3.В якому році було проголошено IV Універсал уцр.

За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 9 січня 1918 р. Центральна рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Четвертий Універсал став вершиною державотворчості Центральної Ради. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними. Керівництво УНР не змогло організувати боєздатні збройні сили.

Білет 6

1. Проаналізувати історичне значення державної символіки України

.Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.Державний Прапор шляхом добору певних кольорів символізує певні ідеї національно-політичного та історичного характеру. Відповідно до Закону України від 28 січня 1992 р. «Про Державний Прапор» Верховна Рада визначила співвідношення ширини прапора до йогодовжини як 2:3. Закон передбачає підняття прапора на будинках органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних представництв України за кордоном, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань. Державний Прапор синьо-жовтого кольору є на морський судах та літаках міжнародних рейсів України.

Синьо-жовті кольори вперше згадуються близько 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства. На них ще на синьому полі був зображений золотий лев. Жовто-блакитний прапор мали й запорізькі козаки, які використовували його в мирний час, на відміну від бойового стяга малинового кольору. Сині і жовті кольори містилися і в гербах українських земель, міст і старшинських родів. З XVIII ст. ці кольори присутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського, Ізюмського козацьких полків. Вони ж використовувалися при зображенні багатьох гербів українських гетьманів та козацької старшини (гетьманів Дорошенка, Брюховецького, Розумовського, кошового отамана Калнишевського, полковників Нечаїв, Богунів). Традиція поєднання жовтогоі блакитного кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України: Києва, Лубен, Миргорода, Прилук, Чернігова, Ніжина та інші. Але най більшого поширення ці кольори набувають на західноукраїнських землях. Прапори, на яких домінувало поєднання жовто-блакитних фарб, було піднято над міськими ратушами в містах Сам-борі, Станіславові, Коломиї, Стрию, Сяноку. Блакитні жупани й жовті свити носили учасники гайдамацького руху у XVIII ст. У 1848 р. у Львові на ратуші вперше було піднято жовто-блакитний прапор у вигляді двох горизонтальних смуг, тобто приблизно як тепер

2. Дати оцінку постаті б.Хмельницького в українській історії.

Б.Хмельницький - досвідчений воїн і дипломат, визначний український діяч, один з найосвіченіших людей свого часу. Це вже добре розуміли сучасники гетьмана, вважаючи його національним героєм, порівнюючи О.Македонським. У цьому, так би мовити, історичному визначенні особистості гетьмана розкривається краса героїзму і великі подвиги славного сина України, легендарного воїна та патріота, який, як ніхто, зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думки. Саме в особі Хмельницького український народ дістав такого велетня духу, який чітко розумів історичну обстановку і бачив мету своєї діяльності в інтересах народу. Він хотів визволити всю Україну від польського поневолення.(очолив повстання 1848-1856рр.)

3. Вкажіть дату утворення СРСР.

У 1922р 30 грудня

Білет 7

1.Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Київській Русі. Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

У 988 р. офіційною релігією Київської Русі стало християнство, яке було запроваджене великим київським князем Володимиром Великим. Однак спроби утвердити християнську віру як державну були зроблені раніше. Підтвердженням цього є прийняття християнства Аскольдом у 967 році, Ольгою та частини представників управлінського кола. Але християнство не знайшло підтримки з боку населення, і тому державною релігією залишалося язичництво.

У 80-х рр. Х ст. Володимир Святославич вирішив змінити релігію своєї країни. Його вибір зупинився на християнстві східного зразка.

В історичній літературі існує низка причин, які змусили Володимира запровадити християнську віру в ролі державної.

Як відомо, до складу Київської Русі входила чимала кількість підкорених народів, які час від часу проявляли Слід додати, що на Х ст. більшість впливових країн тогочасної Європи були християнізовані, а тому, щоб ввійти в колоєвропейських держав на правах рівності, потрібно було прийняти християнство.

Процес запровадження християнства на теренах Давньоруської держави був досить складним. За повідомленням джерел Володимир Великий хрестився у Корсуні в 987 році під час військового походу на це грецьке місто. Прийнявши християнство в Корсуні, Володимир Великий вирішив повернутися додому і поширити нову віру серед мешканців своєї країни. Одразу Володимир наказав знищити пантеон поганських богів у Києві, а його мешканцям – хреститися у Дніпрі.

Слід зазначити, що запровадження християнства в багатьох землях Київської держави було досить тривалим і непростим. Підтвердженням цього являється існування доволі чималого проміжку часу так званого ”двовірства” – одночасне святкування поганських і християнських святих. Але незважаючи на ці проблеми, християнство зуміло досить міцно вкорінитися на Київської Русі і стати офіційною її релігією.

Християнізація Київської Русі мала велике історичне значення і справила позитивний вплив на подальший розвиток давньоруського суспільства. Нова віра значно підвищила культурний рівень Київської держави і наблизила її до Візантійської імперії в політичному і культурному плані. Також християнство централізувало країну і значно підвищило авторитет авторитет князя і держави на міжнародній арені. З прийняттям християнства на землі Давньоруської держави прийшли нові зразки архітектури, скульптури, письма тощо. Прикладом цього може слугувати Десятинна церква, побудована Володимиром одразу після запровадження християнської віри і запозиченням кириличного письма з Візантії.

2. Становище з кадрами національної культури на початок 20-х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917—1920 pp. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого емігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як «скомпрометована» попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно-культурні перетворення. До того ж взаємини між новою владою та інтелігенцією не вичерпувалися лише минулим. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства. В цьому також коренилися трагічні наслідки як для інтелігенції, так і для національної культури.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі — зближення між зрусифікованим робітничим класом і українським селянством, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР* прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Центром українського наукового життя, як і української (традиційної) культури в цілому, залишався Київ. Тут знаходилися Всеукраїнська академія наук (ВУАН), більша частина її наукових установ, особливо гуманітарного профілю. Визнаним лідером київського науково-культурного центру був М. Грушевський. Обраний дійсним членом ВУАН, він очолив ряд українознавчих комісій та установ академії. Своїм авторитетом і невтомною працею він заохочував численних діячів науки і культури до активних дій за розбудову української культури. Зокрема, багато зробив в організаційному плані, щоб історична наука розвивалася не тільки в академічних установах, а й в таких містах, як Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Полтава тощо. Поряд з М. Грушев-ським працювали такі авторитети української гуманітарної науки, як С. Єфремов, А. Кримський, В. Перетц, В. Гнатюк, М. Петров.

Другим центром українського науково-культурного життя був Харків — столиця УРСР до середини 30-х років. Тут зосереджувалося в основному молодше покоління української інтелігенції, хоч немало було і діячів старшого покоління. Так, групу молодих істориків Харкова очо--лював один із патріархів української історичної науки Д. Багалій.

3.1921-1929

Білет 8

1.Історичні передумови початку національно-визвольної війни 1648-1657 рр., постать Богдана Хмельницького. Основні події війни: битви під Корсунем, під Пилявцями, під Берестечком. Зборівський та Білоцерківський мирні договори. Історичне значення козацтва.

2.Особливості державотворчих процесів в україні в 1991-1992рр.Проголошення незалежності України, заборона діяльності Комуністичної партії, перемога на президентських виборах 1 грудня 1991 р. Л. Кравчука і розпад Радянського Союзу створило в Україні нову соціально-лолітичну ситуацію. Відходила в минуле радянська епоха з її тоталітарним політичним режимом, одержавле-ною і підпорядкованою інтересам імперського центру економікою, деформованими міжнаціональними відносинами. Повий час поставив перед суспільством нові завдання: знищення віджилих політичних структур і творення правової демократичної держави; трансформування централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, зорієнтовану на соціальні потреби людей; національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні; становлення рівноправних стосунків з іншими державами та перетворення України на сучасну європейську державу.

. Вона стала самостійною державою.

Основними ознаками держави є наявність апарату управління (публічної влади); суверенітет, тобто її незалежність у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики; виключне право на прийняття законів та інших нормативних актів, обов'язкових для всього суспільства чи його частини; наявність апарату примусу; розподіл населення за територіальними одиницями; власна грошова, податкова, митна системи тощо.

Спираючись на правові традиції демократичного устрою, молода Україна у розбудові держави орієнтувалася на принцип розподілу влад, який передбачав формування трьох її гілок — законодавчої, виконавчої і судової.

Водночас необхідно було забезпечити створення управлінських структур на місцях — у областях, районах, містах та селах, налагодження їх ефективних зв'язків з центральною владою.

Єдиним законодавчим органом України була Верховна Рада. На час здобуття незалежності вона знаходилась в епіцентрі подій, бо саме у її сесійній залі приймались фундаментальні рішення.

Діючий склад Верховної Ради у кількості 450 чоловік було обрано в 1990 р., коли Україна перебувала у складі СРСР.

Депутатську більшість становили члени розпущеної 1991 р. КПУ. Частина з них залишалась на старих, ортодоксально-комуністичних позиціях, що гальмувало державотворчі процеси.

Після обрання Л. Кравчука Президентом України Верховну Раду республіки очолив Іван Степанович Плющ. Він народився у вересні 1941 р. в м. Ворзна Чернігівської області в селянській сім'ї. Після закінчення сільськогосподарського інституту 30 років працював на Київщині, де пройшов шлях від колгоспного бригадира до голови обласної Ради. З 1990 р. — перший заступник Голови Верховної Ради України.

З перших днів незалежності Верховна Рада розгорнула активну законотворчу роботу. Вже 24 серпня 1991 р. парламентом було прийнято постанову «Про військові формування в Україні», за якою усі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувались Верховній Раді.

8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон «Про громадянство». Він надавав право стати громадянином України кожному, хто на момент прийняття Закону мешкав на її території.

У січні-лютому 1992 р. було затверджено інші атрибути державності: гімн «Ще не вмерла України...», синьо-жовтий державний прапор та малий герб — тризуб.

За час своєї практичної діяльності Верховна Рада України Дванадцятого скликання ухвалила майже 400 законів та понад 1100 різних постанов і рішень з життя суспільства і держави.

Першим Президентом України новітнього часу став Л. Кравчук. З початку президентства він розгорнув активну державницьку діяльність. Маючи високу фахову підготовку, організаторські здібності, відданість ідеалам незалежності, талант знаходження компромісу, він зумів поступово перебрати на себе (V-повну ініціативу творення державності.

Водночас законодавчо питання взаємодії іа розподілу повноважень між Верховною Радою, Президентом та органам виконавчої влади врегульовано не було. Це ускладнювало процеси державотворення, а збої у взаємодії різних гілок влади створювали додаткові складнощі.

Виконавча влада в Україні була представлена Кабінетом Міністрів України, який очолював прем'єр-міністр. Після відставки у квітні 1991 р. з посади голови Ради Міністрів В. Масола, прем'єр-міністром України став В. Фокін. Він очолював уряд протягом 17 місяців. Це був період, коли динаміка політичних та державотворчих процесів значно випереджала процеси економічного реформування. Економіка України все більше втягувалась у кризу.

Складна економічна ситуація, розрив традиційних господарських зв'язків у рамках колишнього СРСР, скасування російським урядом Є. Гайдара з січня 1992 р. контролю за ціноутворенням та стрімке підвищення цін в усіх державах СНД вимагали вироблення гнучкої економічної стратегії розбудови національної економіки. Однак розробляти та здійснювати економічні програми та приймати ефективні рішення без «узгодження» з верхами республіканські органи виконавчої влади виявились неспроможними. Це викликало невдоволення у суспільстві.

У середині 1992 р. в Україні відбувся грандіозний страйк шахтарів. Приводом стало чергове підвищення Кабінетом Міністрів цін на сільськогосподарську продукцію, варені та інші ковбаси, молоко, масло. Ця акція викликала хвилю обурення серед населення і в парламенті. Відчувалося, що позитивних змін в економіці досягти не вдалося. Восени 1992 р. в обста новці загального невдоволення населення та парламенту уряд В. Фокіна нарешті мусив піти у відставку.

27 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового Кабінету Міністрів на чолі з народним депутатом Л. Кучмою, який до цього був директором знаного у світі Дніпропетровського об'єднання «Південмаш». До нього увійшли представники різних політичних сил.

Новий уряд активно взявся за вирішення невідкладних для України питань.

Створення української армії

Процес державотворення в Україні передбачав створення і розбудову власних Збройних сил. Першим кроком на цьому шляху стало 1 створення Міністерства оборони України та затвердження в жовтні 1991 р. Концепції оборони і розбудови Збройних сил України. В її основу покладено принцип розумної достатності щодо структури, чисельності та озброєння війська.

Результати референдуму 1 грудня 1991 р. засвідчили, що переважна більшість населення Криму підтримала ідею незалежності України. Проте проросійські настрої в Криму були досить сильними.

З розпадом Радянського Союзу, який ініціював повернення на батьківщину кримських татар, справа влаштування переселенців повністю лягла на плечі України. Центром боротьби за права корінного етносу півострова стала організація кримськотатарського національного руху на чолі з Рефатом Чубаровим та представницький орган — Меджліс кримськотатарського народу, який очолив Мустафа Джемі лев.

Українське населення Криму нараховувало близько 700 тис. чоловік. На жаль, можливості реалізації його національних потреб були обмеженими.

Погіршення економічного становища республіки, моральна й матеріальна підтримка з боку Росії проросійських сепаратистських сил каталізували їхню діяльність. Вони особливо активізувалися з прийняттям у травні 1992 р. Конституції Кримуяка фактично проголошувала його вихід зі складу України. Верховна Рада України змушена була визнати, що вказані рішення суперечать Конституції України, і скасувала їх.

Однак це не заспокоїло сепаратистів.