр-імунолог Лілія Григорович зробила для студентів другого курсу медичного факультету №1 екскурс в історію феміністського руху Європи і його розвитку в Україні (газета "Українське слово").

Іменники на позначення статі в багатьох випадках визначають належність назв істот до граматичного роду — чоловічого і жіночого. За цієї умови кате­горійна функція грамем чоловічого й жіночого роду спрямована на відобра­ження реальних, пов'язаних із позамовною дійсністю, розрізнень істот.

Семантичний зміст категорії роду супроводжують певні формальні показ­ники, зокрема відповідні флексії і словотворчі суфікси. Проте у всіх випадках,

особливо у складних, послідовніше й однозначніше виражають рід іменників синтаксичні засоби — форми узгодженого слова (прикметника, дієприкметни­ка, займенникового прикметника) або координованого слова (дієслова і його функціональних еквівалентів у позиції присудка). З цього погляду, наприклад, іменники чоловічого роду — це слова, які поєднуються у формі називного від­мінка із залежними словами прикметникового типу, що мають флексії -ий, -ш, а також із дієслівними формами минулого часу й умовного способу: високий чоловік, талановитий письменник, сміливий юнак, цегляний будинок; Брат навча­вся в ліцеї, Сирота виїхав із села, Ректор виступив перед студентами.

У морфологічній категорії роду протиставляються один одному ряди форм грамем. Кожен із рядів репрезентує водночас підклас іменника як частини мови. Сукупність родових форм є одним із засобів увиразнення граматичної катего­рійної предметності іменника й засобом синтаксичного узгодження з опорним іменником залежних від нього прикметників і взаємозалежних щодо іменника дієслів. З показовою частиною сукупності іменникових слів пов'язане проти­ставлення чоловічий рід/жіночий рід, що ґрунтується на семантичній диферен­ціації, на реальному розрізненні істот. У межах назв істот два розряди статі безпосередньо регулюють розподіл іменникової лексики між чоловічим і жіно­чим граматичним родом. Якщо в межах іменників-назв неістот розподіл слів за родами семантично не мотивований і лише у випадках персоніфікації з'яв­ляються окремі прояви мотивації, то в назвах істот він має семантичне під­ґрунтя. Мотивація граматичної категорії роду позамовними чинниками поси­лює її необхідність у граматичній системі мови.

У сфері семантико-граматичного функціонування категорія роду спрямована на вирізнення передусім грамем чоловічого і жіночого роду та їхнього підґрун­тя — номінації статі. Іншу семантико-граматичну сутність відображає грамема середнього роду, спеціалізована на виокремленні малих щодо віку істот, без роз­різнення статі. Отже, у грамемі середнього роду нейтралізовано здійснювану грамемами чоловічого й жіночого роду семантичну диференціацію статі й закріп­лено відбиття молодого віку істот, їхньої недорослості, напр.: дівча, хлопча, хлоп'я, дитинча, дитя, лоиіа, теля, гусеня, гуся, курча, кача, каченя, індича, індиченя.

З віддаленням від центру семантико-граматичних родових розрізнень за стат­тю, тобто від назв осіб у напрямку до назв інших істот, спостерігаємо непослі­довність у виявах морфологічної категорії роду. Наприклад, диференціації за статтю немає в багатьох назвах фауни: білка, карась, короп, кріт, крокодил, лас­тівка, лин, лящ, миша, муха, окунь, оса, пантера, рись, суслик, щука і под. Факти сучасної української мови засвідчують нерозрізнення таких істот за статтю мор­фологічно і синтаксично. Морфологічне нерозрізнення виявляється тут у зара­хуванні обох статей до одного граматичного роду (чоловічого або жіночого), а синтаксична "байдужість" до диференціації за статтю — в синтаксичному нерозщепленні морфологічного роду за допомогою узгоджених або коорди­нованих слів. Таке явище виокремлює суміжність або й повне входження де­яких назв істот до підкласу іменників із формально-граматичним змістом.

Морфолого-флексійне протиставлення грамем чоловічого, жіночого і серед­нього роду спрямоване більшою мірою на формально-граматичний зміст, ніж на семантико-граматичний. У триграмемній моделі морфологічного роду з семантико-граматичним змістом побудовано розрізнення чоловічого й жіно­чого роду, з одного боку, і середнього роду, з іншого боку, не на одній семан­тичній площині. Крім того, дедалі більше проникнення категорії роду до се­мантичної сфери викликає посилення ролі додаткових змісторозрізнювальних засобів, зокрема словотворчих суфіксів.

Назви істот органічно пов'язані з граматичним родом, а отже, впливають на розподіл іменникових слів за граматичними родами. Семантику назв істот пере­несено на грамеми роду й морфологічно закріплено в них. Ця семантика відо­кремлює одну (семантико-граматичну) частину категорії роду від іншої (фор- мально-граматичної) частини і створює ту своєрідну половинчастість категорії роду, якою вона відрізняється від інших іменникових граматичних категорій.

Для категорії роду характерне залучення додаткових формальних засобів її увиразнення. Тому до арсеналу показників грамем чоловічого, жіночого й се­реднього роду потрапляють суміжні із флексією афікси — суфікси. Найбіль­шою мірою потребують додаткових морфологічних засобів для вираження ка­тегорії роду грамеми із семантико-граматичним змістом. Це спонукає зверну­ти увагу на характер дериваційних процесів у категорійній морфології. У цій сфері потрібно розрізняти зовнішні і внутрішні дериваційні процеси. Зовнішні процеси характеризують безпосередню похідність іменника від іншої частини мови або від синтаксичних одиниць-конструкцій (речення чи словосполучен­ня) за допомогою іменникових суфіксів, пор.: той, хто гасить пожежу —> пож:ежник; той, хто мандрує —> мандрівник; той, хто сіє —> сівач або сіяч. Внут­рішні процеси ілюструють безпосередню похідність іменника від іншого імен­ника, тобто дериваційні процеси відбуваються в межах тієї самої частини мови, напр.: патріот —» патріотка, учитель —» учителька, співак —> співачка. Цей різ­новид деривації треба визнати морфологічною деривацією, бо граматичні пе­ретворення відбуваються в межах граматичної категорії, в нашому випадку ка­тегорії роду. Похідність однієї форми від іншої тут ґрунтується на відношенні, яке передбачає, що похідна форма є результатом перетворення вихідної. Зде­більшого таке перетворення буває семантичним і водночас формальним. Отже, у дериваційній сфері категорії роду типовим виступає поєднання семантичної і формальної похідності (завідувач —> завідувачка, журналіст —> журналістка).

Дериваційні суфіксальні явища меншою мірою виявляються в іншому різ­новиді категорії роду — грамемах із формально-граматичним змістом. У не­похідних іменниках розрізнення грамем чоловічого, жіночого й середнього роду припадає переважно на флексію. Принцип членування за родами іменників- назв неістот є суто формальним. Між іменниками, наприклад, берест, дуб, граб, ясен, берег, дим, паркан, човен, кімната, квартира, відро, вікно, око, плече, боло­то, озеро нема відмінностей з погляду семантико-граматичного змісту, оскіль­ки їхня родова диференціація семантично не мотивована.

Категорії роду іменника притаманні ознаки категорії із семантико-грама­тичним змістом і ознаки формальних класів. Це типова граматична категорія проміжного характеру. Проте існування категорії роду спричинене передусім наявністю в ній семантико-граматичного змісту (у назвах істот), її, хоча й не­повною, семантичною спрямованістю. Наявність же в категорії роду ознак формальних класів дає підстави вважати, що з-поміж іменникових категорій рід займає периферійне місце, перебуває в тій периферійній площині, де пере­тинаються морфологічні категорії і формальні класи.

У граматичній системі сучасної української мови закріплено й суто фор­мальні прикмети для розрізнення грамем чоловічого, жіночого й середнього роду іменників. Наприклад, домінантною для жіночого роду є перша відміна з її вирізнювальною в називному відмінку флексією -а: дівчин-а, картин-а, верб-а, шипшин-а, капуст-а, топол-я, картопл-я. Грамему чоловічого роду репрезен­тують іменники другої відміни з нульовим закінченням у називному відмінку: вояк, парубок, господар, ліс, будинок, кріп, океан, велетень, леґінь. У грамемі середнього роду домінує четверта відміна з її флексією -а в називному відмінку

та суфіксом -ат-, -єн- у непрямих відмінках однини і друга відміна з флексіями -о,- е, -а: лош-а (лош-ат-и, лош-ат-і), тел-я (тел-ят-и, тел-ят-і); озер-о, кол-о, лих-о, дн-о, болот-о, дерев-о, відр-о, полотн-о, піион-о; пол-е, мор-е, серц-е, гор-е, відерц-е; гілл-я, бажанн-я, знанн-я, багатт-я, житт-я.

У структуруванні показників чоловічого, жіночого й середнього роду пока­зову роль відіграють суфікси в похідних іменниках. Найпродуктивнішим виріз- нювачем похідних іменників жіночого роду виступає суфікс -ість: бадьор-ість, віртуозн-ість, кумедн-ість, лагідн-ість, скромн-ість, щир-ість. Грамему чоло­вічого роду іменників вирізняють суфікси -ар_у -ач, -ець, -ник, -тель: байк-ар, виноград-ар, килим-ар, кос-ар, лік-ар; баг-ач, вимик-ач, руйн-ач, чит-ач; вигнан- -ець, вихован-ець, крав-ець, вітр-ець; пасіч-ник, ремонт-ник, ріль-ник; визволи-тель, учи-тель. Грамему середнього роду вирізняють суфікси -анн-я, -енн-я, -інн-я, -ств-о: малюв-анн-я, постач-анн-я, чит-анн-я; звільн-енн-я, діл-енн-я; голос-інн-я, стверд-інн-я; герой-ств-о, новатор-ств-о.

Сучасні тенденції в родовій категоризації іменника

Морфологічну категорію роду потрібно кваліфікувати за сукупністю таких ознак: а) за ознакою семантико-граматичної чи формально-граматичної домі­нанти її змісту; б) за її синтаксичною або несинтаксичною спрямованістю у гра­матичній системі; в) за характером морфологічного вираження категорії (у межах того самого слова або поза межами форм того самого слова); г) за специфічністю для певної частини мови або за корелятивністю категорії в різ­них частинах мови (за можливої нерівності (нерівноправності) в одній із час­тин мови). За ознакою семантико-граматичної або формально-граматичної до­мінанти категорія роду належить до проміжних категорій, у якій семантичне підґрунтя сприяє її збереженню у граматичній системі сучасної української мови. Від того, якою грамемою представлено категорію роду в реченні, не залежить тип синтаксичної конструкції. За характером морфологічного вираження вона перебуває поза межами форм того самого слова. Категорія роду функціонує також у прикметникові і в деяких формах дієслова, проте в іменникові й інших частинах мови вона функціонально не тотожна. Самостійний, незалежний ха­рактер вона виявляє лише в іменникові, а її наявність в інших частинах мови зумовлена іменником. З такого погляду її варто кваліфікувати як синтагматич­но зумовлювальну іменникову категорію щодо синтагматично зумовленого її варіанта у прикметникові та деяких формах дієслова. Семантико-граматичний зміст морфологічної категорії роду скріплює іменникові граматичні категорії відмінка, числа й роду в єдину функціонально-граматичну сукупність, призна­чену для підкреслення іменникової частиномовної семантики предметності й вираження пов'язаних з іменником різновидів семантичних функцій. У категорії роду наявний і той тип інформації, який не споріднений із семантико- граматичним змістом морфологічних одиниць і категорій. Цей тип інформації формально-граматичний, близький до внутрішньомовної інформації формаль­них класів і спрямований на формально-морфологічне виокремлення іменни­ка як центральної частини мови.

У сучасній українській літературній мові родова диференціація іменників динамічна. Спостеріга­ємо помітні тенденції в родовій іменниковій ка­тегоризації. Однією з визначальних тенденцій є поширення формально-морфологічної диферен­ціації грамем категорії роду із семантико-граматичним змістом. Ідеться передусім про збільшення кількості іменників жіночого роду, які утворюються від іменни­

ків-назв істот чоловічого роду і поглиблюють диференціацію іменників за озна­кою статі.

Категорія роду іменників належить до морфологічних категорій складного характеру. Передовсім це стосується різних граматичних способів її вияву.

У сучасній українській літературній мові новоутворювані іменники здебіль­шого мають словотворчі форманти як показники морфологічного роду. Зо­крема, жіночій рід пов'язаний зі словотвірним типом на -ість, середній рід — зі словотвірними типами на -анн-я, -енн-я, -інн-я.

У сучасних тенденціях стосовно родової категоризації іменника помітним явищем постає співвідносність назв осіб чоловічого й жіночого роду. Ця співвід­носність є найтиповішим і найпродуктивнішим способом творення іменників на позначення осіб. Вона втілюється в суфіксальному різновиді афіксальної дери­вації. За допомогою суфіксів утворюються співвідносні іменники жіночого роду від іменників чоловічого роду на позначення осіб за фахом, суспільною діяль­ністю, національністю, територіальною належністю тощо, напр.: аптекар — аптекарка, арматурник — арматурниця, архітектор — архітекторка, аспі­рант — аспірантка, бібліотекар — бібліотекарка, будівельник — будівельниця, ветеринар — ветеринарка, економіст — економістка, словникар — словникар- ка, делегат — делегатка, депутат — депутатка, опозиціонер — опозиціонерка, протестант — протестантка, американець — американка, англієць — англій­ка, німець — німкеня і німка, українець — українка, чеченець — чеченка, чех — чешка, киянин — киянка, парижанин — парижанка, полтавець —полтавка. Осо­бливо широко функціонують похідні від іменників чоловічого роду суфіксаль­ні кореляції жіночого роду в розмовному мовленні, вони нерідко не фіксовані словниками. Потрібно зазначити, що процес активного поширення корелятив­них форм жіночого роду впливає на вдосконалення регулярних виявів родової категоризації іменника. Наприклад, в пасивні форманти переходять пов'язані з жіночим родом суфікси -ш-а, -ис-а, пор.: учитель —учительша, учителька; дире­ктор — директорша, директриса, директорка. Поширенішим і позбавленим емоційно-експресивних відтінків стають утворення з суфіксом -к-, водночас указуючи на жіночу стать особи й належність до відповідної професії. Впадає у вічі зменшення кількості суфіксів-дублетів на позначення осіб жіночого роду.

Мають свої особливості розподілу за грамемами морфологічного роду й іменники, запозичені з інших мов. Вони (так звані невідмінювані іменники, а точніше кажучи, іменники нульової відміни, що мають в усіх відмінках омо­німічні нульові закінчення) входять до чоловічого, жіночого або середнього роду на ґрунті диференціації за ознакою істоти/неістоти. Іменники-загальні назви диференціює за родами передовсім їхня семантика, належність до най­менувань істот або неістот і розмежування осіб і не-осіб у сукупності іменни- ків-назв істот.

Морфологічну родову належність іменників-назв осіб іншомовного похо­дження, що належать до іменникової відміни з нульовими омонімічними закін­ченнями, семантично мотивує позамовний чинник — стать особи. Пор. назви осіб чоловічого і жіночого роду: денді, ефенді, портьє, рантьє, рефері, шевальє (чол. р.) і мадемуазель, мадам, міс, місіс, пері, фрау (жін. р.).

У сучасній українській літературній мові найпомітніші нові тенденції стосовно перерозподілу іменників-загальних назв іншомовного походження за морфо­логічними родами припадають на назви неістот. Зміна граматичного роду пере­важно зумовлена низкою причин, з-поміж яких виступають передовсім ступінь входження іншомовного слова до лексичної системи української мови, форму­вання його лексико-семантичних та синонімічних зв'язків і підпорядкування

цього слова відповідним морфологічним категоріям. Одним із домінантних факторів динаміки граматичного роду в іменниках-назвах неістот з омоніміч­ними нульовими закінченнями виступає система лексико-семантичних зв'язків [Загнітко 1996: 179]. Іншомовне слово входить до певної лексичної групи одно­рідних назв, відбиваючи перенесення граматичного роду загальнішої (родо­вої) назви на назву конкретнішу (видову). За типовий приклад впливу семан- тико-парадигматичних зв'язків загальнородового іменника на морфологічну родову диференціацію видових іншомовних назв можуть слугувати іменники сироко, памперо, торнадо (чол. р.); гінді, урду, фарсі (жін. р.). У названих лекси- ко-семантичних групах визначниками морфологічного роду видових назв є лексеми-родові назви ("метаіменники") "вітер" (чол. р.) і "мова" (жін. р.).

Відбуваються граматичні зміни і в морфологічному роді абревіатур (склад- носкорочених слів). Звичайно морфологічний рід абревіатур зумовлений опо­рним словом-іменником вихідних для них словосполучень, напр.: ООН (Орга­нізація Об'єднаних Націй) — жін. р., ОУН (Організація Українських Націона­лістів) — жін. р., СНД (Співдружність Незалежних Держав) — жін. р., НАН (Національна академія наук) — жін. р., ДАІ (Державна автоінспекція) —жін. р., АПК (агропромисловий комплекс) — чол. р.. Останнім часом в українській мові спостерігаємо формально-граматичну мотивованість морфологічного роду окремих абревіатур на зразок ВАК (чол. р.), ЖЕК (чол. р.). Такі тенденції при­таманні тільки абревіатурам ініціально-звукового різновиду, роль опорного слова яких виконують іменники жіночого чи середнього роду.

Порівняно з українською мовою в російській частіше трапляється неповний морфологічний перехід (зокрема й оформлення іменникового морфологічного роду) в іменник дієприкметників і прикметників, пор.: укр. завідувач— рос. заведующий, укр. командувач — рос. командующий, укр. пожежник — рос. по­жарный, укр. пожежня — рос. пожарная, укр. їдальня — рос. столовая, укр. пральня— рос. прачечная, укр. приймальня— рос. приёмная, укр. складник — рос. составляющая і составная та ін. За наявності в українській мові похідних іменників з повною, завершеною морфологічною іменниковістю стосовно гра­матичного роду нема потреби, звичайно, запозичати з російської мови слова типу завідуючий, командуючий.

Категорія числа іменників — словозмінна морфо- КатЄГОрІЯ логічна категорія, яка позначає кількість предме- ЧИСЛа ^т*^в * складається з двох співвідносних грамем того самого слова — однини і множини (основний вияв категорії), а також категорія з елементами несловозмінного, тобто класифіка-* цінного, типу, яка стосується форм не того самого слова, а різних слів (неоснов­ний вияв категорії).

У морфологічній категорії числа іменників виразно виявляється її семантичне спрямування, спрямування на відображення кількісних співвідношень предме­тів у позамовній дійсності. В категорії числа чітко вирізняється її семантико- граматична домінанта. Проте на семантико-граматичний зміст категорії числа нашаровується низка хоча й не протилежних, але різноспрямованих значень, що дає підстави інтерпретувати її по-різному. Різна інтерпретація категорії числа пояснювана тим, що в основу кваліфікації лінгвісти кладуть один або кілька виявів її семантично неоднорідної природи.

Найлогічнішою постає семантична кваліфікація граматичного числа за озна­кою одиничність/неодиничність предметів. У граматичній системі сучасної

української мови кількісне значення одиничність/неодиничність предметів охоп­лює більшість іменників. Словоформи, що позначають одиничний предмет, переважно передбачають наявність словоформ, які вказують на множину та­ких же предметів. Стосовно цих словоформ семантичне протиставлення оди­ничність/множинність виявляється обов'язковим і регулярним. За такої умови граматична категорія числа виступає як словозмінна, оскільки вона ґрунтується на протиставленні словоформ, що мають однакове лексичне значення і відріз­няються тільки семантико-граматичним змістом, закріпленим за корелятивни­ми морфемами-флексіями того самого слова.

Семантичну інтерпретацію граматичної категорії числа можна здійснити і в іншому плані, значною мірою відмінному від семантичного протиставлення на осі одиничність/множинність. У категорії числа наявні й такі елементи зна­чення, які виражають протиставлення предметів за їхньою розчленованістю/ нерозчленованістю. Множина представляє предмет розчленований на части­ни, однина — певною цілісністю. Це дає змогу пояснити не тільки протистав­лення за числом іменників — назв рахованих предметів (селянин — селяни, ро­бітник — робітники, студент — студенти, учень — учні, стіл — столи, дере­во — дерева, олівець — олівці), але й однину у збірних іменниках (селянство, студентство, молодь, насіння), оскільки лексеми збірних іменників виражають нерозчленовану сукупність. Така інтерпретація застосовна й до складних ви­падків використання грамеми однини у значенні узагальненої множинності. Пор.: Риба живе у ставках— у значенні нерозчленованої множини і Риби живуть у ставках — у значенні розчленованої множини. Деякі ознаки розчле­нованості можна виявити в рахованих іменниках типу ворота, ножиці, окуля­ри, сани, штани, бо позначувані ними предмети складаються з двох частин. Проте і теорія розчленованості/нерозчленованості не спроможна пояснити всіх фактів функціонування грамем однини і множини. Наприклад, абсолютно по­збавлені семантики розчленованості нераховані іменники на зразок Заліщики, Прилуки, Черкаси, Чернівці. Послідовнішою з цього погляду виступає грамема однини, яка вказує тільки на нерозчленованість предмета й не допускає зна­чення розчленованості. Теорію розчленованості/нерозчленованості побудова­но на привативній опозиції грамем, сильним членом якої є однина, вказуючи на нерозчленованість, цілісність предмета, а слабким членом — множина, ви­ражаючи і розчленованість (ягнята, дуби, шляхи, паркани), і нерозчленованість (Ромни, Суми) предмета. Протиставлення розчленованості/нерозчленованос­ті, на противагу протиставленню одиничності/множинності, прихованіше, тобто не відображене явно в поверхневій структурі слова.

Категорія числа являє собою морфологічну категорію з семантико-грама- тичною домінантою. Більшість іменників позначають або один предмет, або кількість предметів більшу, ніж один: хлопчик — хлопчики, село — села, ясен — ясени, вікно — вікна, вулиця — вулиці тощо. У граматиці під одиничністю розу­міють словоформу, яка вказує на один предмет, а під множинністю — слово­форми, які можуть стосуватися будь-якої кількості предметів, крім одного, тобто будь-якої більшої за один предмет кількості. Семантико-граматичний зміст, пов'язаний із числом, не поширюється на всю сукупність іменників. З-поміж іменників вирізняються лексичні групи, до яких ідея рахунку не застосов­на. Це передусім синтаксичні віддієслівні й відприкметникові деривати: біганина, писанина, мовлення, бадьорість, млявість, сміливість, хоробрість, смаглявість, да­лечінь, синь і под. Сюди зарахуємо й назви речовин: молоко, м'ясо, сало, цукор та ін. В іменниках названих двох груп число із семантичного погляду формальне, характеризує ці слова лише граматично, з формально-граматичного боку.

Відсутність семантико-граматичного змісту числа в таких іменниках підтвер­джуване їхньою нездатністю сполучатися з означеними числівниками.

З-поміж іменників, які позначають предмети з органічно притаманними їм кількісними характеристиками, виділяються дві групи: з одного боку, дуже ве­лика кількість іменників, у яких одиничність і множинність виражена морфо­логічними засобами: берест — берести, будинок — будинки, парта — парти, човен — човни, колесо — колеса, професор — професори, з іншого боку, кількіс­но набагато менша група іменників, у яких одиничність і множинність не вира­жена морфологічними засобами і які становлять дві підгрупи: а) іменники типу ворота, ножиці, окуляри, сани, штани з морфологічно вираженою множиною; б) так звані невідмінювані іменники на зразок кенгуру, поні, таксі з морфологіч­но не вираженою одниною і множиною. В останньому випадку наявні омоні­мічні з граматичного погляду форми однини і множини в одній лексемі. Фак­тична одиничність чи множинність предметів, позначених іменниками з мор­фологічною множиною і з омонімічними одниною і множиною, виявляється тільки у відповідному контексті.

Поділ іменників за числовими характеристиками можна провести на суто формально-морфологічному ґрунті. В такому разі іменники поділяються натри групи: словоформи з морфологічною формою однини, словоформи з морфо­логічною формою множини і словоформи з омонімією однини і множини. Формально-морфологічна класифікація числа побудована на відмінних від се­мантичної класифікації принципах і лише частково перетинається з реальним кількісним протиставленням предметів. Це означає, що формальні показники в певній словоформі можуть не збігатися з реальним числовим значенням.

Незаперечним є факт, що морфологічна форма числа може не збігатися з реальним числовим значенням словоформи. Проте тут потрібно розрізняти явища, що стосуються мовної системи, і явища, існування яких зумовлене мов­ленням. Маємо на увазі випадки, коли морфологічна форма й реальне значен­ня числа збігаються в системі мови, але в мовленні словоформа набуває проти­лежного, не властивого в системі мови, числового значення. Наприклад, сло­воформа людина має граматичну форму однини, позначає одиничний предмет: Ця людина мені подобається. Проте в реченні Людину пізнають у праці ця ж словоформа позначає не одиничний предмет, а множинність предметів. У та­ких випадках спостерігаємо нейтралізацію в мовленні (під впливом відповід­ного контексту) закріпленого в мові числового значення.

Контекстуальні семантичні модифікації словоформ числа зближують чис­лове значення зі значенням означеності/неозначеності. Категорія означеності/ неозначеності, наявна в багатьох європейських мовах у вигляді морфологічної категорії, в українській мові має інший характер. Вона в ній позбавлена кон­центрованого морфологічного вираження і, напевно, більшою мірою існує як мисленнєва категорія, а не граматична. Однина іменників може втрачати зна­чення реальної одиничності й набувати значення множини неозначених пред­метів, деякої сукупності неконкретних представників відповідного предметно­го ряду. Множина також може входити у нетипову для неї сферу означеності/ неозначеності. Такі семантичні зміщення трапляються в мовленні. Мовлення збільшує кількість розбіжностей між морфологічною формою числа та її ре­альним числовим значенням. У результаті взаємодії словоформи числа з кон­текстом не тільки порушується відповідність між планом вираження і планом змісту, тобто між морфологією і відображуваною нею реальною дійсністю, а й виникає можливість нашарування нових елементів змісту, пов'язаних з означе­ністю/неозначеністю.

Кореляція категорії числа з категорією означеності/неозначеності посилює взаємодію морфологічних форм числа іменника з числівниками. Адже числів­ник утворює з іменником єдиний член речення, тобто нероз'єднувану синтак­сичну сполуку. На базі числівників та взаємодії граматичної категорії числа і мисленнєвої категорії означеності/неозначеності відбувається семантичне зба­гачення категорійного змісту числа значеннєвими компонентами категорії озна­ченості/неозначеності. У зв'язку з цим посилюється поляризація неозначеного числа/означеного числа. Числівники перетворюють так звані морфологічно множинні іменники на форми з реальною одиничністю або з реальною (в остан­ньому випадку й означеною) множинністю, напр.: одні ворота — троє воріт, одні обценьки— двоє обценьок, одні сани — п'ять саней. Значення означеності найбільшою мірою спрямоване на форму множини. Морфологічна (синтетич­на) форма множини і форма множини з числівником (аналітична форма) чітко виражають протиставлення неозначена множина/означена множина: учні — двоє учнів, троє учнів, четверо учнів, п'ятеро учнів, сорок учнів...; яблуні— дві яблуні, три яблуні, чотири яблуні, десять яблунь, п'ятнадцять яблунь...

Отже, категорія числа є іменниковою категорією з семантико-граматичною домінантою. Грамеми іменникового числа використовуються майже в кожно­му реченні, але вони не визначальні для типу синтаксичних конструкцій, бо не змінюють кількісного або якісного характеру схем речення, а тільки одна з них супроводжує наявний іменниковий компонент у реченнєвій структурі. За спо­собом морфологічного вираження категорія числа здебільшого реалізується в межах того самого слова і рідше — в різних словах. В іменнику вона незалеж­на, самостійна, а у прикметнику і дієслові її наявність зумовлена грамемами числа іменника.

СлОВОЗіМІННІ Наявність двох різновидів категорії числа — чи-

І класифікаційні ^{сла 3 семантиК0-г}Р^{аматичним} змістом і числа з ^ формально-граматичним змістом — дає змогу

здійснити послідовний розподш іменників. Спо- В Категорії ЧИСЛа чатку з погляду реального протиставлення оди- ничності/неодиничності всі форми іменників можна поділити на дві групи: форми з семантикою рахованості і форми з семантикою нерахованості. У свою чергу група форм із семантикою рахованості відповідно до морфологічних форм вираження семантичного змісту поділяється на три підгрупи: форми зі значенням реальної одиничності предмета, форми зі значенням реальної мно­жинності предметів і форми з морфологічною невираженістю реальної одини­чності або множинності предметів, тобто форми з морфологічною омонімією реальної одиничності й реальної множинності предметів. Отже, із семантично­го боку форми числа іменників розподіляються у два етапи: на першому етапі іменники з семантикою рахованих предметів відділяються від іменників із се­мантикою нерахованих предметів, а на другому етапі проводиться внутрішній розподіл іменників із семантикою рахованих предметів.

Число з формально-граматичним змістом реалізується на ґрунті здатності іменників поєднуватися з неоднаковими сукупностями узгоджуваних слово­форм. Іменники з формально-граматичною одниною і множиною сполучають­ся з різними формами узгоджуваних слів, напр.: улюблений гандбол, незвичайна мужність, сива давнина, неприємні оглядини, залишені висівки, ці сутінки. У фор­мах із формально-граматичним змістом однини і множини на передній план вису­вається синтаксичний елемент змісту. За наявності формально-граматичного змісту однина і множина іменників виступає не формами того самого слова,

а різними словами. У такому випадку число іменників однією своєю частиною входить до сфери класифікаційних морфологічних категорій, а не словозмін­них. Визнання числа з формально-граматичним змістом сукупністю форм, на­лежною до класифікаційних морфологічних категорій, передбачає зближення цієї категорії з морфологічним родом іменників, який є суто класифікаційною морфологічною категорією.

Підхід до категорії числа з формально-граматичним змістом як класифікацій­ної неминуче зумовлює потребу іншої кваліфікації категорії числа з семантико- граматичним змістом. Якщо різновид категорії числа з формально-граматичним змістом трапляється в різних лексемах, то різновид числа з семантико-граматич- ним змістом звичайно міститься у словоформах тієї самої лексеми. Отже, кате­горію числа з семантико-граматичним змістом побудовано на опозиції двох значень — значення одиничності і значення множинності. Ці значення реалі­зуються у граматичних формах однини і множини того самого слова. Через те семантико-граматичний різновид категорії числа іменників потрібно вважати належним до словозмінних граматичних категорій.

Певна половинчастість категорії числа іменників (наявність в одній частині словоформ числа семантико-граматичного змісту, а в іншій частині форм — формально-граматичного змісту) споріднює її з категорією роду іменника. Проте між ними існують істотні відмінності. Зокрема, морфологічна категорія роду є суто класифікаційною категорією, реалізуючись не в межах форм того самого слова, а у формах різних слів. На противагу категорії роду, категорія числа являє собою частково класифікаційну, реалізуючись тільки у формах числа з формально-граматичним змістом поза межами того самого слова. Біль­шою мірою вона є словозмінною граматичною категорією, тому що основний різновид із семантико-граматичним змістом виражений формами того самого слова.

Принцип дії різновиду категорії числа з семантико-граматичним змістом ґрунтується на паралельній синтаксико-морфологічній деривації. Ця дерива­ція виявляється в утворенні форм однини і множини від вихідних сполук імен­ників із кількісними предикатами. Така деривація є результатом семантичної конденсації і в типових випадках водночас формального перетворення вихід­них іменниково-кількісних сполук. Це означає, що звичайно сприймана носія­ми мови похідність множини від однини не відображає механізму розглядано- го типу перетворень. Отже, дериваційні відношення в категорії числа мають паралельний (паралельно-спрямований щодо вихідних іменниково-кількісних сполук) вияв.

Семантико-граматичний і формально-граматичний зміст категорії числа іменників пов'язаний відповідно з її словозмінними і класифікаційними кате­горійними елементами. Словозмінні елементи цієї категорії спрямовані на відображення кількісних характеристик предметів і закріплені у грамемах од­нини та множини того самого слова, напр.: юнак— юнаки, зошит — зошити, вагон — вагони, клен — клени. Класифікаційні елементи категорії числа стосу­ються форм різних слів. Такі іменникові слова вживаються або тільки в одни­ні, або тільки у множині.

До класифікаційного різновиду категорії числа належать іменники БІі^иІагіа Іапіит, тобто ті, які функціонують тільки в однині. Вони поширюються на такі групи іменників: а) матеріально-речовинні, що вказують на недискретну мно­жинність: молоко, масло, сметана, цукор, папір, руда, солома, залізо, мідь, сталь, асфальт, сніг, пісок; б) абстрактні іменники, які позначають дію, процес, стан тощо: біг, біганина, плавання, піднесення, голубизна, голубінь, жовтизна, синь,

Розділ 2. ІМЬШІИК ₍

глибінь, далеч, братерство, вічність, вологість, здоров'я; в) збірні іменники зі значенням нерозчленованої множинності однорідних предметів: дітвора, па­рубота, студентство, молодь, листя, гілля, бадилля, колосся, дубняк, осичина, гарбузиння; г) власні назви: Петро, Киів, Дніпро, Десна, Кавказ. Тут іноді спо­стерігаємо відхилення від типових морфологічних характеристик. Наприклад, матеріально-речовинні іменники можуть набувати не типової для них форми множини, що виходить поза межі співвідносності з формою однини і пов'язана зі своєрідним семантичним зміщенням, формуванням нових лексичних значень, а саме: позначенням сортів або різновидів речовини (вино — вина, масло — масла, олія — олії, сіль — солі, сталь — сталі, чавун — чавуни), великих мас ре­човини (пісок — піски, сніг — сніги). Форми множини від абстрактних іменни­ків характеризують різні прояви ознак (потужність — потужності, холод — холоди, швидкість — швидкості). Форми множини від власних іменників по­значають: а) сукупності однойменних осіб або предметів: Привіт вам, Петри- ки, Марусі, Олі, Гриці (М. Рильський); б) узагальнення на ґрунті характеристи­чних ознак власних назв: Виглядає, що стомлений примусовою кухнею Мики- тенків-Корнійчуків і їм подібних, після навали російських п'єс і напівросійського "Талану" М. Старицького Крушельницький згадав традиції Кур баса і на нуту його тоді ще занедбаного, а тепер добре забутого "Золотого черева" у товари­стві сталих Курбасових співробітників у музиці і в оформленні — Ю. Мейтуса й Вадима Меллера вирішив створити виставу ліричного характеру і, як це звалося в "Золотому череві", "звукового пейзажу",— очевидно дуже помірковано і без разючих експериментів (Ю. Шевельов); Що мені телефони, версалі, експреси? Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагарі (Є. Маланюк); Ради тебе [Україно] перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю. Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю (В. Симоненко); в) сукупність осіб з однієї родини: Належала вона [Людмила Коваленко, псевдонім Людмили Івченко], отж:е, до тих чис­ленних діячів української культури, які прийшли до неї з інших національностей і служили їй беззастережно, як, приміром, Володимир Антонович, родина Рильсь­ких, Сергій Єфремов, Майк Йогансен, Леонід Первомайський і так далі й далі (Ю. Шевельов,); Микола Вікторович був інженер, людина українського роду, да­лекий родич Вернадських... (Ю. Шевельов).

Категорія істот / неістот

До класифікаційного різновиду категорії числа належать також іменники ріигаїіа Іапіит, тобто вживані тільки у множині. Вони здебільшого познача­ють: а) матеріально-речовинні предмети: вершки, висівки, дріжджі, дрова, кон­серви, парфуми, помиї, прянощі; б) сукупності предметів зі значенням збірності: гроші, кошти, фінанси, джунглі, копалини, надра; в) дії, процеси, стани: відвіди­ни, побігеньки, посиденьки, витребеньки, пересміхи, веселощі, пустощі, радощі, ревнощі, скупощі, прикрощі, лестощі; г) відрізки часу, свята, традиційно-побу- тові обряди: сутінки, канікули, роковини, іменини, хрестини, заручини, розгляди­ни, вхідчини, обжинки', ґ) деякі власні назви: Черкаси, Чернівці, Суми, Афіни, Заліщики, Жолобки, Альпи, Карпати.

Категорія істот/неістот іменників — класифікацій­на (несловозмінна) морфологічна категорія, що вказує на належність названого предмета до роз­ряду істот (назви осіб і тварин) або до розряду неістот (назви конкретних неживих предметів, рослин, абстрактних понять тощо). Ця категорія складається з двох грамем — грамеми істот та грамеми неістот і передавана формами не того самого слова, а різних слів. 4

Розрізнювальним для двох грамем засобом слугує формально-морфологічна диференціація знахідного відмінка, валентно поєднаного з дієсловом. Грамему істот виражає збіг форми придієслівного знахідного відмінка з формою родового відмінка назв істот у множині, а в однині ця закономірність поширюється тільки на назви істот чоловічого роду другої відміни: зустріли робітників, робітниць, ді­тей; зустріли приятеля, інженера, лікаря. Напр.: Він любив товариство, любив людей мужніх, веселих... (О. Гончар); Злих людей чуже добро В саме серце коле (Д. Павличко); Розсердившись на жінку, Кравчина випускає гусей (О. Довженко); Добра донька дуже кохала свого батька (М. Коцюбинський); Та за батька я по­мщусь І врятую друга! (Д. Павличко); Я зайчика зустріла... (П. Тичина); Голод оленя карав, Допікав нещадно (Д. Павличко); Закільцювали птаха (Д. Павличко); Дитина мотиля піймала... (Д. Павличко). В іменниках-назвах неістот форма зна­хідного придієслівного відмінка збігається з формою називного відмінка: купив диван, дивани, зошити, словники. Напр.: Посади коло хатини Край віконця кущ жоржини Й кожне літо на кінці Ти викопуй корінці (Г. Чупринка); Одчиняйте двері — Наречена йде! (П. Тичина); Потім я вхопила конверт і розірвала його (В. Си- моненко); Різьбить печаль свої дереворити (Л. Костенко); Біднесенький мій ліс!— він крила опустив (Л. Костенко); Дай [Боже] нам серця неприкаяні, дай стрепіха- тий стогнів, дум смолоскипи розмаяні між чужинецьких вогнів (В. Стус).

Категорію істот/неістот передають також синтаксичні засоби — форма зна­хідного відмінка однини чоловічого роду в іменниках другої відміни і форма знахідного відмінка множини узгоджуваних слів (прикметників та інших слів, відмінюваних за прикметниковим зразком). Форми знахідного відмінка узгоджу­ваних слів при іменниках-назвах істот збігаються з формами родового відмінка, а при іменниках-назвах неістот — з формами називного відмінка, пор.: купив гар­ного коня, побачили літніх чоловіків і купив новий будинок, побачили високі гори.

Трапляються суперечності між семантичною і формально-граматичною природою іменників, пов'язаних із категорією істот/неістот. Зокрема, назви сукупностей людей і тварин (народ, товариство, натовп, юрба, загін, стадо, череда і под.) граматично належать до неістот: — Го!— кричали над ним угорі Паничі-ботокуди.— Та вода, що заблисне в норі, Нам отрутою буде! Бо вона не народ оживить, Лиш обдерту голоту, Тож не даймо йому закінчить Цю шкідли­ву роботу! (Д. Павличко); Любити свій народ і в тій любові Ходити, наче кінь у хомуті,—Дарма що день у день гризе до крові, Здуває горб на гордому хребті (Д. Павличко); А Василько череду 3 гір плаями зводив (Д. Павличко).

Низка іменників, що називають тварин, можуть мати паралельні форми зна­хідного відмінка: форми знахідного, які збігаються з формами родового відмін­ка, і форми знахідного, що збігаються з формами називного відмінка: пасемо ягняті ягнята, телят і телята, коней і коні, овець і вівці, гусей і гуси. Напр.: Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом (Т. Шевченко); —Доглядатимеш яг­нят, Житимеш у мене... (Д. Павличко); 3 Чигирину По всій славній Україні Зарев­ли великі дзвони, Щоб сідлали хлопці коні (Т. Шевченко); Багіров пропонує: ...виб­рати найміцніших коней, запрягти в один віз і тягнути його до шосе (О. Гончар).

ІМЄННИК Категорія особи найбільшою мірою стосується за-

І КатеГОВІЯ ^{йменникових} іменників (див. розділ 5, § 2), в яких V чітко розрізнювано грамеми першої, другої і тре- > ОСООИ _тьої особи, пов'язані з особовими займенникови­

ми іменниками. Стосовно власне-іменників, то категорія особи виявляється в них у дещо згорнутому вигляді.

Категорія особи власне-іменників характеризує стосунок суб'єкта до дії, процесу або стану з погляду мовця. Вона передавана двома грамемами: граме­мою другої особи і грамемою третьої особи.

Грамема другої особи вказує на адресата мовлення (співрозмовника, слуха­ча). Спеціалізованим засобом вираження цієї грамеми власне-іменників висту­пає кличний відмінок. Синтаксично він функціонує в реченні як звертання. Другоособовий кличний відмінок найчастіше вживається в реченнях із дієслів­ним присудком у формі другої особи наказового способу, в яких кличний є складною синтаксемою зі значенням адресата мовлення і потенційного суб'єкта дії. Ця функція являє собою первинну семантико-синтаксичну функцію клично­го відмінка, з якою співвідноситься його первинна формально-синтаксична функ­ція підмета, напр.: Чоловіче мій, запрягай коня! (Л. Костенко); Зупиніться, пое­ти). (Б. Олійник); Моя пісне, на гори зійди і впади, наче річка зі скелі (Д. Павлич- ко). Функція адресата й потенційного суб'єкта дії у спонукальних реченнях є базовою для кличного відмінка у вторинних функціях. У неспонукальних ре­ченнях будь-якої структури акцентовано у другоособовому кличному відмін­кові значення адресата мовлення і відповідно знебарвлено значення потенцій­ного суб'єкта дії, а також набуто залежність кличного відмінка-звертання від граматичної основи речення, напр.: О Боже мій, така мені печаль, і самота моя — така безмеогсна, нема — вітчизни (В. Стус); Як легко й просто це, мій дорогий Андрію, Враз — розчерком пера — з історії змести Петрарки, Пушкіна, Міцкєвича листи У вічність — ковану в залізні ритми мрію! (М. Рильський); Нам випало, сину, досіяти і долюбити Отецькеє поле (Б. Олійник). Кличний відмі­нок у конструкціях типу Державо, ти була як мстивий привид Або й примара неживих століть (Є. Маланюк); Бідна волошко, чому ти у житі, А не на клумбі волієш рости? (М. Рильський); Я вас люблю великою любов 'ю, моя старенька мамо, тату мій (Д. Павличко) синтаксично пов'язаний із займенниковими іменника­ми другої особи й дублює їхню семантико-синтаксичну функцію. Цей відмінок може функціонувати в однослівних реченнях на зразок Оксано! Тату!, які пе­редають значення другої особи, адресата мовлення і є семантико-функціональ- ними еквівалентами речень із присудком у формі наказового способу.

Поширеним є використання власне-іменників у функції третьої особи, об'єк­та повідомлення. Об'єкт повідомлення не є ні мовцем, ні адресатом мовлення, тобто не бере безпосередньої участі в комунікативних актах. Спеціалізованою формою вираження комунікативної функції об'єкта повідомлення (третьої осо­би) виступає називний відмінок власне-іменників і передусім співвідносні з влас­не-іменниками особові займенникові іменники, пор.: Мати боялася і ненавиділа старців, але подавала їм завжди щедро. Вона була гонориста, і їй дуже хотілось, аби хоч сліпі вважали ії за багату (О. Довженко); Місяць над садками червонів щербато. Про всі початки і про всі фінали нагадував він (О. Гончар).

Морфологічні і словотвірні категорії іменника

Морфологічні і словотвірні категорії іменника розрізняються градацією абстрактності. Порів­няно з морфологічними іменниковими категорі­ями відмінка, числа, роду, істот/неістот, особи словотвірні іменникові категорії мають конкрет­ніший характер. Більша конкретність словотвірних категорій виявляється, зокрема, в їхній кількості. Друга типова відмінність обох різновидів категорій стосується своєрідності грамем. Грамемам морфологічних категорій звичайно при­таманна семантико-граматична спрямованість, тоді як грамеми словотвірних 4*

категорій є формально-граматичними величинами, тобто словотвірними типа­ми з відповідним афіксальним структуруванням, які в семантичному плані об'єд­нані спільною словотвірною функцією категорії.

Як морфологічні, так і словотвірні категорії тісно пов'язані з синтаксисом, але з нетотожним їхнім синтаксичним спрямуванням. Грамеми морфологічних категорій, передусім грамеми визначальної для іменника морфолого-синтаксич- ної категорії відмінка, беруть безпосередню участь у побудові всього розмаїття реченнєвих конструкцій. Грамеми ж словотвірних категорій, або словотвірні типи, і їхнє формування часто підтримувані відповідною реченнєвою позицією словотвірної бази. У зв'язку з цим у похідних іменникових словах вирізняються словотвірні семантичні категорії, які мають свої кореляти у семантико-синтак- сичній структурі речення.

Морфологічні іменникові категорії відрізняються від словотвірних іменни­кових домінантними засобами вираження. У морфологічних категоріях домі­нують флексії, а у словотвірних — суфіксальні форманти.

У попередніх параграфах описано функціонально-семантичні і формальні особливості всіх морфологічних іменникових категорій: відмінка, числа, роду, істот/неістот, особи. На цьому тлі розглянемо основні словотвірні іменникові категорії — суб'єкта, знаряддя, локатива, граматичної предметності, збільше­ності, зменшеності, збірності, одиничності.

Словотвірну іменникову категорію суб'єкта можна розчленувати на підка- тегорії суб'єкта дії, суб'єкта процесу, суб'єкта стану тощо. Найпродуктивні­шими суфіксами у творенні назв суб'єктів є -ач і -ник: дописувач, доповідач, заго- товлювач, користувач, перекладач, поширювач, розповсюджувач, розрізувач, сівач, сіяч, складач, розвантажувач, ткач, шукач, вантажник, кріпильник, мандрівник, розмітник, розпорядник, призвідник, чистильник. До них приляга­ють дещо периферійніші утворення з суфіксами -тель, -ець, -ак, -ар, -ій: вихова­тель, учитель, гнобитель, мучитель, борець, видавець, жнець, звитяо/сець, пере­можець, призвідець, співець, стрілець, вояк, жебрак, співак, голяр, косар, лікар, маляр, водій, возій, крадій.

Словотвірна іменникова категорія знаряддя дії відбиває взаємодію зі слово­твірним значенням суб'єкта дії, взаємопроникнення назв суб'єкта дії і назв зна­ряддя дії. Таке взаємопроникнення відображається і в суфіксальному слово­творі, зокрема в поширенні суфіксації назв суб'єкта дії на назви знаряддя дії. Так, наприклад, продуктивний для назв суб'єкта дії суфікс -ач широко викори­стовуваний для утворення назв, що вказують на знаряддя дії: вимикач, вимірю­вач, затискач, опріснювач, перемикач, перерозподілювач, охолоджувач, розпилю­вач, утеплювач. Продуктивний також суфікс -ник для утворення назв знаряддя типу запобіжник, лічильник, просапник, рубильник. Проте для категорії знаряд­дя дії продуктивніший спосіб творення, який поєднує суфіксацію з основоскла- данням: теплопокажчик, водонагрівач, водопіднімач, водопостачальник, водороз­подільник, водоприймач, водорозпилювач, паророзподільник, пароочисник, пароохо­лодник. Малопродуктивні для назв знарядь суфікси -ак, -ець, -ун та ін.: держак, черпак, різець, двигун, колун.

Словотвірна іменникова категорія локатива (місця) формована в локатив- ній семантико-синтаксичній позиції речення. Назви локатива найчастіше офор­млює суфікс -н(я): читальня, їдальня, шпаківня, конюшня, роздягальня, спальня, приймальня, вмивальня. Продуктивність суфікса -н(я) для словотвірної катего­рії локатива підтверджувана також наявністю багатьох іменникових утворень з основоскладанням, де суфікс -н(я) співвідноситься з локативною синтаксе- мою, початкова частина складного слова — з об'єктною синтаксемою, цент­ральна частина — з предикатною синтаксемою, напр.: круподерня, квасоварня, маслоробня, медоварня, солеварня, шовкопрядильня. Дериваційні такти від ре­чення аж до завершальної стадії складного слова виглядають так: Прядуть бавовну на фабриці —» фабрика, де прядуть бавовну —» бавовнопрядильна фабри­ка —> бавовнопрядильня. У таких похідних іменниках наявні майже всі компо­ненти вихідного речення.

У локативній функції менш продуктивний порівняно з -н(я) суфікс -ищ(е): пасовище, стрільбище, картоплище, вівсище, житнище, пшеничище. Іноді похід­ні іменники допускають паралельні утворення на позначення місця, пор.: жит­нище і оіситнисько, картоплище і картоплисько. Локативні іменники з суфіксом -ищ(е) мають і повнішу репрезентацію компонентів вихідного речення. Зокрема, до їхнього складу можуть увіходити суфікс -ищ{е) у функції локатива, початкова коренева частина, яка корелює з іменниковим компонентом на позначення об'єк­та дії, і центральна (передсуфіксальна) частина, що корелює з дієслівним предика­том, напр.: водосховище, гноєсховище, насіннєсховище, плодосховище, сіносховище, нафтосховище, зерносховище. У похідних складних іменниках зі значенням місця одну з основних ролей відіграє об'єктна синтаксема вихідного речення.

Локативна позиція речення дає імпульс для творення іменників із семанти­кою місця ще одним способом. Низка іменників утворюється за допомогою суфікса -у- та його звукових варіантів: верхів'я, низов'я, пониззя, побережжя, прибережжя, міжряддя, роздоріжжя, підніжжя, підземелля. Тут функціонує єдиний суфікс -у-, проте в неоднакових звукових оточеннях він набуває різного звукового вираження. У словах на зразок верхів 'я, міжгір 'я цей суфікс представ­лено в "чистому" вигляді, тоді як у словах підземелля, міжряддя, пониззя, прибе­режжя і под. він під впливом суміжних звуків зазнає асиміляційних змін, пере­творюючись — залежно від сусіднього приголосного звука — на лд \ зж Отже, єдиний звукотип -у- модифікується в конкретному звуковому оточенні на звукові варіанти. У похідних локативних іменниках, утворених за допомо­гою суфікса -у-, коренева частина також вказує на просторову семантику. Це реалізується або шляхом використання вихідних словосполучень із приймен­ником у його первинній просторовій функції, або — вихідних прикметників із просторовою семантикою. Прийменники-префікси породжують низку слів, що розрізняються просторовим прийменником вихідного словосполучення: загі­р'я, міжгір'я, нагір'я, передгір'я, підгір'я. Дериваційною базою цих лексем ви­ступають словосполучення, опорним компонентом яких є іменник місце, а за­лежним — прийменниково-відмінкова просторова сполука, напр.: місце за го­рами —» загір 'я, місце між; горами —» міжгір 'я, місце перед горами —» передгір 'я. Прикметникова коренева частина з просторовим значенням використовуєть­ся в похідних іменниках верхів'я, низов'я та ін.

Словотвірна іменникова категорія граматичної предметності ґрунтується на трансформації номіналізації. Такі трансформації називають синтаксичною деривацією, яка не змінює лексичної вартості вихідних предикатних слів із семантикою дії, процесу, стану тощо, на противагу деривації лексичній, що полягає в семантичній відмінності похідної одиниці. Лексична тотожність ви­хідного предикатного слова і похідного іменника завуальовує синтаксичну своє­рідність останнього. Річ у тому, що в основу явища номіналізації покладено синтаксичні потреби. Якщо предикатне слово за актуального членування ре­чення переміщується з позиції реми в позицію теми, то відбувається конден­сація висловлення і водночас утворення відпредикатного (здебільшого віддіє­слівного і відприкметникового) іменника. Те, що було метою повідомлення в попередньому висловленні, закономірно стає даним, відомим у наступному.

Компонент-тема закріплюється у формально-синтаксичній позиції підмета. Перетворення, пов'язані з переміщенням присудкового компонента в позицію підмета, ведуть до перетворення цього компонента на відпредикатний імен­ник, у якого нівелюються вихідні дієслівні, прикметникові та інші категорії і набуваються іменникові граматичні категорії. Найпродуктивнішим суфіксом, що оформлює іменникові назви дії і процесу, є суфікс -у- та його витворені під впливом асиміляційних процесів звукові варіанти: довір'я, перемир'я, вишиван­ня, виховання, плавання, чекання, кохання, досягнення, прагнення, бажання. Су­фікс -у- у слабкій позиції, після деяких приголосних, модифікується у звукові варіанти (найчастіше у варіанти -я'-, -/я'-).

Утворення іменникових назв якісного стану виявляє велику подібність до назв дії. Обов'язковою передумовою перетворення компонента із семантикою якісного стану на іменник є його попереднє предикативне вживання: Хлопчик був сміливий —> Сміливість хлопчика викликала захоплення. Найпродуктивнішим суфіксом у функції іменникових назв якості виступає суфікс -ість: бадьорість, байдужість, веселість, гордість, давність, радість, свіжість, щирість. Грама­тично споріднений зі суфіксом -ість суфікс -ощ(і): веселощі, гордощі, радощі, ревнощі, труднощі. Незначне вкраплення мають інші суфікси назв якості, зо­крема -изн(а)_у -от(а), -інь, напр.: білизна, жовтизна, сивизна; частота, добро­та, самота; височінь, глибочінь, голубінь, темінь, широчінь. В іменникових на­звах якості функціонує також суфікс -ств(о) і його фонетична видозміна -цтв(о): геройство, варварство, нахабство, молодецтво.

Словотвірну іменникову категорію збільшеності здебільшого оформлюють суфікси -иськ(о) і -ищ(е): ножисько і ножище, ручисько і ручище, басисько і ба­сище, голосисько і голосище, бабисько і бабище, хвостисько і хвостище. Менш поширений у цій же ролі суфікс -ур(а): носюра, басюра. Перехідну між збільше­ністю і згрубілістю семантику виражають суфікси -уг(а) і -ук(а): дідуга, злодюга, катюга; злюка, багнюка. Дериваційною базою іменників збільшеності слугує іменниково-прикметникова сполука, пор.: великий чобіт —» чоботище, великий рот —> ротисько.

Суфіксів, спеціалізованих на вираженні словотвірної іменникової категорії зменшеності, набагато більше, ніж тих, які передають протилежне значення збільшеності. Найпродуктивнішими в цій функції виступають суфікси -ок, -к(а),-к(о): дубок, лісок, ставок, візок, сніжок, жучок; зозулька, рибка, мушка, хатка, хмарка, ніжка, ручка, голівка, ягідка; телятко, лошатко, курчатко, яб­лучко, вушко. Не менш продуктивний і суфікс -ик: вогник, дощик, коник, котик, песик, орлик, возик, столик, ножик. До парадигми суфіксів зменшеності вхо­дять менш продуктивні суфікси -иц(я), -ець, -ц(е), -ен(я): водиця, травиця; то- пірець, папірець, хлібець, вітрець; віконце, відерце, озерце, деревце, кубельце, слів­це; рученя, бровеня, оченя. Складні суфікси -очок, -ечок, -ичок, -очк(а), -ечк(а), -ичк(а) і под. позначають більший ступінь зменшеності і, крім того, надають похідним іменникам емоційно-пестливого забарвлення: синочок, бересточок, дубочок, гайочок, лісочок, ставочок; бережечок, пиріж:ечок; дощичок; кізочка, зірочка, тарілочка; донечка, ручечка, річечка; вербичка, травичка. Дериваційну базу похідних іменників на позначення зменшеності становлять іменниково- прикметникові словосполучення з предикатом малий у його різних градаціях семантики зменшеності, пор.: Стіл малий —> малий стіл —> столик і Столик ма­ленький —> маленький столик —> столичок.

Словотвірній іменниковій категорії збірності звичайно властива асиметрич­ність семантичного (множина) і формально-граматичного (однина) змісту. Де­риваційною базою збірних іменників виступають двокомпонентні іменнико­

во-квантитативні сполуки з квантитативними предикатами, напр.: Студентів багато —» багато студентів —» студентство. Суфікс -ств(о) є продуктивним формантом іменникових утворень збірності, що стосуються осіб: робітництво, селянство, учительство, професорство, юнацтво, козацтво, жіноцтво, дівоцт­во, парубоцтво. Продуктивним суфіксом збірності виступає також суфікс -н(я). На відміну від суфікса -ств(о), який поєднується з назвами осіб, суфікс переважно стосується інших істот, пор.: солдатня і комашня, комарня, му­рашня, собачня. Цьому суфіксові притаманне яскраво виражене експресивне за­барвлення. Інші суфікси збірності характеризуються специфічним розподілом за певними групами лексики: -инн(я) — з назвами бадилля рослин: картоплин­ня, маковиння; -няк — з назвами гаїв і садів за породою дерев і кущів: березняк, дубняк, сосняк, вишняк; -ник — з назвами рослин: малинник, суничник; -в (а) — з поодинокими назвами: мишва, мушва.

Словотвірна іменникова категорія одиничності відбиває симетричність обох різновидів змісту, оскільки семантична однина пов'язаних із цією категорією іменників відповідає їхній формально-граматичній однині. Два різновиди од­нини передавані різними структурними частинами слова: семантичну однину позначає суфікс одиничності у функції одиничності, а формально-граматичну однину — флексія. У семантичній структурі сучасної української літературної мови іменники зі значенням одиничності протиставлені іменникам збірним. Спеціалізованим на вираженні семантики одиничності суфіксом є суфікс -ин(а): травина, зернина, пшеничина, хлібина, паркетина, горошина, піщина.

Морфологічним і словотвірним іменниковим категоріям притаманний різ­ний діапазон охоплення лексики — ширший (морфологічні категорії) і вужчий (словотвірні категорії). Зокрема, морфолого-синтаксична іменникова катего­рія відмінка поширюється морфологічно або синтаксично на всю іменникову лексику.

ТИПИ Відмінювання іменників — це їхня словозміна, відмінювання ^ широкому розумінні відмінювання стосуєть­ся повної парадигми словозміни іменників, що 1МЄННИКІВ. _{охоплює} зміну того самого слова за відмінками ІМЄННИКОВИИ ТИП і числами. У такому разі вона складається з двох ВІДМІНЮВаННЯ. часткових парадигм (підпарадигм), якими є від- ІІОДІЛ на ВІДМІНИ макова ¹ числова парадигми. В українській мові повна відмінково-числова парадигма іменника ясен має словоформи в однині — ясен — ясена — ясенові (ясену) — ясен (ясе­на) —ясеном — (на) ясенові (ясені) —ясене — і в множині —ясени — ясенів — ясенам — ясени — ясенами — (на) ясенах — ясени. Таке розуміння терміна від­мінювання іменників відбиває об'єктивні ознаки їхньої словозміни, де флексії виражають значення відмінків разом зі значенням числа. Головним компонен­том повної парадигми іменникової словозміни виступає відмінкова парадиг­ма, оскільки в українській мові вона семантично і формально найбільш дифе­ренційована. Правила відмінювання становлять найнеобхідніший елемент морфологічного опису української мови. У вузькому розумінні відмінюван­ня означає зміну іменника тільки за відмінками. Наприклад, парадигма від­мінювання слова річка в однині охоплює форми: річка — річки — річці — річ­ку —річкою — (на) річці — річко, а парадигма цього ж слова у множині набу­ває такого вигляду: річки — річок — річкам — річки — річками — (на) річках — річки. Отже, часткові парадигми іменникових слів роз'єднують цілісне лексич­но слово на два різновиди, що означають різне граматичне число. Відповідно

до цього розуміння відмінювання іменники відмінюються за відмінками, але змінюються за числами.

У сучасній українській мові протиставляються два типи відмінювання — імен­никовий і прикметниковий, які репрезентують її іменну граматичну підсистему, а отже, є основними. З морфолого-синтаксичного боку базовим виступає іменни­кове відмінювання, в якому виявляються морфологічні категорії, що характеризу­ються синтаксичною незалежністю, на відміну від зумовлених іменником катего­рій прикметника, займенникового прикметника тощо. За сукупністю часткових парадигм словозміни іменникове відмінювання є відмінково-числовим. Повна па­радигма прикметникової словозміни має більшу кількість часткових парадигм, являючи собою відмінково-числово-родову парадигму як найрозгалуженіший рі­зновид іменних парадигм. Іменникове відмінювання Грунтується на категорії від­мінка. У сучасній українській мові виділяють сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний.

Характерну рису іменникового відмінювання в українській мові становить омонімія флексій, з якою може конкурувати тільки відмінювання деяких кіль­кісних числівників. Наприклад, флексія -і може вказувати на давальний відмі­нок однини (<сосн-і), місцевий відмінок однини ((у) ліс-і), називний відмінок множини (учител-і). У кожній іменниковій парадигмі наявні омонімічні флек­сії. Семиграмемна відмінкова парадигма може мати від шести до трьох відмін­ків з формально диференційованими флексіями. Максимально виявлена омо­німія в іменниках нульової відміни (так звані невідмінювані іменники), що в усіх відмінкових формах мають нульові закінчення. Протилежним явищем до омонімії виступає формальна (не функціональна) диференціація закінчень, які виражають тотожне значення, наприклад, значення родового відмінка однини іменників передають флексії-і/ (лип-и), -а (ясен-а), -у (жасмин-у).

За відмінювання іменників основа здебільшого залишається незмінною, про­те в ряді слів змінюється. Ідеться про частковий суплетивізм, коли спільноко- реневі словоформи утворюються за допомогою основотворчих суфіксів або нерегулярного чергування голосних (мат-и — мат-ер-і, курч-а — курч-ат-и, тел-я — тел-ят-и, ілі-я — ім-ен-і, переддень — передодн-я). Кінцеві афіксальні елементи іменникових основ можуть приєднуватися до спільної основи пара­дигматичного ряду, надлишково виражаючи або значення однини (громадян­ин — громадян-и, селян-ин — селян-и, татар-ин — татар-и), або значення мно­жини (неб-о — неб-ес-а). Іноді у відмінюванні форми однини і множини стано­влять дві основи, які відрізняються кінцевим приголосним (друг — друз-ї).

Іменникове відмінювання поділяють на типи залежно від особливостей утво­рення відмінкових форм. Потрібно розрізняти передусім власне-іменниковий і прикметниковий типи відмінювання іменників. До власне-іменникового типу в сучасній українській мові належать чотири підтипи відмінювання, які назива­ють відмінами. З них найпродуктивніші перша і друга відміни.

Відміна власне-іменникового типу відмінювання — підклас іменників, об'єд­наний спільними особливостями відмінювання, підтип відмінювання, за яким відбувається словозміна слів цього підкласу.

У сучасній українській мові виокремлюють чотири основні відміни іменни­ка, що розрізняються системами відмінкових закінчень, а також наголошуван­ням і в окремих випадках характером основ. Підтипи іменникового відміню­вання виразно протиставляються тільки у відмінкових формах однини, тоді як у множині відмінності між ними нівелюються (особливо це стосується даваль­ного, орудного і місцевого відмінків). Відміни іменників значною мірою пов'я­зані з морфологічною категорією роду.

До першої відміни в українській мові належать іменники жіночого і чоловічо­го роду, які в називному відмінку однини мають закінчення -а (орфографічно -а і -я): осика, річка, хата, мрія, тополя, Микола. За цим зразком відмінюються іменники з суфіксом -ищ- та закінченням -е, якщо вони вказують на жіночий рід: бабище, бородище, відьмище, гадючище, головище.

Зразки відмінювання іменників		\ першої відміни
		Однина
Н.	дружин-а	топол-я	душ-а
Р.	дружин-и	топол-і	душ-і
д.	дружин-і	топол-і	душ-і
3.	дружин-у	топол-ю	душ-у
о.	дружин-ою	топол-ею	душ-ею
м.	(у) дружин-і	(на) топол-і	(на) душ-і
Кл.	дружин-о	топол-е	душ-е
		Множина
н.	дружин-и	топол-і	душ-і
р.	дружин-0	тополь-0	душ-0
д.	дружин-ам	топол-ям	душ-ам
3.	дружин-0	топол-і	душ-і
о.	дружин-ами	топол-ями	душ-ами
м.	(у) дружин-ах	(на) топол-ях	(на) душ-ах
Кл.	дружин-и	топол-і	душ-і

Друга відміна об'єднує іменники чоловічого роду з нульовою флексією в на­зивному відмінку однини та основою на твердий або м'який приголосний: дуб, очерет, струмок, обруч, квітень, край; іменники середнього і чоловічого роду із закінченнями -о, -е: село, море, плече, батько, Дніпро, вовчище; іменники серед­нього роду із закінченням -а (орфографічно -я): знання, колосся, піддашшя.

Зразки відмінювання іменників другої відміни

Однина

Н.	козак-0	край- 0	меч-0	вікн-о	знанн-я
Р.	козак-а	кра-ю	меч-а	вікн-а	знанн-я
д.	козак-ові	кра-сві	меч-еві	вікн-у	знанн-ю
	і козак-у	і кра-ю	і меч-у
3.	козак-а	край-0	меч-0 і меч-а	вікн-о	знанн-я
о.	козак-ом	кра-єм	меч-ем	вікн-ом	знанн-ям
м.	(на) козак-ові	(у) кра-ю	(на) меч-і	(на) вікн-і	(на) знанн-і
Кл.	і (на) козак-у	і (у) кра-ї	і (на) меч-еві
	козач-е	кра-ю	меч-у	вікн-о	знанн-я
			Множина
н.	козак-и	кра-ї	меч-і	вікн-а	знанн-я
р.	козак-ів	кра-їв	меч-ів	вікон-0	знань-0
д.	козак-ам	кра-ям	меч-ам	вікн-ам	знанн-ям
3.	козак-ів	кра-ї	меч-і	вікн-а	знанн-я
о.	козак-ами	кра-ями	меч-ами	вікн-ами	знанн-ями
м.	(на) козак-ах	(у) кра-ях	(на) меч-ах	(на) вікн-ах (на) знанн-ях
Кл.	козак-и	кра-ї	меч-і	вікн-а	знанн-я

До третьої відміни входять іменники жіночого роду на твердий або м'який приголосний: кров, любов, ніч, піч, річ, злість, радість, юність. За системою

відмінкових закінчень до третьої відміни належить іменник мати, у якому за відмінювання з'являється суфікс -ер- (-ір-).

Зразки відмінювання іменників третьої відміни

Однина

н.	відповідь-0	радість-0	ніч-0	мат-и
р.	відповід-і	радост-і	ноч-і	матер-і
д.	відповід-і	радост-і	ноч-і	матер-і
3.	відповідь-0	радість-0	ніч-0	матір
о.	відповідд-ю	радіст-ю	нічч-ю	матір '-ю
м.	(у) відповід-і	(у) радост-і	(у) ноч-і	(у) матер-і
Кл.	відповід-е	радост-е	ноч-е	мат-и
		Множ	и н а
н.	відповід-і	радост-і	ноч-і	матер-і
р.	відповід-ей	радост-ей	ноч-ей	матер-ів
д.	відповід-ям	радост-ям	ноч-ам	матер-ям
3.	відповід-і	радост-і	ноч-і	матер-ів
о.	відповід-ями	радост-ями	ноч-ами	матер-ями
м.	(у) відповід-ях	(у) радост-ях	(у) ноч-ах	(у) матер-ях
Кл.	відповід-і	радост-і	ноч-і	матер-і

Потрібно зазначити, що відповідно до вимог чинного українського право­пису родовий, давальний і місцевий відмінки однини в іменниках третьої від­міни мають омонімічні форми із флексією -і. Проте в усному мовленні, в окре­мих періодичних виданнях і в деяких творах художньої літератури використо­вують давніше і природне для української мови закінчення -и форми родового відмінка однини у випадках вісти, незалежности, радости, смерти, чести; крови, любови, осени, соли, Руси і под. Таке написання цих слів пропонує й проект нової редакції українського правопису [Український правопис 1999: 120]. На­писання флексії -і в наведених словах та інші орфограми було запроваджено за тоталітарної доби для зближення українського правопису з російським.

Четверту відміну формують іменники середнього роду із закінченням -а (ор­фографічно -а і -я) у називному відмінку однини, за відмінювання яких до ос­нови додають суфікс -от- (орфографічно -ат- і -ятя-) або -єн-: дівча, курча, лоша, орля, теля, ягня, вим'я, ім'я, плем'я.

Зразки відмінювання іменників четвертої відміни

Однина

Н.	індич-а	гусен-я	ім'-я
Р.	індич-ат-и	гусен-ят-и	ім-ен-і і ім'-я
д.	індич-ат-і	гусен-ят-і	ім-ен-і
3.	індич-а	гусен-я	ім'-я
о.	індич-ам	гусен-ям	ім'-ям і ім-ен-ем
м.	(на) індич-ат-і	(на) гусен-ят-і	(в) ім-ен-і
Кл.	індич-а	гусен-я	ім '-я
		Множина
н.	індич-ат-а	гусен-ят-а	ім-ен-а
р.	індич-ат-0	гусен-ят-0	ім-ен-0
д.	індич-ат-ам	гусен-ят-ам	ім-ен-ам
3.	індич-ат-0	гусен-ят-0	ім-ен-а
	і індич-ат-а	і гусен-ят-а
о.	індич-ат-ами	гусен-ят-ами	ім-ен-ами
м.	(на) індич-ат-ах	(на) гусен-ят-ах	(в) ім-ен-ах
Кл.	індич-ат-а	гусен-ят-а	ім-ен-а

Залежно від якості кінцевого приголосного основи іменники першої і дру­гої відмін поділяються на три групи: тверду, м'яку і мішану. Тверду групу пер­шої відміни утворюють іменники, в яких у називному відмінку однини перед закінченням -а стоїть твердий приголосний (за винятком шиплячих приголос­них): книжка, липа, сестра. До м'якої групи належать іменники з м'яким при­голосним у цій позиції: земля, пісня, сукня. В іменниках мішаної групи основа закінчується на шиплячий приголосний: діжа, круча, січа, площа. До твердої групи другої відміни належать іменники чоловічого і середнього роду з твер­дим кінцевим приголосним основи (крім шиплячих приголосних): велет, клен, письменник, вікно, колесо, чоло. М'яка група цієї відміни формована іменника­ми з основою на м'який дриголосний: окунь, рій, поле, завдання. До мішаної групи належать передусім іменники чоловічого роду з кінцевим шиплячим при­голосним основи: дощ, меч, ніж, читач, шукач.

Окреме місце, поза системою основних чоти­рьох іменникових відмін, посідають іменники прикметникового походження, які зберігають ті самі флексії, що й у прикметників. їхні парадиг­ми збігаються з парадигмами однини вихідних прикметників (з диференціацією за граматичним родом): знайомий і знайома, наречений і наречена, черговий і чергова. У зв'язку з переходом прикметників у іменники вихідні морфологічні прикметникові категорії відмінка, числа й роду, синтаксично несамостійні й зумовлені опорними іменниками, перетворюють­ся на синтаксично незалежні, самостійні морфологічні іменникові категорії.

Зразки відмінювання іменників прикметникового типу:

Прикметниковий

ТИП

відмінювання іменників

Однина

н.	наречен-ий	наречен-а	Васильківськ-ий Рівн-е
р.	наречен-ого	наречен-ої	Васильківськ-ого Рівн-ого
д.	наречен-ому	наречен-ій	Васильківськ-ому Рівн-ому
3.	наречен-ого	наречен-у	Васильківськ-ого Рівн-е
О.	наречен-им	наречен-ою	Васильківськ-им Рівн-им
м.	(у) наречен-ому	(у) наречен-ій	(у) Васильківськ-ому (у) Рівн-ому
	і (у) наречен-ім
Кл.	наречен-ий	наречен-а	Васильківськ-ий Рівн-е
		М н о	жина
	Н.	наречен-і	Васильківськ-і
	Р.	наречен-их	Васильківськ-их
	д.	наречен-им	Васильківськ-им
	3.	наречен-их	Васильківськ-их
	о.	наречен-ими	Васильківськ-ими
	м.	(у) наречен-их	(у) Васильківськ-их
	Кл.	наречен-і	Васильківськ-і

Іменники прикметникового у формально-морфологічному плані типу, що вказують на загальні або власні назви людей різної статі, вживаються відповідно у відмінкових формах чоловічого і жіночого роду. Географічні назви, які по­ходять від прикметників чоловічого, жіночого й середнього роду, відмінюються за зразком вихідних для них прикметників.

Різновідмінювані іменники — іменники, які по- РІЗНОВІДШНКШНІ єднують в одній парадигмі різні типи або підти- ІменШіКИ ^{пи в}ІД^мі^{нювання}- Зокрема, чоловічі прізвища прикметникової структури на -іві-їв та -ин, спів­відносні в називному відмінку однини з присвійними прикметниками чолові­чого роду з нульовим закінченням, в однині відмінюються за зразком іменни­ків другої відміни твердої групи, за винятком орудного відмінка, який зберігає прикметникове закінчення -им: Волошин, Волошина, Волошинові (Волошину), Волошина, Волошиним, (у, на, по, при) Волошині (Волошинові, Волошину), Воло­шине. У множині з другою відміною цих іменників пов'язані лише форми нази­вного і кличного відмінків, тоді як інші відмінки мають флексії прикметнико­вого типу: Волошини, Волошиних, Волошиним, Волошиних, Волошиными, (у, на, по, при) Волошиних, Волошини.

До різновідмінюваних належать також іменники, неоднотипність відміню­вання яких зумовлена взаємодією або хитанням у граматичному роді іменни­ків, пор. форми іменників жіночого роду на -ище (ібабище, відьмище, гадючище), де в називному, знахідному і кличному відмінках однини вживається закінчен­ня -е, типове для іменників другої відміни середнього роду, а в інших відмінках закінчення збігаються з парадигмою першої відміни: бабище, бабищі, бабищі, бабище, бабищею, (у, на, по, при) бабищі, бабище.

Три групи різновідмінюваних іменників мають таку систему словозміни:

Однина

Михайлишин-Ж Михайлишин-а Михайлишин-ові і Михайлишин-у Михайлишин-а Михайлишин-им (у, на, по, при) Михайлишин-і і Михайлишин-у, Михайлишин-ові Михайлишин-е Множина

відьмищ-е відьмищ-і відьмищ-і

відьмищ-е відьмищ-ею (у, на, по, при) відьмищ-і

Н. Р.

Д.

з. о. м.

Прокопів-Ж Прокопов-а Прокопов-у

Прокопов-а Прокопов-им (у, на, по, при) Прокопов-і і Прокопов-у

Прокопов-е

відьмищ-е

Кл.

н. р. д.

3.

о. м.

відьмищ-а

відьмищ-0

відьмищ-ам

відьмищ-0

відьмищ-ами

(у, на, по, при)

відьмищ-ах

відьмищ-а

Прокопов-и

Прокопов-их

Прокопов-им

Прокопов-их

Прокопов-ими

(у, на, по, при)

Прокопов-их

Прокопов-и

Динамічні процеси в іменниковому відмінюванні

Найпомітнішими динамічними процесами в іменниковому відмінюванні потрібно вважати конкуренцію родового і давального відмінків іменника, внаслідок чого відбувається перероз­поділ відмінкових флексій, і втягування до не- омонімічних словозмінних парадигм так званих невідмінюваних іменників іншомовного походження. Найактивніше відбуває­ться перше явище — флексійна конкуренція родового і давального відмінків.

Михайлишип-и Михайлишин-их Михайлишин-им Михайлишин-их Михайлишин-ими (у, на, по, при) Михайлишин-их Кл. Прокопов-и Михайлишин-и

Конкуренція флексій родового і давального відмінків звичайно стосується іменників чоловічого роду однини другої відміни передусім на позначення неіс­тот. Флексія -у родового відмінка поширюється на нові групи іменників, а давальний відмінок помітно втрачає флексію -у в іменниках-назвах істот і неіс­тот чоловічого роду однини і послуговується дедалі більше флексіями -ові й -вві. За нашого часу навіть важко сприйняти твердження української академічної гра­матики, яка побачила світ якихось три десятиріччя тому, про те, що назви де­яких танців і ігор звичайно можуть мати паралельні форми родового відмінка однини чоловічого роду із закінченнями -а і -у: вальса і вальсу, фокстрота і фок­строту, футбола і футболу, теніса і тенісу [Сучасна українська літературна мова 1969: 97—98]. Тепер у цих випадках орфографічні словники української мови закономірно і послідовно фіксують тільки закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: вальсу, фокстроту, футболу, тенісу та ін.

Родовий відмінок іменників чоловічого роду однини із флексією -у охоплює не тільки типові для нього абстрактні назви, а й назви деяких міст, що за чинним українським правописом мають уживатися із закінченням -а. В сучасному усному та й у писемному мовленні написання останніх із флексією -у не сприймаємо як ненормативні. Такі написання не спотворюють типового образу української мови. Пор. вживання флексії -у родового відмінка однини чоловічого роду з назвами міст у творах видатного українського філолога Ю. Шевельова: Це була подорож до Берліну, вона припала на зиму 1943—1944 року; Він /Макс Фасмер] тоді вже повернувся до Берліну (Західного), завідував катедрою славістики в західноберлін- ському університеті і своє свідчення видав як офіційний документ; Студії українсь­кої мови в Мюнхенському університеті почалися тільки від кінця війни, 1945 року, коли до Мюнхену прибула з Берліну Ганна Наконечна (про неї я говоритиму далі); Я приїздив туди раз на два тижні, забирав харчі й віз їх до Мюнхену; Коли, вже з Америки, я приїздив до Мюнхену, часом я уникав зустрічі з Юрієм Гавриловичем, бо не були ці візити ані цікаві, ані безболісні; Коли він приїздив до Нью-Йорку, він обо­в'язково відвідував мене; Я переслав її /статтю/ до Гаарлему в Голляндії, і 1950р. вона там з'явилася в журналі загальномовознавчого профілю "Lingua"; Я виїздив з Фюссену з твердим переконанням, що науки й наукової праці в еміграції нема, що від усіх цих фікцій треба стояти якнайдалі; Запрошував до Сарселю Кубійович такоэ/с Олексу Горбача й мене; Ми приїхали до Люнду 12 січня; Він прочув про мій приїзд до Люнду й запросив мене до себе на день чи два до Стокгольму; Борщак розкопав мене в Швеції, дуже скоро після мого прибуття до Люнду; Ми умовилися зустрітися на станції в Вероні — він з Німеччини, я з Мілану, де є аеропорт; Бачив я менше й вужче, ніж можна було б, бо подорожі потребують своєї практики, свого досвіду, накопичуваних тільки з роками, а це були мої перші спроби, не рахувати ж давніх, передвоєнних подорожей до Ленінграду або тепер, зі Швеції, до Копенгагену; Проте, може, загальне, ще не розчленоване враження важить більше, ніж аналітичне роз­кладання по шухлядках пам 'яті, а такого бачення я мав і з Парижу, і з Італії повно; Мої перший і другий приїзди до Парижу зустрілися з незвичайною його гостинніс­тю; Пароплав Ґріпсгольм" випливав з Ґетеборгу, і двоє Шевельових — так, уже не Ткачуків і не Шерехів, уперше за сім років — почали здійснювати своє бажання — покинути Европу й рушити до Америки.

Давальний відмінок іменників чоловічого роду однини із флексіями -ові, -еві закріпився в назвах істот, передусім в назвах осіб, пор.: Ніщо, мабуть, не могло б так емоційно зріднити майбутнього письменника з трудовим середови­щем, дати юнакові таке глибоке відчуття органічної єдності з рідним народом, як саме ті випроби, роки становлення, коли все помічалося гостро, бралося в душу надовго, коли для мовчкуватого, з колючим характером підлітка безмірно багато

важили і кинутий кимсь погляд, і засторога, і такий дорогий вияв турботи — отой принагідний вузлик передачі з дому від матері, і тепла рука деповського наставни­ка на твоєму ще не зміцнілому плечі... (О. Гончар); Годилось би, може, навіть ска­зати, що він оспівав своїх однолітків, ровесників по трудовому навчанню, однак вислів "оспівав" якось не кладеться до творчої манери цього письменника, адже звертається до читача словом здебільшого стриманим, буденним, у карбованих епізодах його новел іноді є щось од того чорного кутого металу, з яким авторові доводилося мати справу в житті не раз (О. Гончар); А ще він любив слово (це ж так видно з його оповідань!), любив його, як голос рідної землі, як поклик материз­ни, як те, що заповідано тобі від глибини віків, адже кожна мова — це джерело творчої духовності, це той запас генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим (О. Гончар); Гри- горові Тютюннику було властиве винятково серйозне ставлення до своєї праці (О. Гончар); ...лаштують чистого рушника татові на коліна і ставлять до сто­лика татів ослінчик (Григір Тютюнник); Аж тоді Мотря велить наймолодшому синові Колькові бігти на кладовище і звідти виглядати, доки йтимуть тато (Гри­гір Тютюнник); А буває й так, що Мотря чимось не догодить Юхимові (Григір Тютюнник); А вранці ще й прудкі краснопері в'язі навідуються — тож: ловиться Арсенові рибка щоднини (Григір Тютюнник); Видавцеві текст мій сподобався, ду­маю, тому, що він подав усвідомлення того, що німці робили в гоні нових їхніх за­цікавлень (Ю. Шевельов); Це була велика допомога, яку я завдячую Самчукові, Кос- тюкові й Веретенчикові — аборигенам табору (Ю. Шевельов); Редактор журналу Степан Розсоха, якого я не мав приємности зустрічати перед тим, ані будь-коли пізніше, як і належить політрукові, процензурував цикл (Ю. Шевельов); Дарова­ному коневі в зуби не заглядають (прислів'я).

Форма давального відмінка на -ові, -еві поширюється також на інші назви, диференціюючи в такий спосіб омонімічні флексії -у для родового відмінка і -у для давального відмінка (будинок театру — завдячую театру і театрові, праг­немо розвитку господарства — завдячуємо розвитку і розвиткові науки), напр.: Почавши своє життя як дрібний канцелярський службовець, Іван Карпович рі­шуче порвав з чиновницькою роботою і присвятив себе українському народному театрові (М. Рильський); І ґазда, і ґаздиня, і їхня дочка ставилися до нас друж­ньо й вирозуміло, але ближчому контактові на перешкоді стояло багато обста­вин: і соціяльні відмінності — міська інтеліґенція проти селянства, і мовні від­мінності — незвиклим лемківська говірка не зразу була в усьому зрозуміла (Ю. Ше­вельов); Він оточив себе людьми, що могли забезпечити його проект грішми і що були глибоко віддані і проектові, і йому особисто (Ю. Шевельов).

Поширені в українській мові слова іншомовного походження поступово в усному мовленні набувають словозмінних характеристик і входять до відповід­них іменникових відмін, наприклад до другої відміни: метро — метра, метру, метро, метром, (на) метрі, метро; кіно — кіна, кіну, кіно, кіном, (в) кіні, кіно.

Граматична традиція опису морфологічної струк­тури української мови вирізняє з-поміж іменни­ків так звані "невідмінювані" іменники. З цього випливає, що частина іменників позбавлена най­важливішої категорійної морфологічної озна­ки — належності до певної відміни і наявності відмінкової форми.

"Невідмінювані" іменники на тлі словозмінних парадигм

На підставі того, що будь-яка іменникова форма виконує в реченні обов'яз­кову відповідну функцію, потрібно визнати, що й "невідмінювані" іменники не

позбавлені визначальної для них категорійної відмінкової ознаки. У синтакси­чному плані "невідмінюваний" іменник, як і "відмінюваний", стоїть у певній відмінковій позиції, тобто виконує всі притаманні "справжнім" іменникам фор­мально-синтаксичної функції підмета й керованого другорядного члена речення і семантико-синтаксичні функції суб'єкта, об'єкта, адресата, знаряддя, засобу, локатива тощо. Звідси випливає логічний висновок, що "невідмінювані" імен­ники не перебувають поза типовими іменниковими граматичними характерис­тиками. їхня специфіка полягає в тому, що вони, з семантичного боку не ста­новлячи відособленого граматичного явища, входять до своєрідного грама­тичного іменникового підкласу з морфологічного погляду. Морфологічно такі іменники розподіляються на сім відмінкових омонімічних форм — форм нази­вного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного від­мінків — з нульовою флексією. Через те в морфологічній структурі сучасної української літературної мови доцільно виокремити іменникову відміну з ну­льовою флексією, або іменникову нульову відміну.

До іменникової нульової відміни належать такі слова:

а) іменники іншомовного походження, що закінчуються на голосний і нази­вають неживі предмети, абстрактні поняття, осіб чоловічої статі, а також тва­рин: амплуа, боа, бра, па, мас-медіа, алое, аташе, кашне, пенсне, турне, шимпан­зе, шосе, ательє, конферансьє, денді, колібрі, поні, таксі, депо, какао, радіо, кака­ду, кенгуру, урду, шоу, інтерв'ю;

б) іменники іншомовного походження — назви дівчат або одружених жі­нок: леді, мадам, міледі, міс, фрау, фрейлейн;

в) іншомовні чоловічі імена і прізвища, що закінчуються на голосний: Анрі, Генрі, Маріо, Галуа, Беранже, Гарібальді, Гейне, Ґете, Шоу;

г) географічні назви іншомовного походження, які закінчуються на голос­ний: Баку, Бордо, Гельсінкі, Осло, Перу, Тбілісі, Токіо, Чикаго, Чилі;

ґ) імена і прізвища осіб жіночої статі, що закінчуються на приголосний та на -о: Кармен, Гайдай, Узювій, Стеф 'юк, Петриненко, Костенко, Кириченко;

д) абревіатури ініціального типу, зокрема утворені з початкових звуків слів: ООН, ЕОМ, ДА1НАН; утворені з назв початкових букв слів: АПК, А ТС, КНР, ВПК та ін.

Отже, іменники подібного типу не тільки вказують на відмінок у конкретно­му реченні, увіходячи до його формально-синтаксичної і семантико-синтаксич- ної структури, але й морфологічно належать до відміни з нульовою флексією.

РОЛЬ нагОЛОСУ Окрім флексій, засобом диференціації граматич-

V відмінюванні ^{НИХ значень} морфологічних форм виступає та- • . ^кож словесний наголос. Така його функція най-

1МЄНННК1В частіше застосовувана для розмежування відмін­кових форм іменників. Показовим у цьому плані є розрізнення за допомогою наголосу фонемно однакових іменникових словоформ родового відмінка од­нини і називного та знахідного відмінків множини. Диференційна граматична роль наголосу найбільшою мірою припадає на іменники першої і другої від­мін. Він або функціонально заступає омонімічні флексії цих іменників, або су­проводжує флексійне розрізнення словоформ. Розглянемо найтиповіші особ­ливості наголошування іменників першої та другої відмін.

Першу відміну іменників формують переважно іменники жіночого роду. Ці іменники звичайно зберігають у відмінкових формах однини наголос називно­го відмінка: книжка, кнйоіски, кнйжці...; шафа, шафи, шафі...; доля, долі, долю...

Проте деяким непохідним двоскладовим іменникам притаманний рухомий наголос — флексійне наголошення в називному відмінку та інших відмінках однини, а у знахідному і кличному однини наголос відтягнено на корінь, напр.: гора, гори, гори.., але гору, горо; душа, душі..., але душу, душе; земля, землі.., але землю, земле; зима, зими, зимі..., але зиму, зимо. Рухомий наголос в однині ма­ють також трискладові іменники жіночого роду зі звукосполуками -оро-, -оло-, -іере-, -еле-. У називному та інших відмінках однини цих слів наголос падає на закінчення, а у знахідному і кличному — на перший склад кореня: борода, бо- родй, бороді..., але бороду, бородо; голова, голови, голові..., але голову, голово.

Іменники жіночого роду першої відміни виявляють свої особливості у від­мінковій парадигмі множини. Тут бувають парадигми з нерухомим або рухо­мим наголосом порівняно з відмінковою парадигмою однини.

Трискладові іменники зі звукосполуками -оро-, -оло-ере-, -еле- і за нефлек- сійного наголошення в називному відмінку однини виступають з нерухомим наголосом в однині та множині: береза, берези, березі...— берези, беріз, бере­зам...; порода, породи, породі...— породи, порід, породам...

Іменники жіночого роду з суфіксами -к(а), -очк(а), -ечк(а) у відмінкових формах однини мають наголошений корінь, а у відмінкових формах множи­ни — наголошену флексію. Така закономірність характерна для переважної більшості двоскладових іменників із суфіксом -к(а): гілка, гілки, гілці...— гілкй, гілок, гілкам...; грушка, грушки, грушці...— грушки, грушок, грушкам...; квітка, квітки, квітці...—квітки, квіток, квіткам...; книжка, книжки, книжці...— книж­ки, книжок, книжкам...; ямка, ямки, ямці...— ямки, ямок, ямкам... Кореневе і флексійне наголошення відповідно відмінкових форм однини і множини закріп­лено у значній частині трискладових іменників із суфіксами -к(а), -очк(а), -ечк(а): говірка, говірки, говірці...— говіркй, говірок, говіркам...; колодка, колод­ки, колодці...— колодки, колодок, колодкам...; тарілка, тарілки, тарілці...— та­рілки, тарілок, тарілкам...; чйтанка, читанки, чйтанці...— читанкй, читанок, читанкам...; дірочка, дірочки, дірочці...— дірочки, дірочок, дірочкам...; квіточка, квіточки, квіточці...— квіточки, квіточок, квіточкам...; пташечка, пташечки, пташечці...— пташечки, пташечок, пташечкам...; стежечка, стежечки, стеже­чці...— стежечкй, стежечок, стежечкам... Низка чотирискладових іменників із суфіксами -к(а), -очк(а), -ечк(а) розрізняються кореневим наголошенням від­мінкових форм в однині й флексійним наголошенням у множині: галушечка, га­лушечки, галушечці...— галушечки, галушечок, галушечкам...; сторіночка, сторіноч­ки, сторіночці...— сторіночки, сторіночок, сторіночкам...; учителька, учительки, учйтельці...— учительки, учительок, учителькам...

Іменник лапка корелює з різним наголошуванням відмінкових форм мно­жини відповідно до різних лексичних значень слова, пор.: лапка, лапки, лап­ці...— лапки, лапок, лапкам... (ноги у тварин) і лапкй, лапок, лапкам... (правопис­ні значки). Те саме стосується іменника ручка, який у множині має наголошен­ня ручки, ручок, ручкам... (зменшене до рука) і ручки, ручок, ручкам... (письмове приладдя та ін.).

Префіксальні трискладові іменники жіночого роду із суфіксом -к(а) у від­мінкових формах однини та множини мають нерухомий наголос на основі: замітка, замітки, замітці...— замітки, заміток, заміткам...; примітка, приміт­ки, примітці...— примітки, приміток, приміткам...; розписка, розписки, розпйс- ці...— розписки, розписок, розпискам...

Усі одно-, дво-, три-, чотири-, п'ятискладові іменники жіночого роду з суфі­ксами -к(а), -очк(а), -ечк(а), що мають флексійне наголошення у множині, за поєднання з кількісними числівниками два, три, чотири функціонують у назив­ному з таким самим наголосом, як в однині, пор.: качечки— дві качечки, лас­тівки — чотири ластівки, ложечкй — три ложечки.

Деякі трискладові та (рідше) чотирискладові іменники жіночого роду з су­фіксами -ни-, -от- та ін. розрізняються наголошуванням в однині й множині. Вони мають флексійне наголошування в однині, а у множині — на основі: гли­бина, глибини, глибині...— глибйни, глибин, глибинам...; далечина, далечинй, дале­чині...— далечйни, далечйн, далечйнам...; частота, частоти, частоті...— часто­ти, частот, частотам...

Іменникам жіночого роду типу баба, пісня, церква притаманне кореневе на­голошення в однині і флексійне у множині: баба, баби, бабі...— баби, бабів і баб, бабам...; пісня, пісні...— пісні, пісень, пісням...; шабля, шаблі...— шаблі, шабёль, шаблям...

Кілька двоскладових іменників жіночого роду з флексійним наголошенням в однині, за винятком знахідного, мають у називному, родовому, знахідному і кличному відмінках множини наголошений корінь, а в інших відмінкових фор­мах множини наголос припадає на закінчення: нога, ногй, нозі, ногу, ногою, (на) нозі — ноги, ніг, ногам, ноги, ногами, (на) ногах, ноги; рука, руки, руці, руку, ру­кою, (на) руці — руки, рук, рукам, руки, руками, (на) руках, руки; щока, щокй, щоці...— щоки, щік, щокам, щоки, щоками, (на) щоках, щоки.

Двоскладові іменники жіночого роду першої відміни, а також трискладові зі звукосполуками -оро-₉ -оло-, -ере-, -еле- вирізняються наголошеною флексією в називному, родовому, давальному, орудному і місцевому відмінках однини і наголошеним коренем у знахідному та кличному відмінках однини й у всіх від­мінкових формах множини: борода, бороди, бороді, бороду, бородою, (на) боро­ді, бородо— бороди, борід, бородам...; весна, веснй, весні, весну і весну, весною, (на) весні, весно — весни, вёсен, вёснам...; голова, головй, голові, голову, головою, (на) голові, голово — голови, голів, головам...

Поодинокі двоскладові іменники з нерухомим флексійним наголосом в од­нині мають у називному, родовому, знахідному і кличному відмінках множини кореневе наголошування, а в інших відмінкових формах множини флексійне: брова, бровй, брові...— брови, брів, бровам, брови, бровами, (на) бровах, брови; сльоза, сльози, сльозі...— сльози, сліз, сльозам, сльози, слізьми і сльозами, (на) сльо­зах, сльози.

У першій відміні функціонують іменники жіночого роду, які мають нерухо­мий флексійний наголос в однині й нерухомий кореневий у множині: верба, верби, вербі....— вёрби, верб, вёрбам...; війна, війни, війні...— війни, воєн, війнам...; п'ята, п'ятй, п'яті...— п'яти, п'ят, п'ятам...

Іменники другої відміни, до якої входять іменникові слова чоловічого й се­реднього роду, також виявляють особливості наголошення при відмінюванні. Вони утворюють класифікаційні групи за морфологічним родом — чоловічим і середнім.

Непохідні іменники чоловічого роду другої відміни вживаються у відмінко­вих формах однини здебільшого з нерухомим наголосом: дуб, дуба, дубові...; вовк, вовка, вовкові...; час, часу, часу і часові...; палац, палацу, палацові...

Переміщення наголосу типове для похідних іменників чоловічого роду. До цих іменників, наприклад, належать іменники з суфіксами -аль, -ань, -ач, -ець, -ик, -ич, -ш, -ун, -ух та ін., що мають наголошений суфікс у називному відмінку однини й часто у кличному відмінку, а в інших відмінках — наголошене закін­чення, напр.: скрипаль, скрипаля, скрипалёві, скрипаля, скрипалём, (на) скрипалё- ві, скрипалю; головань, голованя, головажві, голованя, голованём, (на) голованёві, голованю; читач, читача, читачёві, читача, читачём, (на) чumaчёвi, читачу;

молодець, молодця, молодцеві, молодця, молодцем, (яд,) молодцеві, молодче; мо­лодик, молодика, молодикові, молодика, молодиком, (на) молодикові, молодику; павич, павича, павичеві, павича, павичем, (на) павичеві, павйчу; вередун, вередуна, вередунові, вередуна, вередуном, (на) вередунові, вередуне; вередій, вередія, ве­редієві, вередія, вередієм, (на) вередієві, вередію; пастух, пастуха, пастухові, пастуха, пастухом, (на) пастухові, пастуше.

Багато односкладових і деякі двоскладові іменники чоловічого роду другої від­міни вирізняються в однині наголошеним коренем майже в усіх відмінкових фор­мах, за винятком флексійного наголошення місцевого відмінка, пор.: бій, бою... (у) бою; лан, лану... (на) лану; лід, льоду... (на) льоду; сік, соку... (у) соку. Окремі односкладові іменники-назви неістот мають у місцевому відмінку однини парале­льні закінчення -у (-ю) та -і (-ї), які впливають на місце наголосу в слові. В іменни­ках на -у (-ю) наголошене закінчення, а на -і (-Ї) — корінь, пор.: гай, гаю, гаєві... в гаю і в гаї; край, краю, краєві... у краю і у краї; рай, раю, раєві... в paid і в раї.

Деякі іменники чоловічого роду однини в родовому відмінку мають пара­лельні закінчення й у зв'язку з цим різне наголошення. У словах на -а наголо­шене закінчення, а на -у — корінь, пор.: двір, двора і двору; плід, плода і плоду. Іноді паралельні закінчення родового відмінка -а, -у з їхнім наголошенням/не- наголошенням зумовлюють поширення різних акцентуаційних характеристик на інші відмінкові форми того самого слова, зокрема на форми давального, орудного і місцевого відмінків: міст, моста і мосту, мосту і мосту, мостом і мостом, на мосту і на мості.

У переважній більшості односкладових іменників чоловічого роду другої від­міни закріпилося кореневе наголошення в однині і флексійне в множині, напр.: вовк, вовка, вовкові...— вовки, вовків, вовкам...; дуб, дуба, дубові...— дуби, дубів, дубам...; спис, списа, спйсові...— списй, списів, списам...; том, тому, томові...— томй, томів, томам...; чуб, чуба, чубові...— чуби, чубів, чубам... А в двоскладових іменниках із наголошеним першим складом кореня у однині наголос пересуває­ться у відмінковій парадигмі множини на закінчення: берег, берега, берегові...— берегй, берегів, берегам...; вітер, вітру, вітрові...— вітрй, вітрів, вітрам...; голуб, голуба, голубові...— голуби, голубів, голубам...; килим, килима, килимові...— кили- мй, килимів, килимам...; колір, кольору, кольорові...—кольори, кольорів, кольорам...; паспорт, паспорта, паспортові...— паспортй, паспортів, паспортам...; тенор, тенора, тенорові...— тенорй, тенорів, тенорам...; ректор, ректора, рек­торові...— ректорй, ректорів, ректорам...; явір, явора, яворові...— явори, яворів, яворам...

Велику групу становлять двоскладові іменники чоловічого роду другої від­міни, в яких у називному і кличному відмінках однини наголошені суфікси -ак, -ар, -ач, -ець, -ун і под., а в називному відмінку множини і непрямих відмін­ках однини і множини наголос переходить на закінчення: вожак, вооїсака, во­жакові, вожака, вожаком, (на) вожакові, воэюаче — воэюакй, вожаків, вожа­кам...; козак, козака, козакові, козака, козаком, (на) козакові, козаче — козаки, козаків, козакам...; бджоляр, бджоляра, бджоляреві, бджоляра, бджолярем, (на) бдлсоляреві, бджоляре—бдж:олярі, бджолярів, бджолярам...; читач, читача, читачеві, читача, читачем, (на) читачеві, читачу—читачі, читачів, читачам...; стрілець, стрільця, стрільцеві, стрільця, стрільцем, (на) стрільцеві, стрільче — стрільці, стрільців, стрільцям...; віщун, віщуна, віщунові, віщуна, віщуном, (на) віщунові, віщуне—віщуни, віщунів, віщунам...

Невелика група двоскладових і трискладових іменників чоловічого роду другої відміни має у відмінкових парадигмах однини і множини тотожний не­рухомий наголос: ансамбль, ансамблю, ансамблеві...— ансамблі, ансамблів, ан­

самблям...; город, городу, городові...— городи, городів, городам...; долар, долара, доларові...— долари, доларів, доларам...; лебідь, лебедя, лебедеві...— лебеді, лебе­дів, лебедям...; лицар, лицаря, лйцареві...— лйцарі, лйцарів, лйцарям...; малюнок, малюнка, малюнкові...— малюнки, малюнків, малюнкам...; обранець, обранця, обранцеві...— обранці, обранців, обранцям...

З кореневим наголосом на початковому складі у відмінкових формах однини і на різних складах у відмінкових формах множини функціонує іменник чолові­чого роду чобіт: чобіт, чобота, чоботові...— чоботи, чобіт, чоботам і чоботям, чоботи, чоботами і чобітьмй, в чоботах і в чоботях, чоботи.

Іменники чоловічого роду другої відміни з флексійним наголошенням у множині за поєднання з кількісними числівниками два, три, чотири набувають такого самого наголошення, як і в однині, напр.: авторй— два автори, голу- бй — чотири голуби, професори, — три професори.

У другій відміні виявляють свої акцентуаційні ознаки й іменники середньо­го роду. Звернімо увагу на два типові для цих іменників явища, пов'язані з наголошенням у відмінкових формах.

Двоскладові іменники середнього роду другої відміни з кореневим наголо­сом в однині набувають у множині флексійного наголошення: дйво, дива, диву...—дива, див, дивам...;море, моря, морю...—моря, морів, морям...; поле, поля, полю...— поля, полів і піль, полям...; серце, серця, серцю...— серця, сердець і серць, серцям... І навпаки, у двоскладових іменниках середнього роду тієї ж відміни у відмінкових формах однини наявне флексійне наголошування, а у відмінкових формах множини — кореневе: відро, відра, відру...— відра, відер, відрам...; гніз­до, гнізда, гнізду...— гнізда, гнізд, гніздам...; кубло, кубла, кублу...— кубла, кубел, кублам...; ядро, ядра, ядру...— ядра, ядер, ядрам...

Перехід ІНШИХ У частиномовній транспозиції потрібно розріз-

I нолтіш _1ІЛОІІ няти три ступені: синтаксичний, морфологічний 1 ЧаїЛИІі І\1и БИ « _п -

^ . і семантичний. Синтаксичнии ступінь є почат-

₉ В 1МЄННИКИ ковим, за якого слово виступає в синтаксичній

(субстантивація) позиції іншої частини мови, не змінюючи фор­мальних морфологічних ознак вихідної части­ни мови. Закріплюючись у новій (вторинній) для нього синтаксичній функції, вихідне слово може набувати морфологічного оформлення частини мови, в яку перейшло це слово. Морфологічний ступінь переходу є вищим порівняно із синтаксичним як початковим ступенем. Набуття синтаксичних і морфологіч­них ознак нової для вихідного слова частини мови іноді супроводжуване та­кож семантичними зрушеннями — частковим або повним зближенням семан­тичним з іншою частиною мови, до якої синтаксично й морфологічно це слово перейшло. Семантичний ступінь переходу частин мови є завершальним ступе­нем, ступенем найвищого рангу.

Відповідно до розрізнення трьох ступенів (синтаксичного, морфологічного і семантичного) переходу частин мови та концепції п'ятикомпонентної систе­ми частин мови (іменника, дієслова, прикметника, числівника і прислівника) розрізняються чотири види субстантивації: віддієслівна субстантивація, відпри- кметникова субстантивація, відчислівникова субстантивація і відприслівникова субстантивація.

Синтаксичний ступінь віддієслівної субстантивації буває тоді, коли дієслівна особова форма виступає в позиції підмета або керованого другорядного члена речення, пор.: Зачекайте мене, будьте ласкаві —> Нам не подобається Ваше

"зачекайте" —> Ми знаємо Ваше "зачекайте ". Дієслівна форма перемістилася в обох випадках у типову для іменника формально-синтаксичну позицію відповідно підмета і керованого другорядного члена речення, але не набула морфологічних змін у не типовій для неї синтаксичній позиції. Отже, тут маємо початковий сту­пінь віддієслівної субстантивації — синтаксичний. Віддієслівна синтаксична суб­стантивація у граматичній структурі сучасної української літературної мови є нехарактерним явищем, вона має виразно оказіональний, мовленнєвий характер.

Частіший і регулярніший вияв має віддієслівна морфологізована субстанти­вація. Переміщення дієслова в позицію теми за актуального членування речення і формально-синтаксичну позицію підмета звичайно супроводжуване морфоло- гізацією транспонованої синтаксичної форми. У зв'язку з цим у системі сучасної української літературної мови наявна велика кількість віддієслівних іменників на позначення дії, процесу або стану. Вихідні дієслова й утворені в результаті віддієслівної морфологізованої субстантивації іменники мають тотожну лексич­ну семантику, але відрізняються частиномовними граматичними категоріями і формально-синтаксичними та семантико-синтаксичними функціями, пор.: Пи­сьменник написав роман і Написання роману — велике досягнення письменника; Він залюбки вивчає іноземні мови і Вивчення іноземних мов потребує великих зусиль.

Перехід дієслів в іменники зрідка набуває повного (семантичного) вияву. Це відбувається тоді, коли морфологізований віддієслівний іменник вступає в нові асоціативні зв'язки, відповідно втрачаючи вихідну семантику дії, процесу або стану та набуваючи власне-іменникової семантики предметності. Типовим ре­презентантом віддієслівної субстантивації, її різних ступенів може бути дієслово сидіти. Пор.: Юнак часто сидів над книжками —> Сидіти над книлсками — велика насолода —> Сидіння над книжками — велика насолода —> Сидіння льотчика розта­шоване поруч. У другому реченні інфінітив сидіти в позиції підмета вказує на проміжний ступінь субстантивації — синтаксико-напівморфологізований, оскіль­ки лиш особові форми дієслова є власне-дієслівними формами. У третьому ре­ченні повністю відбувся морфологічний перехід дієслова в іменник, у результаті чого вихідне дієслово втратило морфологічні дієслівні категорії часу, способу та особи, проте зберегло в дещо модифікованому вигляді категорію виду, з од­ного боку, і набуло нових (іменникових) категорій відмінка, числа й роду, за якими ми й характеризуємо сидіння як іменник, з іншого боку. Морфологічні категорії віддієслівного іменника виникли і закріпилися в ньому під впливом синтаксичного функціонування, тобто виконання в реченні типових для іменни­ка формально-синтаксичних функцій підмета або керованого другорядного члена речення та семантико-синтаксичних функцій суб'єкта, об'єкта та ін. У четверто­му реченні маємо іменник за трьома параметрами — синтаксичним, морфологіч­ним і семантичним. Функціонування морфологічного іменника сидіння в речен­ні та його взаємозв'язки з іншими іменниками спричинили набуття ним семан­тичних ознак іменникового класу, передусім семантики реальної предметності, що корелює із семантико-синтаксичною ознакою активності/пасивності.

Інші частини мови мають відмінний від дієслова характер переходу в імен­ник. Зокрема, прикметник транспонується в іменник синтаксичним способом за особливих умов. Для синтаксичного переходу прикметника в іменник по­трібна вихідна синтаксична одиниця-конструкція — субстантивне словоспо­лучення, в якому опорним компонентом виступає іменник, а залежним — при­кметник, що транспонується. Часто в мовленнєвому контексті прикметник стає репрезентантом усієї іменниково-прикметникової структури і використовує­ться у відповідній іменниковій позиції, напр.: Новий працівник вирізнявся своїми організаційними здібностями —> Новий вирізнявся своїми організаційними здібно­стями. Основний тип відприкметникової синтаксичної (тобто морфологічно незавершеної) субстантивації реалізується шляхом редукції опорного іменни­ка у вихідному словосполученні і перетворення залежного прикметника на позиційний (синтаксичний) іменник з одночасною заміною залежних від імен­ника граматичних категорій відмінка, числа й роду на власне-іменникові, не­залежні. Проте такі частиномовні синтаксичні перетворення не завжди закріп­люються в системі мови, а отже, позначені спрямуванням у мовлення. Часті­ший вияв має морфологізована транспозиція прикметника в іменник, за якої похідна іменникова одиниця, зберігаючи попередню лексичну прикметникову семантику, набуває функціональної граматичної предметності й відповідно іменникових незалежних граматичних категорій відмінка, числа і роду. Проте треба зазначити, що відприкметникова транспозиція не відбувається безпосе­редньо, оскільки проміжну ланку між вихідним прикметником і похідним імен­ником становить предикативний прикметник, тобто синтаксична сфера дієсло­ва. Таким чином, перетворення вихідного прикметника на похідний морфоло­гічний іменник відбувається за моделлю дієслова, пор.: Веселий хлопчик тішив матір своїми витівками —» Хлопчик був веселий —> Веселість хлопчика обернула­ся задумою. Обов'язковою передумовою формування відприкметникових мор- фологізованих іменників є попереднє вживання прикметників у предикативній функції. Транспозиція відбувається у два такти: вихідний атрибутивний при­кметник —» предикативний прикметник —» відприкметниковий морфологізо- ваний іменник-синтаксичний дериват. Порівняно з морфологізованою субстан­тивацією менші вияви має семантична відприкметникова субстантивація. Час­те вживання морфологізованих відприкметникових іменників породжує їхнє зближення з іменниками на позначення реальних предметів і завершальне вхо­дження до відповідного синонімічного або варіантного іменникового ряду. Візьмімо для прикладу іменник білизна. Цей іменник утворився від прикметни­ка білий у предикативній функції: Білий сніг на горах чарував чистотою —> Сніг був білий —> Білизна снігу захоплювала дітей; Заступила чорна хмара Та білую хмару (Т. Шевченко) —> Хмара була біла —> Білизна хмари викликала задуму —> Ми були зачаровані білизною хмари. Іменник білизна, відірвавшись від власне- ознакових слів і позначаючи конкретний предмет, проте зберігаючи асоціати­вні зв'язки з білим кольором, належить до ядра іменникового класу: На ліоюка послали чисту, накрохмалену білизну (В. Козаченко). Про семантичне власне- іменникове вживання слова білизна сигналізує також відмінний від морфологі- зованого відприкметникового деривата білизна наголос.

Непродуктивною в сучасній українській літературній мові є відчислівнико- ва субстантивація, хоча для неї характерні всі три різновиди: синтаксичний, морфологічний і семантичний. Синтаксичний різновид відчислівникової суб­стантивації виявляється в переміщенні числівника в синтаксичні позиції імен­ника, без зміни формально-морфологічних числівникових ознак, наприклад, у реченні П'ять поділіть на два, де вихідні числівники п \ять і два стоять в імен­никовій формально-синтаксичній позиції валентно поєднаного й керованого другорядного члена речення та об'єктній семантико-синтаксичній позиції. За морфологічної відчислівникової субстантивації утворюються іменники типу четвірка, п'ятірка, вісімка, десяток, сотня з відповідним іменниковим суфік­сальним і флексійним оформленням й іменниковими морфологічними катего­ріями відмінка, числа й роду, напр.: Ось ця четвірка й ходила по хатах, вимага­ючи вогнепальну і холодну зброю (Г. Тютюнник); Тарас дав знак п'яній п'ятірці запорожців (О. Довженко); У першій вісімці були Корж і Горпина (3. Тулуб). Наявні і явища, пов'язані з семантичною відчислівниковою субстантивацією,

коли морфологізоваиий відчислівииковий іменник набуває нових значень, які тільки опосередковано стосуються числівникової семантики кількості. Зокре­ма, іменники двійка, четвірка, п 'ятірка, вісімка, одиночка функціонують із та­кими якоюсь мірою віддаленими від власне-числівникової семантики значен­нями: двійка — зі значенням "спортивний човен із двома веслярами", четвір­ка — зі значенням "чотиривесловий човен, шлюпка", п'ятірка — зі значенням "грошовий знак або сума у п'ять грошових одиниць, зокрема гривень", вісім­ка — зі значенням "восьмивесловий човен", одиночка — зі значеннями "пере­гоновий човен з одним веслярем", "тюремна камера для одного в'язня" тощо, напр.: Тут були величезні вісімки, важкі й солідні, легкі четвірки і двійки, зовсім маленькі одиночки, стояли байдарки і каное (В. Собко); Середнім, туго налитим жиром пальцем, ніби граючись, ловко викидав [Січкар] з заялооюеної калитки зо­лоті п'ятірки чи срібні карбованці (М. Стельмах); Василь не спав, ходив з кутка в куток камери, зупинявся, дивився на ті кілька зірочок, які видно було через заґра­товане вікно його одиночки (С. Скляренко).

Найменш продуктивною є відприслівникова субстантивація. Це узгоджує­ться з найглибшою периферійністю прислівника, зокрема втратою ним мор­фологічних категорій вихідних для нього частин мови. Прислівник найменше пов'язаний з явищами субстантивації. В інших сферах відприслівникових транс­позицій спостерігаємо більшу продуктивність. Крім того, у процесах відприслів- никової транспозиції, спрямованої в іменник, представлено не всі її різновиди. Вона характеризується тільки початковим (синтаксичним) ступенем субстантивації: Наше завтра буде здобуте самовідданою працею; Ми віримо в наше завтра. Об­меження щодо морфологічного і семантичного завершень субстантивації у при­слівникові засвідчує те, що він більшою мірою спрямований у сферу ознакових слів, ніж у сферу слова з семантикою предметності.

Якщо зіставити процеси поповнення іменника іншими частинами мови, то виявляється, що найбільшими транспозиційними іменниковими можливостя­ми наділене дієслово, далі — прикметник, потім — числівник, найменшою мі­рою — прислівник. Порівняно з дієсловом прикметникові властива відчутна несамостійність у виявленні словотвірних спроможностей, спрямованих в імен­никовий клас слів. Маємо підстави констатувати, що іменникове словотворення від прикметників ґрунтується на інших, зовнішніх для іменника, морфологіч­них або синтаксичних одиницях: зокрема, синтаксичний ступінь переходу прик­метника в іменник зумовлений редукцією субстантивних словосполучень, а морфологічний — попереднім формально-синтаксичним функціонуванням прикметника у сфері дієслова. Власне кажучи, синтаксичний ступінь переходу прикметника в іменник опосередкований словосполученням з опорним імен­никовим компонентом, а морфологічний — попереднім формально-синтаксич­ним функціонуванням прикметника у позиції присудка.

Інфінітив як специфічна граматична форма не ІМЄННІІК має чітких морфологічних ознак, за якими його та Інфінітив можна було б зарахувати до певної частини мови. За ознакою незмінюваності він якоюсь мірою уподібнюється прислівникові. Проте синтаксичні критерії відразу ж по­казують безпідставність такого підходу до розв'язання проблеми. Правильне граматичне обгрунтування статусу інфінітива в системі частин мови потрібно будувати на послідовному врахуванні формально-синтаксичного і семантико- синтаксичного його функціонування.

Якщо заперечувати ієрархічність функцій інфінітива, то в такому разі може здатися, що він виконує чотири загальні (надкатегорійні) функції — дієслівну, іменникову, прикметникову і прислівникову, пор.: Я буду вивчати іноземні мови, Дівчинка може малювати; Малювати — його улюблене заняття, Юнак любить малювати; Бажання працювати в нього виховане змалку; Дівчина пішла збирати гриби. Як бачимо, в реченнях представлено чотири види частиномовної синта­ксичної належності.

Семантико-лексичні особливості дають підстави кваліфікувати інфінітив як дієслово. Проте на перешкоді такій інтерпретації стоять морфологічні, фор- мально-синтаксичні й семантико-синтаксичні чинники. З морфологічного боку інфінітив позбавлений визначальних дієслівних категорій, а саме: категорій часу, способу, особи, а також транспонованих від іменника морфологічних категорій числа і роду. Щоправда, інфінітиви наскрізь пронизує категорія виду. Проте, оскільки вид характеризується найширшим діапазоном транспозицій (перенесенням його на іменникову, прикметникову і прислівникову базу), на­явність видових кореляцій (іписати — написати, викидати — викидати) не є ви­рішальною у розв'язанні частиномовного статусу інфінітива. Водночас наяв­ність тільки однієї граматичної категорії виду, яка є, звичайно, показовою, але не основною морфологічною ознакою дієслова, дає право заперечити статус інфінітива як вихідної (або основної) форми дієслова. Основними формами діє­слова є особово-часові й особово-способові форми, що найповніше (як з мор­фологічного, так і синтаксичного погляду) представляють дієслово у граматич­ній системі мови. Звичайно, що, маючи лише одну граматичну категорію виду, інфінітив аж ніяк не може стати визначальною формою дієслова. Із синтаксич­ного боку інфінітив без допомоги аналітичних синтаксичних морфем не може здійснювати в реченні формально-синтаксичні дієслівні функції присудка і го­ловного, співвідносного з присудком, члена односкладних речень. Він не має флексійних засобів для реалізації свого синтаксичного призначення. Те саме стосується і його семантико-синтаксичних функцій.

Морфологічні показники (найголовніший із них — невідмінюваність) нега­тивно відповідають на питання про його належність до іменника. Формально- синтаксичне іменникове функціонування реалізоване підметовою позицією або позицією керованого дієсловом (або його еквівалентом) другорядного члена речення. Для реалізації іменникових формально-синтаксичних і семантико-син­таксичних функцій інфінітив не потребує синтетичних або аналітичних морфем. Запереченням його іменникової сутності виступає насамперед його семантико- лексична дієслівність і відсутність іменникових граматичних категорій.

Так само не належить інфінітив до периферії частин мови — прикметника і прислівника. У позиціях периферійних частин мови він трапляється за обмеже­них лексичних умов. Зокрема, у прикметниковій синтаксичній позиції він стоїть тільки після віддієслівних іменників модального плану (ібажання, вміння, про­хання, наказ, сподівання і под.). Залежність синтаксичного інфінітивного ад'єкти- ва від іменника не передавана власне-прикметниковими категоріями відмінка, числа й роду, які являють собою віддзеркалення тотожних і водночас відмінних категорій опорних іменників. Адвербіальна позиція інфінітива також локалізо­вана частковою сферою — сферою цільових відношень при дієсловах руху.

Розгляд чотирьох частиномовних зон функціонування інфінітива свідчить про те, що в кожній із зон він не є первинною формою, а становить наслідок транспозиції певної вихідної частини мови. Проте варто підкреслити, що тіль­ки в зонах дієслова й іменника форма інфінітива найпродуктивніша і саме тут потрібно шукати пояснення його природи. Семантико-синтаксична сутність таких форм наштовхує на думку, що в системі частин мови можливі проміжні утворення, які або розподіляються відповідними угрупованнями між різними частинами мови, або являють собою морфологічні двочастиномовні спільні форми із закладеними в них потенційними закономірностями закріплення за граматичними сферами. Є підстави розглядати інфінітив як специфічну міжча- стиномовну форму, позбавлену чітких морфологічних характеристик і вико­ристовувану двома центральними частинами мови — дієсловом та іменником.

Вихідною базою інфінітива виступають особово-часові та особово-спосо- бові форми дієслів. У специфічних умовах речення як основної синтаксичної одиниці особові форми дієслова, переміщуючись у позицію теми, нерідко суб­стантивуються. Одним із засобів субстантивної транспозиції дієслова є інфіні­тив. Його потрібно кваліфікувати як напівморфологізований синтаксичний ступінь субстантивації дієслів. Отже, метою транспозиції дієслова в інфінітив є входження до іменникового класу слів. Таке входження регульоване не слово­змінними морфемами, а синтаксичною позицією. Коли продовжити морфоло­гічні перетворення інфінітива, що завжди походить від дієслівно-особових форм, далі, то їхнім наслідком стане віддієслівний іменник, який закріплюєть­ся як морфологічне завершення попередньої іменникової синтаксичної позиції інфінітива. Зіставлення інфінітива та віддієслівного іменника, що утворюється від інфінітива, показує граматичне взаємовідношення обох форм, одна з яких (інфінітив) увіходить до граматичної системи української мови в ролі засобу початкової субстантивної морфологізації дієслова, а друга (віддієслівний імен­ник) — як засіб завершальної його морфологізації.

З погляду синтаксичної деривації інфінітив є іменниково-дієслівним перехід­ним утворенням, своєрідність якого становить різний спосіб закріпленості за імен­никовою і дієслівною сферами. Іменникове функціонування здійснюють синтак­сичні позиції, а дієслівне — аналітичні синтаксичні морфеми або дієслівні модифі­катори. В ієрархії іменникових і дієслівних синтаксичних позицій перше місце належить іменникові, оскільки синтаксичні трансформації спрямовано передусім на утворення інфінітива-субстантива. Перехід дієслова в синтаксичний іменник- інфінітив супроводжуваний втратою найважливіших граматичних категорій діє­слова — часу, способу та особи. Проте цей перехід не завершений набуттям мор­фологічних категорій іменника — відмінка, числа і роду. Через те вказані грама­тичні процеси називаємо напівморфологізацією. Водночас синтаксично інфінітив набуває валентних ознак відмінка як найважливішої граматичної категорії імен­ника. Варто зазначити, що він може займати позиції тільки центральних відмін­ків — називного відміна (частіше) і знахідного відмінка (рідше), пор.: Малюва­ти — мрія онуки; Онука любить малювати. Отже, інфінітив-субстантив функціо­нує в центральних позиціях підмета і сильнокерованого придієслівного другоряд­ного члена речення. У семантико-синтаксичному плані він, перебуваючи в рамці валентності дієслівного предиката, не досягає реальної предметності іменника, а лише граматичної. Суб'єктній та об'єктній семантико-синтаксичним функціям синтаксичного іменника-інфінітива притаманні семантичні ускладнення, зумов­лені предикатною (ознаковою) його природою. Граматична подібність інфініти­ва до повністю морфологізованих віддієслівних іменників полягає також у тому, що як перші, так і другі (більшою мірою) є конденсатами вихідних речень, їхні­ми відповідно напівноміналізованими і номіналізованими репрезентантами. Ці­каву особливість інфінітива становить його — порівняно з віддієслівним мор- фологізованим іменником — менша віддаленість від синтаксису власне-дієслова, зокрема збереження ним позиції залежного іменника у формі знахідного відмінка.

Розділ

ПРИКМЕТНИК

ІПшіКМеТНИК Прикметник — одна з периферійних частин мови,

як пешАепійна ^{яка позначає ознак}У предмета, має зумовлені мк периферійна _ОПОр_НИМ іменником словозмінні морфологічні

• частина МОВИ категорії роду, числа й відмінка, функціонує в реченні як формально-синтаксичний приіменниковий другорядний член речен­ня і як семантико-синтаксичний атрибутивний компонент (атрибутивна синтак- сема) та може виконувати комунікативну функцію теми чи реми або входити до складу комплексної теми чи реми.

Граматична частиномовна периферійність пов'язана із загальною приро­дою певної частини мови, її спеціалізацією, з формально-синтаксичною і семантико-синтаксичною позиціями в реченні. Вона в різний спосіб характе­ризує одиниці, що входять до периферійної сфери. У граматичній периферії частин мови розташовані прикметник, числівник і прислівник. їхня периферій­ність виявляється в низці взаємопов'язаних граматичних чинників, найоче­виднішими з яких є використання відповідних частиномовних компонентів у периферійній позиції речення і вираження ними нецентральних семантико- синтаксичних функцій. Прихованішого характеру набуває такий вияв перифе- рійності, як типова похідність прикметника і прислівника від інших частин мови. У прикметникові, числівникові і прислівникові по-різному представлено ознаки периферійності. Вони стають виразними за зіставлення з ознаками централь­них частин мови.

За семантичною окресленістю, центральними формально-синтаксичними і семантико-синтаксичними позиціями в реченні, а також розвиненою сукупні­стю морфологічних категорій і парадигм дієслову й іменникові належить цен­тральне місце у граматичній структурі української мови. Іменник і дієслово найбільш протиставлені визначальними для них морфологічними категоріями відповідно відмінка і способу та часу. Центральні частини мови спрямовані в синтаксис, формуючи вихідні реченнєві семантико-синтаксичні структури — семантично елементарні речення. Вони в реченнєвих конструкціях тісно взає­мопов'язані, об'єднуючись у граматичні комплекси категоріями числа, роду й особи. Протиставлення ознакових і неознакових слів здійснюється передусім на граматичній осі "дієслово — іменник". Центральність іменника полягає в тому, що він сам уможливлює протиставлення назв предметів чотирьом суку­пностям класів слів, що позначають градації ознаки, а центральність дієслова — в тому, що тільки в ньому чітко вирізнено основні значеннєві різновиди озна­ки — дію, процес і стан. Периферійність прикметника, числівника і прислівника випливає хоча б із того, що стан, виступаючи дещо периферійним компонентом навіть семантики дієслова, стає ще периферійнішим за переміщення дієслова з центральної позиції речення в периферійну, внаслідок чого втрачаються дина­мічні семантичні відтінки й набувається значення статичної ознаки, тобто від­бувається перетворення дієслова на одну з периферійних частин мови — при­кметника або прислівника. Дж. Лайонз вважає відмінність між "якістю" і "ста­ном" (якщо вона загалом не ілюзорна) менш разючою, ніж відмінність між "дією" і "станом" [Лайонз 1978: 343]. На аналогічне твердження натрапляємо у В. Алпатова: "Нарешті, розрізнення станів і якостей не очевидне, що показує зіставлення різних мов" [Алпатов 1986: 38]. Друге протиставлення (нижче в ієрархії) реалізується на граматичній осі "центральне ознакове слово — пери­ферійне ознакове слово". Дієслово, займаючи в реченні центральну позицію і виражаючи дію, процес або стан, вказує тим самим на первинну функцію озна- кових слів, а прикметник, числівник і прислівник, поширюючись на перифе­рійні позиції речення і виражаючи відповідно ознаку предмета, кількість і ознаку ознаки, стосуються вторинних функцій ознакових слів. Дієслово є централь­ною частиною мови щодо інших ознакових слів, а прикметник, числівник і прислівник являють собою певною мірою синтаксично похідні від дієслова та іменника одиниці. Функціонування периферійних ознакових частин мови по­в'язане з основними частинами мови, є наслідком нейтралізації в останніх їх­ніх семантичних, синтаксичних і морфологічних ознак. Вторинний характер прикметника, числівника і прислівника визначуваний і синтагматичною при­родою їхньої семантики, тобто закріпленістю відповідно за приіменниковою і придієслівною позиціями. Периферійні ознакові слова функціонують у струк­турі речення внаслідок зниження рангу предиката, тобто переведення його з центральної позиції речення в периферійну. Вони, виникнувши на ґрунті нейт­ралізації дієслівних та іменникових ознак, стають своєрідними уточнювачами іменника й дієслова — центральних частин мови.

Периферійність прикметника і прислівника виявляється в різних площинах мовної структури і має своєрідність стосовно кожної з цих частин мови. Гра­матична подібність прикметника і прислівника полягає в тому, що вони вико­ристовуються лише за синтаксичного ускладнення речень. Семантично елемен­тарне просте речення складається тільки з дієслівного предиката чи його екві­валентів та зумовленої його семантико-синтаксичною валентністю кількості іменникових аргументів. За об'єднання двох елементарних простих речень в одне ускладнене просте один із предикатів займає центральну формально-син- таксичну позицію присудка або співвідносного з присудком головного члена односкладних речень, а другий пересувається на периферію речення, набуваю­чи властивостей приіменникового або придієслівного другорядного члена ре­чення. Ще більше уподібнення предикатних придієслівних і приіменникових другорядних членів речення буває тоді, коли вони вказують на якісний стан предмета чи дії, процесу чи динамічного стану. У такому разі придієслівна вла- сне-атрибутивна позиція будується за приіменниковою моделлю. У прислів­никові варто розрізняти два сектори функціонування: власне-прислівниковий сектор, який Грунтується на часових, причинових, цільових, допустових і под. семантико-синтаксичних відношеннях і становить конденсат підрядної части­ни складнопідрядного речення, і атрибутивний сектор, що є "післяприкметни- ковим" ступенем функціонування прислівника й у функціональному плані повторює модель прикметника. У непридієслівному секторі функціонування прислівник істотно відрізняється від прикметника і будується за моделлю похід­ної від складного речення одиниці. Маємо на увазі детермінантну прислівникову позицію в реченні, яка вирізняється своєю автономністю й незалежністю від валентної рамки предиката. Це найпериферійніша позиція в реченні, яка своєю незалежністю від окремого слова уособлює вихідну для детермінантного дру­горядного члена детермінантну підрядну частину складнопідрядного речення.

Із формально-синтаксичною периферійністю прикметника і прислівника корелює їхня семантико-синтаксична периферійність. Семантико-синтаксичні особливості прикметникових і прислівникових предикатів виявляються в яви­щах конденсації, різних семантичних нашаруваннях на основне предикатне значення. Найпростішу семантичну організацію мають якісні прикметники і співвідносні з прикметниками якісно-атрибутивні прислівники. Набагато складнішу значеннєву структуру виявляють прикметники і прислівники, які по­в'язані трансформаційними відношеннями з синтаксичними одиницями-кон- струкціями, пор.: сумна дівчина і дерев'яний стіл <— стіл виготовлений з дерева. Серед похідних прикметників нерідко трапляються неознакові слова з супро­відними предикатними елементами морфемного характеру. Справжню функ­ціональну природу таких похідних слів виявляє їхня приіменникова позиція, а також вихідна одиниця, від якої утворено похідний прикметник, і спосіб репре­зентації в похідному прикметникові семантичних складників вихідних конструк­цій. Через те за якоюсь мірою формальними атрибутивними відношеннями при­ховуються семантико-синтаксичні відношення різної природи, пор.: придорожні верби <— верби, які стоять при дорозі; передсвітанкова зустріч <— зустріч, яка від­булася перед світанком; братова книжка <— книжка, яку написав брат (або; книжка, яку має брат і под.); пятикімнатна квартира <— квартира, яка склада­ється з п ятьох кімнат; книжкова шафа <— шафа, призначена для зберігання кни­жок. Порівняно з прикметниками однозначнішу семантичну структуру мають прислівники. Похідні прислівникові одиниці, крім слів якісно-атрибутивного характеру, виступають трансформами підрядних частин складнопідрядного речення і дублюють семантико-синтаксичні відношення складних синтаксич­них конструкцій, напр.: Навесні прилетіли лелеки <— Коли настала весна, приле­тіли лелеки. В основному такі прислівники виражають часові, причинові й под. відношення.

Периферійність прикметника засвідчують також його стосунок до граматич­них категорій і специфіка морфологічного оформлення належних до нього слів. Прикметник має співвідносні з іменниковими словоформами категорії роду, числа і відмінка. На перший погляд тотожні для обох частин мови морфологічні категорії виявляють істотну граматичну неподібність. Рід, число і відмінок в іменниках виступають синтаксично незалежними, а у прикметниках — синтак­сично залежними, орієнтованими на притаманну опорному іменникові сукуп­ність морфологічних категорій. Якщо в іменникові категорія відмінка є абсолют­но словозмінною, категорія числа — непослідовно словозмінною, категорія роду — суто класифікаційною, то дубльовані прикметником рід, число і відмі­нок належать до абсолютно словозмінних категорій. Наявне в іменниках розрі­знення морфологічних категорій у прикметникові нівелюється. Синтаксична несамостійність прикметникових категорій роду, числа та відмінка і втрата вла­стивої іменникові "їхньої внутрішньої диференціації засвідчують периферійність прикметника і похідність прикметникових морфологічних категорій від кате­горій іменника. Граматична диференціація іменникових категорій за транспо­зиції в прикметник утрачається і набуває тільки узгоджувальних синтаксичних властивостей. Категорії роду, числа і відмінка прикметника вказують на те, що ця периферійна частина мови стоїть у приіменниковій позиції і синтаксич­но підпорядковується іменникові.

СеманТИКО- Типовим є визначення прикметника як частини

синтаксична ^{мови? що ви}Р^ажає ознаку предмета безпосеред­ньо або через його стосунок до інших предметів Характеристика _{чи ЯВИ}щ При цьому вказують, що предмет може Прикметника, мати різні ознаки, тобто поняття ознаки, пере- ПервиннІ даване прикметником, поширюється на найріз- І ВТООИНІІІ номанітніші значення: а) колір (зелений, жовтий, ^ синій); б) розмір (великий, малий); в) зовнішні ПРИКМЄТНИКИ і внутрішні властивості істот (гарний, тендітний, сміливий, хоробрий, добрий, кмітливий); г) смак (солодкий, гіркий, кислий); ґ) ма­теріал (камінний, цегляний, залізний, мідний); д) стосунок до простору (далекий, близький, гірський, сільський, приміський); е) стосунок до часу (завтрашній, при­йдешній, вчорашній, ранній, пізній); є) належність (материн, батьків, братів, сест­рин); ж) стосунок до дії, процесу чи стану (благальний, копіювальний, повчальний) і т. ін. З цього переліку стає очевидним, що прикметник охоплює різні ознаки: одні з них виступають власне-ознаками, інші — ознаками граматичного хара­ктеру, які тільки в певній синтаксичній позиції набувають таких семантичних і морфологічних властивостей.

Визначальну семантичну особливість прикметника становить те, що він виражає статичну ознаку предмета. Граматична відмінність прикметника від інших частин мови полягає в тому, що він узгоджується з опорним для нього іменником у роді, числі й відмінку. Семантичні й морфологічні показники прик­метника тісно пов'язані з його синтаксичними характеристиками. Синтаксичне функціонування прикметника — у зв'язку з можливою його різною інтерпре­тацією — набуває принципового характеру за висвітлення семантико-грама- тичних особливостей цієї частини мови.

Здебільшого відзначають, що основна синтаксична роль прикметника в ре­ченні — бути морфологізованим (узгодженим) означенням. Проте зазначають, що прикметник у реченні може бути іменною частиною складеного присудка. Д. Баранник, відчуваючи нетотожність і неодновимірність атрибутивної і пре­дикативної функцій прикметникової форми, вважає останню функцію модифі­кацією основної: "Виконуючи предикативну роль, прикметник продовжує та­кож характеризувати предмет (у цьому разі виражений іменником-підметом) і в звичайному, атрибутивному плані, тобто щодо якості, щодо відношення до іншого предмета або щодо приналежності. Але ця прикметникова функція ре­алізується тут в умовах складнішої, ніж звичайно, синтаксичної ситуації і осми­слюється лише на фоні предикативних відношень між прикметником та імен­ником" [Сучасна українська літературна мова 1969: 149].

Потрібно визначити, які синтаксичні функції властиві прикметникові, а які не властиві. Ознакове слово прикметником можна вважати тільки тоді, коли воно стоїть у присубстантивній позиції, виконує роль присубстантивного дру­горядного члена речення, узгоджується з опорним іменником у роді, числі й відмінку і виражає атрибутивне значення. Отже, єдина формально-синтаксич­на функція прикметника — виконувати роль приіменникового другорядного члена речення. Залежно від того, яку позицію в реченні займає опорний для прикметника іменник, прикметник переміщується в реченні, не відриваючись у синтаксичному плані від іменника. Прикметник завжди супроводжує іменник і дублює його морфологічні категорії. Пор. зміну синтаксичних позицій імен­ника і відповідні переміщення залежного прикметника: Високий чоловік вийшов з будинку; Ми побачили високого чоловіка; Діти розповіли про пригоду високому чоловікові; Діти захопилися високим чоловіком. Як бачимо, синтаксично опорний

іменник впливає на залежний прикметник і надає останньому всіх морфологіч­них категорійних характеристик. Тільки приіменникове вживання ознакового слова свідчить про його прикметникову природу.

За переміщення прикметника в інші (неприкметникові) синтаксичні позиції він втрачає типові для нього граматичні ознаки й набуває відповідних ознак іншої частини мови. Зокрема, прикметник нерідко виконує роль іменної час­тини складеного присудка. Виконуючи предикативну роль, він стоїть у позиції присудка, яка є дієслівною позицією і засвідчує синтаксичний ступінь перехо­ду прикметника в дієслово: Юнак був стрункий; Дуб високий. За переміщення прикметника в дієслівну (присудкову) позицію відбуваються істотні граматич­ні зміни. По-перше, прикметникова форма, вживаючись у нетиповій для неї синтаксичній позиції, поєднується з дієслівною аналітичною синтаксичною морфемою-зв'язкою, яка морфологічними дієслівними категоріями часу і спо­собу нейтралізує вихідні для прикметника морфологічні категорії, передусім визначальну для іменника, а отже, і для прикметника, категорію відмінка. Про порушення узгоджувальної гармонії між взаємопов'язаними іменником-підме- том і прикметниковою формою-присудком свідчить можливість використан­ня в предикативній позиції двох відмінкових форм прикметника — форми на­зивного відмінка і форми орудного відмінка, nop.: Дитина була допитлива і Дитина була допитливою; Була коса русява. А стала біла-біла (Д. Павличко); Маленький хлопчик став дорослим (J1. Костенко). Вживання форми так званого орудного предикативного є досить показовим, воно вказує на перетворення залежної вихідної приіменникової позиції прикметника на автономну і взає­мозалежну тільки щодо іменника-підмета дієслівну позицію. Тут нейтралізує­ться позиційна рухливість поєднаного з предикативним прикметником імен­ника-підмета. Останній не може вживатися поза позицією підмета. Набуття прикметниковою формою у предикативній функції більшої порівняно зі влас- не-прикметниковим (приіменниковим) функціонуванням синтаксичної авто­номності й перебування в найцейтральнішій (присудковій) позиції речення зу­мовили відштовхування від попереднього (приіменникового атрибутивного) вживання і появу форми орудного предикативного у прикметникові, який засту­пає власне-дієслово. Можна навіть якоюсь мірою стверджувати, що в присудко­вій (дієслівній) позиції нейтралізуються всі зумовлені опорним іменником прикметникові морфологічні категорії — роду, числа і відмінка. Щодо катего­рій роду й числа, то в багатьох випадках у предикативному прикметникові їх виражає аналітична синтаксична дієслівна морфема-зв'язка.

Характер нейтралізації у присудковій функції прикметникової форми вихід­них морфологічних категорій роду, числа і відмінка становить теоретичну про­блему. Для з'ясування цього питання дуже важливий матеріал типологічно близьких мов, у яких відповідне явище має вищий ступінь розвитку. Наприк­лад, у німецькій мові нейтралізація морфологічних категорій роду, числа і від­мінка у присудкових прикметникових формах набула повного завершення: Das Madchen ist schon; Der Байт ist hoch. Тут ці категорії нейтралізовано не тільки функціонально, але й формально. У сучасній російській літературній мові пред­ставлено також вищий ступінь нейтралізації іменних морфологічних категорій прикметникових присудкових форм, ніж у сучасній українській літературній мові. До того ж у граматичній структурі російської мови можна простежити співіснуючі три стадії нейтралізації в позиції присудка морфологічних прикмет­никових ознак. Перша (початкова) стадія нейтралізації репрезентована форма­ми повних прикметників, які зберігають окремі вияви категорій роду і числа, а також категорії відмінка (у предикативній позиції використовуються форми називного й орудного відмінків): Мальчик был красивый і Мальчик был краси­вым. На другій стадії нейтралізації утворюються короткі предикативні при­кметники, в яких повністю усуваються морфологічні показники категорії від­мінка і якоюсь мірою зберігаються форми категорій роду і числа: Мальчик был красив; Девочка была красива; Дети были красивы. На третій (завершальній, по­вній) стадії нейтралізації усуваються всі морфологічні показники категорій роду, числа і відмінка; предикативна прикметникова форма набуває незмінності, а діє­слівна зв'язка виражає предикативні категорії часу і способу, а також утрачені прикметниковою формою категорії роду і числа, напр.: Сын будет выше отца; Мальчик был красивее всех. Порівняно з німецькою і російською мовами укра­їнській мові притаманна тільки функціональна нейтралізація іменних катего­рій прикметникових присудкових форм, яка не досягла ступеня їхнього фор­мального усунення. Щоправда, і в українській мові наявна надто нечисленна група предикативних коротких прикметників на зразок винен, ладен, певен, рад (напр.: Ранку рад... (П. Тичина); — Хіба ж винен, що я з природи лівак? (О. Гон­чар), які не змінюють загальної системної спрямованості прикметникових пре­дикативних форм на функціональну нейтралізацію іменних морфологічних категорій.

Різновидом предикативного вживання прикметникових форм є випадки їх­ньої придієслівної позиції у подвійному присудкові. У лінгвістичній літературі такі прикметники називають предикативними означеннями або предикатив­ними прикметниками. Проте і в цій позиції прикметникова форма набуває син­таксичних рис дієслова й відрізняється від основного предикативного вживан­ня наявністю суміжного присудкового дієслова, предикативні категорії якого поширюються і на прикметникову форму, напр.: А мати ридає на скелі самот­ня (Т. Осьмачка); По барвінку піду на світанку Молодий, молодий, молодий! (А. Малишко); Він повернувся того вечора з роботи невеселий (Григір Тютюн­ник); Сонце заходить криваво-червоне (О. Довженко). Подвійний присудок утво­рюється в результаті злиття двох вихідних простих речень в одне ускладнене просте з подвійним присудком, пор.: Він прийшов + Він був веселий —> Він при­йшов веселий.

У двох розглянутих різновидах предикативного вживання прикметникової форми відбувається її синтаксичний перехід у дієслівну позицію. Ці синтаксич­ні процеси супроводжувані функціональною нейтралізацією вихідних іменних категорій роду, числа і відмінка, найбільшою мірою відмінка. У сучасній укра­їнській літературній мові типовим є вживання предикативних прикметнико­вих засобів із формально вираженими, але функціонально нейтралізованими іменними категорійними показниками. Предикативне вживання прикметнико­вих форм є невласне-прикметниковим уживанням, сферою функціонування діє­слова. Воно перебуває на значній віддалі від власне-прикметникового функці­онування — приіменникової позиції прикметника, що корелює з атрибутивни­ми семантико-синтаксичними відношеннями.

Перебуває поза функціональним типовим використанням прикметника його заступання субстантивної позиції. У субстантивній мовленнєвій позиції при­кметникова форма набуває власне-субстантивних ознак: синтаксично залежні прикметникові категорії роду, числа і відмінка перетворюються на автономні категорії, які характерні для іменника. Крім категорійних трансформацій, від­буваються зміщення функціонального діапазону форм. Ужиті замість іменни­ка прикметникові форми вказують на предметність і притаманні іменникові семантико-синтаксичні функції суб'єкта, об'єкта, адресата тощо. Проте в субстантивній позиції морфологічно зберігаються властиві прикметникові флексії -ий, -ій, -о, -е, -і: Новий метушиться в темряві трюму (Ю. Яновський); Визволені не можуть забути своїх визволителів (О. Гончар); Ми зустріли зна­йомого.

Отже, із синтаксичного погляду тільки ті прикметникові за формальним вираженням одиниці потрібно вважати власне-прикметниками, які займають типову для прикметника формально-синтаксичну (приіменникову) позицію, виражають атрибутивний зміст і в яких іменні морфологічні категорії роду, числа і відмінка набувають залежного від опорного іменника синтаксичного характеру. Усі інші формально-синтаксичні позиції прикметникових форм за­свідчують "їхній синтаксичний перехід в інші частини мови.

Прикметники не утворюють однорідної функціонально-семантичної сукуп­ності слів. Вони розподіляються на два великих семантико-граматичних під­класи: прикметники первинні і прикметники вторинні. До первинних прикмет­ників належать ті, які передають якісний стан предмета і в морфологічному плані членуються тільки на корінь і флексію, напр.: біл-ий, син-ій, кар-ий, мо- лод-ий, стар-ий, нов-ий, дик-ий. Вторинні прикметники передусім стосуються ознаки, що має виразно похідний характер і сформувалася через стосунок до предмета, дії, процесу, кількості або обставинної ознаки. Таким прикметникам притаманна складніша порівняно з первинними прикметниками членованість, тобто наявність, крім кореня та флексії, також інших різновидів морфем — суфі­кса і префікса: мор-ськ-ий, мід-н-ий, сліз-н-ий, заліз-н-ий, склад-альн-ий, над-вод-н- ий, без-меж-н-ий. Похідними є також якісні прикметники, які виражають моди­фікацію звичайного вияву якості у бік її інтенсивності або послаблення. Моди­фікацію значення якості похідних прикметників відбиває їхня морфологічна структура, де наявні афікси, що передають градацію якості, напр.: син-юват- ий, зелен-ав-ий, пре-син-ій. Проте серцевину прикметникової похідності формує не внутрішня похідність (похідність прикметника від іншого прикметника), а зовнішня похідність (похідність прикметника від інших частин мови).

Вторинні прикметники утворюються від центральних і периферійних час­тин мови — іменника, дієслова, числівника і прислівника, а також мають вну- трішньоприкметникове словотворення. Утворюючись від центральних частин мови — іменника й дієслова, прикметники трансформують їхню вихідну цент­ральність на периферійність. Похідність від периферійних частин мови супро­воджувана модифікацією периферійності. Наприклад, прислівник як иайпери- ферійніша частина мови набуває за морфологізованого переходу до прикмет­ників сукупності словозмінних морфологічних категорій, тобто позбувається ознак незмінності.

У вторинних відіменникових прикметниках лексичний центр формують імен­никові корені, а суфікси вказують на прикметниковий граматичний клас, напр.: берез-ов-ий, ліс-ов-ий, вод-ян-ий, люд-ськ-ий, греч-ан-ий, плеч-ист-ий. У наведе­них прикметникових похідних словах суфікси або спеціалізовані на суто час­тиномовній транспозиції, або поєднують транспозиційну і значеннєву роль, як суфікс -ист- у слові плечистий, який підкреслює надмірно виявлену ознаку. Таку ж транспозиційно-значеннєву роль виконують суфікси -ів-₉ -ин-, за допо­могою яких іменники транспонуються в прикметники і виражають значення присвійності, тобто заступають посесивні предикати: Сестра має хату —» хата сестри —> сестрина хата.

Похідні віддієслівні прикметники репрезентують градацію граматичної при- кметниковості. У них дієслівний корінь супроводжуваний спеціалізованими прикметниковими суфіксами. Дієприкметники — віддієслівні прикметники-де- ривати найближче стоять до вихідних дієслів, а віддієслівні прикметники з суфіксами -альн-, -ильн- позначені вищим порівняно з дієприкметниками вхо­дженням до прикметникового класу. Ця дериваційна відмінність полягає в тому, що утворення на -альн-ильн- згортають передбачувані вихідним дієсловом валентні іменникові позиції, тоді як віддієслівні прикметники-дієприкметники звичайно зберігають ці позиції. Найпоширенішими віддієслівними прикмет­никами виступають дієприкметники. Продуктивну їхню групу становлять пасивні дієприкметники, утворені опосередковано від перехідних дієслів, а без­посередньо — від пасивних дієприкметників у ролі присудка. За прикметни­кового функціонування вони займають приіменникову позицію, пор.: Письмен­ник написав роман —> Роман написаний письменником —> Написаний письменником роман — видатна подія в нашій літературі. Функціонують також дієприкметни­ки типу посивілий, поріділий, замерзлий з їхньою поступовою нівеляцією вихідних дієслівних ознак. Майже не вживані в сучасній українській літературній мові так звані активні дієприкметники теперішнього часу, про що йтиметься далі.

Як вторинні утворення функціонують відчислівникові прикметники, нерід­ко зараховувані до порядкових числівників. Вони формують співвідносні пари з вихідними числівниками: один — перший, два — другий, три — третій, чоти­ри — четвертий, п 'ять — п 'ятий і под. Це типові порядкові прикметники з мор­фологічними показниками (сукупністю прикметникових флексій), формально- синтаксичною функцією приіменникового валентно не поєднаного другоряд­ного члена речення і семантико-синтаксичною функцією квантитативно-атри­бутивної синтаксеми, напр.: Тимченкові цензура дозволила друкувати "Словни- цю", і перший том (А-О) друкується воює (М. Коцюбинський); Так дбає, як пес про п'яту ногу (прислів'я).

У похідних прикметниках, хоча й меншою мірою, використовуються лексич­ні морфеми прислівникового походження, пор.: вчор-а-шн-ій, завтр-а-шн-ій. Переміщення прислівникових форм із властивої їм детермінантної позиції в реченні у приіменникову позицію іноді завершується морфологізацією, напр.: З Києвом завтра пов'язує митець багато творчих задумів —> Із завтрашнім Ки­євом пов'язує митець багато творчих задумів.

Серед похідних прикметників найбільше прикметників відіменникових і від­дієслівних. На вторинність прикметникових форм указують морфологічна структура (зокрема наявність іменникових, дієслівних та інших коренів, функ­ціонування суфіксів і префіксів) і характер ознаки предмета. Вторинні прикмет­ники часто виступають одним із засобів конденсації висловлення.

Потрібно звернути увагу на специфічні властивості окремих компонентів прикметникової системи. Бувають випадки, коли за синтаксичного зміщення прикметникової форми в ній формуються нетипові для прикметника ознаки. Закріплення цих ознак веде до внутрішнього перетворення відповідного елемен­та, набуття ним семантико-граматичних спроможностей іншої частини мови. Відчутні семантико-граматичні зрушення можуть торкатися навіть семантико- синтаксичної валентності слова. Відомо, що найпоказовішим з-поміж ознако- вих слів носієм валентності виступає дієслово. Інші частини мови, потрапляючи в присудкову дієслівну позицію або позицію співвідносного з присудком голов­ного члена односкладних речень, можуть відкривати одну — суб'єктну — імен­никову семантико-синтаксичну позицію, пор.: Талановитий скрипаль виховав багато учнів <— Скрипаль виховав багато учнів + Скрипаль був талановитим. Проте, коли слово узвичаєне в невластивій йому формально-синтаксичній позиції при­судка або співвідносного з присудком головного члена односкладних речень, воно іноді розширює валентну спроможність. Це виявляється, зокрема, в тому, що предикативні прикметники відкривають, крім суб'єктної, ще одну — об'єкт­

ну — позицію. Відкриття двох іменникових семантико-синтаксичних позицій засвідчує глибше входження відповідного прикметникового елемента до дієслів­ної сфери. Звідси випливає, що окремі прикметники можуть виконувати основ­ну для них предикативну функцію, а атрибутивне (приіменникове) використан­ня стає неосновним. До предикативних прикметників із двома відкритими імен­никовими суб'єктною й об'єктною позиціями належать прикметники на зразок вірний, схожий, подібний і форми вищого ступеня порівняння, напр.: Ми вірні своїм друзям; Син схожий на батька; Син вищий за батька. У граматичній струк­турі окремі елементи засвідчують складний перетин властивостей різних части­номовних класів. У семантико-синтаксичній валентності прикметника відобра­жаються істотні ознаки дієслівного класу.

Залежність Прикметник та іменник мають якоюсь мірою

ПНИКМеТНИКОВИХ ^{спЬіьні} граматичні категорії. Таких категорій

^ . . три: відмінок, число і рід. За спільності грама-

КатЄГОріИ Відмінка, _тичних категорій постає питання: чи граматичні

ЧИСЛа 1 роду категорії базові для обох частин мови? чи в од-

ВІД Категорій ній частині мови вони вихідні, а в іншій похідні?

ОПОРНОГО Іменника Якщо ^наявні транспоновані (похідні) і нетран- споновані (вихідні) категорії, то потребує з'я­сування питання, чи зазнають якихось видозмін транспоновані категорії. Для з'ясування цих питань прикметник і іменник дають потрібний матеріал.

Визначальною як для іменника, так і для прикметника граматичною кате­горією є категорія відмінка. Її визначальність зумовлена найбільшою кількіс­тю грамем і найбільшою потребою для вираження функцій компонентів семантико-синтаксичної і формально-синтаксичної структур речення. Проте тільки в базовій частині мови граматичні категорії виявляють найбільшою мі­рою свою семантико-граматичну сутність. Розглянемо специфіку трьох грама­тичних категорій у структурі іменника і прикметника. За розгляду прикметни­кових і іменникових граматичних категорій беремо до уваги функціонування тільки власне-прикметників і власне-іменників. Власне-прикметники займають приіменникову синтаксичну позицію і не виступають у присудковій (дієслівній) і підметовій, а також у сильнокерованій, напівслабкокерованій або слабко- керованій позиції прислівного другорядного члена речення (іменникові по­зиції"). Власне-іменники стосуються позицій, зумовлених валентністю дієслів­ного предиката або його еквівалентів, а отже, не можуть займати позицій прикметника (приіменникова позиція), дієслова (присудкова позиція), числі­вника (приіменникова позиція) і прислівника (не зумовлена керуванням при­дієслівна або приреченнєва позиція).

Іменникова категорія відмінка виявляє подвійну семантико-синтаксичну і формально-синтаксичну сутність: щодо дієслова вона виступає як синтагматич­но зумовлена граматична одиниця, а щодо прикметника — як синтагматично зумовлювальна. У першому випадку морфологічними формами відмінка імен­ник (звичайно, у власне-іменниковому функціонуванні) повністю залежить від валентних спроможностей дієслова, яке — відповідно до його семантичної при­роди — відкриває одну, дві або більше відмінкових позицій. Дієслово керує на­віть називним відмінком, воно визначає його позицію і функціональний діапазон. Відмінкові форми семантико-синтаксично і формально-синтаксично підпоряд­ковуються дієслову, зумовлені ним. Щодо дієслова відмінок є у синтаксичному плані неавтономною одиницею.

Іншу синтаксичну природу виявляє іменниковий відмінок щодо прикмет­ника. Коли щодо дієслова він виступає зумовленою із семантико-синтаксично- го погляду категорією, то щодо прикметника — зумовлювальною категорією. Прикметник своїми відмінковими формами повністю підпорядковується імен­никові, узгоджується з його формами. Відмінкові форми іменника є для нього вихідними, базовими. Щодо прикметникової відмінкової форми відмінок імен­ника виступає із синтаксичного боку автономною одиницею. Перемістившись із центральної присудкової позиції у залежну приіменникову, прикметник су­проводжує іменник опорний і дублює форму іменникового відмінка. Іменни­кова категорія відмінка є абсолютно словозмінною категорією. Це означає, що всі відмінкові видозміни відбуваються не поза межами того самого слова, а в його внутрішніх межах.

Прикметникова категорія відмінка, на противагу вихідній для неї іменнико­вій категорії, що функціонує як синтагматично зумовлена щодо дієслова і синтаг­матично зумовлювальна щодо залежного прикметника, являє собою абсолютно зумовлену категорію. Вона граматично орієнтована на відмінкові особливості іменника, наприклад, стосовно кількості відмінкових грамем. Скільки грамем категорії відмінка існує в іменникові, стільки ж (не більше і не менше!) їх і в прик­метникові. Синтаксичну позицію прикметника узагальнено потрібно кваліфіку­вати як приіменникову. У такому широкому трактуванні прикметникової пози­ції прихований відповідний синтаксичний зміст: у всіх власне-іменникових по­зиціях (суб'єктній, об'єктній, адресатній, інструментальній та ін.) прикметник може супроводжувати іменник, залежати від нього і дублювати його грамемні позиції. Отже, узагальнена приіменникова позиція розчленовується на ряд та­ких приіменникових субпозицій, як прикметникова присуб'єктна субпозиція, прикметникова приоб'єктна субпозиція, прикметникова приадресатна субпози­ція, прикметникова приінструментальна субпозиція, прикметникова прилока- тивна субпозиція і под.: Старенька вчителька Матільда Петрівна ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила... (Григір Тютюнник); Він твердо ставить кам'яну стопу (Л. Костенко); — А що сказав би ти ув'язненій сестрі? (Д. Павличко); Зніми мені легенькою рукою Сніжинку із брови... (Д. Пав- личко); Береза виросла в камінному дворі (Д. Павличко). Як і в опорному іменни­кові, похідна від іменника прикметникова категорія відмінка є абсолютно сло­возмінною категорією, оскільки вона реалізується в межах того самого слова. Проте вона, на противагу іменниковій категорії, характеризується не двобічніс- тю (зумовленою і зумовлювальною синтаксичною одиницею), а однобічністю (тільки зумовленою іменником синтаксичною одиницею). Таким чином, синтаг­матично зумовлена щодо дієслова і синтагматично зумовлювальна щодо залеж­ного прикметника іменникова категорія відмінка транспонується у прикметни­ку в синтагматично зумовлену іменником категорію.

Категорія числа іменника функціонує як синтагматично зумовлювальна категорія. Ця категорія як базова зосереджується тільки в іменникові й може транспонуватися в прикметник і дієслово. Вона має неоднорідний з морфоло­гічного боку характер: одна її частина (до того ж переважна) є абсолютно сло­возмінною субкатегорією, оскільки реалізується у формах того самого слова, а інша частина — суто класифікаційною, оскільки її грамеми (однина і множи­на) розподіляються не між словоформами того самого слова, а між форма­ми різних слів. Основна, словозмінна, частина категорії числа (словозмінна субкатегорія) спрямована на відображення реальних кількісних співвідношень предметів, а інша, периферійна і класифікаційна, являє собою субкатегорію з формально-граматичним змістом.

Прикметникова категорія числа істотно відрізняється від базової і зумов- лювальної іменникової категорії числа насамперед тим, що вона транспонова­на, а отже, зумовлена іменником граматична категорія. Вона має і морфологічні відмінності. Якщо категорія числа в іменникові є переважно словозмінною ка­тегорією, то число у прикметникові — абсолютно словозмінна морфологічна категорія. За транспозиції числа з іменникової бази у сферу прикметника відбу­лася її морфологічна трансформація, яка виявилась у двох моментах: по-перше, у нівеляції класифікаційної периферії вихідної іменникової категорії і, по-дру­ге, у наданні їй статусу абсолютно словозмінної. Ці взаємопов'язані процеси показують особливості функціонування категорії числа в різних частиномов­них класах слів.

Морфологічна категорія роду іменника — суто класифікаційна категорія. Вона реалізується тільки у формах різних слів. Грамеми чоловічого, жіночого й середнього роду стосуються як семантико-граматичного, так і формально- граматичного змісту. Така половинчастість і якоюсь мірою невизначеність домінанти семантико-граматичного чи формально-граматичного змісту зумо­влює її периферійність у категорійній структурі іменника. Категорія роду — суто іменникова категорія. Вона транспонується найбільшою мірою у прикмет­ник і обмежено — у дієслово (форми минулого часу та умовного способу). Гра­матичний іменниковий рід є автономною граматичною категорією і синтагма­тично зумовлювальною щодо прикметника і дієслова.

Категорія роду, транспонована у прикметник, змінює свою вихідну грама­тичну природу. Якщо у сфері іменника вона виступає абсолютно класифіка­ційною морфологічною категорією, то за транспозиції у сферу прикметника рід набуває протилежного характеру, перетворюючись на абсолютно слово­змінну категорію. Прикметникові грамеми чоловічого, жіночого й середнього роду дублюють відповідні грамеми іменника і структурують синтаксичний зв'я­зок опорного іменника та залежного прикметника. У категорії роду за перемі­щення у сферу прикметника відбуваються найглибші граматичні перетворен­ня: на відміну від вихідної класифікаційної іменникової бази, граматичний рід прикметника не віддаляється від його категорій відмінка і числа, а, навпаки, зближується з ними і набуває абсолютних словозмінних рис.

Отже, якщо морфологічні іменникові категорії диференційовані на абсолют­но словозмінний тип, переважно словозмінний тип і суто класифікаційний тип, то у сфері прикметника це розрізнення знівельоване. Усі транспоновані у прик­метник морфологічні категорії стають абсолютно словозмінними. Втрата ди­ференціації категорій і приведення їх до одного словозмінного типу є також свідченням результатів транспозиції і небазового характеру морфологічних категорій прикметника.

Проблема Категорійна сутність відмінка прикметника ви- КІЛЬКОСТІ являється в морфологічному й синтаксичному ВІДМІНКОВИХ РІ^{ВНЯХ м}о^ви- 3 морфологічного погляду відмі- гпамем ^{нок п}Р^{икметника має} спеціалізоване формаль- ^ не вираження — словозмінний кінцевий (у ти-

Прикметника _пових виявах) афікс (флексію). Синтаксичні функції прикметникових відмінків зумовлені відмінковим характером опорно­го іменника. Різновиди відмінкового функціонування прикметників повністю регулює іменникова категорія відмінка. Скільки відмінків має опорний імен­ник, стільки ж відмінкових грамем визначаємо у прикметниках. Це залежить від вирізнюваної кількості іменникових відмінкових грамем. Дослідники, які 5*

кваліфікують українську відмінкову систему іменників як шестиграмемну, по­винні відповідно визначати шість грамем і в прикметниках. Коли ж дотримую­ться думки про семиграмемну структуру іменникової категорії відмінка, то це має бути підставою для кваліфікації прикметникової категорії відмінка як се- миграмемної.

Парадоксальність ситуації полягає в тому, що за переважного тепер визнання категорії відмінка іменників семиграмемною, чомусь не поширюють цього те­оретичного положення на прикметникову категорію відмінка, пор. підручни­ки останнього часу для вишів [Сучасна українська літературна мова 1997: 327; Сучасна українська літературна мова 2000: 240—242]. Може навіть скластися думка, що категорія відмінка у прикметниках немовби "ущербна", "неповна" тощо. Тому доведеться розглянути це питання конкретніше, тобто "пограмем- но", з дефініціями категорії відмінка прикметників і її грамем.

Категорія відмінка прикметників — морфолого-сніїтакснчна категорія, яка синтаксично залежна від категорії відмінка іменника та узгоджувана з нею, вказує на означальну функцію прикметника і складається з сімох грамем, напр.: мила (дитина), милої (дитини), милій (дитині), милу (дитину), милою (дитиною), (у) милій (дитині), мила (дитино).

Називний відмінок прикметника — синтаксично залежна від називного від­мінка іменника грамема у функції означення, яка відкриває відмінкову паради­гму однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Дніпро суво­рий ходив по світлиці, важким, мохнатим кулаком гримів у стіни України,— зе­мля гула, як мідний дзвін (Т. Осьмачка); Зріс черга велика До незайнятих тронів крізь думи густі (І. Драч); Чомусь туманом стелються Істини одвічні і нудні (В. Симоненко).

Родовий відмінок прикметника — синтаксично залежна від родового від­мінка іменника грамема у функції означення, що входить як другий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флек­сій, напр.: Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказан­ним (Л. Костенко); Не злічити в небі ясних зорів, не злічити в серці світлих дум (М. Драй-Хмара).

Давальний відмінок прикметника — синтаксично залежна від давального відмінка іменника грамема у функції означення, яка входить як третій компо­нент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Минуле зло і навіть те, що є, Душі розкованій снагу дає (Д. Пав- личко); Як тій дитині зватися Богданком, коли епоха зветься НТР?! (Л. Кос­тенко); Гарно, весело жилось Нашим друзям дома (Д. Павличко).

Знахідний відмінок прикметника — синтаксично залежна від знахідного від­мінка іменника грамема у функції означення, що входить як четвертий компо­нент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Душа складала свій тяжкий екзамен (Л. Костенко); Могутній дух дають важкі часи (Д. Павличко); Сюди колись приходили чернички, блакит­ну воду брали із глибин (Л. Костенко); Ти віршики пописував бездарні І геніальні наклепи-листи (Д. Павличко).

Орудний відмінок прикметника — синтаксично залежна від орудного від­мінка іменника грамема у функції означення, яка входить як п'ятий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Відчиняю світанок скрипичним ключем (Л. Костенко); Горизонт піднімає багряним плечем день — як нотну сторінку вічності (Л. Костенко); Не перетре твердим піском пустеля Моєї мови голубий кришталь (Д. Павличко); Голими лісами звір Бігав безпорадно (Д. Павличко).

Місцевий відмінок прикметника — синтаксично залежна від місцевого від­мінка іменника грамема у функції означення, що входить як шостий компо­нент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: — Звір той — олень. Він живе У моїм палаці (Д. Павличко); Ро­сте й добро на цій землі старій (Д. Павличко); По срібній линві тої амплітуди проходять дивні видива буття (Л. Костенко); Благословенна кожна мить жит­тя на цих всесвітніх косовицях смерті! (Л. Костенко); Щезай в пожежах само­спалень, в гірких руїнах власних попелищ! (Л. Костенко).

Кличний відмінок прикметника — синтаксично залежна від кличного від­мінка іменника грамема у функції означення, яка входить як сьомий компо­нент до відмінкової парадигми однини й множини з відповідною сукупністю флексій, напр.: Хреститься: — Щезни, пропадь, Згинь, нечиста сило! (Д. Пав­личко); — Скажи мені, моя душе, Де наше поле, де чуже? (Д. Павличко); Добо щаслива, що ти нам даси? (Д. Павличко); — Недаремне плачеш ти, Нещасливий бранче... (Д. Павличко); Не блиск очей, а тільки мислі гра Принаджують тебе, душе стара... (Д. Павличко); Колишній брате мій, недобра сила Нас розвела й навіки розлучила! (Д. Павличко).

Зазначимо, що грамема кличного відмінка має флексії, послідовно омоніміч­ні з флексіями називного відмінка. Та це явище трапляється і з іншими відмін­ковими грамемами.

Морфологічні Для виокремлення граматичної специфіки при- І СЛОВОТВІРНІ ^кметника як периферійної частини мови і для і^ятргнпїї ^{виявлення} характеру співвідношень непохідних Р прикметників як ядра прикметникового части- ПрііКМеТНИКа номовного класу і похідних прикметників досить показовими виступають їхні морфологічні та словотвірні категорії. Морфоло­гія, словотвір і синтаксис — три складники граматичної системи — розрізняю­ться сукупністю своїх категорій і ступенем регулярності (або й обов'язковості) їхньої репрезентації.

Морфологічні і словотвірні категорії прикметника розрізняються переду­сім ступенем їхньої абстрактності. Морфологічні прикметникові категорії роду, числа й відмінка являють собою надто абстрактні величини, які фактично слу­гують засобом вираження синтаксичної підпорядкованості прикметника імен­никові та вказівкою на означальну роль прикметника в найабстрактнішому (недиференційованому) вияві. До того ж морфологічним категоріям притаман­на така ознака, як їхня регулярність і обов'язковість щодо частиномовного класу. На відміну від морфологічних категорій категорії словотвірні позначені більшою граматичною конкретністю і відсутністю регулярності та обов'язко­вості.

Розрізняються морфологічні й словотвірні категорії прикметника і грама­тичними засобами вираження. Морфологічні категорії пов'язані із флексійним вираженням граматичних значень, словотвірні — з суфіксальним і префіксаль­ним. Словотвірні категорії окреслюють словотвірні ресурси прикметника і ха­рактер його взаємозв'язків з вихідними стосовно словотворення частинами мови.

Зіставлення морфологічних і словотвірних категорій прикметника важливе також із погляду вирізнення міжрівневих граматичних категорій, у яких сукуп­но виявляються ознаки морфологічних, словотвірних і синтаксичних катего­рій. До таких категорій належить категорія ступенів порівняння, яку нерідко трактують як словозмінну категорію.

Прикметник увіходить у п'ятикомпонентну систему частин мови як части­на мови із суфіксально-префіксальною словотвірною домінантою. За слово­твірними показниками він розташований між іменником і дієсловом, суфік­сальною словотвірною активністю поєднуючись із іменником, а префіксаль­ною словотвірною активністю — з дієсловом.

Суфікси похідних прикметників в основному формуються з предикатних знаків. Заступаючи предикатні знаки, вони виконують функцію конкретизації. Ця функція властива тим суфіксам, які модифікують кількісний вияв ознаки, репрезентованої прикметниковим коренем. Суфікси з кількісним значенням вка­зують на інтенсивний і неповний ступінь вияву ознаки. Ці ступені ознаки влас­тиві якісним прикметникам. Два типи значень предикатів — недостатній і над­мірний ступінь вияву ознаки — реалізуються прикметниковими суфіксами як їхніми формальними репрезентантами. Ці суфікси виокремлюють відповідні прикметникові словотвірні категорії.

Категорія недостатнього ступеня вияву ознаки вказує на невелику порівняно зі звичайною міру якості, тобто на ознаку, що виявлена в предметі не повніс­тю. Синтетична форма недостатнього ступеня якості утворюється від вихідної прикметникової форми за допомогою суфікса -уват-: білий — білуватий, зеле­ний — зеленуватий, гіркий — гіркуватий, солодкий — солодкуватий, солоний — солонуватий, низький — низькуватий, рідкий — рідкуватий, різкий — різкуватий. Синтетична форма недостатнього ступеня вияву ознаки утворюється також за допомогою суфікса -ав-, який порівняно з суфіксом -уват- у сучасній українсь­кій літературній мові менш продуктивний. Від деяких вихідних прикметників можливі паралельні ряди форм на позначення неповного вияву ознаки, пор.: зелений — зеленуватий і зеленавий, синій — синюватий і синявий, смаглий — смаг­люватий і смаглявий. До периферійних засобів вираження неповного вияву озна­ки належить суфікс -аст-: білий — білястий, червоний — червонастий.

До словотвору прикметника на позначення неповного вияву ознаки долу­чаються аналітичні морфеми на зразок трохи, дещо, які порівняно із суфікса­ми вносять додаткові семантичні відтінки до основного значення, напр.: злий — трохи злий, різкий — дещо різкий. Якщо зіставити суфікси й аналітичні морфе­ми, то предикатне значення неповної міри якості виступає виразніше в аналі­тичній морфемі.

Категорію надмірної інтенсивності ознаки формує — порівняно зі значенням недостатнього ступеня вияву ознаки — більша сукупність засобів, до того ж представлених різними морфемами (синтетичними й аналітичними, суфіксаль­ними і префіксальними). При утворенні прикметників із семантикою надмір­ної інтенсивності ознаки використовуються суфікси -енн-, -езн-, -елезн-, -уч-, -ущ< високий — височенний, широкий — широченний, здоровий — здоровенний, гли­бокий — глибоченний, великий — величезний, старий — старезний, товстий — товстелезний, жирний — жирнючий, багатий — багатющий. Деякі з прикмет­ників утворюють паралельні ряди слів, пор.: широкий — широченний і широчез­ний, високий — височенний і височезний, товстий — товстезний, товстелезний, товстенний, товстючий і товстющий, злий — злючий і злющий, худий — худю­чий і худющий. Суфіксальні форми надмірного ступеня якості творяться голов­ним чином від прикметників, лексичне значення яких уже містить вказівку на велику концентрацію певної якості. До цих суфіксів прилягають також суфікси -есеньк-, -ісіньк-, - усіньк-, які, крім значення інтенсивності ознаки, передають виразні експресивні значення: білий — білесенький і білісінький, гарний — гарне­сенький, гарнісінький і гарнюсінький, дрібний — дрібнесенький, дрібнісінький і дрі­бнюсінький. До системи засобів вираження надмірного вияву ознаки входить низка префіксів. Прикметникові префікси, спеціалізовані на вираженні висо­кого вияву інтенсивності ознаки, передають градаційне розмежування в рам­ках інтенсивності. До таких префіксів належать префікси за-, пре-, над-, супер- та ін. З-поміж них префікс за- розпочинає градаційний ряд, вказуючи на незнач­ний ступінь інтенсивності ознаки, на якість, що трохи перевищує потрібну міру. Прикметники із префіксом за- становлять невелику групу слів, що переважно стосуються просторового або часового значення: завузький, задовгий, зависо­кий, заширокий, заранній, запізній. Префікс пре- позначає високий ступінь інтен­сивності ознаки, напр.: дивний — предивний, чудовий — пречудовий, ніжний — преніжний, мудрий — премудрий, чистий — пречистий. Префікси над-, супер- і под. вказують на найвищий ступінь інтенсивності ознаки: потужний — надпо­тужний, чутливий — надчутливий, елітний — суперелітний. Префікс пра- позна­чає велику міру ознаки у плані минулого. Форми з цим префіксом утворюються від кількох прикметників, напр.: давній — прадавній, старий — прастарий. Зі­ставлення префіксальних і суфіксальних утворень на позначення надмірного сту­пеня якості показує, що суфіксальним формам властиво передавати міру якос­ті в більшій інтенсивності вияву, ніж префіксальним. Це зумовлене тим, що в суфіксальних утвореннях до значення збільшеного ступеня якості долучається ще суб'єктивно-оцінне значення, пор.: предовгий — довжелезний, пребагатий — багатющий, прастарий — старезний, надвисокий — височенний і височезний.

Сукупність засобів вираження надмірної інтенсивності доповнюють аналі­тичні морфеми типу дуже, досить, надто, занадто, украй, напр.: корисний — дуже корисний, переконливий — досить переконливий, високий — надто високий, допитливий — занадто допитливий, незадовільний — украй незадовільний. Порі­вняно із префіксами і суфіксами предикатне значення надмірної міри якості виступає в аналітичних морфемах виразніше.

Прикметникова словотвірна категорія суб'єктивної оцінки якості передає емо­ційне ставлення мовця до якості предмета. Форми суб'єктивної оцінки якості в українській мові утворюються за допомогою суфіксів -еньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -усіньк-. Словотворчим центром категорії виступає суфікс -еньк-. Через те йому властиво виражати суто емоційне значення, тобто без супроводу відтінків зме­ншеності: любенький, чемненький, рідненький, вороненький, кругленький, рівнень­кий, чистенький, сухенький і под. Проте в частині прикметникових форм на -еньк- спостерігаємо супровідні відтінки зменшеної міри якості у предметі. Для позначення таких відтінків потрібні відповідні умови, зокрема наявність у лек­сичному значенні прикметника вказівки на велику концентрацію певної ознаки. Наприклад, у словах великий, високий, широкий, глибокий, довгий, страшний, ху­дий та ін. суфікс суб'єктивної оцінки послаблює значення великої міри якості, підкресленої семантикою вихідного прикметника: великий — величенький, висо­кий — височенький, широкий — широченький, глибокий — глибоченький, довгий — довгенький, страшний — страшненький, худий —худенький. Пор. також специфіч­ну групу прикметників із лексичним значенням смакових особливостей предме­та: солодкий — солоденький, кислий — кисленький, солоний — солоненький.

Інший репрезентант категорії суб'єктивної оцінки якості суфікс -есеньк- пе­редає значення пестливості, емоційності, іноді супроводжуване відтінками ви­сокої міри якості у предметі, напр.: тихий— тихесенький, густий— густе­сенький, дрібний — дрібнесенький, темний —темнесенький, світлий — світлесень­кий, молодий — молодесенький, старий — старесенький, чепурний — чепурнесень- кий, тонкий —тонесенький. Порівняно з суфіксом -есеньк- суфікси -ісіньк- -усіньк- спеціалізовані на вираженні поєднання емоційної оцінки якості зі значенням найвищої міри якості: чистий — чистісінький, новий — новісінький, прямий — прямісінький, свіжий — свіжісінький, білий — білісінький, малий — малюсінький, худий — худюсінький. Іноді у суфікса -ісіньк- значення емоційної оцінки якості нейтралізується, внаслідок чого семантика суфікса трансформується не стіль­ки на позначення позитивної оцінки якості, скільки на якоюсь мірою емоційне підкреслення повноти вияву цієї якості: повний — повнісінький, пустий — пус­тісінький, цілий — цілісінький.

Окрему групу словотворчих формантів на позначення дуже великої міри якості з відтінками емоційного ставлення мовця до ознаки предмета станов­лять суфікси -енн-, -анн-. Прикметники з цими суфіксами розташовані між сло­вами з категорійною словотвірною семантикою збільшеності і словами з кате­горійною словотвірною семантикою суб'єктивної оцінки якості. Характерною ознакою цих слів є їхнє дієприкметникове походження: незчисленний, незлічен­ний, неоціненний, невблаганний, несказанний. Пор. співвідносні вихідні дієприк­метники й похідні прикметники в тому самому висловленні: Слова як сонце схо­дили в мені. Несказане лишилось несказанним (Л. Костенко).

У дериватології набула поширення продуктивна ідея розрізнення транспо­зиційних, модифікаційних і мутаційних словотвірних процесів і відношень між частинами мови та всередині однієї частини мови. За М. Докулілом, транспо­зиція стосується переходу слова з однієї частини мови до іншої, модифікація — часткової зміни семантики вихідного слова, мутація — виникнення абсолютно нового значення на ґрунті старого [Dokulil 1962: 29—49, 68—76]. Транспозиція охоплює всю сферу синтаксичної деривації, оскільки вона саме й полягає в пе­реведенні похідного слова до іншої частини мови порівняно з вихідним сло­вом, але без зміни лексичного значення. Транспозиція поширюється також на певну частину лексичної деривації.

Розглянуті вище словотвірні прикметникові категорії стосуються явищ мо­дифікації. Частина словотворчих засобів, що оформлюють словотвірні кате­горії, виконує іншу функцію — функцію не модифікації, а заступання. Кореля­тами таких афіксів виступають предикати відповідної семантичної групи. У функції заступання використовуються прикметникові префікси не-, без-, а-, де-, ір-, ре-, анти-. Ці префікси структурують словотвірну категорію протилежності, напр.: гарний — негарний, вихований — невихований, любий — нелюбий; сумнів­ний — безсумнівний, росяний — безросяний, славний — безславний; хроматич­ний — ахроматичний, синхронний — асинхронний; централізований — децент­ралізований, мілітаризований — демілітаризований; раціональний — ірраціональ­ний, реальний — ірреальний; патріотичний — антипатріотичний, науковий — антинауковий. Функцію заступання виконують також деякі суфікси. До таких належать, зокрема, суфікси -овит-, -ист-, -am-, пов'язані з прикметниковою ка­тегорією надміру супровідної ознаки. Прикметники з суфіксами -овит-, -ист-, -am- ґрунтуються на іменниково-прикметникових сполуках, у яких прикмет­никовий предикат указує на велику міру якості. Суфікси заступають прикмет­никовий предикат, напр.: яблука з великою кількістю соку —» соковиті яблука, хлопець із широкими плечима —> плечистий хлопець, колосок із великим зерном -» зернистий колосок, чоловік із великою бородою —» бородатий чоловік, хлопець із великим чубом —» чубатий хлопець.

Окрім афіксів із функцією модифікації та заступання, у граматичній структурі сучасної української літературної мови наявні суфікси у функції морфологічної ад'єктивації, суть якої полягає в морфологічному оформленні ад'єктивної (при- іменникової) синтаксичної транспозиції. Ад'єктивна морфологізація тісно по­в'язана із синтаксичною ад'єктивацією. Необхідною умовою морфологічної ад'єктивації є попередня закріпленість відповідного компонента в ад'єктивній синтаксичній позиції. Закріпленість компонента в ад'єктивній позиції веде до його морфологічного прикметникового оформлення. Ад'єктивна позиція постає у процесі трансформації речення у словосполучення. Такі трансформа­ції є наслідком згортання двох (або більше) семантично елементарних простих речень в одне просте ускладнене. Словосполучення, що ґрунтуються на струк­турі вихідного для них речення, іноді повторюють кількість вихідних реченнє- вих компонентів, а нерідко порівняно з вихідним реченням виявляються реду­кованими. Варто зазначити, що у граматичній структурі сучасної української літературної мови перед морфологізацією ад'єктивної позиції буває її напів- морфологізація. У таких випадках маємо підстави виокремлювати початко­вий процес морфологізації та її завершальну стадію. Специфічною формою напівморфологізації виступає родовий відмінок, первинною синтаксичною позицією якого є присубстантивна (ад'єктивна) позиція. У формі присубстан- тивного родового відмінка немовби втілюється передтакт повної морфологіч­ної ад'єктивації. Отже, родовий відмінок у деяких випадках виступає безпосе­редньою дериваційною базою завершальної морфологічної ад'єктивації, напр.: Син співає —> спів сина —> синів спів. Родовий відмінок як відмінок транспозиції трапляється в нередукованих і редукованих порівняно з вихідними реченнями синтаксичних конструкціях, пор.: Мати плаче —> плач матері —> материн плач і Батько має книгу —» книга батька —» батькова книга. В останньому випадку відбувається редукція посесивного предиката. Редукція предиката являє собою досить поширене явище у процесах ад'єктивації. До того ж ця редукція наявна вже на синтаксичній стадії ад'єктивації. Підлягають редукції предикати дії, процесу, стану тощо, напр.: Хлопчик приїхав з села —» хлопчик із села —> сільсь­кий хлопчик; Вітер віє з півночі —» вітер з півночі —» північний вітер; Тополі сто­ять при дорозі —> тополі при дорозі —» придорожні тополі. У морфологічній струк­турі похідного від іменника прикметника конденсується граматична ад'єкти­вація та семантика згорнутого предиката.

Базою граматичної ад'єктивації часто виступають прийменниково-відмін- кові форми, які спочатку функціонують як синтаксичні ад'єктиви і від яких пі­зніше утворюються морфологізовані ад'єктиви. Цікаве явище становлять тут префіксально-прийменникові кореляції трансформаційного типу. Йдеться про формування префіксальних прикметників на ґрунті прийменниково-відмінко- вих форм (переважно просторової і темпоральної семантики). До обов'язко­вих умов формування похідних префіксальних прикметників належить пере­творення прийменників без, від, до, за, між, на, над, перед, під, після, по, поза, понад, при, проти та ін. на префіксальну морфему і використання в переважній більшості випадків суфікса як супровідного структурного компонента: без та­лану — безталанний, від прикметника — відприкметниковий, до землі — дозем­ний, за озером — заозерний, між містами — міжміський, перед світанком — передсвітанковий, при березі — прибережний. Першим ступенем ад'єктивації при­йменниково-відмінкових сполук є формально-синтаксична позиція при опорно­му іменникові, без морфологізації, коли їх (сполуки) можуть ще супроводжувати залежні означальні елементи, пор.: споруда на горі— споруда на високій горі. Синтаксичне закріплення приіменникової позиції прийменниково-відмінковою формою веде до її морфологізації і абсолютної нівеляції формально-граматич­них (синтаксичних і морфологічних) іменникових ознак. Проте семантична спів­відносність вторинних префіксів і вихідних прийменників за таких перетворень зберігається, через те доцільно кваліфікувати префікси прийменникового похо­дження в похідних прикметниках як прийменники-префікси [Вихованець 1980: 195]. Часто в рамках префіксально-суфіксального словотвору розглядають варіант суфіксального словотвору, типовою ознакою якого є семантична й формальна наявність словотворчого суфікса, а також зрощення вихідної при­йменниково-відмінкової основи. У розширеному плані, наприклад, трактують префіксально-суфіксальний словотвір української мови А. Грищенко і К. Го- роденська [Грищенко 1978: 179—180; Словотвір 1979: 285—313; Украинская грамматика 1986: 201—204, 217—221, 236—241].

Розгляд синтаксико-словотвірних явищ дає підстави вирізнити, крім назва­них вище, ще п'ять словотвірних категорій: 1) категорію присвійності; 2) катего­рію локативної атрибутивності; 3) категорію темпоральної атрибутивності; 4) ка­тегорію порядковості; 5) категорію ад'єктивної синтаксичної деривації. Перші чотири категорії виразно протиставляються категорії ад'єктивної синтаксич­ної деривації як величини функціонально-семантичні величині функціональ­но-формальній.

Словотвірна прикметникова категорія присвійності вказує на належність предмета особі (або іншій істоті). Вона являє собою конденсат предметності й посесивної предикатності. Ця категорія пов'язана з відіменниковим суфіксаль­ним словотворенням. Значення посесивності виражають суфікси -ів, -ин, -ов-, -ев-_у -ач- або нульовий суфікс: дядько — дядьків, брат — братів, коваль — кова­лів, мати — материн, сестра — сестрин, віл — воловий і волячий, тхір — тхо­ревий і тхорячий, миша — мишачий, ведмідь — ведмежий.

Словотвірна категорія локативної атрибутивності передає локативну озна­ку предмета. Вона охоплює похідні прикметники, утворені за допомогою суфік­сів від прийменниково-відмінкових форм із прийменниками за, між, на, над, перед, під, при та ін., напр.: за містом — заміський, між містами — мілсмісь- кий, на горі — нагірний, над землею — надземний, перед мостом — передмосто­вий, під землею — підземний, при дорозі — придорожній.

Словотвірна категорія темпоральної атрибутивності стосується темпораль­ної ознаки предмета. Вона поширюється на похідні прикметники, утворені за допомогою суфіксів від прийменниково-відмінкових форм із прийменниками типу між, перед, після, напр.: між сесіями — міжсесійний, перед грозою — пе­редгрозовий, після обіду — післяобідній.

Словотвірна категорія порядковості вказує на порядок предметів за лічби. Похідні прикметники з цим значенням утворюються від власне-кількісних чис­лівників, напр.: три — третій, чотири — четвертий, п'ять —п'ятий, десять — десятий, двадцять —двадцятий, сорок — сороковий.

Словотвірна категорія ад'єктивної синтаксичної деривації вказує на перехід слова з якоїсь частини мови до прикметникового класу без зміни лексичного значення. Типовим репрезентантом таких похідних слів виступають дієприкмет­ники, утворені від особових дієслів, напр.: посивів — посивілий, дозрів — дозрі­лий, написав — написаний, переписав — переписаний, прочитав — прочитаний.

Із прикметниковим словотвором пов'язані також специфічні міжрівневі ка­тегорії, які стосуються трьох граматичних рівнів: словотвірного, синтаксично­го і морфологічного. До категорій з такими характеристиками належить кате­горія ступенів порівняння, про яку йтиметься далі.

Як бачимо, морфологічні і словотвірні категорії прикметника істотно розріз­няються як зі значеннєвого, так і з кількісного та формального боку. Порівняно зі словотвірними категоріями прикметникові морфологічні категорії роду, чис­ла і відмінка являють собою надто абстрактні величини, що вказують на підпо­рядкування прикметника опорному іменникові. Словотвірні ж категорії позна­чені набагато більшою конкретністю. Впадає у вічі також розбіжність морфоло­гічних і словотвірних категорій у їхньому кількісному вияві. Якщо морфологія

прикметника репрезентована трьома основними морфологічними категорія­ми (родом, числом, відмінком), то його словотвір являє собою розгалужену сукупність словотвірних категорій, об'єднаних транспозиційними, модифіка­ційними і мутаційними типами словотворення. Розрізняються морфологічні і словотвірні прикметникові категорії і засобами їхнього вираження: перші оформлювані флексіями, а другі — суфіксами і префіксами.

МІЖрІБНева У граматичній структурі сучасної укра-

(морфолого-синтаксико- ^{їнської м}°^ви функціонують категорії, які ^ .ч "причетні" не до одного граматичного

словотвірна; рі_{вня? а} д₀ двох або й трьох, тобто вони категорія Ступенів являють собою міжрівневі величини. ПОРІВНЯННЯ Міжрівнева граматична категорія — це І актантна лепивація категорія^ Щ° виявляє ознаки двох або

більше граматичних рівнів. До таких ка­тегорій належать, зокрема, іменникова морфолого-синтаксична категорія від­мінка, дієслівна морфолого-синтаксична категорія валентності, дієслівна сло­вотвірно-синтаксична категорія результатива (у традиційному витлумаченні — дієслівна категорія стану). З-поміж міжрівневих категорій вирізняється катего­рія ступенів порівняння, якій притаманні ознаки, пов'язані з морфологічним, синтаксичним і словотвірним рівнями граматичної системи. Це означає, що ця категорія стосується усіх трьох граматичних рівнів.

З погляду морфологічного — категорія ступенів порівняння Грунтується на трансформованих морфологічних засобах, пов'язаних із морфологічними кате­горіями відмінка, роду й числа, а особливо — категорії відмінка стосовно її ней­тралізації в предикативній позиції прикметникової форми, з одного боку, і на­буття предикативною прикметниковою формою правобічної валентності, що проектується на відповідні грамеми іменникової категорії відмінка — з іншого. З погляду синтаксичного — ця категорія орієнтована не семантико-синтаксич- ну й формально-синтаксичну структури речення, відбиваючи синтаксичну спе­ціалізацію ступеневих предикатів та їхню підвищену валентну спроможність. З погляду словотвірного — вона стосується модифікаційного типу словотворення і словотворчих формантів, що вказують на різновид словотвірної категорії.

У сучасному українському мовознавстві категорію ступенів порівняння не­рідко трактують як морфологічну словозмінну категорію. Останнім часом її кваліфікують або як словотвірно-синтаксичну [Вихованець 2002], або як мор- фолого-синтаксико-словотвірну [Костусяк 2002]. У граматичних дослідженнях типовим є нерозрізнення специфіки окремих форм у структурі прикметника — форм звичайного ступеня (вихідної прикметникової форми), вищого ступеня (компаратива) і найвищого ступеня (суперлатива). Зокрема, дослідники часто не зважають на те, що первинною функцією компаратива є предикативна функ­ція, а вторинною — атрибутивна. Прикладом такого нерозмежування є при­писування А. Грищенком усім прикметниковим формам єдиних синтаксичних характеристик [Грищенко 1978: 7].

Категорія ступенів порівняння реалізується у двох грамемах — вищому і най­вищому ступенях порівняння. Вона властива тільки предикатам зі значенням яко­сті. Розгляд семантико-граматичних особливостей ступенів порівняння розпочне­мо з характеристики їхніх синтаксичних позицій. Відразу ж зазначимо, що прик­метники виступають тільки в одній синтаксичній позиції — приіменниковій, яка у своїй внутрішній сфері може розчленовуватися — залежно від властивих

опорному іменникові семантико-синтаксичних позицій — на ряд субпозицій: присуб'єктну прикметникову субпозицію, приоб'єктну прикметникову субпо­зицію, приадресатну прикметникову субпозицію, приінструментальну прикме­тникову субпозицію, прилокативну прикметникову субпозицію тощо. Форми вищого й найвищого ступенів порівняння займають відмінну від приіменнико- вих власне-прикметникових форм первинну синтаксичну позицію.

Форма вищого ступеня порівняння в типових виявах займає не приіменни- кову синтаксичну позицію, а присудкову, яка властива дієслову, напр.: Олесь сміливіший за Андрійка, Олесь був сміливіший за Андрійка, Олесь буде сміливіший за Андрійка. Уже за цією ознакою форму вищого ступеня порівняння не можна кваліфікувати як форму прикметника. Вона звичайно стоїть у притаманній діє­слову присудковій позиції і через те поєднується з аналітичною синтаксичною морфемою-зв'язкою бути, що виражає визначальні дієслівні граматичні кате­горії часу і способу, а також особи і числа: Мудрість могутніша за розум, Му­дрість була могутніша за розум, Мудрість буде могутніша за розум, Мудрість була б могутніша за розум, Мудрість хай буде могутніша за розум. Як бачимо, у цих формах засвідчено синтаксичний ступінь переходу прикметника у сферу дієслова. Це первинна функція форми вищого ступеня порівняння.

У формах вищого ступеня порівняння наявні ще деякі семантико-синтаксичні ознаки, які виявляють їхню неприкметникову в граматичному плані природу. Маємо на увазі семантико-синтаксичну валентність цих форм, що завжди від­кривають дві семантико-синтаксичні позиції — лівобічну суб'єктну і правобіч­ну об'єктну: Андрій старший від Петра; Правда сильніша за неправду. Прита­манний їм двовалентний потенціал також указує на те, що розглядані форми не є власне-прикметниками, а входять за валентними характеристиками до класу дієслів. Форма вищого ступеня порівняння є предикатом стану, який керує на­зивним відмінком у функції суб'єкта стану і відмінковими формами у функції об'єкта стану. Як і деякі власне-дієслова, форми вищого ступеня порівняння поєднуються з прийменниками-постфіксами від і за, що від'єдналися від залеж­ного іменника і ввійшли до морфолого-синтаксичної структури форм вищого ступеня порівняння як предикатів стану.

Форми вищого ступеня порівняння мовознавці нерідко зараховують до сло­возміни прикметника. За такої умови категорію ступенів порівняння кваліфі­кують як словозмінну, що реалізується не у формах різних слів, а формами того самого слова. Проте за трактування певної категорії як словозмінної потрібна лексична тотожність форм і граматична їхня відмінність. У випадках із вищим ступенем порівняння маємо якраз явище, коли вихідна і похідна форми висту­пають лексично не тотожними. З вищим ступенем порівняння пов'язаний но­вий лексико-семантичний зміст — вказівка на вищий ступінь якісного стану. Отже, перед нами типовий словотвірний феномен, у якому формальний засіб, що виражає відмінну від вихідного слова семантику, є словотворчим суфіксом. Із семантико-граматичного погляду форми вищого ступеня порівняння є окре­мими словами на позначення якісного стану предмета, його більшого порівня­но з іншим предметом вияву, а тому уводити їх до словозмінної парадигми прикметника немає жодних підстав.

За кваліфікації форм вищого ступеня порівняння у первинній присудковій функ­ції як не-прикметників потрібно з'ясувати, як видозмінюються в цих формах визначальні для власне-прикметника і транспоновані від іменника морфологічні категорії роду, числа і відмінка. Варто зазначити, що периферійні граматичні прикметникові категорії роду і числа у формах вищого ступеня послаблюються, через те що вони виражені також аналітичною синтаксичною морфемою-зв'яз- кою бути. Що стосується визначальної для прикметника категорії відмінка, то вона нейтралізована повністю аналітичною синтаксичною морфемою-зв'язкою і передаваними нею дієслівними граматичними категоріями, оскільки вживає­ться в цій позиції тільки в одній формі, яка суто формально нагадує форму називного відмінка. Семантико-синтаксичну нейтралізацію відмінка у присуд­ковій позиції слів вищого ступеня порівняння чітко з'ясовуємо за зіставлення цього явища з однорідними фактами інших мов. Наприклад, у граматичній структурі російської мови форма вищого ступеня порівняння звичайно вжива­ється у присудковій позиції, супроводжувана аналітичною синтаксичною мор­фемою-зв'язкою бути і набула незмінності, завдяки якій повністю нейтралізо­вано всі граматичні категорії прикметника — категорії відмінка, роду, числа. Отже, те, що в українській мові нейтралізовано функціонально, але не у фор­мально-морфологічному плані, в російській мові нейтралізовано і знівельова- но у функціональному та формально-морфологічному виявах.

Формі найвищого ступеня порівняння, подібно до вищого ступеня, прита­манна первинна присудкова (дієслівна) позиція, напр.: Дівчина найвродливіиіа від усіх, Дівчина була найвродливіша від усіх, Дівчина буде найвродливіша від усіх, Дівчина була б найвродливіша від усіх, Дівчина хай буде найвродливіша від усіх; Це дерево найвище з усіх дерев, Це дерево було найвище з усіх дерев, Це дерево буде найвище з усіх дерев, Це дерево було б найвище з усіх дерев, Це дерево нехай буде найвище з усіх дерев. Первинна присудкова позиція цих елементів свідчить про їхнє неприкметникове функціонування і семантико-синтаксичне зближення з дієсловами. У присудковій позиції дієслівні граматичні категорії аналізованих форм передає аналітична синтаксична морфема-зв'язка бути. Тут нейтралізова­но визначальну для прикметника граматичну категорію відмінка і трансформо­вано в надлишкові категорії периферійні граматичні категорії роду й числа.

Найвищий ступінь не входить до парадигми словозміни прикметника. У формах словозміни лексичне значення слова залишається тотожним, тоді як у найвищому ступені порівняно з вихідним прикметником змінюється лексич­не значення. Найвищий ступінь позначає найвищу міру якісного стану предме­та. Отже, перед нами типове словотвірне явище. За допомогою префікса, який вказує на відмінне від вихідного слова лексичне і словотвірне значення, утво­рюється нова лексична одиниця. За вказаними ознаками найвищий ступінь по­рівняння не можна зараховувати до власне-прикметника як частини мови. Ця одиниця являє собою розряд зі специфічним словотвірним значенням у синтаксич­ній сфері дієслова.

Слова вищого і найвищого ступенів порівняння мають дві форми — синтетич­ну й аналітичну. Синтетична форма передавана відповідними суфіксами і префік­сами, аналітична — аналітичними синтаксичними морфемами більш і найбільш, пор.: Хлопець був досвідченіший за своїх ровесників і Хлопець був більш досвідчений за своїх ровесників; Хлопець був найдосвідченіший з усіх і Хлопець був найбільш до­свідчений з усіх. Аналітичні форми іноді точніше передають лексичний зміст сло­ва. Одним зі стимулів розвитку аналітичних форм було й те, що тільки за їхньою допомогою можна утворити від того самого слова два вияви ознаки — висхідний і спадний, напр.: Він більш витривалий за брата і Він менш витривалий за брата; Він найбільш витривалий з усіх і Він найменш витривалий з усіх.

Слова вищого і найвищого ступенів порівняння можуть виступати у вторин­ній для них, власне-прикметниковій, функції, коли за згортання двох (або біль­ше) вихідних елементарних простих речень в одне просте ускладнене ступеневі предикати переміщуються з присудкової позиції у приіменникову. Пор. пер­винну і вторинну функції ступенів порівняння та механізм переходу першої у другу: Тополя була вища за березу + Вона стояла при дорозі —> Тополя, яка була вища за березу, стояла при дорозі —» Тополя, вища за березу, стояла при дорозі -» Вища за березу тополя стояла при дорозі. У словах ступенів порівняння в прик­метниковій (приіменниковій) позиції функціонують притаманні власне- прикметникам граматичні категорії роду, числа і відмінка, транспоновані від опорного іменника.

У предикатах зі значенням ступенів порівняння найважливішими ознаками виступають зміна лексичного значення порівняно з вихідним прикметником, збільшення ступеня вияву якості, тобто стосунок до модифікаційного типу сло­вотворення, з одного боку, і збільшення кількості обов'язкових актантів порі­вняно з вихідною ситуацією — з іншого боку. Збільшення кількості актантів у похідних предикатних одиницях стосується явищ "актантної деривації", її різ­новиду — "підвищувальної" деривації, тобто збільшення кількості обов'язко­вих актантів, nop. [Чейф 1975: 139—161; Comrie 1985; Dixon, Aikhenvald 1997; Плунгян 2000: 208—219]. Компаративи і суперлативи української мови явля­ють собою типові похідні слова зі збільшеною актантною "потужністю". По­казники вищого і найвищого ступенів порівняння пов'язані з тим фактом, що ситуація з одним актантом перетворюється на ситуацію з двома актантами. Другий актант виконує функцію об'єкта порівняння. Цей актант вказує на об'єкт, зі ступенем вияву якості якого порівнюють вищий або найвищий сту­пінь якості у першому (вихідному) актанті, nop.: Син високий —> Син вищий за батька; Дерево високе —»Дерево вище за будинок —> Це дерево найвище з усіх дерев. Тобто відбувається перехід від ситуації на зразок "бути гарним" до ситу­ацій "бути гарнішим від когось" і "бути найгарнішим з усіх".

Актантна деривація відпрйкметникових предикатів засвідчує синтаксичний перехід прикметника до сфери дієслова. Вона пов'язана з модифікацією лексич­ного значення вихідного прикметника і кількісною та якісною змінами харак­теру семантико-синтаксичної валентності похідних ступеневих предикатів.

Отже, категорія ступенів порівняння — міжрівнева (морфолого-синтаксико- словотвірна) граматична категорія, яка пов'язана з модифікаційним типом сло­вотворення, вказує на первинну формально-синтаксичну функцію присудка сту­пеневих предикатів та первинну семантико-синтаксичну функцію ступеневого предиката з його "підвищувальною" актантною деривацією, складається з двох грамем — вищого і найвищого ступенів порівняння і характеризується транс­формацією граматичних категорій роду, числа і відмінка. Вищий ступінь порі­вняння — грамема морфолого-синтаксико-словотвірної категорії ступенів по­рівняння, що пов'язана з модифікаційним типом словотворення — вказівкою на вищий ступінь вияву якості предмета порівняно з іншим предметом, указує на первинну формально-синтаксичну функцію присудка ступеневого предика­та та на дві семантико-синтаксичні валентні позиції — лівобічну позицію суб'є­кта порівняння й правобічну позицію об'єкта порівняння і характеризується трансформацією граматичних категорій роду, числа й відмінка. Найвищий ступінь порівняння — грамема морфолого-синтаксико-словотвірної категорії ступенів порівняння, яка пов'язана з модифікаційним типом словотворення — вказівкою на найвищий ступінь вияву якості предмета порівняно з іншими пред­метами, вказує на первинну формально-синтаксичну функцію присудка ступе­невого предиката та на дві його семантико-синтаксичні валентні позиції — лі­вобічну позицію суб'єкта порівняння й правобічну позицію об'єкта порівнян­ня і характеризується трансформацією граматичних категорій роду, числа й відмінка.

Перехід ІНШИХ У переході іменника, дієслова, числівника і при- ЧаСТИН МОВИ ^слі^{вника в} прикметник потрібно розрізняти три

• ппшґіиАтішіш ^стУ^пені^: синтаксичний, морфологічний і семан-

• ПиНІхітІС 1 НИІ\.11 и и

ґ і • \ тичнии. Синтаксичнии ступінь переходу у прик­

лад ЄКТИВДЦІЯ; _метник — початковий, але функціонально ви­значальний ступінь, який спричиняє подальші кроки ад'єктивації. Тут вихідне слово виступає в синтаксичній позиції прикметника, проте не змінює формаль­них морфологічних ознак вихідної частини мови. Закріплюючись у новій для нього прикметниковій синтаксичній позиції, вихідне слово може набувати мор­фологічного оформлення прикметника, в який воно вже перейшло синтаксично. Морфологічний ступінь переходу в прикметник вищий порівняно зі синтаксич­ним ступенем як початковим і засвідчує системну прикметникову граматикалі­зацію відповідного вихідного слова. Набуття вихідним словом синтаксичних і морфологічних ознак прикметника іноді супроводжуване також семантични­ми перетвореннями — частковим або повним семантичним його зближенням з прикметником, у який синтаксично й морфологічно перейшло це слово. Се­мантичний ступінь переходу вихідних частин мови у прикметник — це завер­шальний ступінь цього процесу, ступінь найвищого рангу.

Відповідно до розрізнення трьох ступенів (синтаксичного, морфологічного і семантичного) переходу частин мови та концепції п'ятикомпонентної систе­ми частин мови (іменника, дієслова, прикметника, числівника і прислівника) виокремлюються чотири різновиди ад'єктивації (переходу у прикметник): від- іменникова ад'єктивація, віддієслівна ад'єктивація, відчислівникова ад'єктива­ція і відприслівникова ад'єктивація. Характерну рису ад'єктивації становить продуктивний її вияв у морфологічному ступені. Прикметник найтісніше по­в'язаний з іменником, і тому відіменникову ад'єктивацію в усіх її ступенях і мо­дифікаціях репрезентовано найширше.

Синтаксичний ступінь відіменникової ад'єктивації звичайно здійснюваний позиційним способом — переміщенням відповідної форми іменника у приімен- никову позицію, напр.: Сестра захоплюється музикою —> Сестрине захоплення музикою давнє. У другому реченні іменникова відмінкова форма музикою пере­містилася в типову для прикметника приіменникову формально-синтаксичну позицію, але ще не набула морфологічних змін, тобто морфологічно не закрі­пилась у приіменниковій позиції. Особливістю відіменникової синтаксичної ад'єктивації є те, що деякі відмінкові форми вихідного іменника не можуть за­лежати від опорного іменника і через те трансформуються в інші відмінкові засоби, які стоять ближче до прикметника. Зокрема, у граматичній структурі сучасної української літературної мови називний і знахідний відмінки не мо­жуть підпорядковуватись опорному іменникові й тому безпосередньо чи опо­середковано трансформуються у форму родового відмінка, який являє собою типовий присубстантивний відмінок, відмінок ад'єктивної транспозиції, пор.: Мати плаче —> плач матері; Вояк стогне —> стогін вояка; Письменник написав роман —> Роман написаний письменником —> написання роману письменником. Зва­жаючи на закріпленість форми родового відмінка в ад'єктивній позиції, можна кваліфікувати її як напівморфологізований засіб відіменникової транспозиції. Вона створює перехідну між синтаксичним і морфологічним ступенями синта- ксико-морфологічну модифікацію ад'єктивації.

Синтаксичний ступінь відіменникової ад'єктивації — підґрунтя для морфо- логізованої ад'єктивації. Переміщення відмінкової форми в позицію прикмет­ника і виконання нею атрибутивної функції нерідко супроводжувані ад'єктив­ною морфологізацією. Через те у граматичній системі сучасної української

літературної мови наявна велика кількість відіменникових прикметників. Вихід­ні іменники й утворені в результаті морфологізованої ад'єктивації прикметники мають споріднену семантику, але їх розрізняють автономний/неавтономний ха­рактер морфологічних категорій роду, числа і відмінка, а також формально-синта­ксичні та семантико-синтаксичні функції і трансформації лексичної семантики в бік вираження атрибутивності. Трапляється, що можливі синтаксико-морфологіч- ний і морфологічний типи ад'єктивації пов'язані між собою відношеннями без­посередньо вихідна одиниця/безпосередньо похідна одиниця. Утворені від іменни­ків морфологізовані прикметники членуються на дві чітко відмежовані частини: лексичну частину, репрезентовану вихідним іменником, і граматичну частину, представлену прикметниковим суфіксом, який вказує на прикметниковий ха­рактер слова і пов'язані з ним типові функції.

Поступові такти перетворень іменник —> синтаксична ад'єктивація —> мор- фологізована ад'єктивація можна показати на такому прикладі: Ми часто зга­дуємо, як співала мати —> Ми часто згадуємо спів матері —> Ми часто згадуємо материн спів.

Окремі морфологізовані відіменникові прикметники, закріпившись у прикме­тниковій системі, набувають власне-прикметникових семантичних рис. Інколи внаслідок ад'єктивації в певному компоненті відбуваються значні семантичні зміни, які вводять його до іншого синонімічного ряду слів і надають нового лек­сичного значення. Це означає, що межі між власне-прикметниками і невласне- прикметниками рухливі. Лексичне прикметникове значення, що ґрунтується на вихідному іменникові, може стиратися й набувати якісності, пор.: золотий перс­тень (виготовлений із золота) і золоте дитинство (прекрасне, щасливе), залізні двері (виготовлені із заліза) і залізна воля (тверда, міцна). У наведених парах дру­гі прикметники зазнали великих семантичних трансформацій, завдяки чому вони повністю відійшли від лексичного значення вихідного для них іменника і злили­ся з якісними прикметниками. Це семантичний ступінь переходу у прикметник. Похідними від іменника прикметниками, в яких відбулося семантичне завершення переходу, є такі прикметники, як вовчий, заячий, ведмежий, орлиний, кам'яний, мідний, іржавий, пор.: вовча шуба, заяча шапка, ведмежий кожух, орлиний кле­кіт, кам'яний будинок, мідна руда, іржаве залізо (значення прямі, співвідносні з вихідними іменниками) і вовчий апетит, заяча вдача, ведмежа послуга, орлиний зір, кам'яний погляд, мідне листя, іржава дума (значення переносні, що відірвали­ся від лексичного значення вихідних іменників). Пор. також прямі й переносні значення відіменникових прикметників у реченнях із художніх текстів: Чомусь пригадалася розповідь про вовчу зграю (А. Шиян); З-під широких нахмурених брів хижо вовчим поглядом визирали його сірі, як полуда, очі (О. Стороженко); Засні­жені Татри... Ялиці, Смереки та буки ставні, Сліди ланцюжкові лисиці, Ведмежої віддрук ступні (М. Рильський); Хвиля сорому за себе, за свою ведмежу незграб­ність залила Федоренкові обличчя гарячим рум'янцем (Я. Качура); Хвилі ніжні і прозорі Змивають берег кам'яний (О. Олесь); — Ой і наплакались ми. Ну так же було жалісно... Одні тільки приїжджі мовчать. От кам'яні душі! (О. Довженко); Дістав... мідний ключ, відімкнув замок і, згинаючись в дверях, зупинився перед свої­ми буланими (М. Стельмах); Що вони думають, ці кремезні, флегматичні люди з мідними від сонця й вітру обличчями? (3. Тулуб); О, горе тим рукам, що звикли у неволі Носить кайдани ржаві та важкі (Леся Українка); Всихаючи, вони (яблуні) розчахувалися на вітрах, трухлявіли... і зотлівали іржавим огнем (М. Стельмах).

Іноді можна вибудувати ланцюжок поступових перетворень від вихідного іменника аж до прикметникових слів, у яких зафіксовано семантичний ступінь переходу, напр.: Перстень виготовлений із золота —» перстень із золота -> зо­лотий перстень —» золота вдача. У цих синтаксичних конструкціях маємо син­таксичний ступінь переходу у прикметники, морфологічний ступінь (морфо- логізація приіменникової прикметникової позиції) і семантичний ступінь. Час­то ступені переходу відбивають явища семантико-синтаксичної конденсації.

Інші частини мови мають спільний і відмінний від іменника характер переходу в прикметник. Зокрема, дієслово зближується з іменником наявністю розвинено­го морфологічного ступеня переходу в прикметник, але водночас відрізняється непродуктивністю синтаксичного ступеня переходу. Зазначимо, що специфіка транспозиційних відношень між іменником і прикметником полягає в тому, що обидві частини мови мають спільний фонд граматичних категорій, але з дифере­нціацією останніх за властивістю автономні!неавтономні категорії. Дієслово ж і іменник мають полярні морфологічні категорії, через те морфологічний пере­хід дієслова у прикметник супроводжуваний не трансформацією вихідних гра­матичних категорій (як у вихідного іменника), а їхньою нівеляцією.

На противагу відіменниковій віддієслівна синтаксична ад'єктивація має ву­зьку сферу поширення. До того ж ідеться не про власне-синтаксичний ступінь переходу дієслова у прикметник, а про синтаксико-напівморфологізований рі­зновид синтаксичного ступеня. У синтаксичній позиції прикметника функціо­нують лише форми інфінітива. Інфінітив може поєднуватися з надто вузьким колом опорних віддієслівних іменників. Роль опорних іменників звичайно ви­конують модальні іменники на зразок бажання, прагнення, веління, жадання, змога, вміння, наказ, прохання, потреба і зрідка деякі віддієслівні іменники на позначення руху, напр.: Ми прагнули зустрітися —> прагнення зустрітися; Ди­тина вміла плавати —> вміння плавати; Сотник наказав зупинитися —> наказ зу­пинитися. Обмежена кількість опорних віддієслівних іменників і зайняття син­таксичної прикметникової позиції тільки інфінітивом свідчить про непродук­тивність для дієслів синтаксичного ступеня переходу в прикметники. Звернімо увагу й на напівморфологізацію цієї синтаксичної позиції. Річ у тому, що фор­ма інфінітива позбавлена визначальних для дієслова морфологічних категорій часу і способу, а також категорій особи й числа. У формі інфінітива відбулася немовби половина морфологізації — морфологічна нейтралізація вихідних діє­слівних категорій, але не здійснилося морфологічне закріплення прикметни­кових граматичних категорій роду, числа й відмінка.

Віддієслівна ад'єктивація виявляє своєрідність у її морфологічному ступені. У межах морфологічного ступеня переходу виділяються два різновиди віддіє­слівних прикметників — більш віддалений від дієслова і відповідно більш збли­жений із прикметниками різновид, з одного боку, і менш віддалений від діє­слова і відповідно більш віддалений від прикметника різновид — з іншого боку. Перший різновид охоплює віддієслівні прикметники з суфіксами -альн- і -ильн-, а другий — пасивні й похідні від форм минулого часу дієслова активні дієприк­метники. Більша граматикалізація першого різновиду виявляється в тому, що у віддієслівних прикметниках нівелюється передбачувана семантикою вихід­ного дієслова, а отже, обов'язкова валентна сполучуваність із залежними імен­никами. Другий різновид зберігає характерний для вихідного дієслова набір деяких іменникових позицій. Якщо зважати на всю сукупність більш грамати- калізованих і менш граматикалізованих стосовно прикметниковості віддієслів­них прикметників, то морфологічний ступінь віддієслівної ад'єктивації слід вважати надзвичайно продуктивним. Вкажемо ще на одну особливість віддіє­слівних прикметників на -альн- і -ильн-. Вони є конденсатами підрядної части­ни складнопідрядного речення, внаслідок чого зберігають семантику мети або призначення: стругальний (призначений, використовуваний для стругання),

свердлильний (призначений, використовуваний для свердління), гострильний (призначений для гостріння), точильний (використовуваний для точіння).

Семантичний ступінь переходу дієслова у прикметник вирізняється своєю неоднорідністю, відображаючи неоднаковий вияв семантичного віддалення від вихідного дієслова. Модифіковані в семантичному плані віддієслівні прикмет­ники мають у своїй морфемній будові найчастіше такі суфікси, як -лив-, -к-, -л-_} -н-, -єн-, -уч-, -ач-, -ущ-, напр.: вередливий, винахідливий, спостережливий, рухли­вий, жартівливий; верткий, плавкий, говіркий; дозрілий, спілий, стиглий, змарні­лий, гнилий; непохитний, незабутній; варений, печений; пекучий, колючий, блиску­чий, балакучий, палючий; стоячий, лежачий; видющий, загребущий. У наведених віддієслівних прикметниках можна помітити різні семантичні нашарування й видозміни, а також неоднакове набуття якісності.

Відчислівникова ад'єктивація Грунтується на морфологічному її ступені. У граматичній структурі сучасної української мови закріпилися регулярні мор­фологічні прикметникові відповідники вихідних власне-кількісних числівни­ків, напр.: чотири —> четвертий, п'ять —> п'ятий, десять —> десятий, п'ятнад­цять —> п'ятнадцятий, тридцять —> тридцятий, вісімдесят —> вісімдесятий.

Відприслівникова ад'єктивація відіграє незначну роль. Непродуктивна при­слівникова база використовується в синтаксичному й морфологічному ступе­нях переходу в прикметник. Синтаксичний ступінь ад'єктивації виявляється в переміщенні прислівників із типової для них детермінантної або придієслівної позиції речення у позицію приіменникову, напр.: Вгорі співали жайворонки Спів угорі заполонив дівчину. Закріплення в синтаксичній приіменниковій пози­ції окремих прислівників веде до їхньої морфологічної ад'єктивації. Найчасті­ше морфологічно ад'єктивуються часові й просторові прислівники, пор.: Київ сьогодні — столиця великої європейської дерясави —> Сьогоднішній Київ — сто­лиця великої європейської держави; Течія внизу видається повільною —> Нижня течія видається повільною.

Центральну ланку ад'єктивації становить морфологічна ад'єктивація. У гра­матичній структурі сучасної української літературної мови наявний великий набір дериваційних суфіксів, які структурують морфологічний перехід вихід­них частин мови у прикметник. Головну роль у морфологічній ад'єктивації ві­діграють дві центральні вихідні частини мови — іменник і дієслово. Морфоло- гізація ад'єктивної позиції слова веде до подальших семантичних змін, які за­свідчують найвищий (семантичний) ступінь переходу в прикметник.

Дієприкметник як віддієслівний прикметник

У граматичних студіях відбито три кваліфікації дієприкметників української мови: 1) найчасті­ше як дієслівної форми; 2) як прикметника діє­слівного походження; 3) як окремого утворен­ня, що займає проміжне місце між дієсловом і прикметником, як своєрідного гібриду, що поєднує ознаки обох цих частин мови. Зокрема, В. Русанівський зараховує дієприкметники до неособових діє­слівних утворень, які поєднують у собі дієслівні й прикметникові ознаки, І. Ку- черенко — до віддієслівних прикметників, Г. Гнатюк — до самостійних міжча- стиномовних категорій з ознаками дієслова і прикметника [Сучасна українсь­ка літературна мова 1969: 408—409; Кучеренко 1967; Гнатюк 1982]. Проте кож­ну з наведених концепцій зорієнтовано на частину вживань дієприкметника, тоді як він у граматичній системі сучасної української літературної мови виразно розчленовується на прикметникові й дієслівні утворення.

Вадою багатьох досліджень є й те, що дієприкметники за прикметникової концепції розглянуто не в єдиній системі віддієслівних прикметників, з ураху­ванням семантико-граматичної градації віддієслівних прикметникових утво­рень. Тобто не акцентовано уваги на тому, що дієприкметники являють собою один з різновидів віддієслівних прикметників. Не враховано також специфіки різних угруповань дієприкметникових форм.

Найголовнішу ознаку дієприкметників становить те, що в українській мові не вживані так звані активні дієприкметники теперішнього часу [Курило 1925: 9]. А утворені від форм минулого часу дієслова активні дієприкметники вказують на набуту ознаку (напр.: посивілий, змарнілий, замерзлий), утворюючи перехід­ну ланку між дієприкметниками і власне-прикметниками. Складне явище ре­презентують пасивні дієприкметники, входячи до сфери як прикметника, так і дієслова.

Дієприкметник являє собою специфічне граматичне утворення, одна части­на якого входить до складу прикметника, а інша — до складу дієслова. Два різновиди дієприкметника розрізняються синтаксичними показниками. Дієприкметник, входячи до складу прикметника, займає тільки приіменнико- ву позицію, втрачає визначальні дієслівні категорії і дублює наявні в опорно­му іменникові граматичні категорії роду, числа і відмінка. У сфері дієслова він займає присудкову позицію, нейтралізує визначальну для прикметника кате­горію відмінка і послаблює — у зв'язку з їхньою наявністю в аналітичній син­таксичній морфемі-зв'язці бути — периферійні прикметникові категорії числа і роду.

Частиномовну належність дієприкметника можна з'ясувати за характером співвідношення в ньому дієслівних і прикметникових граматичних категорій. Оскільки лінгвісти переважно кваліфікують дієприкметник як форму дієслова, то розпочнемо з розгляду дієслівних граматичних категорій, визначимо, які категорії нейтралізовані у прикметниковій (приіменниковій) позиції, а які за­лишилися не нейтралізованими.

Визначальними для дієслова граматичними категоріями є час і спосіб. У грамемах теперішнього, минулого і майбутнього часу (категорія часу) і гра­мемах умовного та наказового способу (категорія способу) відображено сут­ність дієслова як центральної частини мови. Ці категорії власне-дієслівні, не транспоновані від інших частин мови. Вважають, що дієприкметник має фор­ми теперішнього й минулого часу і не має форми майбутнього часу. Насправді питання про часові показники набагато складніше. Дієприкметник не виражає граматичного значення часу, а утворюється від дієслівних форм теперішнього й минулого часу. Безпосередня похідність дієприкметника від форм теперіш­нього й минулого часу дієслова може спричинювати лише часову співвіднос­ність, а не морфологічне дієслівне значення часу. Дієприкметник у приіменни­ковій позиції значення грамем теперішнього, минулого й майбутнього часу не виражає. Це легко виявити, якщо будь-який дієприкметник перевести з приімен- никової позиції у позицію присудкову (дієслівну). Функціонування в дієслівній позиції вимагає, звичайно, наявності показників трьох грамем категорії часу: теперішнього, минулого або майбутнього. Ці показники не передавані внутріш­ньою морфологічною структурою дієприкметника, а потребують додаткових синтаксичних засобів — аналітичної синтаксичної морфеми-зв'язки бути, яка переводить дієприкметник у сферу дієслова і надає йому граматичних дієслів­них категорій. Про відсутність у дієприкметнику категорії часу (у розумінні мор­фологічної дієслівної категорії часу) свідчить здатність аналітичної синтаксич­ної морфеми-зв'язки переводити будь-який дієприкметник у три аналітичні форми дієслівного часу — теперішнього, минулого і майбутнього. Звичайно, якби дієприкметник сам виражав дієслівний час, то його не можна було б трансформу­вати у три грамеми категорії часу. Наприклад, так звані дієприкметники "минуло­го часу" аналітична синтаксична морфема переводить у будь-який дієслівний час: Він змарнілий, Він був змарнілий, Він буде змарнілий. Такі часові трансформації стосуються також пасивних дієприкметників, зокрема пасивних дієприкметни­ків "минулого часу", напр.: Повість написана учнем, Повість була написана уч­нем, Повість буде написана учнем. Звідси випливає, що визначальна для дієслова категорія часу дієприкметникам у приіменниковій позиції не властива. Це озна­чає, що дієприкметники можуть утворюватися від дієслівних форм теперішнього або минулого часу, але не виражати значень цих грамем. Отже, дієприкметники у приіменниковій позиції через відсутність дієслівної категорії часу потрібно вилу­чити з частиномовного класу дієслів.

Другою визначальною категорією дієслова є категорія способу, яка реалі­зується у двох грамемах — грамемі умовного способу і грамемі наказового спо­собу. Відсутність цієї категорії у приіменникових дієприкметниках очевидна. Щоб пов'язати дієприкметник із грамемами дієслівного способу, його потрібно перемістити з приіменникової позиції у дієслівну (присудкову) і використати для цього аналітичну синтаксичну морфему бути, яка спроможна "одієсловити" вихідну дієприкметникову форму, пор.: Написана учнем повість подобається ді­тям —» Повість була б написана учнем, Хай повість буде написана учнем. Отже, через відсутність другої визначальної дієслівної категорії — категорії спосо­бу — дієприкметник не функціонує як дієслово, коли перебуває у приіменни­ковій (прикметниковій) позиції.

Хоча категорія особи невласне-дієслівна, бо звичайно зумовлена займенни­ковим іменником у позиції підмета, проте вона відображається у морфологіч­ній структурі дієслова. У морфологічній же структурі дієприкметника цю кате­горію знівельовано, пор.: писаний, написаний, переписаний і пишу, пишеш, пише. Для надання дієприкметникові категорійних показників особи потрібно пере­містити його з приіменникової позиції у позицію присудкову (дієслівну), до того ж використавши аналітичну синтаксичну морфему-зв'язку бути, напр.: Я буду зворушений, Ти будеш зворушений, Він буде зворушений. Звідси випливає, що у приіменниковій позиції дієприкметник не передає морфологічно грамем категорії особи. Через відсутність типового для дієслова морфологічного ви­раження категорії особи дієприкметникові приіменникові форми перебувають поза класом дієслів.

І насамкінець про дієслівну категорію виду. На противагу категоріям часу, способу й особи, ця категорія в морфологічній структурі дієприкметника пред­ставлена. Проте її наявність не показова для зарахування дієприкметника до класу дієслів. Адже дієслівна категорія виду — категорія абсолютної транспо­зиційної природи, її транспоновано від дієслова до всіх похідних (віддієслів­них) різновидів частин мови — віддієслівного іменника, віддієслівного прикмет­ника і віддієслівного прислівника, пор.: читає — прочитає і читання — прочи­тання, читаний — прочитаний, читаючи або читавши — прочитавши. Видові по­казники дієприкметників, як і власне-дієслів, виражені відповідними афіксами. Грамема недоконаного виду передавана суфіксами, а грамема доконаного виду — переважно префіксами. Крім того, грамеми виду вирізняються тим, що вони реалізуються в межах не того самого слова, а в різних словах. Морфоло­гічна наявність їх у дієприкметнику не робить його дієсловом.

Якщо взяти всю сукупність дієслівних морфологічних категорій, то в мор­фологічній структурі дієприкметника знівельовано визначальні граматичні діє­слівні категорії часу і способу, а також категорію особи. З дієслівних категорій у дієприкметнику морфологічно відображена категорія виду, проте вона у плані дієслівності не репрезентативна, бо транспонується від дієслова у всі похідні частини мови.

Тепер розглянемо морфологічні категорії прикметника, які представлено в морфологічній структурі приіменникових дієприкметників. Морфологічні ка­тегорії роду, числа й відмінка тут відображено. Прикметникові морфологічні категорії транспоновано від опорного іменника. Через те вони виявляють не­автономний, синтаксично залежний від іменника характер. Отже, порівняно з категоріями опорного іменника прикметникові категорії роду, числа й відмін­ка синтаксично трансформовані в неавтономні категорії.

Як для опорного іменника, так і для залежного від нього прикметника кате­горія відмінка — визначальна, хоча б за кількістю грамем. Сім відмінкових грамем притаманні прикметникові і стільки ж дієприкметникові. Іменникова категорія відмінка щодо прикметника й дієприкметника самостійна, незалеж­на, а прикметникова й дієприкметникова — несамостійна, залежна, синтаксично узгоджувана з відповідною відмінковою грамемою опорного іменника, пор.: струнка жінка, стрункої жінки, стрункій о/сінці, струнку жінку, стрункою жін­кою, (у) стрункій жінці, струнка жінко і посивіла ж:інка, посивілої жінки, поси­вілій жінці, посивілу жінку, посивілою жінкою, (у) посивілій жінці, посивіла жін­ко. За формально-морфологічними характеристиками відмінкових флексій, кількістю відмінкових грамем і їхнім синтаксичним узгодженням з опорними іменниками приіменникові дієприкметники належать до прикметників. Кате­горія відмінка і в прикметникові, й у дієприкметникові є словозмінною катего­рією, що функціонує в межах того самого слова.

Прикметникова категорія числа периферійніша за категорію відмінка, при­наймні за кількістю грамем. В опорних іменниках категорія числа — катего­рійна величина з семантико-граматичною домінантою та деякими вкраплен­нями формально-граматичного змісту. Вона є іменниковою переважно слово­змінною категорією, тому що здебільшого охоплює форми того самого слова, і водночас частково класифікаційною іменниковою категорією, яка у вузько­му використанні поширюється на форми різних слів. У прикметниках катего­рія числа трансформується в абсолютно словозмінну категорію з її стосунком до форм того самого слова. В опорному іменникові категорія числа незалеж­на, самостійна, вихідна, а в прикметникові — залежна, несамостійна, похідна від опорного іменника. Такі ж прикметникові властивості повторює категорія числа у приіменникових дієприкметниках, пор.: сумна мати і посмутніла мати, сумні матері і посмутнілі матері. Отже, і за категорією числа приіменникові дієприкметники входять до прикметникового класу слів.

Морфологічна категорія роду іменника і прикметника істотно розрізняю­ться. Вона як класифікаційна іменникова категорія реалізується у формах різ­них слів. У морфологічній структурі прикметника категорія роду трансформу­ється в категорію абсолютно словозмінну і синтаксично залежну від опорного іменника, передавану формами того самого слова. Триграмемна прикметни­кова категорія роду повторювана всіма граматичними параметрами в морфо­логічній структурі приіменникового дієприкметника, пор.: новий стіл, нова ка­напа, нове ліжко і застелений стіл, застелена канапа, застелене ліжко. За функ­ціональними характеристиками категорія роду приіменникового дієприкмет­ника також належить до прикметникових явищ.

Отже, нейтралізація і знівелювання у приіменникових дієприкметниках ви­значальних дієслівних граматичних категорій не дають підстав зарахувати ці віддієслівні величини до класу дієслів. І навпаки, висхідна активність у при- іменникових дієприкметниках прикметникових ознак, зокрема визначальних для прикметника словозмінних категорій роду, числа й відмінка, вказує на них (дієприкметники) як на розряд віддієслівних прикметників у прикметниково­му класі слів.

Як абсолютна протилежність приіменниковим дієприкметникам виступа­ють пасивні дієприкметники в присудковій (дієслівній) позиції, де вони за до­помогою аналітичної синтаксичної морфеми-зв'язки набувають дієслівних ознак і знебарвлюють вихідні прикметникові категорії, особливо категорію відмінка. Варто було б розмежувати два різновиди дієприкметникових оди­ниць і термінологічно. Позначимо такі віддієслівні одиниці у приіменниковій позиції усталеним терміном — дієприкметниками, або віддієслівними прикмет­никами, а віддієслівні утворення з аналітичною синтаксичною морфемою-зв'яз- кою бути у присудковій (дієслівній) позиції — аналітичними дієсловами, або точніше — аналітичними пасивними дієсловами. Таке розв'язання проблеми, на нашу думку, заслуговує на увагу у зв'язку з нетиповістю для граматичної структури сучасної української мови пасивних дієслів із постфіксом -ся у фор­мах теперішнього й майбутнього часу. Саме аналітичні пасивні дієслова (вихідні пасивні дієприкметники) є закріпленими репрезентантами пасивних предика­тів у граматичній системі сучасної української літературної мови.

Подаємо завершальну дефініцію дієприкметника і співвідносного з ним ана­літичного пасивного дієслова. Дієприкметник — різновид від дієслівного прикмет­ника з нейтралізованими основними дієслівними категоріями часу, способу й особи та збереженою дієслівною категорією виду, який у морфологічному плані має диференційовану сукупність прикметникових грамемних флексій катего­рій роду, числа й відмінка, виконує формально-синтаксичну функцію узгодже­ного приіменникового невалентно поєднаного другорядного члена речення та семантико-синтаксичну функцію атрибутивної синтаксеми і в типових виявах комунікативну функцію актуалізатора теми за актуального членування речен­ня. Аналітичне пасивне дієслово — аналітична сполука вихідного пасивного діє­прикметника з аналітичною синтаксичною морфемою-зв'язкою бути в її часо­вих, способових і особових виявах, яка має знейтралізовану вихідну категорію дієприкметникового відмінка й послаблені категорії роду й числа та набуті діє­слівні категорії часу, способу й особи, виявляє в морфологічному плані функці­онально знівельовану і зменшену сукупність прикметникових флексій, виконує формально-синтаксичну функцію присудка й семантико-синтаксичну функцію предиката стану із семантикою результатива і комунікативну функцію реми або складника комплексної реми за актуального членування речення.

Розділ

числівник

Числівник належить до своєрідних частин мови. Він пов'язаний з категорією кількості як однією з найзагальніших властивостей буття, з фунда­ментальними здобутками людської думки в пі­знанні кількісних співвідношень, з одного боку, і периферійними граматичними ознаками — з іншого. Числівники виявляють велику типо­логічну спільність у всіх слов'янських мовах, в інших індоєвропейських мовах і в багатьох мо­вах світу. Передовсім їм притаманна чітка і по­слідовна значеннєва організація. Вона виявляється в тому, що числівникові слова розташовуються в ряд, де кожний наступний числівник позначає число, більше за попереднє на одиницю. У теоретичному плані такий ряд, що почина­ється з одиниці й послідовно збільшується на одиницю, може продовжуватися нескінченно. А відкриття від'ємних величин дало змогу продовжити ряд нату­ральних чисел у зворотному від одиниці й нуля напрямі, а отже, односпрямо- ваний нескінченний ряд був замінений нескінченним рядом у двох напрямах, що точніше відображає особливості будови Всесвіту [Лукінова 2000: 17].

Внутрішнім рушієм, який надає чіткості й викінченості значеннєвим харак­теристикам числівників, є десяткова система числення. Ця система безпосеред­ньо формує сукупність чисел, внутрішню структуру числового ряду і, врешті- решт, мовну форму числівників. Числівники найтісніше пов'язані з іменника­ми, відбиваючи кількісні вияви предметів і внаслідок такої взаємодії зазнаючи нівеляції своїх морфологічних категорій.

У числівниках спостерігаємо семантико-граматичну суперечність — безпе­речну значеннєву вагу, а отже, найочевиднішу необхідність у мовній системі й меншу граматичну "озброєність" порівняно з іншими іменними (іменником і прикметником) частинами мови. Зважаючи на виняткову роль числівників у спілкуванні людей і через те називаючи їх "міжнародною категорією мови", М. Марр підкреслював: "Ніщо так не потребує ясного й чіткого уявлення про складнощі у взаєминах народів і численність шляхів їхнього спілкування, як числівники, які ніде ні від кого не відставали, бо всі шляхи відкривалися спра­вами, а їх неможливо було вести без числівників" [Марр 1927: 38].

Проблема частиномовної природи числівника. Числівник як частиномовна морфологічна периферія

Суперечливі ознаки числівників зумовили різне трактування їх лінгвістами: від визнання повноправності числівників у структурі частин мови аж до пов­ного заперечення їхньої частиномовної належності й ознак слова. Вирізнення числівника як окремої частини мови лінгвісти пов'язують із пошуками його диференційних ознак. Зокрема, А. Супрун вважає, що лексико-семантичною передумовою становлення слов'янських числівників як окремої частини мови є:

а) сформування спільного кількісного значення; б) перебудова основних імен­них граматичних категорій (числа, роду і відмінка), що виявляється в більшо­му або меншому ступені тенденції до втрати числівниками граматичного чис­ла, нейтралізації ознак граматичного роду, в руйнуванні відмінкових опозицій та певних спрощеннях відмінювання; в) витворення специфічних числівнико­вих синтаксичних ознак [Супрун 1969: 194—215]. П. Ондрус на матеріалі сло­вацької мови кваліфікує числівник як граматичний клас слів (частину мови) зі специфічними лексичними і граматичними властивостями, виділений на ґрун­ті загальнограматичного значення квантитативності [Опсігш 1971]. Дослідни­ця числівників української мови К. Городенська вказує, що числівник як окре­ма частина мови вирізняється за ознакою семантичного плану. На її думку, числівник у сучасній українській мові — повнозначна частина мови, яка озна­чає кількість предметів (певну або точно не окреслену) та абстрактно-матема­тичну кількість. До того ж зауважено, що з граматичних категорій числівники мають категорію відмінка, яка не може представляти їхню частиномовну своє­рідність, оскільки вона властива також іменникам і прикметникам; граматичні ж категорії роду і числа числівниками майже втрачені [Арполенко, Городенсь­ка, Щербатюк 1980: 18—19]. На противагу різним частиномовним кваліфікаці­ям числівників заперечення їхньої частиномовної належності будують також на неоднакових засадах. Наприклад, О. Суник стверджує, що числівники не становлять окремої частини мови, а утворюють у системі частин мови особли­ві підкласи субстантивних, ад'єктивних і адвербіальних числівників, вирізню- вані на основі низки додаткових критеріїв, що не порушують основного прин­ципу класифікації слів за частинами мови [Суник 1968: 40]. Інші мовознавці заперечують як частиномовну природу числівників, так і їхню належність до слів. У своєрідний спосіб обґрунтовує характер числівників Є. Курилович, за­раховуючи кількісні числівники не до слів, а до морфем (щоправда, морфем лексичного порядку) [Курилович 1962: 67].

Розглянемо ознаки числівника як окремої частини мови. Розпочнемо цей розгляд із дефініції числівника. Числівник — частина мови, яка позначає озна­чену чи неозначену кількість предметів та абстрактне число і виражає своє ка­тегорійне частиномовне значення в морфологічній категорії відмінка за обме­женого функціонування категорії роду і числа. У гетерогенній класифікації, в її семантико-морфолого-синтаксичному варіанті, ця частина мови вирізняє­ться за семантичною домінантою — значенням кількості. На противагу іншим іменним частинам мови (іменникові і прикметникові) морфологічні категорії роду, числа і відмінка у числівникові або нейтралізовано, або модифіковано. Якоюсь мірою трансформовано чи знебарвлено також його синтаксичні особ­ливості. В окремий клас слів числівники об'єднуються за номінативною функ­цією — мовною назвою кількості. Отже, з-поміж трьох основних частиномов­них критеріїв (семантичного, морфологічного, синтаксичного) і додаткового словотвірного домінує критерій семантичний.

У числівникові вирізняються дві сфери вживання: 1) несамостійне вживан­ня, тобто поєднання з іменниками, які вказують на раховані предмети; 2) само­стійне вживання у випадках, коли числівник виражає абстрактно-математичне числове значення. У такий спосіб семантика числівника розчленовується на дві номінативні функції: квантитативну (називання кількості предметів) і ну- меративну (називання абстрактно-математичного числа). Основною для ньо­го є квантитативна функція, тобто вираження кількісно-предметних відношень позамовної дійсності, напр.: Доглядали мене змалечку иж чотири няньки. Це були мої брати — Лаврін, Сергій, Василько й Іван (О. Довженко); Поетів ніколи не був мільйон (Л. Костенко). Саме в квантитативній функції виявляється спе­цифіка числівника як окремої частини мови. У нумеративній функції, тобто без супроводу іменника, числівник зближується з іменниковими ознаками як у синтаксичному плані (вираження функцій іменникових членів речення), так і в морфологічному (набуття не передаваних у квантитативній функції деяких морфологічних категорій), пор.: Шість хлопчиків гралися на подвір'ї (квантита­тивна функція числівника) і Шість ділиться на три (нумеративна функція чис­лівника); П'ять ялин стояли над урвищем (втрата числівником у квантита­тивній функції морфологічних категорій роду і числа) і Це п'ять поділимо на два (набуття числівником у нумеративній функції морфологічних категорій роду і числа).

Характерну ознаку числівників становить їхній відносно сталий, кількісно обмежений лексичний склад. Між словами з кількісно-числовою семантикою, об'єднуваними в числівники як частину мови, спостерігаємо суттєві відміннос­ті стосовно характеру лексичних значень і повноти вияву притаманних їм мор­фологічних категорій. З цього погляду виразно протиставляються центральна і периферійна ланка належних до числівника одиниць. Центральну ланку чис­лівників становлять слова зі значенням точно окресленої кількості {п'ять, де­в'ять, сімнадцять, сто, двісті, сто дванадцять, триста п'ятдесят сім, двоє, троє, четверо і под.), периферійну — слова зі значенням неозначеної кількості (багато, декілька, кілька, мало, чимало тощо).

Числівник, входячи до іменних частин мови, вирізняється з-поміж них сту­пенем вияву спільних для іменних частин мови морфологічних категорій. Це морфологічно своєрідний клас слів, який не розрізняється за родами і не змі­нюється за числами. На морфологічній своєрідності числівників позначилися особливості їхнього становлення, пов'язані з виділенням цієї частини мови зі складу іменників та прикметників. У перебігу цього становлення майже повні­стю нейтралізовано в числівникові морфологічну класифікаційну категорію роду і морфологічну словозмінну категорію числа. Ознаки морфологічного роду мають лише числівники нуль (чол. р.), один (чол. р.), одна (жін. р.), одно (одне) (середи, р.), тисяча (жін. р); мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон (чол. р.). Родові відмінності (чоловічий і жіночий рід) числівників два — дві, обидва — обидві зберігаються тільки у формах називного та знахідного відмін­ків. Вони наявні і в невідмінюваному числівникові півтора — півтори. Число­ва словозміна притаманна лише числівникові один: один, одна, одно (одне) — одні.

Визначальною морфологічною категорією числівника є категорія відмінка. Порівняно з відмінковою категорією іменників і прикметників вона виявляє свою специфіку. Найпоказовішу специфіку більшості числівникових одиниць становить наявність у них за поєднання з іменниками форм керування й узгод­ження, пор.: п'ять беріз, п'ятьох (п'яти) беріз, п'ятьом (п'яти) березам, п'я­тьма (п'ятьома) березами, на п'ятьох (п'яти) березах. Виявляють своєрідність числівники і в строкатості й розгалуженості їхньої словозміни.

Числівник не має виразно виявленої синтаксичної функції, абсолютно від­мінної від синтаксичних функцій інших частин мови. Тому іноді стверджують, що числівникові не властива первинна синтаксична функція, зумовлена його лексичним значенням. У структурі речення числівник нерідко заступає синтак­сичні позиції інших частин мови, виконуючи їхні функції. Здатність числівни­ка вживатися в неоднаковій синтаксичній ролі залежить від його функціональ­но-семантичної диференціації. Зокрема, виконуючи квантитативну функцію, числівник звичайно вживається у присубстантивній позиції як основній своїй синтаксичній позиції, напр.: П'ять дівчаток гралися на подвір'ї; Три дуби сто­ять при дорозі. У такій позиції числівник не дублює первинної (означальної) семантико-синтаксичної функції прикметника. Виражена числівником кількіс­на ознака відмінна від прикметникової означальної. Роль числівника у присуб- стантивній позиції полягає передусім у тому, що він лише модифікує іменнико­ве значення множини, надаючи йому точної кількісної окресленості, пор.: дів­чатка і п'ять дівчаток, дуби і три дуби, учні і двадцять учнів. Крім того, у сполуці "числівник + родовий відмінок іменника" числівник у називному і зна­хідному відмінках (для назв неістот і деяких істот) не вступає в атрибутивні відношення з іменником, а керує останнім. Він утворює з іменником функціо­нально-семантичну єдність, яка виконує іменникову роль підмета або сильно- керованого другорядного члена речення, напр.: П'ять хлопчиків бігли до лісу; Нещодавно я прочитав п'ять книжок. З цією позицією корелює числівник у по­зиції присудка, що вимагає родового відмінка іменника в позиції підмета, напр.: Хлопців було сім; Дерев буде багато; Учнів було три. У непрямих же відмінках (за винятком знахідного у вказаних вище випадках) числівник у цих сполуках виражає атрибутивні відношення, уподібнюючись формою узгодження до при­кметника: Ми пишаємося п'ятьма учнями; Батько написав листи п'ятьом си­нам. Числівниково-іменникова сполука може виступати не у власне-іменнико- вих позиціях, а у присудковій позиції дієслова і приіменниковій означальній позиції прикметника, напр.: Його хутір — це десять хат; Поставили АЕСу вер­хів'ї трьох річок (Л. Костенко).

Вирізняються числівники з-поміж інших частин мови також словотвірними характеристиками. Основу всієї складної системи числівників сучасної україн­ської літературної мови утворює невелика кількість непохідних назв. Це на­зви: 1) чисел першого десятка: один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять; 2) чисел нуль, сорок, сто, тисяча, мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон; 3) неозначено-кількісних одиниць багато, мало, кілька, які за­кріпилися в сукупності числівників. Всі інші означено-кількісні й неозначе­но-кількісні числівники утворено від перелічених слів. Специфіка числівни­ків, на відміну від інших частин мови, полягає також у тому, що потенційно безмежна кількість назв, що оформлюють складені числівники (числівникові сполуки), не членується на корені, закріплені за окремими кількісними (число­вими) значеннями відповідного складеного числівника, а формує єдине кількіс­не (числове) значення, семантично не членоване і формально членоване на ряд коренів, напр.: триста сімдесят дев'ять (учителів); п'ять тисяч п'ятсот шіст­десят п'ять (дерев). Новими лексичними одиницями числівники сучасної укра­їнської літературної мови не поповнюються, якщо не брати до уваги можли­вість з'яви аналітичних кількісних назв для позначення надто великих або над­то малих (у дробовому вираженні) кількісних понять.

Отже, в українських числівниках, як і в числівниках інших слов'янських мов, вся теоретично безмежна кількість чисел виражається за допомогою досить обмеженого набору вузлових числівників (назви чисел першого десятка, назви сотні, тисячі, мільйона тощо), а на їхньому Грунті — складних числівників і побудованих із простих і складних числівників числівникових сполук. Остан­ні репрезентують основну сукупність числівникових одиниць.

Числівник належить до частин мови передусім з погляду його категорійно­го значення. Будуючи п'ятикомпонентну систему частин мови (іменник, діє­слово, прикметник, числівник, прислівник) на Грунті загальнограматичних зна­чень предметності, процесуальності, атрибутивності, адвербіальності й кількіс- ності, потрібно кваліфікувати числівник нарівні з іншими чотирма частинами мови. Стосовно кількісності варто підкреслити, що вона виступає досить вираз­ним частиномовним категорійним значенням у структурі названих категорій­них частиномовних значень. Кількісність треба виокремлювати на тлі предикат- ності й предметності, тобто кількісність є необхідним у граматичній системі сучасної української літературної мови супровідним значеннєвим предикатним компонентом категорійної семантики предметності (числівники на позначення означеної чи неозначеної кількості предметів) і несупровідним предикатним ком­понентом (числівники на позначення абстрактного числа).

Призначення числівників виявляється насамперед у передаванні супровід­ного предикатного (кількісного) значення. Вони функціонують при тій части­ні мови, яка за своєю семантикою найтісніше пов'язана з кількісними показни­ками (числом). Такою частиною мови виступає, звичайно, іменник. Значення однини і множини іменника мають різне вираження в сучасній українській лі­тературній мові. Наявні граматикалізовані, найбільш абстраговані, форми од­нини і множини, що виражаються за допомогою флексій, напр.: учениця — учениці, ясен — ясени, а також конкретні форми однини і множини, які виража­ються за допомогою числівників: одна учениця, дві учениці, три учениці. Грама­тикалізовані форми наділені більшою мірою абстракції порівняно з лексични­ми (числівниковими) формами, зокрема, граматикалізована форма однини риба може вказувати на клас риб взагалі, тобто узагальнене поняття риби, і конкрет­ного представника риб, про якого повідомляють у висловленні, тоді як лексич­на (числівникова) форма однини пов'язується тільки з одним предметом: одна риба, один олівець, одне ліжко. У граматикалізованій формі однина конкретна і абстрактна виражається нерозчленовано, лише контекстуально можна визна­чити певне значення однини, а в лексичній формі конкретну однину виражає кількісній числівник один. Ще більше — тривимірне — розчленування спосте­рігаємо в іменниках у формі множини: а) граматикалізована, найабстрактні- ша, форма множини, яку виражають флексії (берегй, хатй, озера); б) неозначе­на форма множини, що її виражають неозначені кількісні числівники (багато дерев, кілька учнів, чимало дівчат, мало парт, декілька олівців)', в) означена фор­ма множини, яку виражають означені кількісні числівники (десять дерев, п'ять учнів, три парти, шість олівців). Кількісні числівники утворюють семантичну єдність із закінченням однини або множини того іменника, який вони означу­ють. Ця лексико-граматична єдність характеризується різним ступенем узагаль­нення: граматикалізована форма (флексія) вказує на абстрактне значення одни­ни і множини, числівник — на конкретне значення категорії числа. У випадку семантичної розбіжності лексичного і граматичного показників числа тільки перший спрямований на найбільш відповідну позамовній дійсності кількісну характеристику предмета, пор.: одні сани, одні ножиці, одні ворота тощо.

Отже, граматична категорія числа іменників, маючи спеціалізовані флек­сійні показники, втягує в свою орбіту також числівники як найбільш конкрети­зовані виразники кількості. Специфіка числівників, на відміну від інших час­тин мови, полягає також і в тому, що потенційно безмежна кількість одиниць, що являють собою складені числівники, не членується на корені, пов'язані окре­мими числовими (кількісними) значеннями, а формує єдине кількісне значен­ня, семантично не членоване і формально членоване на ряд коренів (напр.: со­рок тисяч п'ятсот шістдесят п'ять спортсменів).

Зараховуючи числівник до іменних частин мови, часто не звертають уваги на його морфологічні ознаки. Основні з морфологічного боку іменні частини мови — іменник і прикметник — мають граматичні категорії роду, числа і відмін­ка. Для іменника рід і число є самостійними категоріями, а для прикметника — залежними, синтаксичними, що їх набуває прикметник від форм роду і числа іменника. Відмінкові притаманний складніший вияв, оскільки іменниковий відмінок зумовлений семантико-синтаксичною валентністю предиката, а отже, залежний від нього і, з іншого боку, самостійний, незалежний щодо відмінка прикметника. На противагу іменникові і прикметникові числівник має інші вияви граматичних категорій роду, числа і відмінка. Він, по-перше, втра­тив категорію роду, за винятком форм один, два, півтора, нуль, тисяча, мільйон, мільярд тощо, по-друге, категорію числа — за винятком хіба що числівника один, і то з деякими застереженнями. Пор.: один стіл і одні сани, що виражають лексичне значення однини, а формально стоять в однині і множині. Досить своєрідне функціонування виявляють також числівникові форми відмінка, пор.: п'ять ясенів, п'ятьох ясенів, п'ятьом ясенам, п'ятьма ясенами, на п'ятьох ясе­нах. Як бачимо, числівник то керує іменником у родовому відмінку, то узго­джується з іменником, тобто відбувається "мутація" форми відмінка, що за­свідчує її нестійкий, нестабільний характер. Проте, незважаючи на зазначену відмінність, категорія відмінка функціонує у структурі числівника і вирізняє його з-поміж інших іменних частин мови.

Числівник потверджує свою морфологічну частиномовну сутність і морфем­ною будовою. Навіть непохідним словам властива двоморфемна будова з ви- різненням кореневої морфеми і флексії, напр.: дв-а, дв-ох, дв-ом, сім-0, сім-ох (сем-и)... У похідних числівниках функціонують, окрім кореневої морфеми і фле­ксії, також дериваційні суфікси.

Варто вказати на особливості синтаксичного функціонування кількісних числівників. У синтаксичному плані числівник з іменником найчастіше являє собою неподільний компонент речення, пор.: П'ять дерев гнулися від вітру; Ми посадили п'ять дерев. Числівник та іменник виступають тут елементами єди­ного, проте складеного, члена речення. Вихідною структурою для цього числів- никово-іменникового комплексу (складеного члена речення) є речення, в яко­му числівник у поєднанні з аналітичною синтаксичною дієслівною морфемою виконує функцію присудка, пор.: Дівчаток було п'ять + Дівчатка гралися на майданчику —> П'ять дівчаток гралися на майданчику. Сполуки на зразок п'ять дівчаток, десять дерев у позиції підмета виконують роль називного відмінка, а в позиції сильнокерованого другорядного члена речення — роль знахідного відмінка. Числівники без супроводу іменника (на позначення абстрактно-ма­тематичних числових значень) дублюють синтаксичні іменникові функції про­стого підмета і керованих другорядних членів речення, напр.: Шість ділиться на два. Кількісний числівник без іменника, лише субстантивуючись, набуває властивостей іменника і функціонує зовсім в іншому плані, ніж у сполуці "чис­лівник + іменник". Субстантивований числівник у таких випадках набуває са­мостійних морфологічних ознак — відмінка, числа і роду. У такому разі він виступає у своїй вторинній — субстантивній — функції, пор.: Десять поділимо на п'ять; Це десять поділимо на п'ять.

Із двох концепцій числівника (числівника як частини мови і числівника як не-частиномовної одиниці) переконливішою є концепція числівника як окре­мої частини мови. Хоча потрібно зазначити, що порівняно з іменником (цент­ральною іменною частиною мови) і прикметником (периферійною іменною ча­стиною мови) у числівника домінують семантичні ознаки. Меншою мірою застосовні до нього морфологічні і синтаксичні критерії. Маємо на увазі май­же повну відсутність морфологічних категорій роду і числа, а також невираз­ність, певну невиокремлюваність власне-числівникових синтаксичних особли­востей.

Від числівників потрібно відрізняти інші частиномовні одиниці, що мають кількісне значення. Це насамперед кількісні іменники пара, десяток, дюжина, сотня та іменникові еквіваленти дробових числівників чверть, третина, поло­вина. Вони являють собою паралельні назви кількості до деяких числівникових одиниць, пор.: і два (дві), десяток і десять, дюжина і дванадцять, сотня

і сто, чверть і одна четверта, третина і одна третя, половина і одна друга. До нечислівникових одиниць належать і кількісні іменники, що утворилися суфік­сальним способом від числівників: одиниця, двійка, трійка, четвірка, п'ятірка, шестірка, сімка, вісімка, дев'ятка та ін. У наведених нечислівникових одини­цях, здебільшого відчислівникового творення, зі значенням точно окресленої кількості послідовно виокремлюються власне-іменникові самостійні морфоло­гічні категорії роду, числа і відмінка, а також іменникові синтаксичні функції. Ці кількісні іменники вказують на опредметнене поняття кількості.

Семантичні Числівники як назви кількісних понять поділя- ються на означено-кількісні і неозначено-кількіс-

\ ". ні. Означено-кількісні числівники позначають ЧИСЛІВНИКІВ точно окреслену кількість предметів або частин від цілого: один, три, дев'ять, п'ятнадцять, сімсот, дев'ятсот п'ятдесят вісім, десятеро, тридцятеро, одна третя, чотири п'ятих, шість сьомих. Неозначено- кількісні числівники вказують на неконкретизовану кількість. Вони не утво­рюють цілісної системи кількісних понять і не стосуються натурального ряду чисел. Це слова типу багато, кілька, декілька, кільканадцять, кільканадцятеро, стонадцять.

Означено-кількісні числівники поширюються на переважну більшість кіль­кісних назв. Порівняно з неозначено-кількісними числівниками вони диферен- ційованіші за значеннєвими ознаками. За цими ознаками вони поділяються на власне-кількісні, збірні і дробові.

Власне-кількісні числівники являють собою ядро означено-кількісних чис­лівників. Вони називають точно окреслену кількість предметів або абстракт­но-математичне число в цілих одиницях, напр.: шість яблунь, сто п'ять груш, одинадцять гектарів, двісті п'ятдесят п'ять учнів; десять, чотирнадцять, три­дцять п 'ять, сто шістнадцять, два мільйони сто тисяч.

Збірні числівники стосуються кількісних назв, що в сучасній українській лі­тературній мові відрізняються від власне-кількісних числівників більшою мі­рою у формально-морфологічному плані, ніж у значеннєвому. Раніше вони вказували на кількість предметів як неподільну, нечленовану їхню сукупність і досить виразно протиставлялися власне-кількісним числівникам. Збірні числів­ники здебільшого вживаються для вираження кількості в межах від двох до двадцяти: двоє, троє, четверо, п'ятеро, шестеро, семеро, восьмеро, дев'ятеро, десятеро, одинадцятеро, дванадцятеро, тринадцятеро, чотирнадцятеро, п'ят­надцятеро, шістнадцятеро, сімнадцятеро, вісімнадцятеро, дев'ятнадцятеро, двадцятеро. До цих числівників приєднується і числівник тридцятеро, на яко­му фактично і закінчується категорія числівникової збірності.

Дробові числівники позначають точно фіксовану кількість частин, виокрем­лених у складі цілого. Для позначення цих дробових понять використовують власне-кількісні числівники (у чисельнику) і субстантивовані відчислівникові кількісні прикметники (у знаменнику). Це числівники на зразок одна друга, дві третіх, дві четвертих, п'ять дванадцятих, сім тисячних.

Якщо означено-кількісні числівники стосовно Власне-кількісні неозначено-кількісних об'єднують переважну ЧИСЛІВНИКИ більшість числових назв, то власне-кількісні чи­слівники як частина означено-кількісних є щодо інших означено-кількісних угруповань (збірних і дробових числівників) основ­ним означено-числівниковим шаром лексики. Як було вже зазначено, власне- кількісні числівники позначають або точно окреслену кількість предметів у ці­лих одиницях, або ж точно окреслене абстрактно-математичне число також у цілих одиницях.

Основною функцією для власне-кількісних числівників є позначення точно окресленої кількості предметів. Отже, власне-кількісні числівники виражають передусім точну кількість предметів у цілих одиницях, тобто кількість того, що може бути об'єктом лічби або виміру. Через те типову особливість цих чи­слівників становить поєднання тільки з іменниками, які називають предмети, що підлягають лічбі, напр.: Три дівчини, студентки-агрономи Йшли взимку по доріжці лісовій (М. Рильський); Чорними клубками, згинаючись, на нього коти­лись чотири постаті (М. Стельмах); П'ять ораторів зміняється за хвилину — та кортить усім говорити (О. Довженко); Говорили-балакали дві верби за селом (Б. Олійник); Три тополі в орнім полі Посадили школярі (А. Малишко). Коли ж потрібно назвати точну кількість того, що не підлягає лічбі, то використову­ють слова-посередники типу кілограм, центнер, тонна, літр, пляшка, бідон із семантикою виміру. У такому разі власне-кількісні числівники називають кіль­кість одиниць виміру, а не пов'язаних із виміром речовин й інших подібних предметів, напр.: Щорічно рослини всього світу для того, щоб жити і рости, "випивають " шістдесят п'ять тисяч тонн води (з газети).

До групи власне-кількісних числівників належать насамперед 42 слова, кіль­кісні назви, оформлені як окремі, цілісні одиниці: один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотир­надцять, п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят, девя- носто, сто, двісті, триста, чотириста, п'ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев'ятсот, тисяча, мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон, //^ль. Різноманіт­ними поєднаннями цих основних 42 числівників в аналітичні кількісні назви передаємо всі інші кількісні поняття, якими оперує тепер людське мислення, напр.: сорок п'ять дерев, тисяча сто п'ятдесят дві цеглини, /я/ш мільярди сто п'ятдесят три мільйони чотириста тисяч сто п'ятдесят три гривні.

За допомогою власне-кількісних числівників передаємо надзвичайно складну та ієрархічно побудовану сукупність кількісних понять. їх використовують на означення одиниць (ядіш, два, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять), десятків {десять, двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят, дев'яносто), десятків з одиницями {сорок шість, сімдесят вісім, де­в'яносто три)₉ сотень (сто, двісті, триста, чотириста, п'ятсот, шістсот, сім­сот, вісімсот, дев'ятсот), сотень з одиницями {двісті шість, чотириста три, вісімсот дев'ять), сотень з десятками {п'ятсот сорок, сімсот п'ятдесят, вісім­сот дев'яносто), сотень з десятками й одиницями {триста п'ятдесят два, п'ят­сот сімдесят чотири, сімсот вісімдесят шість), тисяч {тисяча, три тисячі, п 'ять тисяч, десять тисяч, триста тисяч), тисяч з одиницями {п'ять тисяч три, сім тисяч п'ять, дев'ять тисяч сім), тисяч з десятками {дві тисячі десять, п'ять тисяч шістдесят, двісті тисяч вісімдесят), тисяч з десятками й одиницями {три тисячі сімдесят три, шість тисяч двадцять шість, вісім тисяч дев'яносто ві­сім), тисяч із сотнями {п'ять тисяч двісті, сім тисяч чотириста, вісім тисяч

дев'ятсот), тисяч із сотнями й одиницями (п'ять тисяч сто три, сім тисяч двісті п'ять, вісім тисяч чотириста вісім), тисяч із сотнями та десятками (шість тисяч двісті сорок, вісім тисяч вісімсот п 'ятдесят, дев 'ять тисяч де­в'ятсот сімдесят), тисяч із сотнями, десятками та одиницями (п'ять тисяч сто п'ятдесят вісім, вісім тисяч двісті сорок три, дев'ять тисяч чотириста шістдесят чотири), мільйонів (чотири мільйони, п'ять мільйонів, дев'ять мільйонів, сто мільйонів), мільйонів з одиницями (мільйон дев'ять, три мільйо­ни п'ять) тощо.

Власне-кількісні числівники позначають також абстрактно-математичне число. Цю функцію вони виконують за відтворення натурального ряду чисел та за проведення дій із числами в математичних підрахунках. Власне-кількісні числівники з абстрактно-числовим значенням найчастіше вживають у мові математики і в пов'язаних із математичними обчисленнями галузях знань, напр.: Щоб noMHOjfcumu число на 5, 25, 125, досить поділити його відповідно на 2, 4, 8 і результат помножити на 10,100, 1000 (з підручника).

Власне-кількісні числівники зі значенням абстрактно-математичного числа використовують і як назви цифри — графічного знака відповідного числа. На­приклад, числівником дев'ять передають як поняття числа, так і його графічне зображення. З абстрактно-математичним значенням власне-кількісні числівни­ки вживаються в мові точних наук, де числа передають графічним способом за допомогою цифр: 1500 + 25 = 1525; 147—17 = 130; 150х 15 = 2250; 175 : 5 = 35.

Характерну ознаку власне-кількісних числівників становить їхня лексико- семантична впорядкованість та ієрархізована сукупність цих одиниць, які ви­являються в позначенні висхідного натурального ряду чисел, де сусідні еле­менти протиставляються за семантичною диференційною ознакою "більше на одну одиницю": нуль, один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять...

Власне-кількісні числівники формують підґрунтя числівникової системи су­часної української мови. На їхньому тлі виразніше виокремлюються інші чис­лівники, що значеннєво або доповнюють числівникову систему, або модифіку-

Збірні числівники являють собою специфічну групу означено-кількісних числівників. Для них характерна в сучасній українській літературній мові поступова втрата значення збірності і збли­ження із власне-кшькісними числівниками. У збірних числівників, проте, збе­рігається їхня морфолого-словотвірна відмінність від власне-кількісних числів­ників.

ють її з синонімічного боку.

Збірні

ЧИСЛІВНИКИ

Здебільшого збірні числівники кваліфікують як числові назви, що познача­ють певну кількість предметів як сукупність, як одне ціле, як неподільну, нечленовану сукупність істот або предметів, що протиставляються власне-кіль- кісним числівникам, які виражають кількості членованих, індивідуально роз­різнюваних, дискретних істот чи предметів. Значеннєву сутність збірних числів­ників, отже, вважають спорідненою зі збірними іменниками, що вказують на неподільну множину однотипних предметів. Варто підкреслити, що сучасне роз­межування значень збірних і власне-кількісних числівників далеко відійшло від їхньої давньої семантичної диференціації, успадкованої українською мовою з праслов'янської і поступово втрачуваної упродовж останніх століть. Позна- чувані сучасними збірними українськими числівниками кількісні відношення предметів не завжди стосуються значення власне-збірності.

Сучасні збірні числівники позначають досить обмежену частину тих кількіс­них понять, що їх виражають власне-кількісні числівники. Вони утворюють своєрідні паралелі до власне-кількісних числівників у межах одиниць і (частко­во) десятків, точніше кажучи, регулярно — тільки в межах від двох до двадцяти: двоє, троє, четверо, п'ятеро, шестеро, семеро, восьмеро, дев'ятеро, десятеро, оди­надцятеро, дванадцятеро, тринадцятеро, чотирнадцятеро, п 'ятнадцятеро, шіст­надцятеро, сімнадцятеро, вісімнадцятеро, дев'ятнадцятеро, двадцятеро. До цієї групи можна зарахувати і числівник тридцятеро, на якому фактично закінчує­ться функціональний ряд числівникової збірності. Щоправда, в поєднанні з власне-кількісними числівниками категорія числівникової збірності поширює­ться й на більші виміри, напр.: шістдесят троє, сімдесят п'ятеро, двісті вісім­десят двоє та ін.

У сукупності означено-кількісних числівників сучасної української літера­турної мови спостерігаємо поступову втрату протиставлення змісту кількіс­них відношень, колись передаваних власне-кількісними і збірними числівника­ми в парах на зразок два і двоє, три і троє, чотири і четверо, п'ять і п'ятеро, шість і шестеро. Це протиставлення рухається в напрямку дедалі більшої ней­тралізації, нерозрізнення генетично відмінних із функціонального погляду назв кількостей, пор.: Повний корабель, або фрегат, має троє мачт: попереду фок- мачту, посередині грот-мачту, позаду крайц-мачту... Велика шхуна — тримач- ти — усі з гафельним такелажем. Бриг має тільки дві мачти: дюк- і грот-мач­ту... (Ю. Яновський). Збірні у формальному плані числівники досить уживані в художній літературі, напр.: На чудній тачанці сиділо четверо. Попереду — бородань та безвусий, біля кулемета — довговусий дядько й молодий тендітний червоноармієць (Ю. Яновський); "Ну, цей наплодить з п'ятнадцятеро поповичів і попівен",— неприязно думає вчитель і пильніше вивчає обличчя святого служи­теля (М. Стельмах).

Посилювана лише формальна відмінність збірних від власне-кількісних чис­лівників не призводить до зникнення цієї числівникової групи, а сприяє її функ­ціонально-стильовій спеціалізації і сполучувальному вирізненню. Впадає у вічі безпосередня пов'язаність збірних числівників із формальними і значеннєвими характеристиками іменників, їхня своєрідна вибіркова сполучуваність із цими іменниками.

Дослідники звернули увагу на важливу зміну сфери вживання збірних чис­лівників, що спочатку виявлялось як тенденція, а потім набула майже норми. Йдеться про те, що замість числівників два, три, чотири при іменниках серед­нього роду дедалі частіше використовують числівники двоє, троє, четверо [§егесЬ 1952: 7], які виражають власне-кількісне значення у сполуках типу двоє вікон, троє слів, п'ятеро крісел, шестеро морів, семеро облич, напр.: Подався на Миколаївську вулицю в кондитерську, з'їв одразу аж: п'ятеро тістечок (А. Го­ловко); Темно в усіх його вікнах, тільки троє з них світяться (В. Винниченко). Паралельно зі збірними числівниками функціонують у подібних сполуках з іменниками середнього роду і власне-кількісні числівники: Мій віз, мов птах, два крила куряви здіймає з вітром поруч (Б.-1. Антонич); Три обличчя здаються сіроблідими (В. Винниченко). На противагу цим іменникам середнього роду використовуються тільки зі збірними числівниками іменники середнього роду, в яких за відмінювання з'являється суфікс -ат- (орфографічно -ат- і -ят-): кур­ча — двоє курчат, лоша — п 'ятеро лошат, ягня — восьмеро ягнят.

Збірні числівники поєднуються з іменниками ріигаїіа Іапіит як єдино мож­ливий засіб вираження означеної кількості: двоє ножиць, троє воріт, п'ятеро саней. Вони вживаються також з іменниками, які мають різні основи в однині та множині: громадянин — двоє громадян, дівчина — троє дівчат, фтуг — сел/е- ро друзів, селянин — десятеро селян.

Зі значенням власне-кількості вживані формально збірні числівники у спо­луках з іменниками чоловічого роду — назвами істот, напр.: Шестеро уланів налетіли на Остапа (О. Довженко); Тільки тридцятеро козаків потрапило в по­лон, і турки замучили їх страшними муками (3 .Тулуб); Під стіною на вичовганій канапі сиділо двоє пасажирів (П. Панч); Потім дружним хором почали мурлика- ти дев'ятеро котів (Ю. Смолич). У мовленні трапляються поєднання збірних числівників з іменниками чоловічого роду на позначення неістот, напр.: Хо­дить восьмеро тракторів (І. Сенченко); Виділяється двоє-троє крикливих голо­сів (Дніпрова Чайка).

Порівняно з іменниками середнього і чоловічого роду рідше поєднуються збірні числівники з іменниками жіночого роду. Ці іменники можуть стосува­тись як істот, так і неістот: Зосталася Яресьчиха з трьома дітьми: двоє дочок і син (О. Гончар); Загорілось двоє росинок (Дніпрова Чайка); Приніс оце за два тижні дві паляниці та троє крашанок (Остап Вишня); Троє зернин колос пшени­ці дає (К. Гордієнко).

Отже, протиставлення збірних і власне-кількісних числівників нерідко нівелю­ється. Це означає, що вживання збірних числівників не в усіх випадках потрібно пов'язувати з категорією збірності. Найвищого ступеня нейтралізація значення збірності досягла у сполуках збірних числівників з іменниками середнього роду та іменниками ріигаїіа ІапЦші. У ряді випадків семантика збірних числівників не відрізняється від семантики власне-кількісних числівників.

Паралельне вживання збірних і власне-кількісних числівників у синтаксич­них конструкціях засвідчує хитання щодо вибору відповідної форми і нечіт­кість значеннєвої їхньої інтерпретації. Можна стверджувати, що протиставлення збірності й власне-кількості в числівникових формах занепадає і формально збірні числівники стають додатковим засобом вираження власне-кількості. Динаміка цього процесу виявляється в тому, що давніші автори послідовно відтворювали значення збірності і власне-кількості відповідно збірних і влас- не-кількісних числівників, а новіші автори засвідчують виразну втрату цього розрізнення [§егесЬ 1952: ЗО—31].

Від збірних числівників двоє, троє, четверо, п'ятеро, шестеро, семеро, вось­меро утворено здрібніло-пестливі числівникові форми: двійко, двоєчко, трійко, четвірко, п'ятірко, шестірко, семірко, восьмірко, напр.: У нашого Омелька неве­личка сімейка: тільки Сидірко та Нестірко, та дітей шестірко, та батько, та мати, та нас три брати (народне прислів'я).

Збірні числівники вживаються тільки для позначення кількості кого- або чого-небудь. їх не використовують як назви числа та цифри.

Збірні числівники поширюються на невелику кількість слів, які функціону­ють паралельно з власне-кількісними числівниками. Проте ця невелика група слів широко вживана в розмовному мовленні і в мові фольклору та художньої літератури. Збірні числівники невластиві науковому та офіційно-діловому сти­лям сучасної української літературної мови.

До збірних числівників належать також специфічні слова, що означають парність: обидва, обидві, обоє. Цим числівникам притаманні ознаки і числівни­ків, і займенників. Числівник обидва виражає значення "і той, і цей", "і те, і це", "один і другий", "одне і друге", а числівник обидві — значення "і та, і ця", "одна і друга", тобто стосуються кожного з двох названих або відомих предметів, напр.: Ваші листи до мене й до дядька ми отримали, я відповідаю на обидва (Леся Українка); Поруч них лежав батарейний радист, поранений в обидві руки

(О. Гончар). Числівник обоє використовують для позначення двох осіб різної статі, напр.: Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт — і обоє виско­чили на берег (М. Коцюбинський).

_в Дробові числівники вказують на точну кількість ДрОООВІ частин, виділюваних у складі цілого. Для вка- ЧИСЛІВНИКИ зівки на дробові поняття використовують влас- не-кількісні числівники (чисельник) і субстанти- вовані порядкові прикметники (знаменник), напр.: чотири п'ятих, сім восьмих, дев'ять десятих. Поєднання у дробових числівниках власне-кількісних числів­ників і субстантивованих порядкових прикметників являють собою своєрідні аналітичні структури. У знаменнику із субстантивованим порядковим прикмет­ником мисленнєво пов'язують мовці слово "частина", яке в мовному вияві постає елімінованим, пор.: три п'ятих (частин), чотири шостих (частин), сім десятих (частин).

З-поміж дробових числівників варто вирізняти власне-дробові й мішані кіль­кісні сполуки. Перші позначають тільки частини цілого, а другі мають у своє­му складі, крім дробових, цілі одиниці. Власне-дробові числівники називають досить специфічне кількісне значення— певну кількість частин цілого. Зна­менник дробових числівників характеризує поділ одиниці на відповідну кіль­кість рівних частин, а чисельник вказує на те, скільки взято таких частин. Наприклад, дробовий числівник три п'ятих означає три частини (з п'ятьох рівних частин) одиниці. Мішані кількісні сполуки передають складні кількіс­ні характеристики, являючи собою поєднання власне-кількісних і дробових числівників. У цих мішаних сполуках власне-кількісні числівники познача­ють кількості цілих одиниць, а дробові — кількості частин цілого. Власне-кіль­кісні й дробові компоненти мішаних числових сполук поєднуються за допомо­гою сполучника і: п'ять цілих і три сьомих, шість цілих і дві третіх, дев'ять цілих і сім десятих.

Графічно позначають дробовий числівник як відношення двох чисел-цифр: 5 > 9' ш • Дробові числівники можуть називати кількісно-дробові поняття та­кож у формі десяткових дробів, які завжди вказують на цілі одиниці (навіть у нульовому вияві) і певну кількість частин цілого, напр.: нуль цілих і дев'ять десятих (цифрове позначення: 0,9), п'ять цілих і п'ятдесят дві сотих (цифрове позначення: 5,52), вісім цілих і сімсот шістдесят п'ять тисячних (цифрове по­значення: 8,765).

Дробові числівники використовують передусім для позначення абстракт­ної кількості, тобто числа, яким оперують у математиці та інших точних нау­ках. Дроби-числа передають за допомогою цифр з відповідним графічним від­биттям дробовості, напр.: З трьох дробів 2,432; 2,41; 2,4098 найбільший дріб перший, бо в ньому сотих більше, а цілих і десятих у всіх дробах порівну ("Довід­ник з елементарної математики"). Крім абстрактно-числового, дробові числів­ники виражають також кількісне значення — точну кількість предметів, напр.: дві третіх виробів, чотири п'ятих кораблів, одна шоста присутніх. На протива­гу власне-кількісним дробові числівники широко поєднуються з іменниками на позначення нерахованих понять, зокрема з абстрактними й речовинними іменниками: три п'ятих бігу, п'ять шостих води, п'ять сьомих вугілля, чотири п'ятих піску, одна третя розчину.

Поєднуваний із дробовими числівниками іменник, що означає предмет ви­міру або одиницю виміру {грам, кілограм, літр, година, тиждень і под.), вжи­вається у формі родового відмінка. Цей іменник стоїть у формі родового відмінка

однини, якщо вимірові підлягає один предмет чи якась сукупність, неподільна єдність, і у формі родового відмінка множини, якщо вимір стосується кількох однорідних предметів або коли числівник керує множинними іменниками (імен­никами ріигаїіа Іапіит), пор.: одна п'ята городу, дві п'ятих загону, одна сьома студентства і дві сьомих ягнят, три п 'ятих саней.

Кількісне значення дробових числівників ^ , ^ і 4 , в сучасній українсь­кій літературній мові можуть передавати слова половина (= одна друга), трети­на (= одна третя) і чверть (= одна четверта). Ці кількісні слова часто вживані в розмовному мовленні та у творах художньої літератури, напр.: Я незчувся, як з'їв покладений мені шматок, а на столі ще половина пирога (І. Багмут); Перекли­кались телефоністи, кудись пірнали й виринали ординарці, інші розбирали тро­фейні сідла, що займали мало не чверть казарми (О. Гончар). Слова половина, третина і чверть за граматичними характеристиками належать до іменників. У них досить послідовно і виразно закріплені іменникові морфологічні катего­рії відмінка, числа і роду. У функціональному плані ці кількісні іменники ви­ступають синонімами відповідних дробових числівників.

Потрібно зазначити, що у специфічному числівниковому контексті, тобто в поєднанні з власне-числівниковими словами, іменники половина, третина, чверть нейтралізують іменникові ознаки і, набуваючи ознак числівника, ста­ють елементами складених числівників, що виражають значення власне-кіль- кості і дробовості, напр.: два з половиною кілометри, п'ять із третиною літрів, шість із чвертю годин.

Числівники пів, півтора, півтори, півтораста

До дробових числівників належать також слова пів, півтора, півтори, півтораста. Вони у складі дробових числівників утворюють окрему групу. Для них типовою сферою використання є розмов­не мовлення і стиль художньої літератури. З-поміж цих числівникових одиниць найспецифічніші ознаки виявляє числівник пів, оскільки його класифікують як елемент складного слова. Хоча значеннєво він не відрізняється від інших кількісних числівників, проте орфографічно його передають як складник складного слова: півогірка, пів'яблука, пів-Києва, півкіло­метра, піввідра, півгодини, півхвилини. Через те в підготовленому проекті найно­вішої редакції українського правопису пропонують писати числівник пів із за­лежним від нього іменником окремо. Бо в попередньому правописі написання числівника пів з іменником як складного слова є некоректним орфографічним фактом і не впливає на функціональне розуміння його як окремого слова. Ця числівникова одиниця означає "половина чого-, кого-небудь", "одна друга (ча­стина) цілого". Тому в так званих (в орфографічному сенсі!) складних словах числівник пів, подібно до інших числівників у вільних кількісно-іменникових сполуках, є граматично панівною, опорною частиною. Він керує поєднаним із ним іменником, який завжди стоїть у формі родового відмінка. Форма ж родо­вого відмінка в кількісно-іменникових сполуках — типова форма причислів- никового залежного іменника. Єдина відмінність полягає в тому, що з числів­ником пів іменник має форму родового відмінка однини (форма множини тут виступає тільки з іменниками ріигаїіа ІапШт), а недробові числівники (почи­наючи від числівника п'ять) вимагають форми родового відмінка множини, пор.: півогірка і п'ять огірків, півкартоплини і сім картоплин, півхлібини і п'ят­надцять хлібин. У реченні числівник пів з іменником у родовому відмінку найчастіше виконує роль підмета і другорядного члена речення, напр.: Виглядає Катерина... Минуло півроку, Занудило коло серця, Закололо в боку (Т. Шевченко); 6*

Півхлібини, П'ять цибулин та картоплин з десяток Поклала мати в торбу подо- рожню (М. Рильський); Рідні не пожолобиться рука, якщо дадуть йому шма­ток сала та півпаляниці на дорогу (Г. Тютюнник); Стару потягнуло до тієї хати, в яку її піввіку тому, обсипану зерном, у вінку, у стрічках, увів Михайло Чайчен- ко (М. Стельмах).

Числівник пів потрібно відрізняти від омонімічного компонента пів- у влас- не-складних словах, де він виражає не числівникове значення, а здебільшого при­слівникове: півмісяць (неповний місяць), півострів (наполовину острів), півпаль­то (коротше від звичайного пальто, наполовину пальто), півпарубок (хлопець- підліток), півдитячий (майже дитячий), півзігнутий (трохи, наполовину зігнутий). Такий омонімічний числівникові пів елемент складного слова не керує родовим відмінком іменника, і складні слова з ним мають морфологічні категорії відмін­ка, числа і роду, а отже, належать до іменників, прикметників і дієприкметників, а не до числівниково-іменникових сполук із числівником пів, напр.: Тонкий пів­місяць відбивався в Босфорі (Л. Первомайський); Просте личко у хустині білій, Тоненькі руки, злото довгих вій І голос півдитячий і несмілий Пронеслись тінню у душі моїй (М. Рильський); Розбиті об дубові двері кулаки були міцно стиснуті і на півзігнутих руках виставлені вперед, як два тарани (М. Руденко).

Дробові числівники півтора і півтори являють собою поєднання значень, формоване однією одиницею (цілою) і власне-дробовим числівником одна дру­га (половина). Отже, вони вказують на кількість із однієї з половиною одиниці. Числівник півтора поєднується з формою родового відмінка однини іменників чоловічого і середнього роду, а числівник півтори — з формою родового від­мінка однини іменників жіночого роду (півтора кілометра, півтора метра, пів­тора року, півтора відра, півтори милі), напр.: Надувся, як півтора нещастя (нар. тв.); Вона робила найтяжчу роботу, спочатку жіночу, а після смерті Кар­па й чоловічу. На доброму житі нажинала півтори копи (М. Стельмах).

Дробовий числівник півтораста являє собою поєднання значень, формова­не числівником сто і одна друга (половина) від числівника сто. Отже, він озна­чає кількість зі ста п'ятдесятьох одиниць, тобто півтори сотні, напр.: —На кож­ного з нас припадає, відверто кажучи, ворогів півтораста. Що робити? (О. Дов­женко). Числівник півтораста керує родовим відмінком множини іменників: півтораста кілометрів, півтораста яблунь, півтораста курчат.

Неозначено- Неозначено-кількісні числівники називають точ- КІЛЬКІСНІ ^{н0 не} визначену, неконкретизовану кількість. На ітіж/іттіпиїжтун противагу означено-кількісним числівникам,

ЧИСЛІВНИКИ ....

вони не утворюють цілісної системи КІЛЬКІСНИХ

понять. Це порівняно невелика, компактна група слів. До неозначено-кількіс­них належать такі числівники: багато, небагато, мало, немало, чимало, декіль­ка, кілька, кількадесят, кількадесятеро, кільканадцять, кільканадцятеро, сто­надцять та ін.

Неозначено-кількісні числівники декілька, кілька вказують на невизначену малу кількість — від трьох до дев'яти, напр.: Вж:е стояли декілька возів з зер­ном... (Панас Мирний); Я склав план реконструкції кількох площ і вулиць міста (О. Довженко). Ці неозначено-кількісні числівники поєднуються з іменника­ми, що позначають конкретні раховані предмети. Уживані також розмовні від­повідники числівників декілька, кілька — слова декількоро, кількоро, які, крім значення неозначеної кількості, передають відтінок збірності, напр.: Кількоро рук шанобливо вмочають у махорці пальці (Я. Качура).

Числівник кільканадцять означає неозначену кількість у межах від одинадця­ти до дев'ятнадцяти, числівник кількадесят — кількість із кількох десятків, від трьох до дев'ятьох десятків, числівник кількасот — кількість із кількох сотень, тобто неозначену кількість, що в максимальному вияві наближається до тисячі, напр.: Вона виринула перед нами за кільканадцять кроків (О. Досвітній); Пані при­йняла Євгена дуже чемно і здивувалася дуже, коли він заявив їй, що хотів би взяти у неї кількадесят лекцій гри на фортепяні (І. Франко); Біля ставу зібралося кіль­касот осіб. Ці числівники поєднуються з іменниками на позначення конкретних рахованих предметів. Уживані також розмовні відповідники числівників кілька­надцять і кількадесят — кільканадцятеро і кількадесятеро, що виражають відті­нок збірності, напр.: Раптом неміцні двері зірвалися з петель, і до хати вдерлося кільканадцятеро ординців (3. Тулуб); А на тих машинах кількадесятеро хлопців і дівчат сидять та коломийки співають (С. Журахович).

У розмовному мовленні та в мові художньої літератури використовують неозначено-кількісний числівник стонадцять, що вказує на кількість понад сто, напр.: Тож навезуть возів стонадцять хмизу, ввіткнуть меча та як підпалять знизу! — аж гуготить багаття до небес (Л. Костенко). Залежний іменник у кількісно-іменниковій сполуці вказує на конкретні раховані предмети.

Числівники багато, немало, чимало виражають точно не визначену велику кіль­кість, напр.: Рідні пісні навіювали на нього багато споминів (О. Гончар); Людей немало в тій війні лягло (М. Рильський); На розі від майдану, де церква, біля школи людей уже зібралося чимало (А. Головко). До числівників багато і чимало маємо розмовні відповідники багатенько, багацько і чималенько, напр.: А коней під повітками стояло багатенько, не одна сотня (П. Панч); Пером немож­на написати, Неможна і в казках сказати, Яких було багацько див (І. Котляревсь­кий); Завітало до Івана Петровича гостей чималенько: поприходили й родичі, та й бригадирів кращих він запросив (Остап Вишня). Числівники багато, немало, чима­ло та їхні розмовні відповідники можуть поєднуватися як з іменниками на позна­чення конкретних рахованих предметів, так і з іменниками, що стосуються назв речовин і абстрактних понять, а отже, не підлягають лічбі, пор.: багато дерев і багато води, багато хвилювань, багато лиха; немало студентів і немало цукру, немало мудрості; чимало огірків і чимало срібла, чимало заздрощів.

Числівники мало і небагато вказують на невелику неконкретизовану кількість кого-, чого-небудь, напр.: —А чи мало я їх [сліз] виплакала! (Марко Вовчок); Він розірвав конверт і забігав очима по небагатьох рядках листа (Ю. Смолич). Зрідка в розмовному мовленні трапляються зменшувальні форми неозначено-кількіс­них числівників небагатечко і небагатенько, напр.: — Небагатечко є дома тра­вички, та й та ще там, мабуть, нескошена сохне (А. Тесленко). Числівники мало й небагато поєднуються з іменниками на позначення конкретних рахованих предметів, речовин і абстрактних понять, пор.: мало кущів і мало солі, мало пихи; небагато тарілок і небагато картоплі, небагато відчаю.

Неозначено-кількісні числівники функціонують у різних синтаксичних позиці­ях. Визначальною є позиція опорного слова у кількісно-іменникових сполуках, яке керує родовим відмінком залежного іменника. Ця кількісно-іменникова спо­лука як єдиний член речення найчастіше виконує роль підмета і валентно поєдна­ного з присудком другорядного члена речення, напр.: Кілька парубків скочило до танцю, потягши за собою дівчат (М. Коцюбинський); Хіба мало ходить на заробі­тки таких, як Данько? (О. Гончар); За своє літування у полонині зазнав Іван немало пригод (М. Коцюбинський); Набралася молодиця Глечиків чимало Та з хутора ти­хесенько Й почимчикувала (Я. Щоголів); Довго служив Микола в забродській ватазі і заробив чимало грошей (І. Нечуй-Левицький). Кількісно-іменникова сполука може

роз'єднуватися внаслідок переміщення неозначено-кількісного числівника в позицію присудка, і за цієї умови поєднаний з неозначено-кількісним числів­ником іменник виконує роль підмета-суб'єкта, напр.: Вужів було так багато, що Соломія скоро перестала звертати на них увагу (М. Коцюбинський); Дітей було у неї теж немало — аж четверо (М. Стельмах). Окремі неозначено-кіль­кісні числівники, субстантивуючись, тобто вживаючись без супровідного імен­ника, виконують у реченні будь-яку власне-іменникову роль, якої вимагає від них опорне предикатне слово (валентно поєднане з субстантивованим числівником присудкове дієслово, дієслово в ролі головного члена односкладних речень, присудковий прикметник, присудковий прислівник тощо), напр.: Багатьом не повернутись уже ніколи до рідних своїх хат (О. Довженко); Він, як, мабуть, і кожен з письменників, багатьом подобається, а багатьом ні (М. Коцюбинський).

У ролі неозначено-кількісних числівників використовують іменники типу без­ліч, море, океан, сила, тьма, хмара, які керують родовим відмінком іменників і вказують на надзвичайно велику неозначену кількість із відтінком експресивно­сті, напр.: Тепер внизу, перед очима Столярова, було море облич, піднятих до ньо­го вгору (Ю. Смолич); Повний місяць, як матове сонце, осявав океан хребтів (О. Гончар); Сила троянд, гранатів і всяких квітів, яких я перше не бачив і не можу назвати (М. Коцюбинський); Над широкими дунайськими плавнями вирує хмара гайвороння (М. Чабанівський). Функцію неозначено-кількісних числівників ви­конують також прислівники досить, достатньо, трохи, виражаючи значення відповідно "стільки, скільки потрібно" і "небагато" та керуючи іменником у формі родового відмінка: досить радощів, достатньо часу, трохи смутку.

Лексичну семантику неозначеної кількості виражають також займенникові числівники скільки, стільки, скільки-небудь, стільки-то, скількись. Деякі з них співвідносні або з означено-кількісними, або з неозначено-кількісними числів­никами, інші— тільки з неозначено-кількісними числівниками, пор.: Ся міс­тина коштує тридцять срібняків,— за стільки не можна ліпшої землі дістати (Леся Українка); Кільканадцять пострілів відбилися у хвилях і полягли по бере­гах: пошана державному прапорові країни. Канонерка відповіла стількома ж пост­рілами (Ю. Яновський).

За структурно-морфологічними особливостями числівники поділяються на три розряди: прості числівники, складні числівники і складені чис­лівники. Ці три розряди утворюють систему, за­криту для поповнення новими структурними компонентами. З цього погляду числівники вирізняються тим, що продуктив­ний словотвір їм не притаманний. Сучасну сукупність числівників сформова­но з колишніх іменникових, прикметникових і прислівникових коренів. Залеж­но від кількості коренів, які не зазнали нівеляційних трансформацій упродовж формування числівника як частини мови, сучасні числівники бувають прости­ми, складними і складеними.

Прості числівники охоплюють непохідні й похідні слова з одним, формаль­но і семантично вирізнюваним, коренем: