Висновки

Глобальність інформаційного потоку в корені змінила зміст і спрямованість соціально-політичних реалій сучасного світу трансформувала і зміст, спрямованість, форми, методи, типи політичної комунікації. У цих умовах проблеми спілкування, взаємодії, інтеракції, комунікативного простору, комунікативного менеджменту висунулися на передній план філософського і наукового осмислення. Різноманіття напрямків розвитку сучасних комунікаційних процесів вимагає їх систематизації та визначення домінуючих ознак з метою накопичення методологічної бази пізнання і розробки соціальних механізмів забезпечення їх впорядкованості. Політична комунікація, будучи складним і багатогранним явищем, вимагає комплексного і міждисциплінарного підходу до її вивчення, адекватного сучасним політичним реаліям.

Зміни в характері суспільно-політичних зв'язків і відносин, що відбуваються на кожному наступному етапі людської історії, отримували відповідне теоретичне відображення. Ускладнення політичних зв'язків і відносин, розвиток технічних засобів передачі інформації, тягло за собою структурні ускладнення і більшу різноманітність комунікативного знання. Виділення досліджень політичної комунікації в самостійний напрям було викликано демократизацією політичних процесів у світі, розвитком кібернетичної теорії, виникненням і зростанням ролі нових комунікаційних систем і технологій у другій половині XX століття. Особливості функціонування акторів політичного життя, їх цілі, методи, способи взаємодії, структура, рівні, спрямованість комунікаційного процесу, зумовлюють і різні концептуальні підходи до осмислення даного феномена. Різноманіття цього явища обумовлює і різноманіття методологічного інструментарію його аналізу. На основі аналізу можливих парадигм дослідження політичної комунікації можна зробити висновок, що за допомогою якогось одного методу інструментарію не можливо виявити сутність цього багатогранного феномена, охарактеризувати його структуру, функції, форми і типи. Кожна з позначених парадигм сприяє розкриттю якоїсь однієї, нехай дуже важливою грані цього явища.

Аналізуючи визначення політичної комунікації, існуючі в зарубіжній і вітчизняній науковій літературі, можна зробити висновок про відсутність концептуальної єдності в розумінні інформаційно-комунікаційної взаємодії в політичній сфері. На наш погляд, політична комунікація - це інформаційна взаємодія суб'єктів політики, в процесі якої здійснюється обмін політичними ідеями, поглядами, установками і моделями поведінки з метою здійснення паритетного, конструктивного діалогу між владою та суспільством для досягнення збалансованості соціально - політичної системи. Автор реферату солідаризується з думкою ряду дослідників (М. Н. Грачова, А.І. Соловйова, М.Г. Анохіна) про те, що поняття комунікації в контексті політичної теорії може співвідноситися з двома феноменами: комунікація як взаємодія політичних акторів з приводу влади і комунікація як процес передачі політично значимої інформації в суспільстві. Взаємодія акторів здійснюється через інформаційний вплив та інформаційний обмін, а передача інформації набуває значення тоді, коли її споживачем виступає політичний суб'єкт або організація. Політичній комунікації належить вирішальна роль в соціально-політичній системі, яка полягає в підтримці суспільно-політичної стабільності шляхом гармонізації відносин, інтересів влади, управління та різних суспільних груп.

Сучасна політика в цілому немислима без розвинутих комунікативних процесів, а її суб'єкти - без навичок керування ними. Найважливішим є висновок про те, що розробка політичних програм і здійснення їх ефективної реалізації в процесі функціонування сучасної політики багато в чому залежить від фахівців в області політичних комунікацій, що використовують для діяльності різні канали, в тому числі і ЗМІ.