36. Методика вивчення полемічної літератури кінця хvi ст.

На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Посланіє до латин из их же кніг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.

Відзначаємо учням, що українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Характеризуємо й особливості полемічної літератури. Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.

Обов’язково дати дітям поняття про полеміку і провести урок-дискусію стосовно якогось питання.

37. Питання методики вивчення жанрів релігійно-проповідницької прози.

Поряд з іншими жанрами розвивається оратор.-проповідницька проза, представлена т. з. Учительними Євангеліями (напр., Нягівські повчання 16 ст. із Закарпаття, що дійшли у списку 18 ст.).

Зазначаємо, що Святе Письмо позначилося й на творах ораторсько-проповідницької прози. Українські письменники спиралися на Біблію, відстоюючи переваги віри православної.

Агіографія, як і ораторська-проповідницька проза, прийшла на Русь із Візантії з прийняттям християнства. У залежності від різних типів героїв, властивих агіографії (мінейні житія, проложні житія, патерикові), в її межах формувалися різні агіографічні жанрові форми (мінейні, прологи, патерики). Але найранішими агіографічними жанровими формами були мартирії – описи страждань і смерті християнських мучеників (до ІУ ст.). Після Міланського едикту (313 р), який ствердив християнство як офіційну релігію Римської держави, увага агіографів зосереджується не на мучениках, а на образі активного діяча християнської віри. Автора цікавить біографія героя від народження до смерті, окремі риси його характеру, взаємини з іншими людьми. Так поступово формується ще один жанр агіографії – „біос” або власне житіє, в якому розповідалося про життя доброчинної, з точки зору християнської етики, людини.

Теорія ораторської прози була детальніше розроблена у гомілетичному трактаті Іоаникія Галятовського „Наука, албо Спосіб зложеня казаня” (1659). Основою казання автор вважає тему (øему), своєрідний епіграф, що мусить бути вибраним з книг святого письма. Це основна думка, ідея проповіді, що пронизує її від початку до кінця. За Іоаникієм Галятовським проповідь структурно повинна складатися з трьох частин: ексфдіуму (вступ), у якій проповідник підводить слухачів до предмету казання, вказує на головну думку, виділяє ті сторони, які належить розглянути, тобто знайомить з тим, про що він має намір говорити; нар рації (виклад, розповідь), де викладається зміст проповіді, розвиваються думки, які доводять і пояснюють головну думку; конклюзії (закінчення), що коротко формулює висновки повчання. В основі побудови проповіді лежали певні прийоми. Вона могла будуватися на порівнянні, штаффі або алегорії. Поширеним прийомом було якесь поставлене запитання, на яке повинна даватися курйозна відповідь, що мала вражати слухачів, своєю несподіванкою Але одни із найголовніших засобів, що їх застосовували тогочасні проповідники, були оповідні приклади – коротенькі новелки різних жанрів, якими ілюструвалися чи аргументувалися догматичні, панегіричні й моралістичні тези проповіді. За оповідні приклади служили казуси, тобто оповідання, де сюжети подавалися як дійсні випадки з „священної” (легенди) чи „мирської” (анекдоти) історії; фабули-оповідання з вигаданими сюжетами(фацеції, міфи, казки, байки, диспути); параболи-оповідання, спеціально складені для алегоричного витлумачення.

Найвидатнішими представниками урочистої ораторської прози є Іларіон Київський („Слово про закон і благодать”,ХУ ст.), Климент Смолятич („Пославие ФомЂ”, ХІІ ст.), Кирило Туровський („Слово на новую неделю по пасце”, „Притча о человечестей души и о телеси” та ін., ХІІ), Серапіон Володимирський („О казнях божих и ратаях”, ХІІІ ст..), Григорій Цамбалюк („Слово надгробное...Кипріану”, „Слово похвальное”, поч.ХУ ст.), Іоаникій Галятовський (зб. „Ключ разумЂнія” (1665), „Небо новое” (1665), Інокентій Гізель „Мир є богом человеку” (1669), Лазар Баранович (зб.”Меч духовний” (1666), „ Трубы словес проповідних” (1674), Антоній Радивиловський (зб. „Огородок Маріи богородицы” (1676), „Венець Христов...” (1688).

До них же зараховуємо «Повчаніє» Володимира Мономаха.

Спираємо при вивченні на специфіку жанру: наставляння.