Сценарій «голодомор»

Документально-художня композиція, присвячена трагедії українського народу 1932—33 років

Пролог

(Дія відбувається в наш час. На сцені майже нічого нема. У глибині сцени розташований казковий монстр з величезною роз­зявленою пащею. Світло на нього майже не падає, тому глядач і не звертає на нього увагу. На першому плані сцени невеличка кімна­та. Мати порається по дому. До кімнати входить дівчина.)

Дівчина. Привіт, мамо!

Мати. Привіт, доню! Як справи в школі?

Дівчина. Добре! Тільки вчителька сьогодні в нас запитала, що відбувалося в 1932—1933 роках в Україні!? Чи то ми чогось не зрозуміли, чи то вона чогось не доказала!? Може, ти щось знаєш про ті часи?

Мати. 32—33-й роки! Ех, доню, мало хто пам'ятає про всі ті страхи минулого століття.

Дівчина. Що за страхи і чому мало хто пам'ятає?

Мати. Страхи? Тому що, доню, люди не завжди говорили про те, що вони бачили і чули, що розуміли. А чому мало хто пам'ятає? А тому, що з тих подій пройшло багато часу...

Дівчина. Але вчителька запитала в нас саме про голодомор!

Мати. Знаєш, доню, я не хочу говорити загальними фразами. Нехай краще за мене розповість про все це твоя бабуся!

Дівчина. Бабуся?

Мати. Так, твоя бабуся! (Підходить до книжкових полиць і знімає невеличку скриньку.) Ось, візьми! Тримай, доню, це тобі від нашої бабусі! (Віддає скриньку дівчині.) Ти вже досить до­росла, щоб знати історію нашої родини. Сідай!

Епізод 1. Лист із минулого

Дівчина. Лист? Від бабусі!?

Мати. Так, читай.

Дівчина. Був 1932 рік.

Мати. Тоді не було бідувань війни, Поля сарана не жерла, Та й люди, здається, не мали вини...

Дівчина. За віщо ж вони померли!?

Мати. Бабуся казала, що У ті роки великої руїни Такий рясний, нечуваний врожай Послав Господь нещасній Україні, Якого доти ще не бачив край. І знову доля в грі мінливо-змінній Все кинула на пожру і поталу Та реготом безгучним реготала, Зерно у купах пріло під дощем.

(Починає звучати тривожна музика, задник сцени освітлю­ється — /' глядач бачить пащу монстра, освітлену червоним світлом. Цей монстр символізує ненажерливу страшну владу. На сцені відбувається дія: солдати НКВС виносять із хат селян конфісковані мішки з хлібом і жбурляють їх до пащі казково­го монстра. Чути роботу ненажерливої машини. З казкового монстра світло поступово прибирається, і глядач знову бачить кімнату.)

Дівчина (читає лист далі). Забуто про моральність,

Про людські всі почуття...

Ходили по хатах енкеведисти

По людське життя.

Збирали все з будинку,

Не лишали ані крихти.

Ну то й що, що там дитинка,

Що нема чого їй їсти!

Мати. Лиха доля не обминула і бабусину родину! Ти читай!

Дівчина (читає далі лист). У нас із братом пухли ноги від голоду! Просили хліба в людей, та його не було. (Дівчина не­мовби чує: «Мамо, хліба! їсти хочу!»)

Мати. Ось так, доню!

Дівчина. Мамо, я не розумію, як це могло статися!?

Мати. Ти читай!

(Дівчина далі читає лист і в думках переносіться в той час.)

Епізод 2. Родина

Дочка. Мамо, їсти хочеться, вже несила навіть руки підняти!

Марія. Де ж ми візьмемо, терпіть, зараз тато прийдуть, може, хліба принесуть!

Корній (входить). Маріє, жінко, нас дурять, нас обкрадають!

Марія. Господь з тобою. Що ти таке кажеш?

Корній. Ні, Маріє, послухай! (Озирається і щось дістає.) Приїздили великі цабе із міста і загубили бомагу. Та ось про що в ній йдеться: «Відібрати в селян усе, що мають: хліб, зерно, бу­ряк, навіть картопляне лушпиння. Нікого не жаліти. Зібрати все зерно і позамикати в амбарах. Нікого не підпускати. Стріляти на смерть, якщо хтось наважиться чинити опір. Людям же скажіть, що недовиконано план хлібозаготівель». Маріє, ти чуєш!?

Марія. А що нам робити?

Діти. Тату, хліба!

Корній. А, так? Я добув трохи зерна! Ось, діти, їжте!

Дівчина (продовжує читати лист). І тут постукали у двері, перелякалися на смерть!

Марія. Хто там?

Максим. Відчиніть! Свої!

Марія. Корнію, відчини! Це ж Максим, синок! (Входить Максим. Марія до Максима.) Максиме, що там у світі діється, що робиться?

Максим. Мовчи, жінко!

Корній. Ти як з матір'ю розмовляєш?

Максим. Давайте сюди хліб!

Марія. Так забрано. Нічого не лишилось!

Максим. Забрано!? Замість того, щоб віддати лишки, як сві­домі громадяни, ви кажете, забрано!? Я зараз покажу вам, що значить забрано! А це що?

Корній. Віддай! Лиши хоч дітям трохи!

Максим. Підкуркульники! Я ще повернусь!

Епізод 3. Як це могло так статися?

Дівчина (кинула читати лист, звертається до матері). Мамо, ти чула? І це сказав рідний син! (Далі читає лист.)

Корній. Іроде, ти ж у своїх крадеш!

Дівчина. Мамо, як це могло статися? Невже так було?

Мати. Влада замовчувала існування в нашій країні голоду і не приймала від інших країн допомоги!

(На дієвій мелодії на сцену виходять представники різних країн світу, в руках вони тримають по паляниці, а на маленьких прапорцях написано, скільки тонн хліба вони дарують нашим людям. Раптом перед ними з'являється стіна солдат-енкаведистів. Вони забороняють голодним людям брати хліб.)

Мати. Щохвилини вмирало 17 чоловік. Голодна смерть не обминала жодної хати!

Дівчина (далі читає лист). Тато пішли до міста, може, йому вдасться проміняти якісь речі на жменьку зерна. А мама остан­нім часом щось зовсім змовкла, нахилилася до меншого брати­ка. Так вони і лежали, зовсім не рухаючись. І це мовчання було страшним, гнітючим. Я зібрала останні сили і наважилася по­рушити це мовчання. Я кинулась до мами. (Дія переносить нас у той час.)

Дочка. Мамо... мамо... (Хтось із родичів вносить свічку.) Та що ж ви, мамо, десь пішли самі, Чи, може, ми вам чимось не вгодили?

(Входять енкаведисти, забирають усіх померлих і кидають у пащу звіру. Підходять до дочки.)

Дочка. Ні, ні! Я ще жива!

(Енкаведисти пішли шукати, хто ще залишився живий у хаті.)

Дочка. Нема, нема... Пішли й не повернулись. (Солдати йдуть із хати.)

Чи, може, там є хліба й молока

За пазухою в Бозі? Там високо

Вам добре. Я теж хочу заснути...

(Заходить батько.) Тату, хліба!

Карній. Нема нічого, мовчи, дитино, не край серця!

Маріє, у селі ніде ні звуку, лише нестерпний запах трупів. У кожній хаті лежать мертві. Маріє, світ з глузду з'їхав! Виїли собак, котів і голубів. Нема нам порятунку... Маріє, жінко...

Дочка. Мама та братик пішли до Бозі...

Корній. Ні! Маріє... Синку...

(Входять енкеведисти, виводять із хати батька і кидають його в пащу звіра.)

Фінал. Я буду пам'ятати!

Дівчина. Мамо, а як же бабуся врятувалась?

Мати. Знаєш, доню, люди хоча і вимирали масово, втрача­ючи життя один за одним, та скарб своєї душі — свою доброту та людяність — їм вдалося врятувати! І нашу бабусю врятував сусід! Тримай, доню, цю скриньку і передаси її своїм дітям! Ми мусимо пам'ятати уроки історії нашого народу, щоб запобігти їх повторенню!

Дівчина. Я буду завжди пам'ятати!

(Стиха лунають удари метронома, світло поступово гасне.)