15. Політика п.Сагайдачного та її історичне значення.

Петро Сагайдачний провів реформу війська на Січі, основною суттю якої було підвищення організації, дисципліни і боєздатності козацького війська. Він перетворив партизанські ватаги козаків у регулярне військо, усунув із ужитку елементи розбійної вольниці, навів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини не рідко карав смертною карою.  Спрямувавши всю свою енергію і знання на боротьбу з Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний усвідомлював, необхідність боротьби й проти Ржечі Посполитої, але розумів, що виступати проти неї ще не на часі. Воювати ж на два фронти козацька Україна не могла. Та й досвід козацько-селянських повстань на чолі з К. Косинським і С. Наливайком показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти поки що бракує сили. Саме з цих причин гетьман Сагайдачний, «політик великий і справжній», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Варшавою, а використовував дипломатію для досягнення своєї мети.  Сагайдачний вважав, що краще знайти компроміс ніж доводити до збройного конфлікту з досить численним і сильним військом Ржечі Посполитої. Очевидно політичну мудрість Сагайдачного зрозуміли не всі дослідники, тому в історичній літературі побутувала оцінка особи Сагайдачного як лояльного да польського правління. Приналежність його до вищої козацької старшини ніби визначала, як стверджують деякі історики, обмеженість та однобічність його політики, начебто спрямованої тільки на задоволення інтересів панівної верхівки. Цей стереотип аж ніяк не відповідає історичній правді. Гетьмана Сагайдачного глибоко хвилювала доля України поневоленої шляхетською Ржеччю Посполитою. І він завжди намагався використовувати слушний час для переговорів з королем. На своєму шляху гетьман захопив міста: Путивль, Лівни, Єлець та інші; розбив ополчення князів-воєвод Д. Пожарського і Г. Волконського, і 20 вересня безперешкодно з’єднався з рештками польського війська королевича Владислава. 

16. Велика Руїна і поділ України в другій половині XVІІ ст.Поняттям "Руїна" історіографія позначає трагічний період в історії України, пов’язаний з третьою чвертю XVII ст. Смерть Б.Хмельницького ослабила українську державу. Цим скористалася Росія, Польща та Туреччина.Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу загострились і переросли у справжню громадянську війну. Все це вело до великих людських жертв, руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів.Після смерті Б. Хмельницького гетьманом України обрали його сподвижника писаря Івана Виговського. Виговський повністю став на бік старшини та шляхти і взяв курс на закріпачення селян. Це викликало вибух невдоволення низів. Народні повстання охопили.Лівобережжя та Запорожжя, яких підтримала Москва, розраховуючи ослабити владу гетьмана і сильніше прив’язати Україну до Росії. І. Виговський за допомогою Кримської орди розгромив загони повстанців. Прагнучи досягти незалежності від Росії,Виговський у вересні 1658 р. уклав Гадяцький договір з польським урядом про входження України до складу Польщі. Опираючись на польську допомогу, Виговський в 1658-1659 pp. досить успішно вів бойові дії з російськими військами, але невдоволена політикою Виговського, частина старшини проти гетьмана спільно з російськими військами. Виговський зазнав поразки і втік до Польщі.

17. Гетьман І.Мазепа в історії України. Скинення з гетьманства І.Самойловича і вибори на козацькій раді в Коломаці у липні 1687 р. гетьманом Лівобережної України генерального осавула І.Мазепи (бл. 1639–1709) закінчили розглянутий драматичний період в історії України. Крім того з його ім’ям пов’язана ще одна спроба створення власної держави.

При обранні нового гетьмана були укладені «Коломацькі статті» – договірні умови між старши­нами і урядом Росії. Вони суттєво посилювали владу царату на українських землях. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана, у Батурині, столиці Гетьманщини, розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Тобто, в черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи. А завдяки політичному хисту І.Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.

І.Мазепа був високоосвіченим політичним діячем і правив майже 21 рік. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, він увів нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У проведенні внутрішньої політики гетьман спирався на козацьку старшину – роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Дбаючи про збереження у Гетьманщині козацьких прав і вільностей, Мазепа не забував про власні інтереси. За роки правління він став одним з найбагатших феодалів Європи (мав 20 тис. маєтків).

В ході війни зі шведами Петро І почав висувати надмірні вимоги до України: замість захисту власних земель від поляків, татар і турків – битися зі шведськими арміями в Лівонії, Литві, Центральній Польщі. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. Українські загони не могли рівнятися з регулярним військом, зазнавали значних (до 70%) втрат, на чолі загонів ставили російських та німецьких командирів. Козацький дух занепадав. Тисячі українців гинули також на будівництві фортець та нової столиці – Санкт-Петербурга.

Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки. Це збільшувало соціальну напруженість в українському суспільстві.

Остаточно наважився шукати іншого покровителя для України Мазепа, коли польський союзник Карла XІІ С.Лещинський почав погрожувати нападом на Україну, а Петро І відмовився допомогти боронитися від нападників. Коли поповзли чутки про намір царя реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра з юридичного огляду розв’язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов’язана надавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа й зробив свій історичний вибір, почавши переговори зі Швецією. Він пообіцяв Карлові XІІ зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу й військову допомогу в обмін на звільнення краю від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. гетьман виступив з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вільностей і недоторканності українських кордонів.

Однак заклики І.Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Гетьмана мало хто піддержав – головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана К.Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою до табору Карла XІІ лише близько 3 тис. козаків.

Політичний вибір гетьмана став для Петра І вражаючою несподіванкою. За його наказом князь О.Меншиков зруйнував резиденцію гетьмана в Батурині, вирізавши всіх жителів – 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Після поразки 28 червня у Полтавській битві шведсько-українського війська, Мазепа разом з Карлом XІІ відступив у землі, контрольовані турками, де невдовзі помер.

18. Козацько-старшинська і дворянська інтелігенція ІІ половини XVІІІ – І чверті ХІХ ст. у формуванні української національної самосвідомості. З кінця XVІІ ст. в Україні центром політичного, економічного та культурного життя була Гетьманщина Лівобережжя. Самоврядування, яке зберігало це хай не зовсім самостійне політичне утворення, суперечило основоположним принципам державного устрою Росії. Наступне, ХVІІІ ст. характеризувалося тотальним, майже безперервним наступом самодержавства на права корінного населення Лівобережжя і Слобожанщини. Тривала й затята боротьба імперського централізму завершилася його перемогою: ліквідацією автономії краю, включенням до складу держави цих та ряду інших земель (де загалом проживало 80% українського люду), в тому числі значної частини Правобережжя, а також уніфікацією суспільного та економічного становища всіх територій держави.

Західноукраїнські терени наприкінці XVІІІ ст. потрапили під владу австрійської імперії Габсбургів.

Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, населення яких складалося з етнічно й культурно різноманітних народів, а влада відзначалася надмірною централі­зацією. Імператори орієнтувалися на власні переконання щодо форм та методів правління, спиралися на заможну верхівку суспільства, утворену представниками чисельно переважаючого етносу, і не відчували потре­би брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Представники уряду вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політич­ним, а й моральним і релігійним обов’язком. За свою покірливість підлеглі мали отримувати обіцяні владою безпеку, стабільність та порядок.

Хоча такий устрій майже цілком влаштовував чималу частину на­селення, знаходилися все ж сміливці, котрі противилися колоніальній політиці центру.

19. Т.Шевченко та його роль в українській історії. Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль «будителів народу» відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко.

Життєвий шлях Шевченка символізував сумну долю його народу. Шевченко народився у 1814 р. в селі Моринцях на Правобережжі й виростав сиротою-кріпаком. Коли пан узяв його з собою до Петербурга, малярські обдарування юнака привернули увагу кількох провідних митців, які у 1838 р. допомогли викупити його з кріпацтва.

Тоді Шевченко вступив до Імператорської Академії мистецтв, де здобув першокласну освіту. Водночас його інтелектуальні обрії значно розширилися завдяки інтенсивним контактам із багатьма українськими та російськими художниками й письменниками столиці. Незабаром ним оволоділа потреба висловити свої переживання в поезії. У 1840 р. вийшла друком його перша збірка українських поезій під назвою «Кобзар». Ці ліричні, щирі та сповнені музики вірші, переважно присвячені історії України, одразу ж привітали як українські, так і російські критики, назвавши їх геніальними творами.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі думки й почуття. Історик Костомаров писав: «Шевченкова муза зірвала покрови, що закривали від нас життя народу, й споглядати його було страшно, солодко, боляче й п'янко».

Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним.

20. Кирило-Мефодіївське товариство 1846–1847 рр. і його роль в українському національно-визвольному русі. Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі. Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. "Братчики" збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати. Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників