3. 22 Червня 1941р.

--------------------------------------------------------------------------------

Білет 10

1.Події в україні в період хрущовської відлиги.

Три десятиріччя після смерті Сталіна можна поділити на два періоди, що мають суттєві відмінності між собою. Якщо перший (його називають “відлигою”) був спробою хоч частково реформувати тоталітарну радянську систему, то другий став часом політичної до ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду та розкладу радянської системи.Нас цікавить саме період “відлиги” з його змінами суспільно-політичного та культурного ладу. Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації. Хрущов, отримавши посаду головного секретаря, розумів, що , не вносячи змін в теперішню систему, він не зможе втримати владу в своїх руках. Для підвищення власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко відокремити минулета сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом постала проблема масового культу вже мертвого “вождя всіх народів”, тому тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню “великого” Сталіна.В першу чергу “відлига” цікава нам реконструкцією централізації. Спроба надати більш широкі права та повноваження місцевому керівництву могла дати значний поштовх в економічному прогресі. Завдання “наздогнати та перегнати Захід” вимагало розв’язаннярук владі “на місцях”, яка тепер сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій був в цілому сприятливим для покращення радянської економіки. Однак основна проблема системи – її централізація – залишилась нерозв’язаною.Відбулася спроба реформи сільського господарства. Хоча і були намагання покращити життя колгоспників, збільшити їм платню, проте збільшення розмірів колгоспів, екстенсивний спосіб ведення господарства, гонка за показниками, авантюрні “кукурудзяні епопеї” тощо призвели до спаду виробництва і змушеного імпорту продовольства.

Найпомітніші зміни відбулися у сфері культурного життя.

Висновки.

Тепер можна дати коротку оцінку результатам “відлиги”. Треба підкреслити, що цілі, які переслідували реформи Хрущова, мали позитивну спрямованість для радянської системи. Проте, “відлига” торкнулася тільки окремих сторін життя суспільства. Зміни, які відбувалися, сприяли певному прогресивному розвиткові України.

Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. Неможна реформувати економіку, якщо ти у вирішальний момент озираєшся, і починаєш сумніватися у своїх діях. Навряд чи радянські керівники постсталінської епохи були готові радикально змінити ситуацію. Їх спроби штучно покращити становище лише призвели до того, що в широких колах все більш поширились віяння свободи та почуття власної самостійності.До того ж межі “відлиги” були занадто вузькими, щоб довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство, яке після відставки Хрущова знову опинилося під тоталітарним контролем Системи.

2.Іва́н Мазе́па (20 березня 1639 — 21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687—1704)[1] і всій Наддніпрянській Україні(1704—1709)[2]. Князь Священної Римської Імперії(1707—1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендер.

Постать І.Мазепи в українській історіографії

«Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вибаченого в першій половині XVIII ст.,» – так писав у 1860 р. М. Костомаров. У праці «Іван Мазепа» В.Шевчук зазначив, що в історичній літературі існує три погляди на гетьмана Мазепу: патріотичний, антипатріотичний та псевдооб’єктивний [5]. Традиційно у російській та радянській історіографії діяльність гетьмана змальовувалася у найчорніших барвах. На противагу російській, в українській історіографії Мазепу було реабілітовано, а у деяких працях навіть створено образ національного героя – борця за незалежність України, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробут населення України. Сплинуло не одне століття, але І.Мазепа і сьогодні залишається однією із найбільш загадкових і неоднозначних особистостей в українській історіографії.

У 1663 р. Мазепа несподівано залишає королівську службу у Яна Казимира і з’являється у Чернігові, де після смерті батька обіймає посаду чернігівського підчашого. від амурних пригод до королівської немилості, але, здається, жодний дослідник не висловив думку про те, що І.Мазепа сплановано повернувся на Батьківщину, щоб зробити свій внесок у розбудову Української Держави. Та у будь-якому випадку, молода людина із освітою та здібностями І.Мазепи не могла залишитися непоміченою у тогочасній Руській землі [1]. Мазепа спочатку служив ротмістром надвірної хоругви П.Дорошенка, а згодом і генеральним осавулом. Переконавшись, що справу патрона програно, Мазепа переходить на бік І.Самойловича, «відверто переказавши у Москві всі його[Дорошенка] турецько-татарські зносини». (Цей момент уникають змальовувати у своїх працях І.Борщак та В.Шевчук, адже він не вписується до портрету Мазепи-лицаря, однак для Мазепи така модель поведінки є характерною, що побачимо пізніше). Знадобилося 8 років (1674 – 1682), щоб молодий дипломат знову став генеральним осавулом, а у 1687 р. на Коломацькій раді Мазепу було обрано гетьманом.

«Гетьман повинен діяти так, щоб сприяти цілям та намірам царя», - ці слова І.Мазепи можуть характеризувати його діяльність на посаді гетьмана майже протягом всього терміну перебування. Повна покірність І.Мазепи може бути виправданою негативним досвідом попередніх гетьманів, які намагалися проводити більш жорстку лінію у відносинах із північним володарем. Може, навіть скластися враження, що гетьман справді вирішив віддано служити царю, тим більше, що царські накази не завжди стояли у протиріччі до особистих прагнень І.Мазепи: побудова фортець на р. Самарі давала йому змогу втихомирити запорожців; захоплення Правобережної України і арешт Палія поставило його гетьманом обох берегів; російсько-турецька війна 1695 – 1699 рр. піднесли його авторитет та зробили незамінним Петру І; російські війська страхували його від повстань на кшталт Петрикового, а довіра царя – від заколотів старшини.

Аналізуючи події 1687–1708 рр., важко побачити свідоме державотворення у внутрішній або зовнішній політиці І.Мазепи. Створення ним бунчукового товариства та інші заходи щодо укріплення старшинського стану могли мати за мету утворення потужного державотворницького прошарку, але, вірогідно, лише копіювали бачене ним у Речі Посполитій становище шляхти. Придушення повстань Петрика і Палія могли бути викликані розумінням їх слабкості та неминучості краху (хоча, за підтримки гетьмана, хто зна), але напевно були продиктовані мотивами боротьби за владу. Покірність у впровадженні антиукраїнських заходів може бути трактована як мудрість, а може – як слабкість і байдужість до долі посполитів. Але усе разом показує відсутність бодай інтенцій до унезалежнення країни [4]. Протягом 21 року свого правління гетьман показав себе талановитим адміністратором і політиком, але не державотворцем [2].

У 1708 р. Мазепа здійснив вчинок, який протягом 300 років викликає бурю емоцій і протилежних оцінок. Т.Прокопович вважав: «Мазепа… не вдовольнившись всіма благами, забажав добути собі незалежність…» Маркіз де Бонак писав: «… він утомився від своєї вивищеності… і вирішив за краще бути рядовим у вільному краї, аніж головним управляючим України під п’ятою Москви». О.Рігельман зазначив: «Він заключив союз зі шведським королем, щоб, таким чином, позбутися залежності від російського государя і утвердити своє положення в Україні як самостійного князя». М.Брайчевський вірив, що будь-які спроби пояснити поведінку гетьмана через особисті мотиви не мають сенсу. О.Мартос: «Він був друг свободи….» В.Шевчук: «… вчинок Мазепи з моральної точки зору – це самооборона від хижака».

Проглядаються, принаймні, три причини, що призвели до відмови І.Мазепи від виконання союзницьких функцій по відношенню до Петра І. Серед них, військовий успіх Карла ХІІ і реальна перспектива для Мазепи опинитися віч-на-віч з переможною шведською армією без жодної допомоги з російської сторони. Наступне, у 1707-1708 рр. посилюються чутки й таємні перестороги гетьману, що цар його збирається замінити Меншиковим, а гетьманат ліквідувати, про що згадує Орлик [3]. Зіграла свою роль й стара звичка, не тонути разом із потопаючим човном. Петро І був добрим правителем для Івана Степановича, не зважаючи на нестриманий характер, (так само як і Голіцин, і І.Самойлович, і П.Дорошенко), але його час, здавалося минув, і треба було орієнтуватися на нову зірку.

У будь-якому разі від самого початку стало ясно, що змінювати табори одному набагато легше, аніж усій країні разом. Мазепа нічого не підготував для гідного наступу на Петра І. Більша частина українських військ була розкидана по різних містах. Виступ гетьмана проти царя був несподіваний не лише для простого населення та козаків, але й для більшості офіцерського складу гетьманських військ. Найкраще, що зміг придумати Мазепа – удавати з себе важко хворого аж до того моменту, коли далі не діяти було вже неможливо. Невідомо чому залишив власну столицю, невідомо чому порадив Карлові йти на Новгород-Сіверськ. На власній території не зміг забезпечити союзникам надійних квартир і провіанту. Звичайно, Мазепі було б важко, не викликаючи підозри готувати виступ проти Петра, але, не готуючись, виступати міг лише авантюрист, ким старий гетьман можливо і був.

Гетьман не зміг об’єднати розрізнені території; за 21 рік правління не зміг набути популярності та авторитету, або принаймні, виховати відданих послідовників. Щасливий у вирішенні особистих справ, Іван Степанович Мазепа виявився неспроможним очолити державу у скрутний час, і тому важко однозначно відповісти, чи привів би Мазепа Україну до незалежності, чи взагалі планував такий розвиток подій. Принаймні на основі того матеріалу, що маємо, напевно щось сказати здається неможливим.

Конкретними наслідками діяльності І.Мазепи стала жахлива пацифікація країни, загибель тисяч українців, дискримінація, обмеження автономії і активний наступ на саму українську ідею.

3. А К Т

ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

п р о г о л о ш у є

н е з а л е ж н і с т ь У к р а ї н и та створення самостійної

української держави - УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно

Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

24 серпня 1991 року

Варіант 11

№1. причини і особливості виникнення українського козацтва і запорізької січі. Слово "козак" походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у " Виникнення українського козацтва - це історично-об'єктивний процес. Спричинили до цього:

─ наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

─ погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії , шукачі пригод та ін;

─ умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна - від селянина втікача до магната - шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів'ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об'єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої

соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з'являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.

2До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво - сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об'єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об'єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: "Січ - мати, Великий Луг - батько". З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з'являються укріплені зимівники, городки - "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об'єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо.

Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої - майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо - великі хати - курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани.

Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці - паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на "уходах" - хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв'язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади - клейноди: булаву, бунчук, печатку.

Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв'язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.

№2 Відбудовчий період в україні

У ході переговорів щодо утворення ООН радянська сторона , висунула пропозицію про включення до майбутньої міжнародної організації усіх радянських республік як повноправних членів. Цю пропозицію союзники відкинули, але для України та Білорусії, що були найзначнішими за чисельністю населення та за територією і найбільше постраждали від війни, був зроблений виняток. 26 червня 1945 р. на конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско делегація Української РСР, як і делегації інших держав-засновниць, підписала Статут ООН. Як член ООН, Україна брала участь у роботі різних її структур, у міжнародних конференціях, зокрема Паризької конференції з питань розробки і підписання договорів з колишніми союзниками Німеччини.

Однак самостійність України в питаннях зовнішньої політики була чисто умовною і мала імітаційний характер. Українські дипломати завжди погоджували свою позицію з установками відповідних зовнішньополітичних служб Наркомату, а пізніше Міністерства закордонних справ СРСР.

До того ж ніякі дипломатичні зв'язки з іншими країнами Україні не були дозволені. Вона не мала жодного посольства в зарубіжних країнах.

Та незважаючи на відсутність власної лінії у зовнішньополітичній діяльності, вихід України на міжнародну арену мав, безперечно, позитивне значення. Він підтримував у масах населення України державницькі настрої і розкривав очі на кричущу невідповідність між формальним зовнішньополітичним статусом України та її фактичним становищем абсолютно залежної території радянської імперії.

Перехід до мирного будівництва.

До мирного життя український народ повернувся у надзвичайно тяжких умовах. Великих втрат зазнало народне господарство. Із 31 850 зруйнованих більших промислових об'єктів Радянського майже 42% припало на Україну. Перед країною стояло велетенське завдання відбудови господарства, і насамперед важкої промисловості. У 1945 р. розпочалась відбудова великих підприємств металургії — „Азовсталь”, "Запоріжсталь", Макіївського, Криворізького та інших заводів. До кінця 1945 р. досягнуто близько 44% довоєнних виробничих потужностей машинобудівної і 30% — легкої промисловості, введено в дію 123 великих і 508 дрібних шахт у Донбасі. Загалом промислове виробництво в Україні у 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня. Це пояснюється надзвичайно великими втратами від воєнних дій та окупації, а також тим, що значна частина майна була евакуйована в східні райони.

Проводились певні роботи з відновлення житла, лікувальних закладів, культурно-побутових об'єктів тощо. На кінець 1945 р. в республіці було відновлено та побудовано 7,9 млн м2 житла, функціонувало 4025 поліклінік і амбулаторій, На початок осені 1945 р. працювало 30512 шкіл, 150 вузів і 532 технікуми

У березні 1946 р. Верховна Рада затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 рр. Основні завдання четвертої п’ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства, і навіть його перевищенні. Нехтуючи потребами й можливостями людей, план вимагав відбудови народного господарства менше ніж за п'ять років, відновлення розорених районів, підняття промисловості і сільського господарства на довоєнний рівень і навіть його перевищення, підвищення продуктивності праці на 36%. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати.

І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво на 15% перевищувало довоєнний рівень. Незважаючи на те що українська промисловість стала потужнішою порівняно з довоєнною, її відбудова значно відстала від загальносоюзних темпів. У 1950 р. народне господарство України майже у всіх галузях промисловості мало найнижчі показники за весь час її перебування у складі Радянського Союзу.

Така ситуація була зумовлена не лише воєнними втратами. Тут позначилася й економічна політика центру, яка стимулювала швидку відбудову і розвиток, насамперед, нових індустріальних східних російських центрів, щоб у такий спосіб унезалежнити союзне народне господарство від українського промислового потенціалу та перевести його на другорядні позиції.

Однак зі зростанням промисловості не підвищився життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80% довоєнного рівня. Складно було купити продукти споживання. Особливо ці труднощі посилилися після грошової "реформи" 1947 р., яка звела нанівець особисті заощадження.

№3Закінчення Великої Вітчизняної війни і ціна Перемоги

9 травня 1945 року

Третій період продовжувався з 1 січня 1944 року по 9 травня 1945 року. У ході третього періоду було проведено 34 великих наступальних операцій. Головним змістом періоду є розгром фашистського блоку, вигнання його військ за межі СРСР, звільнення від окупації країн Європи, повний крах Німеччини і її беззастережна капітуляція.

Варіант 12