1

Продовження табл. 1.8

_п ... Таблиця 1.7

Стадії розвитку імунної відповіді

(за М. В. Медуніциним, 1999)

Таблиця 1.8

Типи імунітету при інфекційних захворюваннях

(за М. В. Медуніциним, 1999)

Інфекції	. Клітинний імунітет
Герпес	+	_ *; ^црояьнии імунітет
Краснуха	+	+
Сказ	+	+++ ++
вітряна віспа	±	+++
Кліщовий енцефаліт	+	+++
Поліомієліт	+
Гепатит А	±	+++ ++
Гепатит В	+	++

Стадія імунної відповіді	Клітини, які беруть участь в розвитку стадії	Імунологічні процеси
Стадія індукції (аферентна стадія)	макрофаги дендритні клітини клітини Лангерганса антигенреактивні лімфоцити	процесінг та презента­ція антигену
Імунорегуляторна стадія (проліферативна стадія)	Т-хелпери Т-супресори В-супресори ампліфаєри контрсупресори	активація та взаємодія імунорегуляторних клітин; проліферація та дифе- ОеНТТІІЛИЯниа і/-тг«т*.»»>
Ефекторна стадія (продуктивна стадія)	Т-кілери Т-ефектори гіперчут-ливості уповільненого типу плазматичні клітини	^улц.шлзадня КЛІТИН накопичення та активація ефекторних клітин; антитілоутворення
| Імунологічна пам'ять	і - і В-клітини памяті	накопичення клітин памяті

Інфекції	Клітинний імунітет	Гуморальний імунітет
Ірин	+	. +
Паротит	+	+++
Кір	+	+++
Правець	+	++
Дифтерія	+	++
Кашлюк	++	+
Пневмококова інфекція	+	+
Менінгококова інфекція	±	++
Холера	±	++
Туберкульоз	+++	±
Туляремія	+++	+
Бруцельоз	+++	±
Лепра	+++	—
Чума	++

.4.2. Типи імунної відповіді. Умовно розрізняють два типи імун­них реакцій: клітинний імунітет (Т-лімфоцити) та гуморальний імунітет (імуноглобуліни продуковані плазматичними клітинами, які є похідними В-лімфоцитів). Кожна імунна відповідь представлена реакціями обох типів, але один із них може бути більш виражений, ніж інший (табл. 1.8).

Примітка. У таблиці наведено відносну оцінку складного ан­тиінфекційного імунітету. Максимальний відсоток частки кожного виду імунітету оцінений як «+++».

1.4.3. Характеристика післявакцинальної імунної відповіді. Закономірність формування післявакцинального імунітету схожа ІЗ розвитком імунної відповіді при природному потраплянні в ор­ганізм антигену (інфікуванні).

1.4.3.1. Первинна та вторинна імунна відповідь. Після первинної імунної відповіді утворюється певна кількість «довгоіснуючих» Т- та В-лімфоцитів (клітин пам'яті), які формуються із попередньо інтигенстимульованих Тц-, Тх-лімфоцитів цитотоксичних та ^С-В-лімфоцитів. Клітини пам яті зберігають інформацію про антиген і при повторному його потраплянні до організму (ревакцинації чи природному інфікуванні) обумовлюють вторинну імунну від­повідь. Вторинна імунна відповідь характеризується більш високим афінітетом антитіл (міцністю зв'язку між антигеном та антитілом) і наявністю переважно антитіл класів \%{з та ^А, які утворюються швидше та інтенсивніше.

Повторне введення вакцини є основою для досягнення тривалого та напруженого імунітету проти більшості інфекцій. Інтервал між вакцинаціями не повинен бути меншим одного місяця. Тривалість Імунітету проти дифтерії та правця після 4 доз АКДП-вакцини складає 3—5 років, тому дуже важливо своєчасно вводити бустерні дози анатоксину. Повторні цикли імунізації ведуть до підвищення афінітету антитіл та формування їх максимального рівня.

1.4.3.2. Імунна відповідь на введення різних вакцин. Характер розвитку імунітету залежить від способу введення антигену, його дози та типу вакцини. При введенні живих вірусних вакцин відбу­вається приживлення вірусу, що забезпечує тривалу присутність антигенного матеріалу в організмі щепленого і формування стійкого імунітету. У більшості випадків реалізується подвійний захист: анти­тіла, що утворюються після вакцинації, при природному зараженні відповідним збудником зменшують інфекційне навантаження, а ефекторні Т-лімфоцити, які утворилися після імунізації, успішно руйнують інфіковані клітини, що сприяє елімінації збудника з організму. Деякі живі вакцини (поліомієлітна) індукують також розвиток місцевого імунітету. Так, секреторні 1%А, які утворилися після імунізації, попереджають проникнення вірусу в епітеліальні клітини слизової оболонки.

При введенні вірусних інактивованих вакцин, як правило, не формується захисний протиінфекційний імунітет, обумовлений цитотоксичними лімфоцитами та секреторними імуноглобуліна-ми. Вони індукують численні специфічні І^в і у сироватці і, таким чином, нейтралізують мікроорганізми, які потрапляють у кров. Вакцини з убитих бактерій (кашлюкові цільноклітинні) інду­кують синтез декількох типів антитіл, у тому числі опсонізуючих. Вакцинація проти туберкульозу (БЦЖ) спричиняє, в основному, формування клітинно-опосередкованого імунітету, спрямованого на локалізацію збудника, і супроводжується появою гіперчутливості уповільненого типу, обумовленою Т-лімфоцитами. Утворення при цьому антитіл хоча і відбувається, проте не відіграє вирішальної захисної ролі.

При формуванні імунітету проти бактерій, які продукують екзотоксин, першочергову роль відіграють антитоксини, що нейтралізують токсин та попереджають пошкодження тканин. Антитоксичний імунітет розвивається при дифтерії та правцю, меншою мірою — при кашлюку. Напружений антитоксичний імунітет власне не забезпечує повний захист від інфікування та не попереджає бактеріоносійство.

У складі деяких вакцин є так звані ад'юванти (наприклад, гідрооксид алюмінію, фосфат алюмінію) — речовини, які поси­люють утворення антитіл. Вплив ад'ювантів на імунну відповідь обумовлений їх двома властивостями: здатністю утримувати (або накопичувати) антиген у місці, де він експонується лімфоцитами (ефект «депо»), і здатністю викликати синтез цитокінів, які регулю­ють лімфоцитарні функції.

1.4.3.3. Введення Т-залежних та Т-незалежних антигенів. Ме­ханізм дії вакцини, значною мірою, залежить від її складу, зокрема наявності Т-залежних та/або Т-незалежних антигенів. Антигени, •їм обумовлюють імунну відповідь за участю Т-лімфоцитів, нази­ваються Т-залежними, а ті, що спричиняють вироблення антитіл ґісз участі Т-лімфоцитів, називаються Т-незалежними. До Т-неза-/іежних антигенів належать високополімерні білки, полісахариди, дскстран, леван, фекол, а також деякі синтетичні поліміри. Вони /ІСГКО індукують антитілоутворення, однак антитіла проти них характеризуються порівняно низькою авідністю. До Т-залежних антигенів відносять білки та поліпептиди. Як правило, бактеріальна клітина містить Т-залежні та Т-незалежні антигени, віруси — тільки Т-залежні антигени. Майже не утворюється імунітет у дітей віком ДО 2 років на Т-незалежні антигени (компонентні полісахаридні Вікцини — менінгококова, НіЬ, пневмококова), через недостатньо бф( >рмовану імунну систему, тому для посилення імуногенності їх кон'югують із Т-залежними носіями (наприклад, правцевим або

II іфтерійним анатоксинами). Даний комплекс здатний індукувати КНтез специфічних антитіл та активувати Т-лімфоцити, що обу- мовлює повноцінну імунну відповідь навіть у грудних дітей.

4. Імунологічна толерантність. Важливе значення в іму­нопрофілактиці має імунологічна толерантність. Це властивість організму не відповідати на певні антигени при збереженні адек-ВІТНОЇ імунної відповіді на всі інші. Формування імунологічної толерантності залежить від дози та властивостей антигену, способу Його введення, а також фізіологічного стану організму. Вона частіше циникає у дітей раннього віку через недостатню функціональну ак-1111 шість і незрілість основних клітин імунної системи: макрофагів, Т- та В-лімфоцитів. Толерантність може бути повною або частковою,

III мі цьому синтез пригнічується сильніше, ніж І^М. При анти- генному перевантаженні або частому введенні антигену будь-яка вакцина може викликати толерантність. У такому випадку настає «імунологічний параліч», при якому на певний період організм ІТрачає здатність формувати імунну відповідь. Це меншою мірою стосується вірусних вакцин.

5. Характеристика імунної відповіді після імунізації. Імунна відповідь складається із таких фаз: латентна, зростання та зниження антитіл. У залежності від того, первинна чи вторинна імунна відповідь, а також від фізико-хімічних властивостей, форми випуску, дози, способу введення вакцини й особливостей імунної системи організму, визначається тривалість фаз.

Латентна фаза триває від моменту введення вакцини до появи специфічних антитіл, цитотоксичних клітин та ефекторів гіпер­чутливості уповільненого типу у сироватці крові і може становити ВІД декількох діб до двох тижнів. Фаза зростання характеризується ібільшенням титрів антитіл та Тц-лімфоцитів і може тривати від 4 днів до 4 тижнів. При введенні правцевого та дифтерійного ана­

токсинів ця фаза може тривати 3 тижні, при введенні інактивованих бактеріальних вакцин (наприклад, кашлюкової) — 2 тижні, швид­ке зростання специфічних антитіл має місце при введенні живої корової вакцини (перші 3—4 дня). Це дозволяє використовувати корову вакцину для екстреної профілактики кору у контактних осіб в осередках протягом перших 3 днів після спілкування з хворим.

Після досягнення максимального титру антитіл відбувається його зниження, причому спочатку відносно швидко, потім повільно протягом декількох років чи десятиріч, що залежить від швидкості синтезу антитіл та напіврозпаду (наприклад, зниження рівня відбувається швидше, ніж ^С). Якщо зниження протективних ан­титіл досягає критичного рівня і в цей час відбувається інфікування відповідним збудником, то можливим є розвиток захворювання. Щоб попередити такі випадки, необхідно своєчасно вводити бус-терні дози вакцини (ревакцинації).

При повторному введенні певного антигену латентна фаза та фаза зростання скорочуються, а фаза зниження стає більш три­валішою.

1.4.4. Види імунітету. Розрізняють видовий вроджений імунітет (неспецифічні фактори захисту) та набутий імунітет. Видовий вроджений імунітет властивий всім особинам певного виду. Він передається із покоління в покоління так, як передаються інші структури і функції організму, сукупність яких загалом відрізняє один вид від іншого.

Н

Таблиця 1.9

Види набутого імунітету

¹

Природний		Штучний
Пасивний (передається від ма­тері до плоду через плаценту або через молоко матері)	Активний (формується після перенесе­них інфекційних захворювань або безсимптомного інфікування)	Пасивний (утворюєть­ся після введення імунних сироваток, імуноглобу-лінів, тобто специфіч­них антитіл)	Активний (виникає після введення вакцин, тобто антигенів)

абутий імунітет спадково не передається, а формується у лю­дини впродовж її життя (табл. 1.9).

Набутий природний пасивний імунітет — це імунітет ново­народжених, коли дитина отримує антитіла від матері через пла­центу в період внутрішньоутробного розвитку. Він зберігається it продовж 3—12 місяців у залежності від специфічності антитіл та напруженості материнського імунітету. Через плацентарний бар'єр проникають тільки IgG.

Набутий штучний активний імунітет утворюється в організмі людини в результаті імунізації вакцинами (імунопрофілактика). 111 т цьому у відповідь на введені антигени в організмі формуються імунні реакції. Слід пам'ятати, що при введенні більшості інакти-ВОваних вакцин та анатоксинів повноцінний специфічний імунітет формується лише після завершення первинного вакцинального комплексу. Так, наприклад, для АКДП-вакцини такий комплекс складається з чотирьох доз препарату (вакцинація та перша ревакци­нація), і лише за таких умов можна вважати, що післявакцинальний Імунітет проти дифтерії, кашлюку та правця може тривати від 3 до Ю років. Якщо в організм вводять живі вакцини, наприклад, проти кору, проти паротиту або проти краснухи, тривалість специфічного імунітету після одного введення може тривати понад 5—10 років.

Набутий штучний пасивний імунітет виникає внаслідок вве­дення в організм антитіл, які майже відразу захищають від інфек-м і її ного агента. Такий імунітет зберігається близько 4—6 тижнів. Масивний імунітет розвивається швидше, менш стійкий і не такий тривалий, як активний.

1.5. Головний комплекс гістосумісності. Неспецифічна та специфічна системи резистентності перебувають під полігенним контролем. Перша система включає неспецифічні фактори захисту і контролюється переважно генами, які не пов'язані з головним генетичним комплексом гістосумісності. Друга система забезпечує розвиток набутого імунітету і пов'язана з утворенням антитіл та вфекторів клітинного імунітету. Ця система має свій контроль, який залежить від генів головного комплексу гістосумісності (Іг-гени) та їх продуктів (антигени І та II класів).

Розпізнавання та взаємодія клітин в імунній відповіді конт­ролюється головним комплексом гістосумісності (МНС), який ще називають HLA-система (HLA — human leukocyte antigens, антигени лейкоцитів людини).

Біологічна роль HLA-системи:

• забезпечує бар'єр тканинної (не)сумісності;

• обумовлює генетичну схильність до ряду хвороб або, навпаки, пов'язані зі стійкістю до певних захворювань;

• бере участь у каскадних імунних реакціях, починаючи з утво­рення комплексу між пептидами антигену і молекулами HLA. Недостача антигенів гістосумісності, які взаємодіють з пепти­дами мікроорганізмів після їх фагоцитозу, приводить до зниження рівня імунної відповіді.

І

Таблиця 1.10

Інфекції та НЬА-система

(за М. В. Медуніциним, 2000)

Інфекції	Асоціація із захворюваннями
	пряма	зворотна
Лепра	А10, А1,В8,В14, В17, В7, В\У40, В40, ВХ2, DRli ВКй	А2,А\У19, 0114, ЭК\У6
Туберкульоз	В5,В14, В27, В8,В15, А28, В\^35, ВШ49, В27,В12, CW5, ЯКІ	ВШ40, BW21,BW22, В\\Г44,В12, Э11\У6
Сальмонельоз	А2
Кір	А10, А28,В15, В21
Гепатит В		ОІІВІ 1302
Гепатит С		ПИ5

снує тісний зв'язок між чутливістю або резистентністю лю­дини до окремих збудників хвороби та наявністю або відсутністю у неї певних генів, які знаходяться в локусах НЬА-системи. При прямій асоціації відносний ризик захворіти тією чи іншою інфек­цією зростає в декілька разів, і навпаки, при зворотній — значно зменшується (табл. 1.10).

Сила імунної відповіді залежить від багатьох факторів (особ­ливостей антигену, шляхів введення, дози, стану організму тощо). Значна роль у цьому процесі належить генетичним особливостям організму, які пов'язані з МНС. Зазначене вище обумовлює той факт, що люди неоднаково реагують на одну і ту ж вакцину Так, у певної кількості осіб показники специфічного імунітету будуть характери­зуватися низькими або високими рівнями, у більшості — середніми, а дехто взагалі не буде відповідати виробленням антитіл на певний антиген (рефрактерна група). Основна ж частина людей займає середнє положення. В осіб із поганою відповіддю на одну вакцину може спостерігатися адекватна імунна відповідь на іншу.

1.6. Фактори, які впливають на імунну відповідь. Ефективність імунопрофілактики залежить від факторів, пов'язаних з якістю іму-нобіологічних препаратів, станом макроорганізму та організацією роботи при проведенні щеплень.

І. Фактори, які обумовлені складом, якістю та механізмами дії імунобіологічних препаратів:

• фізико-хімічна природа антигену, що вводиться, та його влас­тивості, у тому числі протективні;

• доза введеного препарату;

• кратність введення;

• інтервали між щепленнями;

• спосіб введення;

• місце введення антигену;

• наявність ад'ювантів.

2. Фактори, які обумовлені станом макроорганізму:

• вік осіб;

• якість харчування та забезпечення вітамінами;

• умови праці та побуту;

• генетична схильність;

• стан органів та клітин імунної системи (наявність первинних та вторинних імунодефіцитів);

• механізми регулювання імунної системи (інтенсивність основ­ного обміну тощо).

3. Фактори, які обумовлені організацією роботи при проведенні щеплень:

• дотримування правил «холодового ланцюга» на всіх етапах зберігання та транспортування імунобіологічного препарату;

• дотримування термінів часових інтервалів між введенням імунобіологічних препаратів;

• бездоганне дотримування правил та техніки проведення щеп­лень;

• виконання правил асептики та антисептики;

• проведення заходів щодо профілактики післявакцинальних реакцій та ускладнень.

Контрольні питання:

1. Неспецифічні фактори захисту: анатомо-фізіологічні, гуморальні та клітинні.

2. Альтернативні ознаки вродженого захисту організму та набутого імунітету.

3. Основні завдання та функції імунної системи.

4. Органи імунної системи: центральні та периферичні.

5. Основні клітини імунної системи: їх роль в імунних реакціях.

6. Характеристика класів імуноглобулінів (^М, І%С І%А, 1%Е,

7. Основні вікові особливості розвитку імунної системи.

8. Стадії розвитку імунітету: аферентна, проліферативна, продук­тивна.

9. Типи імунітету: клітинний та гуморальний.

10. Біологічна роль головного комплексу гістосумісності.

11. Фактори, які впливають на імунну відповідь.