Розділ 2 Види підприємництва

2.1 Виробнича підприємницька діяльність

Виробниче підприємництво — це діяльність, яка безпосередньо по­в’язана з виробництвом продукції, робіт, послуг, інформації для подаль­шої реалізації покупцям, споживачам.

Мета — одержання прибутку в результаті продажу виробленої про­дукції, виконаних робіт, послуг. Виробнича підприємницька діяльність розрізняється за формами та видами (рис. 2.1).

Існують дві форми виробничого підприємництва:

1. Традиціоналістське підприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачання на ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносно стабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.

2. Інноваційне підприємництво. Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій. Результатом такої організації виступає новий (раніше не існуючий) товар або товар з принципово новими характеристиками, властивостями або навіть сферами викори­стання.

Види виробничої підприємницької діяльності:

• основні;

• допоміжні.

До основних відносять види виробничої підприємницької діяль­ності, результатом яких є виробництво товару, готового до споживан­ня (виробничого або індивідуального). Функція виробництва є для підприємця провідною.

Серед допоміжних розрізняють види підприємницької активності, які обслуговують, супроводжують виробництво (наприклад, іннова­ційна, науково-технічна, інформаційна, інжинірингова, конструк­торська, консультаційна, маркетингова, лізингова діяльність, виробни­че споживання товарів та послуг, збут продукції).

Рис. 2.1. Виробниче підприємництво та його складові

Підприємець-виробник має тісний зв’язок з покупцем (спожи­вачем), для якого призначений вироблений товар. Успіх досягається за поєднанням інтересів двох сторін (рис. 2.2).

Виявлений інтерес споживача

Рис. 2.2. Можливі способи поєднання інтересів підприємця-виробника

та споживача

Існують два способи відношення підприємця-виробника до спо­живача.

1. Виявлення інтересу споживача. Це результат вивчення підприємцем очевидних, але не задоволених потреб споживача, які мож­на задовольнити через розвиток підприємницької активності.

2. Нав’язування споживачу інтересу підприємця. Це результат діяль­ності підприємця щодо виявлення неусвідомленого інтересу спожива­ча. Така підприємницька активність пов’язана з рішенням та готовні­стю підприємця виробляти нові товари, нетрадиційні для споживчого ринку.

Основними етапами виробничого підприємництва є:

• обґрунту­вання ідеї виробництва конкретного товару (послуги);

• маркетингове дослідження та проведення попередніх підприємницьких розрахунків (виявлення споживчого попиту, аналіз кон’юнктури ринку, визначен­ня обсягу виробництва та асортиментної структури, потреби у фінан­сових ресурсах, точки беззбитковості виробництва);

• придбання або оренда устаткування; пошук постачальників та покупців, укладання з ними договорів;

• організація товаропостачання;

• реалізація виробленої продукції та маркетингова підтримка збуту;

• визначення результатив­ності виробничої діяльності.

Загальна схема виробничого підприємництва (рис. 2.3).

Основними принципами раціональної організації основного ви­робництва у сучасних умовах науково-технічного прогресу є: спеціалі­зація процесу (робочих місць), пропорційність, ритмічність, безпе­рервність, паралельність, мінімізація часу.

Спеціалізація процесу (робочих місць) — це скорочення кількості найменувань робіт, операцій на кожному робочому місці.

Умовні позначення:

З_об — оборотні активи (матеріали, сировина, напівфабрикати та ін.);

Г_об — сума коштів за придбання оборотних активів;

З_ос — основні активи (виробничі приміщення, машини, устаткування та ін.);

Р_с — робоча сила;

Г_р — сума коштів за використання робочої сили (витрати на оплату праці робітників);

Т — реалізація виробленого товару;

Г_п — належна сума від продажу товару;

Г_ос — сума коштів за придбання основних активів.

Рис. 2.3. Загальна схема виробничого підприємництва

Принцип пропорційності організації виробничого процесу — це рівна пропускна спроможність усіх виробничих підрозділів як основ­них, так й допоміжних, а у рамках цехів — рівна пропускна спроможність ділянок та ліній, груп обладнання та робочих місць.

Ритмічність виробництва — це періодичність повторення вироб­ничого процесу через певні відрізки часу на усіх його стадіях. Порядок повторення виробничого процесу визначається ритмом запуску та рит­мом випуску продукції.

Принцип безперервності означає ведення роботи без будь-яких перерв або зведення їх до мінімуму. За рахунок цього забезпечується краще використання виробничих потужностей, скорочується трива­лість циклу виготовлення продукції.

Принцип паралельності – одночасне виконання окремих частин виробничого процесу. Так, однакові операції можуть одночасно вико­нуватись на декількох робочих місцях. Паралельно можуть здійснюва­тись й суміжні операції з обробки партії деталей.

Принцип мінімізації часу – забезпечення найкоротшого шляху проходження предметів праці по усім стадіям виробничого про­цесу: від запуску у виробництво вихідних матеріалів до випуску готової продукції та її складування.

Раціональна організація виробництва сприяє не тільки кращому викорис­танню техніки, але й обумовлює ряд змін у техніці та технології.

Удосконалення організації виробництва — це проблема розробки системи заходів, що забезпечують найбільш ефективне поєднання про­цесів праці і матеріальних елементів виробництва у просторі та у часі.

Інноваційне під­приємництво – процес створення та комерційного використання техніко-технологічних нововведень. Як правило, основою підприємницької діяльності є нововведення в області продукції або послуг, що дозволяє створити новий ринок, задовольнити нові по­треби. Інновації слугують специфічним інструментом підприєм­ництва.

Три основні види інноваційного підприємництва:

1. Інновація продукції. Це процес оновлення внутрішнього потенці­алу підприємства.

2. Інновація технології. Це процес оновлення виробничого потен­ціалу.

3. Соціальні інновації. Це загальний процес планомірного покращан­ня гуманітарної сфери підприємства.

Інноваційне підприємництво у розвинутих країнах носить назву — венчурний (ризиковий) бізнес. Типова схема інноваційного підприємництва (рис. 2.4).

Умовні позначення:

З_об - необхідні матеріалні засоби

Г_об - вартість матеріальних засобів

З_ос - основні засоби

Г_ос - грошова сума основних засобів

Р_с - робоча сила

Г_р - грошові ресурси на робочу силу

Т - товар

Г_п - ціна продажу.

Рис. 2.4. Принципова схема інноваційного підприємництва

Інноваційне підприємництво як процес на шляху створення това­ру-новинки включає такі послідовні стадії:

1. формування інноваційних ідей;

2. відбір найбільш перспективних ідей;

3. детальна розробка задуму та його експертна оцінка;

4. розробка усіх деталей обраної найбільш перспективної ідеї (інно­ваційного проекту);

5. експертна оцінка інноваційного проекту;

6. експериментальне виробництво товару-новинки та випробу­вання його в умовах ринку;

7. коректування процесу виробництва;

8. початок масового виробництва нового товару та його просування на ринок для задоволення потреб покупців.

На розвиток інноваційних процесів впливають фактори еконо­мічного, технологічного, правового, організаційно-управлінського, соціально-психологічного і культурного характеру (табл. 2.1).

Венчурні фірми — це невеликі інноваційні підприємства, але дуже гнучкі, ефективні суб’єкти господарювання, які створюються з метою апробації, доробки, доведення до промислової реалізації “ризикових” інновацій.

Таблиця 2.1 - Фактори, що впливають на розвиток інноваційного підприємництва

Група факторів	Стимулюючі	Стримуючі
Економічні, технологічні	Формування резерву фінансових, матеріаль­но-технічних ресурсів, прогресивних техноло­гій; наявність ринкової та науково-технічної інфраструктури; матеріа­льне заохочення за інноваційну діяльність	Обмеженість коштів для фінансування інвестиційних проектів, недостатній рівень розвитку матеріально-техніч­ної та науково-технічної бази; застаріла технологія; відсутність резервних потуж­ностей, домінування інтересів поточного виробництва
Правові	Законодавчі акти (пільги), що стимулюють інноваційні процеси, державна підтримка інновацій через програ­ми, спеціальні фонди	Обмеження з боку антимоно­польного, податкового, амортизаційного, патентно-ліцензійного законодавства
Організаційно - управлінські	Гнучкість організацій­них структур, демокра­тичний стиль управлін­ня, інформованість, стратегічне планування, децентралізація, форму­вання цільових груп фахівців з питань іннова­цій, залучення робітни­ків у процес висунення нових бізнес-ідей	Ускладнення існуючих орга­нізаційних структур, надмір­на централізація, авторитар­ний стиль управління, обме­женість інформаційного забезпечення, відомча замкнутість, орієнтація на існуючі ринки та коротко­строкові цілі, труднощі між­галузевих і міжфірмових взаємодій
Соціально - психологічні і культурні	Матеріальне та моральне заохочення, громадське визнання досягнень, можливість самовира­ження і самореалізації, створення умов для творчої діяльності, сприятливий клімат у трудовому колективі	Протидія усьому новому і прогресивному, невпевне­ність, невизначеність, невдачі та збитки при реалізації нової ідеї, небажання брати на себе відповідальність за кінцеві результати інноваційної діяльності

Венчурний бізнес має такі переваги: призводить до створення но­вих життєздатних господарюючих одиниць, впливає на усю традиційну структуру ведення наукових досліджень та спричиняє структурні зміни в суспільному виробництві країни; підвищує зайнятість висококвалі­фікованих спеціалістів; сприяє технічному переоснащенню традицій­них галузей економіки; стимулює діяльність великих корпорацій з удос­коналення механізму управління та організації праці; показує, що орі­єнтація на довгострокові цілі вимагає концентрації венчурного капіталу.

Головними складовими венчурного капіталу є не державні кошти, а вільні фінансові ресурси великих компаній, комерційних організа­цій. На відміну від великих компаній, венчурні фірми мають менший обсяг витрат, менший фінансовий ризик при отриманні негативного результату, а також можливість залучення більш потужних підприємств до інноваційної діяльності при успішному завершенні наукових дослі­джень та початку стадії промислового освоєння нових розробок.

Венчурні фірми можуть створюватись у двох організаційних фор­мах: самостійні венчурні фірми та фірми, які входять до структурного середовища великих компаній (підрозділи корпорацій). Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом компанії, і його діяльність контролюється керівником.

Технопаркові структури - перетво­рюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелекту­альні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. Технопаркові структури можуть розрізнятись за структурою та обсягом вхідних ресурсів і вихід­них послуг, розміщуватись в одній невеликій будівлі і надавати 2-3 види послуг до технополісів або регіонів науки, що займають значний простір і є складними регіональними економічними комплексами з інновацій­ною орієнтацією.

Залежно від складності та масштабності інноваційної діяльності існують такі види технопаркових структур:

• інкубатор;

• технологічний парк;

• технополіс;

• регіон науки і технологій.

Інкубатор — це центр допомоги новостворюваним підприємствам, який є багатофункціональним комплексом, орієнтованим на реаліза­цію широкого спектру інноваційних послуг. Він може займати одну або декілька будівель.

Бізнес-інкубатори як юридично і госпо­дарчосамостійні прибуткові організації насамперед займаються розвит­ком незалежних суб’єктів господарювання, а не виробництвом конк­ретної товарної продукції.

Технологічний парк — це велика технопаркова структура, яка є нау­ково-виробничим територіальним комплексом. Головне завдання — формування максимально сприятливого середовища для розвитку ма­лих наукомістких фірм-клієнтів. Структурною одиницею технопарку є центр, а до складу найбільш важливих центрів відносяться: дослідниць­кий, науково-технологічний, маркетинговий центри, інкубатор, про­мислова зона, центр навчання. Кожен з вищеназваних центрів реалізує спеціалізований набір послуг (проведення дослідницьких робіт, перепідготовка спеціалістів за певним технологічним напрям­ком). Підставою для отримання доступу того чи іншого підприємства в технопарк є використання у виробництві новітніх технологій.

Технопарк — комплекс юридично і економічно самостійних, фун­кціонально об’єднаних навколо великого центру наукових, проектно-конструкторських, технологічних, освітніх, фінансових, інформаційних та інших закладів і промислових підприємств (переважно малих і се­редніх) із спільним використанням земельної ділянки та інфраструк­тури, діяльність яких скоординована єдиним інноваційним процесом.

Технополіс — це науково-виробнича структура, створена на базі ок­ремого міста, в економіці якого значну роль відіграють технопарки та інкубатори. Нові товари і технології, розроблені у наукових центрах, використовуються для рішення усього комплексу соціально-економі­чних проблем міста. Технополіси можуть бути утворені як на основі нового будівництва міст, так і на базі реконструйованих. Особливістю технополісу порівняно з технопарком є наявність житлової зони.

Регіон науки і технологій охоплює значну територію, межі якої збіга­ються з межами цілого адміністративного району.

В економіці такого району велику роль відіграє інноваційна діяльність, яка підтримується технопарковими структурами.

Науково-виробничий комплекс — єдине ціле, оскільки нові технології, що ство­рюються у наукових центрах, відразу впроваджуються у виробничому секторі. У регіоні науки і технологій функціонують великі наукові зак­лади і промислові підприємства, що спеціалізуються на виробництві наукомісткої продукції. У цей комплекс входять також виробнича і по­бутова інфраструктура, малий і середній бізнес, фонди і фінансові інсти­тути, зони відпочинку, культурні заклади та ін.

Регіон науки і технологій може включати у себе технополіси, технопарки, інкубатори, а також широку інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність.

Суть технопаркових структур — створення особливої інфра­структури, у тому числі інкубаторів інноваційного бізнесу, консал­тингових, інформаційних, сервісних та інших фірм, що забезпечує зв’я­зок наукового центру та бізнесу, породжує і підтримує на стартовому етапі малі високотехнологічні підприємства, сприяє прискореній пе­редачі інновацій на ринок за участю їх розробників.