2. Характеристика та використання медичних імунобіологічних препаратів

2.1. Характеристика медичних імунобіологічних препаратів.

Препарати, які використовують для імунопрофілактики, згідно з цільовим призначенням та принципами виготовлення, можна розділити на такі групи: вакцини, сироватки, імуноглобуліни.

2.1.1. Вакцини — це щеплювальні препарати, які виготовляють із мікроорганізмів, їх антигенів і токсинів, використовують для активної імунізації людей і тварин з профілактичною й лікуваль­ною метою.

Зараз розрізнюють декілька поколінь вакцин. До препаратів першого покоління відносять корпускулярні або цільноклітинні вакцини, які поділяються на живі та інактивовані. Препаратами другого покоління є вакцини, які містять окремі фракції збудника або їх продукти. До таких препаратів належать хімічні (компо­нентні) вакцини. Третє покоління медичних імунобіологічних препаратів (МІБП) становлять рекомбінантні (генно-інженерні) вакцини. До вакцин четвертого покоління відносять нові перс­пективні вакцини, які зараз ще тільки втілюються у практику охорони здоров'я, а саме: пептидні синтетичні, антиідіотипічні вакцини, вакцини з дезоксирибонуклеїновою кислотою (ДНК), вакцини, які містять продукти генів МНС і отримані з вико­ристанням трансгенних рослин.

Кожен тип вакцин має принципові особливості, переваги та недоліки, пов'язані зі способами й схемами їх використання, ме­ханізмом розвитку післявакцинального імунітету, його тривалістю та напругою, реактогенністю тощо.

2.1.2. Живі вакцини — це імунобіологічні препарати, які виго­товляють на основі атенуйованих штамів мікроорганізмів (бактерій, вірусів, рикетсій) зі стійко закріпленою авірулентністю.

Вакцинні штами втрачають вірулентність, але зберігають анти­генні й імуногенні властивості, що сприяє виникненню в організмі щепленої людини специфічних імунологічних змін, близьких до таких, що спостерігаються при природному інфекційному процесі. Крім цього, вакцинні штами зберігають здібність розмножуватися и місці введення, а в подальшому — в регіональних лімфатичних муллах і внутрішніх органах.

Живі вакцини мають переваги перед вакцинами інших типів. І Іййбільш суттєвими є такі:

• напруга, стійкість і тривалість імунітету що розвивається після щеплення, наближається до постінфекційного, який формується після аналогічного захворювання;

• у разі перорального або інтраназального застосування утво­рюється місцевий імунітет, який у подальшому попереджуватиме приживлення збудника в організмі.

Однак, вимоги до транспортування, зберігання та застосу-ийння живих вакцин є більш високими, ніж до інших МІБП. При Транспортуванні та зберіганні вакцин необхідно дотримуватися правил додержання «холодового ланцюга» згідно з інструкцією по застосуванню препарату та враховувати наступне:

• Більш стійкими є живі вакцини у вигляді сухих (ліофілізованих) препаратів.

• При розкриванні ампул із вакцинами та при розчинюванні їх вмісту необхідно суворо додержуватися правил асептики, оскільки живі вакцини не містять речовин, які запобігають контамінації мікроорганізмами.

• Не можна допускати дії на живі вакцини високої температури та дезінфекційних засобів, які можуть інактивувати мікроорганізми (це важливо при нашкірному введенні живих вакцин). У таких випадках для дезінфекції шкіри необхідно використовувати препарати, які легко випаровуються, наприклад, спирт, ефір.

• При використанні живих бактерійних вакцин за 1—2 дні до вакцинації й протягом 7—10 днів після неї необхідно виключити використання антибіотиків та сульфаніламідів, які знижують ефект вакцинації завдяки своїм бактерицидним властивостям.

• При застосуванні живих вакцин не можна виключати мож­ливості реверсії атенуйованого мікроорганізму в бік набуття вірулентних властивостей, зокрема це стосується вірусних вакцин. Зазначене призводить до виникнення вакциноасоці-йованих випадків захворювання, особливо в осіб з порушенням загального імунного стану організму.

На сучасному рівні в практиці охорони здоров'я найбільш широ­ко застосовуються такі живі вакцини: вірусні — проти поліомієліту, Кору, паротиту, краснухи, вітряної віспи; бактерійні — проти тубер-кульозу, сибірки, бруцельозу, чуми, туляремії; рікетсіозні — проти висипного тифу і Ку-гарячки.

2.1.3. Інактивовані (убиті) вакцини — це імунобіологічні препарати, які отримують шляхом дії на мікроорганізми хімічних

303^3030301016161^

речовин та/або фізичних факторів, при цьому вони не итрачають властивостей антигену. Основними вимогами до них і надійність інактивації та мінімальне ушкодження антигенної < і рум ури бак­терій та вірусів.

Ці вакцини більш стійкі при зберігай ні в порішити! \ живими, їх зазвичай зберігають при температурі +6±2 ^и( . не припускаючи заморожування рідких вакцин, тому що фізичні властивості пре­парату можуть змінитися.

Для створення напруженого імунітету потрібно дно- або три­разове їх введення, згідно зі схемами, зазначеними и Календарі щеплень або в інструкції по використанню.

Зараз в Україні використовують інактивоваиі вакцини проти поліомієліту, кашлюку, кліщового енцефаліту, гепатиту А (ГА), сказу тощо.

2.1.4. Хімічні або компонентні вакцини — це імунобіологічні препарати, які містять певні компоненти мікроорганізмів або продукти їх життєдіяльності, що мають протективні антигенні властивості.

Виділені із мікробної клітини протективні антигени забез­печують формування напруженого імунітету. Такі препарати не мають баластних речовин клітини і залишків поживного середо­вища, тому є менш реактогенними у порівнянні з корпускуляр­ними вакцинами. Вони є перспективними щодо використання в комбінованих вакцинах, спрямованих на профілактику декількох інфекцій одночасно.

Хімічні вакцини, особливо сухі, більш стабільні, стійкі до факторів зовнішнього середовища, їх легше стандартизувати, ніж корпускулярні.

Умовно хімічні вакцини можна розділити на такі групи:

• Вакцини для профілактики бактеріальних хвороб, що можуть включати окремі компоненти морфологічних структур відповід­ного збудника, яким притаманні властивості протективного антигену. Такі вакцини можуть бути рибосомальними, піліар-ними, містити капсульні антигени тощо. Прикладами можуть бути вакцини проти кашлюку (ацелюлярна), черевного тифу, а також проти інфекцій, що спричиняються такими збудниками, як Streptococcus pneumonia, Neisseria meningitis Haemophilus influenzae типу b.

• Вірусні вакцини, які містять тільки окремі білки, називаються субодиничними. Такі вакцини мають низьку реактогенність, але й імуногенність ist дещо нижча, що потребує корекції методами введення до складу препарату додаткових хімічних сполук. Вірусні вакцини, до складу яких поряд з провідними протектив-

ними білками-антигенами, здатними індукувати імунну відповідь, входять й інші структурні компоненти, мають назву спліт-вакцини (від англ. split — розщеплений).

Прикладом можуть слугувати вакцини проти грипу, які містять 2 субтипи гемаглютиніну та нейромінідази вірусу типу А та вірусу типу В.

t Анатоксини — це імунобіологічні препарати, які отримують при відповідній обробці екзотоксинів бактерій. Вони позбавлені токсичних властивостей, але зберігають антигенні властивості. Метою їх застосування є індукування в організмі людини імун­них реакцій, спрямованих на нейтралізацію токсинів. Найбільш давнім і розповсюдженим методом отримання анатоксинів є обробка токсинів формаліном при певній температурі та експозиції. Такі препарати виявляють стійкість до дії темпера­турного фактора і досить стабільні при зберіганні. У процесі виготовлення вони, значною мірою, очищуються від баластних речовин і адсорбуються на певних хімічних сполуках — адсор­бентах (ад'ювантах). Найбільш розповсюдженими вакцинами даної групи є МІБП проти дифтерії та правця. До недоліків цих препаратів відносять те, що: вони не створюють антибактеріального імунітету, а забезпечують формування тільки антитоксичного імунітету; не попереджують колонізацію слизових оболонок макро­організму відповідними збудниками, що не запобігає появі бактеріоносійства та проявам легких форм перебігу хвороби; і» для того, щоб антитоксини набули властивостей імунобіоло-

гічного препарату, їх необхідно адсорбувати на ад'юванті; • для підтримки напруженості імунітету необхідні періодичні ревакцинації.

До компонентних вакцин можуть відноситися конюговані вакцини, які містять бактеріальні полісахариди одних видів мік­роорганізмів і анатоксини інших мікроорганізмів. Така комбінація посилює імуногенність полісахаридних компонентів вакцини. Однак мала доза анатоксину в препараті не замінює щеплення відповід­ним анатоксином. До компонентних вакцин належать і змішані безклітинні (ацелюлярні) вакцини, які включають анатоксини та деякі інші компоненти одного й того ж мікроорганізму. Прикладом може слугувати ацелюлярна вакцина проти кашлюку, до складу якої можуть входити компоненти (антигени) кашлюкової палички, які індукують ефективну імунну відповідь, — кашлюковий анатоксин, філаментний гемаглютинин, протеїн зовнішньої клітинної оболонки (пертактин), два аглютиногена фімбрій.

Для підвищення імуногенності компонентних вакцин викорис­товують ад'юванти. Найчастіше застосовують такі хімічні сполуки, як гідроокис алюмінію, алюмінієво-калійний галун, фосфат алю-

мінію тощо. Також з метою доставки антигенних детермінант до імунокомпетентних клітин пропонують використовувати ліпосоми, які становлять собою мікроскопічні пухирці, що складаються з двошарових фосфоліпідних мембран. Вони подібні до клітинних мембран, нетоксичні, здатні адсорбуватися на клітинах. Фагоци-туючі клітини захоплюють ліпосоми, які містять певні антигенні детермінанти, а антигени мембрани ліпосом, у свою чергу, мають властивості ад'юванта, тобто здатність значно посилювати імунну відповідь. В експериментальних умовах спостерігалося посилення імунної відповіді в 1000 разів.

5. Вакцини генно-інженерні або рекомбінантні — це іму-нобіологічні препарати принципово нового покоління. При ство­ренні рекомбінантних вакцин в геном живих атенуйованих вірусів, бактерій, дріжджів або інших клітин (продуцентів) втілюють ген, який визначає синтез протективного антигену певного збудника, проти якого розробляють вакцину. Такі вакцини за складом теж можна віднести до компонентних.

Рекомбінантні вакцини безпечні, досить ефективні, для їх отри­мання використовують високоефективні.технології. Вони можуть входити до складу комбінованих вакцин.

6. Синтетичні олігопептидні вакцини — це вакцини остан­нього покоління, які нині перебувають у стадії розробки. Принцип * їх отримання полягає у синтезі пептидних послідовностей, що утворюють епітопи, які, у свою чергу, розпізнаються нейтралізу­ючими антитілами. Такі препарати є найбільш безпечними щодо ймовірних вакцинних ускладнень.

Однак ізольована антигенна детермінанта не має імуногенності. Для надання їй цієї властивості необхідна кон'югація антигенних детермінант з молекулою-носієм (природні білки або синтетичні поліелектроліти). Ці вакцини є перспективними з тієї точки зору, що дають можливість з'єднати декілька епітопів різної специфічності і ввести до такого комплексу необхідну ад'ювантну сполуку.

7. Генні (полінуклеотидні) вакцини. Нині у стадії активної розробки знаходяться полінуклеотидні вакцини, в основі яких лежить використання ДНК-плазмідних векторів і матричних РНК. Серед них є вакцини як профілактичної, так і лікувальної спря­мованості. На тваринах успішно пройшла випробування вакцина проти грипу. Здійснюються спроби створити за цим принципом вакцини проти малярії, туберкульозу, СНІДу, парвовірусної інфек­ції. Розробляються вакцини для лікування хронічного гепатиту В (ГВ), лікування та профілактики злоякісних хвороб — меланоми, лейкемії, раку простати»тощо.

8. Антиідіотипічні вакцини— теж належать до вакцин нового покоління і перебувають у стадії розробки. Принцип одержання цих препаратів базується на близькій структурній схожості між детермінантою антигену та активним центром антиідіотипічного антитіла. Показано, наприклад, що за до­помогою антитіл проти антитоксичного імуноглобуліну (саме вони і є антиідіотипічними) можна імунізувати тварину подібно імунізації анатоксином.