12. Проаналізуйте активні методи навчання. На прикладі однієї з тем предмету вашої спеціальності охарактеризуйте можливості їх застосування.

Методи активного навчання вченими й практиками розуміються як такі способи організації педагогічного процесу у ВНЗ, які максимально активізують діяльність і студентів, і викладачів, стимулюють їх до виявлення активності й самостійності, потреб самореалізації та саморозвитку [2; 3; 5; 6; 7]. Їх поділяють на імітаційні та неімітаційні методи навчання. До імітаційних (імітація з лат. мови – imitato – наслідування, підробка – відтворювання реального явища, процесу, об’єкта, ситуації, діяльності) методів навчання відносяться ігрові методи: ділова гра, дидактичні ігри, ігрові ситуації, ігрові процедури й прийоми, стажування з виконанням посадової ролі, імітаційний тренінг, ігрове проектування, розігрування ролей, студентський театр, психодрама; неігрові методи - тренаж на робочому місці, реальне проектування, науково-дослідницька робота. Такі методи навчання як аналіз конкретної професійної ситуації (індивідуальний і груповий), вирішення виробничих завдань можуть реалізовуватися в ігрових і неігрових формах. До неімітаційних методів навчання – проблемна лекція, дискусії, програмоване навчання, виїздні заняття (в школу, на виробництво), випускна (дипломна) робота на реальній основі, стажування без виконання посадової ролі.

Дискусія – (пер. з лат. мови «discussio» дослідження, розбір, розгляд) – широке публічне обговорення якогось спірного питання, а в переносному значенні – спір, суперечка окремих осіб, співбесідників [4, с.91]. Це колективне обговорення викладачем і студентами конкретної професійної проблеми, питання, співставлення різних позицій, інформації, ідей, думок і пропозицій. Дискусію не можна зводити лише до суперечки з професійної теми, оскільки в ній присутні два головні елементи: діалог (під час дискусії опоненти доповнюють думки один одного), спір (опоненти відстоюють власні думки). Дискусія може проводитися як самостійний науково-методичний захід або може входити як необхідний елемент до інших методів активного навчання (інтерв’ю, круглий стіл, прес-конференція, мозкова атака, ділова гра).

Дискусія у вищій школі спрямовується на аналіз, дослідження проблеми в професійній діяльності, перетворення і модернізацію проблеми, навчання дискусійній процедурі, стимулювання творчого потенціалу викладачів і студентів.

Успіх проведення дискусії залежить від обраної теми, визначеної проблеми, які співпадають з потребами професійної самореалізації студентів; інформованості, компетентності, наукової коректності викладача; етичного ставлення викладача до студентів і навпаки, дотримання всіма учасниками правил і режиму.

Дискусійними є диспут, полеміка, спір, дебати, демагогія. Диспут (dis putare лат. - міркувати) – це публічне відкрите міркування на наукову або суспільно важливу тему, виявлення різних точок зору.

Полеміка (грец. polemikos – ворожий) – відкрита публічна боротьба думок, передбачає використання методів: критики, публічного неочікуваного нападу. Відбувається явне спростування «чужої» думки. Спостерігаються особисті ворожнечі випади.

Спір (рос. співставлення неоднозначних думок) – противоборство ідей, позицій, думок, під час якого відстоюється особистісна позиція. Може відбуватися перехід з теми обговорення на особисте сперечання учасників.

Дебати (франц. debats – сперечання) – заперечення, спростування, сперечання за висловленими позиціями. Передбачає активну постановку провокаційних питань.

Демагогія (грец. demagogia – використання навмисного перекручування фактів для досягнення будь-якої мети) – сукупність методів, які дозволяють створити неправдиве враження правди й щирості. До методів демагогії відносяться такі методи: демагогія без порушення логіки (пропуск очевидного факту, недовіра до факту, неправильний, але власний висновок); демагогія з порушенням логіки (непомітне зміщення акцентів, порушення причинно-наслідкових зв’язків), демагогія без зв’язку з логікою (відповідь на близьке питання, умовляльна інтонація, посилання на невідомі авторитети), майже неправда (силова логіка, шантаж, скандал).

Ділова гра (Business дате) передбачає створення ситуації вибору і прийняття рішення щодо висунутих проблем, які існують у професійній діяльності. Це модель фрагменту майбутньої діяльності фахівця, який імітує умови здійснення конкретної професійної справи. У діловій грі поєднуються реальність і ірреальність, гра і професійна справа, відбувається реальна взаємодія учасників гри за певними правилами у відведений час. Під час ділової гри студенти опановують професійний і соціальний досвід, компенсуючи розрив між теорією і практикою.

Метою ділової гри є формування уяви майбутніх фахівців про професійну діяльність і її динаміку, а завданнями – підвищення інтересу студентів до майбутньої професії, стимулювання їх до якісного оволодіння професійними знаннями і вміннями, розвиток професійної і соціальної компетентності.

До обов’язкових елементів ділової гри С. Мухіна і А. Соловйова [7] відносять модель гри, імітацію, двоплановість (реальність і умовність), поставлену мету, сценарій, правила, ролі, критерії оцінки, ігрову взаємодію, спілкування, аналіз і спроби вирішення конкретних ситуацій, у тому числі й конфліктних, шляхом вироблення професійних умінь і навичок, атмосфера невизначеності й неповної інформації.

Ділові ігри поділяють за такими ознаками: 1. За динамікою моделювальних процесів: детермінова; недетермінована; ігра-тренажер; за обмеженою кількістю ланок гри. 2. За способом обробки інформації: із застосуванням ЕОМ; ручна обробка. 3. За способом взаємодії: групова (організація взаємодії у малих групах); індивідуальна (без взаємодії). 4. За обсягом часу: умовна; прискорена; бліц-гра. 5. За способом застосування: навчальна; виробнича; дослідницька; організаційно-діяльнісна; універсальна. 6. За типом комунікації: письмова; усна; міжособистісна; формальна; неформальна. 7. За кінцевим результатом: з отриманням матеріалізованого результату; без нього. 8. За цілеспрямованістю: дослідницька; дидактична; рефлексично-оцінювальна; діагностична; мотиваційно-спонукальна; психологічна.

Серед ділових ігор В. Сітаров [8, с.240] називає:

- ситуативно-рольові, які включають аналіз конкретних ситуацій і їх рольове програвання;

- конструктивно-рольові, проблемно-рольові, дискусійні, спрямовані на формування вмінь, навичок прийняття й ефективного виконання ділових ролей, на навчання взаємодії, продуктивному співробітництву, на участь у виробленні колективних рішень;

- творчі ігри, мета яких – колективна творчість, створення технічних, художніх, дослідних та ін. проектів, що сприяє розвитку творчого потенціалу, настирливості, відповідальності особистості.

Прикладами ділових ігор є: бліц-гра, що містить суттєві ознаки методів аналізу професійної конкретної ситуації, розігрування ролей, мозкової атаки, ділової гри, наприклад, «Самооцінка-самовдосконалення» або «САМСО»; мозкова атака як метод вирішення умовно створених проблем, розподілу процесу вирішення проблеми на етапи (генерація ідей, критика конструктивного перероблення їх), розподілу часу в умовах колективної взаємодії. У навчальному процесі застосовують різні модифікації ділових ігор: імітаційні, операційні, рольові ігри, діловий театр, психо- і соціодрама.

Підготовка ділової гри починається з розробки сценарію – умовного відображення ситуації й об’єкта. У зміст сценарію входять: мета і завдання, що спрямовані на формування позитивного ставлення майбутніх фахівців до обраної професії, уточнення проблеми, яка відбиває особливості професійної діяльності, план ділової гри, загальний опис гри, набір професійних ситуацій, які будуть розіграні в процесі проведення ділової гри, кількість учасників (від 20 до 30 чол.), ролі, які виконуватимуть учасники ділової гри, критерії оцінювання, тривалість гри (4 академічні години і більше години), зміст інструктажа, матеріальне забезпечення.

Вступ до гри – уточнюється мета і завдання ділової гри, обґрунтовується проблема, створюється ситуація, видаються пакети матеріалів, інструкції, правила, установки, встановлюється регламент, збирається додаткова інформація, студенти можуть спілкуватися між собою, звертаються за допомогою до ведучого та ін. Гравці об’єднуються в мікрогрупи (команди), у кожній команді виявляється капітан (лідер), розподіляються ролі. У залежності від модифікації ділової рольові позиції учасників бувають різними, а саме:

Ø організаційними: організатор, координатор, інтегратор, контролер, тренер, маніпулятор, ігротехнік;

Ø активними або пасивними – ініціатор, обережний критик, консерватор;

Ø методологічними – методолог, критик, методист, проблематизатор, рефлектуючий, програміст;

Ø соціально-психологічними – лідер, виконавці, пасивні.

Проведення ділової гри полягає в організації групової роботи студентів (робота з першоджерелами, тренінг, мозковий штурм, робота з ігротехніком), проведень з ними міжгрупової дискусії (виступ мікрогруп, захист результатів, дотримання правил дискусії, робота експертів) за підготовленими завданнями.

Аналіз, обговорення й оцінювання результатів ділової гри реалізується у виступах експертів, обміні думок, захисті студентами власних думок і висновків. Викладач констатує досягнуті результати, відмічає помилки, формулює загальний висновок, висловлює побажання в подальшій роботі.

Аналіз конкретної професійної ситуації (АКПС) – детальне дослідження реальної або штучно сконструйованої професійної ситуації з метою виявлення проблеми і причин, що викликали її, а також оптимального й оперативного вирішення. Професійна ситуація (фр. – положення, обстановка, сукупність обставин (внутрішніх і зовнішніх) умовно відбиває умови, суперечності, в яких розвивається професійна діяльність індивіда, групи, організації, та вимагає конкретного вирішення, але немає миттєвого однозначного вирішення для виходу із обставин, що склалися (кейс-стаді).

Метою АКПС є навчання студентів правильно вирішувати ситуації, що виникають у процесі опанування основ професійної діяльності, а завданнями – формування вмінь установлювати причинно-наслідкові зв’язки, творчо мислити, самостійно вирішувати професійні ситуації.

У науковій літературі конкретні ситуації класифікують: 1. За їх типовістю: стандартні типічні - однакові джерела причини; однотипні вирішення; критичні нетипові – неочікувані, деструктивні, конструктивні, неординарні вирішення; екстремальні унікальні – немає аналогів, деструктивні, складні для оперативного вирішення; конфліктні – противоборство людей, ідей, інтересів, деструктивні, конструктивні, унікальні вирішення. 2. За навчальними функціями: ситуація – проблема – прототип реальної проблеми, яка вимагає оперативного пошуку оптимального вирішення; ситуація – оцінка – прототип реальної ситуації з готовим передбачуваним вирішенням, яке необхідно оцінити як «вірю-невірю» і запропонувати власне адекватне вирішення; ситуація – ілюстрація – прототип реальної ситуації, яку можна використовувати як фактичний лекційний матеріал, що допомагає візуалізувати інформацію і прискорювати знаходження найбільш простішого способу її вирішення; ситуація – тренінг – прототипи банку стандартних ситуацій, які постійно використовуються в тренінгах з метою тренування професійних якостей майбутніх фахівців. 3. За способами представлення: класична ситуація – ситуація, яка описана в літературі, відбулася в практиці, сконструйована штучно, об’єм необмежений, чіткий виклад змісту, студентам надається право поставити питання й відповідати на нього; жива ситуація – ситуація із життя студентів, але з невідомим результатом її вирішення, вона найбільш підходить для розігрування ролей; розбирання кореспонденції – вдумливе читання кореспонденції, в якій йдеться про обрану професію, виявлення головного і прогнозування подальших подій, змін, результатів; дії за алгоритмом, інструкцією, стандартом – аналіз ситуацій за нормативним документом і вироблення рішення.

Методика організації аналізу конкретної професійної ситуації є послідовною діями викладача і студентів, а саме: пошук, розробка, опис конкретної професійної ситуації (КПС), підготовка супровідних матеріалів, банка інформації (викладач); безпосередньо на заняттях: розробка технології проведення КПС – постановка мети, складання плану, правил уточнення регламенту, передбачення результату (викладач); початок контакту: розподіл студентів на малі групи, виявлення лідера мікрогрупи (викладач, студенти); індивідуальний аналіз КПС кожним студентом, виявлення індивідуального вирішення КПС (студенти); внутрішньо групова дискусія з вироблення колективного вирішення КПС на основі індивідуальних висновків (студенти, лідер); загальна дискусія, виступ від мікрогрупи з формульовкою колективного вирішення КПС (студенти, лідер); вироблення оптимального вирішення КПС на основі групових думок (студенти, викладач); підведення підсумків заняття, інтерпретація «Сховище вирішеної КПС» (викладач);