1, Історія України як наука: предмет, методологія, джерела, основні концепції. Слово «історія» – грецького походження, воно означає розповідь про те, що відбулося. Як одна з гуманітарних наук історія вивчає минуле людства в усій його конкретності й різноманітності, узагальнює історичний досвід. Існує всесвітня (загальна) історія та історія окремих країн і народів.

Історія України вивчає минуле нашого народу на основних землях його проживання, а також історію його предків від найдавніших часів до наших днів. Предметом цієї науки є провідні тенденції етногенезу українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, соціально-економічного й духовного життя на всіх етапах історичного розвитку.

Історія взаємозумовлена і взаємозалежна з такими явищами як історична пам’ять та свідомість. Історична свідомість – одна з форм суспільної свідомості, що дає змогу людству осмислено відтворювати, реконструювати свій поступальний рух у часі.

Історична пам’ять – це здатність людської свідомості відтворювати минуле. Вона є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам’ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу. Одним із виявів історичної пам’яті є спогади учасників певних подій, їхні усні перекази, письмові свідчення. За своєю суттю пам’ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до перекручень і прикрашань, що зумовлює можливість її деформацій (зокрема й цілеспрямованими зусиллями зацікавлених соціальних груп – тоді постає небезпека містифікацій минулого). Критичне сприйняття історичної пам’яті – одне із завдань історичної науки, у якої є всі можливості проникнення в її глибини та відтворення цілісної правдивої картини минулого.

У нашому курсі ми приділятимемо увагу насамперед етно- та соціально-політичному аспектам вивчення історії України. Відразу ж роз’яснимо зміст відповідних термінів. Давньогрецьке «етнос», що збігається з латинським «націо», перекладається як «народ» і означає таку спільність людей, котра усвідомлює свою відмінність від інших за територією проживання й особливостями господарства, самоврядування, культури, мови. Політика є сферою відносин націй, суспільних класів, верств, страт та інших історичних спільнот, що визначається їхніми інтересами й цілями, спрямованими на засвоєння, утримання й використання державної влади. концепція – це певний спосіб розуміння, тлумачення, інтер­претації якогось явища, процесу, головна точка зору на них, сукупність ідей їх сис­темного висвітлення. Попри різні політичні впливи наука займається відшукуванням об’єктивної істини в її багатогранності. Важливе значення має методологія досліджень, тобто сукупність методів, які застосовуються дослідниками. Для досягнення творчих завдань історики використовують загальнонаукові (наприклад, метод класифікації), специфічно-історичні (хронологічний, описовий, порівняльний тощо) та міждисциплінарні (статистичний, математичний і т. д.) методи.

2,3. Історичні джерела про найдавніше населення на території сучасної України: археологія, антропологія, лінгвістика, міфологія, писемність.Часто історикам доводиться звертатися по допомогу до представників інших наук – археології, антропології, лінгвістики, етнографії, математики та інформатики, соціології тощо, адже історичні джерела є різними за походженням: усні, письмові, матеріальні, і в багатьох випадках історична наука не може реконструювати минуле, особливо давнє, самостійно. Археологія вивчає найдавніше минуле за матеріальними (речовими) джерелами. Антропологія досліджує фізичну будову давньої і сучасної людини, в тому числі її етнічні особливості. Етнографія – наука про матеріальну та духовну культуру сучасних народів. Предметом лінгвістики (мовознавства) є мови сучасних і давніх народів.Метою вивчення історії України у вищих навчальних закладах є надання студентам знань про сутність соціально-політичних проце­сів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності. Практичне ж призначення цієї дисципліни полягає у здобутті вмінь аналізувати й оцінювати явища соціально-політичного розвитку українського суспільства в контексті світо­вої історії та виробленні навичок застосовувати набуті знання для прогнозування суспільних процесів. Все це, зрештою, спрямовано на форму­вання свідомості громадянина й патріота України.

4. Етноніми "Русь" і "Україна".

Стосовно назви «Русь» в історичній літературі точилося багато суперечок. Сучасні науковці вважають, що це слово – іраномовного походження, пов’язане з назвою сарматських племен (роси, росомани, роксолани). На межі VІІІ–ІX ст. воно поширилося на Середньому Дніпрі, і літописні поляни стали називатися, як повідомив давній автор, руссю. З часом ця назва поширилася й на інші племена, що увійшли до складу Київської князівської держави. Вірогідно, зі словом «русь» пов’язані й давні назви річок зазначеного регіону – Рось, її приток Росави й Роставиці.

Гіпотеза про норманське коріння слова «русь» не може вважатися прийнятною, оскільки жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги. Крім того, один із найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840–880) чітко називає русів слов’янським племенем.

Назва «Україна» є історично пізнішою. У 1187 р. її вперше фіксує Київський літопис. Спочатку вона вживалася для визначення земель порубіжжя.

5. Роль християнства в соціально-політичній еволюції Русі. В системі держави Київської Русі православна церква почала відігравати надзвичайно важливу роль, починаючи з прийняття православ’я в 988 р., Київська Русь формується, як держава з усіма властивими її атрибутами. Беззаперечно можна стверджувати, що модифікована християнська етика відігравала роль наріжного каменю в системі державних вартостей Київської Русі. Ця трансформація відбулась завдяки реформі, яку провів Ярослав Мудрий..Я. Мудрий зміг вивести православну церкву з-під контролю Константинополя. Передові на той час державний лад Київської Русі, її правова система, виробничі відносини, дипломатична діяльність на міжнародній арені, широке використання здобутків цивілізації, виразний потяг до творчого духовно забезпеченого життя, ґрунтований на сам перед на широкому розповсюдженні християнства, все це сприяло тому, що Київська Русь вийшла на провідні позиції в Європі і була визнана та шанована найрозвинутішими країнами того часу.Друга важлива функція, яку виконувала християнська церква, це була християнське підпорядкування церкви, як відомо всі верстви населення Київської Русі поділялися на 3 категорії: “княжі” люди, “церковні” люди, “чорні” люди. Підпорядкування значної верстви людей до церкви владарювання над ними етичних церковних норм забезпечувало досить значний гарант соціальної стабільності держави. До того ж жодна зміна уряду не обходилася без санкцій церкви. В критичні періоди міждержавних війн, загибелі князя, економічної чи політичної кризи, церков виступала як стабілізуючий фактор суспільства та держави і починаючи від обряду “САЖЕННЯ НА СТІЛ”, то б то миропомазання князя до влади і закінчуючи молебними за перемогу над печенігами та половцями церква відігравала надзвичайно важливу роль, як одна з складових державної структури. Різниця в обсязі діяльності між церквою та державою полягала в тому, що держава обмежується територією, а церква є вселенська. І нарешті держава вживає примус, а церква діє тільки шляхом переконання і власного прикладу. На останнє підсумовуючи розділ, ми можемо зауважити, що православна церква київської русі не відігравала роль, подібної до діяльності католицької церкви, яка після падіння Римської імперії на протязі темних “віків” (5-8 ст.) відігравала функцію як світської так і духовної влади. Але в той же час вона і не стала слухняним знаряддям світської влади, як візантійська або пізніше московська церква. Моральний вплив церкви на князівську владу, її заклики до князів “правити по совісті” відіграли надзвичайно важливу роль в процесі культурного розвитку державної влади.