12.Хка та типологія політичної еліти.

Політична еліта - меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Терміном політична еліта наділяються люди, що оволоділи найбільшою кількістю позитивних якостей, цінностей і пріоритетів, займають панівні або найбільш впливові позиції в суспільній ієрархії. У сучасній політології мають місце два підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві - функціональний та ціннісний. Прибічники функціонального підходу головною ознакою політичної еліти визначають соціальний статус людини, її місце і роль в системі владних управлінських структур. Це меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю. Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичних еліт вважають духовний аристократизм, заслуги, особисту перевагу одних людей над іншими. Політичне лідерство - процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство, котре добровільно віддає йому частину своїх повноважень. Макс Вебер розрізняє традиційне лідерство, засноване на звичаях, раціонально-легальне, лідери обрані демократичним шляхом, харизматичне, засноване на вірі в особливий дар лідера.

13. Сутність та основні типи політичної соціалізації. Соціальна та політична стратифікація.

Під політичною соціалізацією розуміють процес засвоєння індивідом (групою) правових, соціальних і психічних норм політичної поведінки, системи цінностей політичної культури, які притаманні цьому суспільству. Часові стадії процесу політичної соціалізації розділяють її на два етапи: первинної і вторинної (продовженої) соціалізації. Первинна політична соціалізація проходить у дитинстві й формально завершується із набуттям повноліття, коли індивід отримує право на активну участь у політичних, насамперед виборчих, процесах. На цьому етапі формуються уявлення про владу та владні відносини, шляхом осмислення аспектів влади — її предметності, ситуативності та відносності. Вторинна соціалізація — це кожен наступний процес розвитку політичних знань та оволодіння новим досвідом політичної участі, зокрема й особистого характеру. Вторинна політична соціалізація, у свою чергу, розпадається на два етапи: десоціалізація та ресоціалізація. Зміни усталеного способу життя, набуття нових статусів, зміни глобального суспільно-політичного характеру тягнуть за собою як вилучення від старих, раніше засвоєних норм і цінностей, так і навчання новим — на зміну старим чи в розвиток останніх. Політична десоціалізація описує перше означає відучення, знецінення системи норм і ролей, характерних попередньому типу політичної культури, а ресоціалізація друге — заповнення ніші від втрачених цінностей новою системою цінностей чи корекцією попередньої (усі покоління, політичний тип особистості яких уже був сформований на період розпаду СРСР, підпали одночасно під активну дію де- і ресоціалізовчих процесів).

Виділяють такі типи політичної соціалізації: гармонійний, гегемоністський, плюралістичний, конфліктний.

Термін стратифікація в соціальних науках позначає «структуровані нерівності між різними угрупованнями людей» Отже, соціальна стратифікація — це система регульованої нерівності, за якої формуються різні проверстки суспільства. Але стратифікація це не просто сукупність проверстків і страт (соціальних груп), а ієрархія цієї сукупності. Виділяють чотири основні системи, або типи, стратифікації: рабство, касти, стани, класи. Перші три системи називають закритими суспільствами, а останню класову — відкритою. Таке розрізнення випливає зі ступеня свободи в соціальних переміщеннях від нижчих страт до вищих. Рабство, касти і стани мали офіційні бар'єри (заборони) таких переходів, і лише класова система скасовує їх на формальному юридичному рівні. Індивід у класовій системі, на відвіну від трьох попередніх, принаймні почасти «досягає свого класу, а не просто «отримує» його при народженні». Тому саме в суспільствах розвинутої класової структури стає актуальною проблема соціальної мобільності — переміщення індивіда від однієї соціальної позиції до іншої. Сучасні теорії стратифікації виділяють чотири основні параметри структуру-вання нерівності: прибуток (достаток), влада, престиж і освіта. Тих, хто має власність, владу, престиж, освіту, називають мобільними вгору. Причому здобуток в одному, як правило, тягне за собою і здобутки в іншому (це саме стосується і втрат). Саме тому можна говорити про визначення загального місця людини чи групи на щаблях соціалвної ієрархії, недивлячись на різноманітну кількість форм соціальної стратифікації. Політична стратифікація випливає з ієрархічно відмінних рангів у сенсі авторитетів і престижу, знань і почестей, керівників і керованих незалежно від їхнього найменування (монархи, бюрократи, господарі, начальники). Тому політичною стратифікацією називають такий тип суспільного розшарування, де головним критерієм належності до страти є ступінь впливовості на прийняття рішень, обов'язкових для виконання певною кількістю осіб. Чим більше радіус дії прийнятих рішень, тим більша влада.