Мізансцена — мова режисера

«Режисер — пластичний художник; мізансцена, котру він пропонує, виражає його манеру, стиль вистави, досягає часто висот образного узагальнення». «Мізансцена — могутній художній засіб, і режисер не має права передати владу над ним навіть «володареві сцени».

Чому мізансцену називають мовою режисера?

Мова — це значить спілкування. Спілкування театру, тобто його працівників, актора, режисера, із глядачем. Для цього спілкування використовують не тільки мову мізансцен, а й музику, світло, художнє оформлення, шуми тощо. Усі ці художні засоби підсилюють емоційний вплив на глядача, сприяють розширенню меж його творчого сприйняття. Однак без актора, без його пластики, міміки, жесту, руху вони залишаються самі по собі, тому що центр режисерської думки, усього сценічного простору — це актор. Немає актора — немає театру. Це аксіома! Тільки через актора, через його творчість режисер може висловити свої емоції, свій світогляд. Усе інше — це допоміжний матеріал. І при тому не треба забувати, що положення актора на сценічному майданчику, його пластика, міміка, жест важливі для всього творчого результату. Мало створити на сцені живий органічний процес — треба зробити його ще й художньо виразним. Для цього необхідно, щоб «мова» режисера, вирішення всієї вистави були художньо цікавими, захоплюючими для творчого колективу театру. Якщо цього не буде, режисер просто переказуватиме на сценічному майданчику літературний текст сценарію.

Від того, як режисер працюватиме з актором, як рухатиме його в сценічному просторі й часі, як будуватиме цікаві образно-художні мізансцени, використовуючи при цьому музику, світло тощо, залежить ідейно-художнє вирішення всієї вистави, її зрозумілість, відповідно ступінь порозуміння театру й глядача. «Рух — суть життя, організований рух — суть театру. Рух як зовнішня форма внутрішнього життя образу, передусім, виражається в мізансцені. Ключ до перетворення літературного твору (п'єси) на сценічний задум (виставу) набуває видимої форми сюїти мізансцен, що послідовно розкривають сенс п'єси, її зміст і спрямованість».

Що таке мізансцена? Якими вони бувають і яке конкретне місце займають у театралізованій виставі, масовому святі, видовищі?

Були часи, коли мізансцену сприймали як розташування акторів на сценічному майданчику й дивилися на неї тільки як на формальний бік усього творчого процесу. Потім мізансцена почала виступати в іншій якості, стала «мовою» режисера. Побудова мізансцени, її рух та розташування в просторі набули змістовного художнього значення.

І все ж таки, що таке мізансцена?

Мізансцена — це вирішення режисерської думки в просторі й часі. «Мізансцена — сценічне життя людського тіла, пластичний вираз даної сцени, організація фізичної природи актора, спосіб образно донести сюжет, логіку персонажів та їх взаємозв'язок, втілення задуму в конкретній дії. Мізансцена — найвиразніший прийом розвитку дії, найкраще (вигідне) сценічне розташування дійових осіб, що передає у відповідній формі їхній стан, розкриває їхній прихований внутрішній світ».

У розвитку сценічної дії, за своїм значенням, мізансцени поділяються на:

• функціональні;

• психологічні;

• тематичні.

Функціональна мізансцена — це найпростіша примітивна форма, що має службовий характер; це такі дії, як, наприклад, «зайти», «взяти», «роздягнутися» тощо. Детально на них не зупинятимемося.

Психологічна мізансцена — складніша за функціональну. Вона є виразником внутрішнього життя дійової особи, вирішується її відношенням до подій та інших дійових осіб, характером емоцій.

Тематична мізансцена — це найскладніша мізансцена, яку можна назвати художньо-образною, тому що за її допомогою режисер розкриває основний соціальний зміст дії, її внутрішній стан.

Наприклад, у виставі «Ричард III» У. Шекспіра режисер Р. Сту-руа побудував тематичну мізансцену боротьби між двома партіями (Червоної та Білої троянд) таким чином. Виходили два воїна, два представника ворогуючих партій. У руках тримали довгі мечі. Воїни роздягалися до пояса, і на них накидали величезну карту Англії зі спеціальними прорізами для акторів. Починався бій, і глядач спостерігав, як «складалася» та «вигиналася» карта країни... Через цю тематичну мізансцену режисер говорив: дивіться, що робиться з країною, народом, коли відбувається ворожнеча та війна.

Наведемо ще один приклад тематичної мізансцени у виставі «Взяття Ізмаїлу» (режисер О. Попов). У даному випадку мова йде про вузлові, центральні мізансцени вистави. «Цього узагальнення ми домагалися і в центральній мізансцені «Взяття Ізмаїлу», будуючи її як піраміду з людських тіл, увінчану Суворовим. Це душевна розмова полководця вночі перед штурмом. Солдати розташувалися навколо Суворова, лежачи біля багаття. Тут було все життєво достовірно для бівуаку часу Суворова, і в той же час для тої миті, коли війська піднімалися на штурм; мізансцена звучить образно-патетично: Суворов на гребені людської хвилі разом із солдатською масою являє собою пам'ятник безсмертної воїнської слави російського народу».

Ось іще один приклад, але вже з масової театралізованої вистави, що відбувалася на стадіоні. Відкриття Олімпійських ігор у Барселоні. На полі стадіону зібралися кілька сотень учасників масових театралізованих виступів. Вони танцювали, рухалися під музику, робили різні вправи, переміщувалися... Аж ось пролунав урочистий сигнал — усі учасники розбилися на кольорові групи, і глядачі побачили в центрі поля викладені з людських тіл п'ять різнокольорових кілець — символ Олімпійського руху, спортивної єдності спортсменів усіх конти­нентів.

За своїм місцем у розвитку сюжету в театралізованих видовищах мізансцени поділяються на:

• експозиційні;

• дійові;

• кінцеві.

Експозиційна мізансцена має представницькі функції, вона знайомить глядача із запропонованими обставинами, з відношенням дійових осіб один до одного. Ці мізансцени повинні бути простими й зрозумілими, бо їхня основна функція й мета — донести суть взаємовідносин дійових осіб чи окремих груп, не торкаючись складних психологічних дій та взаємодій. Цим зумовлена певна тривалість цих мізансцен, що дає глядачеві можливість довгий час тримати дію в полі зору. Наприклад, Відкриття Олімпійських ігор у Барселоні. На Центральний стадіон запрошуються спортивні делегації всіх країн.

Вихід делегацій, їх прохід навколо поля дають можливість глядачеві придивитися до кожної з них, поспілкуватися зі спортсменами. Експозиційна мізансцена будується на першому плані, може йти й на останньому, але завжди на якомусь фоні. Фон дозволяє глядачеві зосередити увагу й утримати її на головному. Як правило, експозиційна мізансцена потребує оформлення, а в масових театралізованих святах — ще й дикторського тексту. Це поглиблює її зміст, надає масштабності.

Дійові мізансцени можуть бути швидкими та стрімкими в порівнянні з експозиційними (але це залежить від характеру конфлікту, динаміки розгортання дії). Чим сильніше розгортається боротьба, чим гострішими стають конфлікти, тим динамічнішими будуть мізансцени. Ці мізансцени через наскрізну дію ведуть протиборчі групи до їхньої кінцевої мети.

Кінцеві мізансцени повинні бути чіткими за малюнком, гострими й виразними за своєю зображальною формою. Глядач, насамперед, сприймає форму мізансцени, котра має вирішальне значення для правильного сприйняття всієї вистави. Кінцеві мізансцени мають залишати в глядача чіткі враження, режисер повинен закласти в них конкретну тематичну думку.

Наприклад, святкування 175-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Свято відбувалося на стадіоні в Чернігові. Фінальна мізансцена: на стадіон виносять великий портрет Кобзаря. З усіх проходів стадіону до нього виходять усі творчі колективи, що брали участь у заході, групуються навколо портрета, запалюють свічки пам'яті. Увесь стадіон, як учасники свята, так і глядачі, в єдиному пориві виконують «Заповіт» великого сина українського народу.

У наведеному прикладі фінальна мізансцена звучить образно-патетично й представляє згуртування всього українського народу навколо своїх коренів.

У сучасній режисурі існує кілька принципів побудови мізансцен: Наприклад, режисери знають, що мізансцени, котрі будуються по колу, створюють враження замкненого простору, а діагональні — найдинамічніші. Головне, щоб усі мізансцени були виправдані, відповідали вимогам вистави.

Зупинимося на основних принципах побудови фронтальних і діагональних мізансцен.

Фронтальні мізансцени будують по лінії рампи, використовуючи переважно перші плани. Вони розраховані на пряме спілкування ви­конавців із глядачем.

Діагональні мізансцени дають режисеру більше різноманітних можливостей, наприклад:

а) вирішують простір углиб сценічного майданчика;

б) створюють сприятливу можливість для використання експозиційних моментів;

в) містять у собі велику динамічність дії у використанні простору, дають змогу побудувати співвідношення окремих дійових осіб. «А втім, скрізь і завжди прямолінійно нав'язувати акторам готовий, заздалегідь розроблений малюнок нерозумно».

Щодо принципу побудови мізансцен узагалі: «Коли ви робите виставу на засадах психологічного театру, то мізансцени визначатимуться психологічним моментом. Коли ви робите виставу в плані життєво-психологічного театру, то — всяким моментом на сцені: місцем, речами, що відповідають певній аналогії в житті. Коли ж ви ставите виставу в плані побутовому, то побут у великій мірі визначає мізансцени, оскільки ви це маєте показати».

Що ж живить фантазію режисера, коли він приступає до побу­дови мізансцен? Перш за все, це його спостережливість та емоційна пам'ять. Пам'ять занотовує і відкладає в мозку все, що відбувається в житті; спостережливість підказує різноманітні сюжети. У роботі над мізансценою допоможуть враження від творів мистецтв (живопис, графіка, скульптура, література). Вони завжди підкажуть найкраще розміщення у виставі дійових осіб, найкращу побудову художньо-образних мізансцен, збагатять фантазію режисера, застережуть його від штампів.

Будуючи мізансцени, режисер має знати підходи, що заважають працювати. Це, насамперед, «розведення» (термін існує в театрі й у художній самодіяльності). Сутність його в тому, що режисер «розводить» виконавців за визначеними ним місцями, не враховуючи внутрішні психологічні та дієві потреби.

Формалізм — це інший ворог. Режисер за основу побудови мізансцени бере зовнішню сторону, шукає красивість, забуваючи про внутрішній зміст.

Є ще такий ворог, як повторення з вистави у виставу вже знайдених і декілька разів випробуваних мізансцен, тобто штампів тощо.

«Мізансценування — велике мистецтво. Культура мізансцени — свідчення смаку режисера, його гострого бачення сценічної ситуації, точної оцінки конфлікту й суті дії. Винахідлива мізансцена показує, що режисер знає таємниці людського тіла, а також свідчить про його вміння брати до уваги фізичні якості актора, про мистецтво користуватися річчю на сцені, відчувати простір, ритм, колорит, світлотінь, поєднувати, синтезувати зміст і форму. Уміння побудувати гармонійну лінію мізансцен підтверджує наявність композиційної майстерності — професійної ознаки режисерського обдарування».

Декілька слів про побудову масових мізансцен.

Жодна масова сцена неможлива без мізансцени. Мізансцена- це найвиразніший прийом для зовнішнього розташування акторів, який розкриває внутрішній процес їхньої взаємодії. Режисер через мізансцену може розповісти глядачеві, яке завдання тепер виконує актор, чим на даний час він живе. Будь-яка мізансцена народжується під впливом режисерського бачення того чи іншого епізоду. Однак мізансцена — це не тільки розташування акторів на сцені, а й їх переміщення у сценічному просторі. Взаємне розташування діючих осіб на сцені називається угрупованням. Є найважливіше правило для сценічних угруповань: партнеру, який на даний момент веде основну думку сцени, створюють найвигідніше положення по відношенню до глядача.

За своїм значенням при побудові та розкритті змісту сцени мізансцени загалом поділяються на дві категорії: основні й перехідні.

Перехідні (сюди входять функціональні й експозиційні мізансцени), котрі не мають змістовного значення, формують у рухах актора безперервність логіки дії.

Основні мізансцени (психологічні та тематичні) служать для розкриття головної думки номера, епізоду, мають свій розвиток відповідно до наростаючої динаміки наскрізної дії.

До основних видів мізансцен належать:

Симетричні та асиметричні. В основі побудови симетричних мі­зансцен лежить рівновага, тобто маємо центральну точку, а по боках розташовуються інші частини композиції. Принцип побудови асиметричної мізансцени полягає якраз у порушенні цієї рівноваги.

Фронтальні та діагональні. Про побудову цих мізансцен говорилося вище.

Мізансцени хаотичні та ритмічні.

Побудова хаотичних мізансцен використовується режисером у тих випадках, коли треба передати, підкреслити збентеження, хвилювання людської маси. Проте це не означає, що актори переміщуються, як їм заманеться. Режисер на репетиціях вибудовує цю хаотичність.

Сутність ритмічних мізансцен будується на повторенні знайомого малюнка, котрий несе змістове навантаження. Наприклад, в одній із театралізованих вистав пролог «Ми — не раби» мав ритмічну побудову мізансцен. «П'ятдесят виконавців тримали перед собою великі фанерні щити, на яких були намальовані важкі чорні кайдани. Поєднання ланок у пластичному малюнку створювало враження великого ланцюга, що повільно розгойдувався. Народжувалися звуки «Марсельєзи». Ланцюг завмирав, раптом із нього випадала одна ланка, і виконавець різко повертав щит зворотною стороною. Жовто-синя пляма, як прапор, злітала над головою і над кайданами. Виконавець падав разом із «прапором», а ланцюг замикався, і знову починалося розгойдування. Звучала знайома мелодія. Кайдани розривалися вже в декількох місцях. Після третього повтору розгойдування ланцюг повністю розірвався, і над головами виконавців замайорів великий плакат із написом: Ми — не раби».

У режисерському арсеналі є такі типи масової мізансцени: барельєфні, монументальні, побудовані за принципом кола, а також побудовані за принципом шахів.

Режисеру необхідно пам'ятати, що мізансцена тільки тоді досягає мети, коли є найточнішим пластичним втіленням і співзвучна до дії вистави.

Декілька слів про барельєфні мізансцени. Барельєф — це прикраса архітектурних споруд. Інколи він розміщується на постаментах пам'ятників. У мистецтві режисури барельєфна побудова мізансцен виникає тоді, коли з'являються різні ніби застиглі угрупування, котрі згодом «оживають» і беруть участь у виставі. Інколи глядач упізнає знайомі барельєфні композиції, які режисер «переніс» із відомих архітектурних споруд.

Будуються барельєфні мізансцени в напрямку, паралельному до рампи. Вони часто з'являються як епіграф до масштабних театралізованих заходів.

«Принцип монументальної побудови — фіксована нерухомість («стоп-кадр») діючих осіб у визначений час для виявлення внутрішньої напруги даного моменту».

Принцип побудови мізансцен у шаховому порядку: виконавці розташовуються не один за одним, а шеренгою в декілька рядів на певній відстані один від одного, як на шаховій дошці.

У видовищі образна структура отримує завершене втілення в процесі мізансценування. Проблема мізансцени є основною. Композиція мізансцен, їх загальна побудова, кінцеве закріплення створюють конкретно-чуттєву плоть видовища. У гостроті, своєрідній індивідуалізації мізансцен виявляється мистецтво режисера, визначається його творче обличчя.