57. Поняття, предмет і джерела права зовн. Зносин

Право зовнішніх зносин - система принципів і норм, що визначають правовий статус і функції органів зовнішніх зносин держав.Право зовнішніх зносин - одна з найстарших галузей міжнародного права.Наприклад, інститут консулів з'явився в сиву давнину, а норми про їхню недоторканності стали зачатками консульського права.Трохи пізніше з'явилося дипломатичне право. Особливо активно право зовнішніх зносин стало розвиватися в XVI ст., Коли в Європі стали засновуватися постійні дипломатичні представництва.Право зовнішніх зносин включає в себе підгалузі: 1) право внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин; 2) дипломатичне право; 3) право дипломатичного протоколу; 4) консульська право.

Кожна підгалузь права зовнішніх зносин складається з інститутів. Наприклад, право внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин включає всебе такі інститути, як: глава держави, парламент, уряд, зовнішньополітичне відомство. Підгалузь дипломатичного права складається з інститутів: дипломатичні представництва; дипломатичні місії; постійні представництва держав при міжнародних організаціях та ін

Основними джерелами права зовнішніх зносин є міжнародний договір і міжнародний звичай.Першим багатостороннім договором права зовнішніх зносин став Віденський протокол (Віденський регламент) про ранги дипломатичних представників 1815 з доповненням, внесеним Аахенському протоколом 1818г. У цьому документі брало участь вісім держав Європи.В даний час головними джерелами права зовнішніх зносин є: 1) Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.; 2) Віденська конвенція про консульські зносини 1963; 3) Конвенція про спеціальні місії 1969 р. та інші універсальні документи.

Крім універсальних джерел права зовнішніх зносин існують і регіональні угоди (наприклад, Гаванська конвенція про дипломатичні чиновниках, підписана 20 країнами Латинської Америки в 1928 р., яка діє і понині).

58. Поняття і система органів зовнішніх зносин держави.

Органи зовнішніх зносин – це діючі на території держави і за її межами державні органи, які представляють державу у її зовнішніх зносинах з іншими суб’єктами міжнародного права та забезпечують виконання зовнішньополітичних функцій держави, захист прав та законних інтересів держави, її громадян і організацій, що перебувають за кордоном.

Органи зовнішніх зносин поділяються на внутрішньодержавні та зарубіжні. Залежно від змісту повноважень внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поділяються на два види:

1) органи загальної компетенції (конституційні органи), до яких відносяться парламент, глава держави та уряд.

2) спеціальні органи зовнішніх зносин – центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується на реалізацію зовнішньої політики держави чи окремих її напрямків. До цієї категорії органів зовнішніх зносин належать Міністерство закордонних справ України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Державна прикордонна служба України, Державна митна служба України та деякі інші органи.

Зарубіжні органи зовнішніх зносин – це уповноважені органи держави, що знаходяться за її межами і виконують функції захисту прав і інтересів держави, її громадян і юридичних осіб.

До системи зарубіжних органів зовнішніх зносин входять:

· дипломатичні представництва (посольства);

· консульські установи;

· дипломатичні представництва держав при міжнародних організаціях;

· спеціальні місії;

· торгівельні представництва;

· делегації держав на сесіях міжнародних організацій та на міжнародних конференціях.

Залежно від характеру своєї діяльності зарубіжні органи зовнішніх зносин поділяються на постійні (дипломатичні та торгівельні представництва, консульські установи) та тимчасові (спеціальні місії, делегації держав на сесіях міжнародних організацій та на міжнародних конференціях).

59. Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин - органи держави, розташовані на її території та наділені компетенцією в галузі зовнішньої політики. Зазвичай це глава держави, парламент, уряд, відомство іноземних справ, інші центральні міністерства та відомства держави. У різних державах обсяг компетенції внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин різний і залежить переважно від внутрішнього законодавства1, хоча в деяких випадках має бути враховане міжнародне право.

До внутрішніх органів зовнішніх зносин держави слід віднести:

1. Голову держави (президент, монарх, правитель в іншій формі).

2. Парламент.

3. Уряд.

4. Відомство (міністерство) закордонних справ.

5. Можливі інші органи за наявності у них офіційних повноважень.

Всі внутрішні органи зовнішніх зносин постійно знаходяться на території держав. Голова держави зазвичай здійснює представництво держави в міжнародних відносинах, керує її зовнішньою політикою, веде переговори і підписує вироблені в їх процесі договори, призначає і звільняє голів дипломатичних представництв, приймає вірчі і відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних держав.

Парламент визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики, бере участь в розробці питання війни і миру, ратифікує і денансирує міжнародні договори, обмінюється делегаціями з парламентами інших держав, бере участь в різних парламентських об'єднаннях, приймає заяви і звернення до парламентів інших держав.

Уряд забезпечує державний суверенітет держави, здійснює її внутрішню і зовнішню політику, бере участь у підготовці, укладенні і виконанні міжнародних договорів, забезпечує представництво держави в іноземних державах і міжнародних організаціях, здійснює контроль за зовнішньоекономічною діяльністю держави.

Відомство (міністерство) закордонних справ представляє собою орган зовнішніх зносин, який прямо і безпосередньо вирішує питання підтримки і розвитку відносин з іноземними державами, дипломатичними засобами забезпечує захист суверенітету, безпеки, територіальної цілісності й інших інтересів держави.

60. Закордонні органи зовнішніх зносин — це органи держави, які розташо-вані поза її територією і наділені компетенцією у галузі зовнішньої політики. До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

1) постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії, консульські представництва, торгові представництва, постійні пред-ставництва держав при міжнародних організаціях);

2) тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення перегово-рів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях).

Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном, представляючи і захищаючи інтереси своєї держави. Йдеться про посольства та місії, пред-ставництва в міжнародних орга нізаціях.

Тимчасові органи — це різноманітні делегації, окремі пред ставники за кордоном, а також спостерігачі на міжнародних конференціях, з’їздах, у між-народних комісіях, нарешті, окремі представники на державних ювілеях, ко-ронаціях, траурних церемоніях тощо.

Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за характе ром своєї ді-яльності, функціями, які вони виконують, можуть бути дипломатичними ор-ганами, наприклад — посольства або представництва при ООН. Ці постійні органи мають представницький характер і виконують політичні функції.

Представництва на різноманітних технічних чи спеціа лізованих, га-лузевих виставках і конгресах не мають дипломатичного характеру. Члени цих представництв не мають дипломатичного статусу, виїздять за кордон за служ бовими паспортами. Такі представництва, у свою чергу, також можуть бути постійними або тимчасовими.

Таким чином, можна зробити висновок, що державні органи зовнішніх зносин, як внутрішньодержавні, так і закордонні, становлять загалом цілісну систему, центром якої є зов нішньополітичне відомство.

61. Дипломатичне представництво – це орган зовнішніх зносин акредитуючої держави, що утворений на території держави перебування з метою підтримання дипломатичних відносин між цими державами.

У сучасному міжнародному праві розрізняються такі види дипломатичних представництв:

· посольство – представництва вищого рівня, що очолюються надзвичайними і повноважними представниками;

· постійні місії – представництва, що очолюються надзвичайними і повноважними посланниками;

· інші офіційні представництва, що мають специфічний статус, але прирівнюються до посольств чи постійних місій. Такими представництвами, наприклад, є нунціатури (представництва Ватикану), а також верховні комісаріати, якими обмінюються між собою держави-члени Британської співдружності.

Усі дипломатичні представництва, незалежно від виду, мають рівний офіційний статус, однакові привілеї та імунітети.

До функцій дипломатичного представництва відносяться:

1) представництво акредитуючої держави у державі перебування;

2) захист у державі перебування прав акредитуючої держави та її громадян в межах, дозволених міжнародним правом;

3) ведення переговорів з державою перебування;

4) з’ясування всіма законними засобами умов і подій в державі перебування і повідомлення про них власному уряду;

5) заохочення дружніх відносин між обома державами і співробітництва між ними у різних сферах;

6) виконання консульських функцій, якщо у державі перебування не утворені консульські установи акредитуючою держави.