44. Політична культура: сутність, структура, функції.

Політична культура є своєрідним синтезом політики й культури, вона відображає політичну сферу суспільства. Сам термін «політична культура» ввів у науковий обіг німецький учений доби Просвітництва Й.-Г. Гердер. Вивчання політичної культури як відносно самостійної сфери культурного життя почалося лише в 50-ті роки XX ст., коли американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба опублікували свою працю «Культура громадськості». У ній, зокрема, зазначено, що для розвитку стабільного й ефективного демократичного правління потрібне щось більше, ніж зазначені політичні й управлінські структури. Такий розвиток залежить від політичної культури.. Американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба запропонували своє бачення політичної культури й її означення. Під політичною культурою вони розуміли сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб'єктивну сферу, яка лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення. При цьому індивідуальні орієнтації складаються на основі: а) пізнавальних орієнтацій — істинне чи хибне знання про політичні процеси й ідеї; б) ефективних орієнтацій — відчуття зв'язку, ангажованої, пропозиції тощо по відношенню до політичних об'єктів; в) оцінкових орієнтацій — суджень і уявлень про політичні об'єкти, а це передбачає використання щодо політичних об'єктів і подій оцінкових критеріїв.

Таким чином, політична культура включає в себе: знання політики, політичних явищ і процесів і зацікавленість ними; оцінку політичних явищ, оцінкові судження відносно того, як треба здійснювати владу; емоційну сторону політичних позицій (особисте ставлення до явищ і процесів); визнання зразків (норм і принципів) політичної поведінки суспільства, які визначають особистісну поведінку тощо.

Сучасні трактування політичної культури представляють її як складне й багатовимірне суспільне явище зі своїми глибинними історичними й психологічними детермінантами. Політична культура означається як складова загальної культури, що формується і виявляється в процесі політичного життя, історично й соціально зумовленим продуктом життєдіяльності людей, продуктом їхньої політичної творчості, який відображає процес опановування її суб'єктами політичних відносин, розвиток їхніх власних духовних якостей як суб'єктів політики.

Як продукт історичного розвитку суспільства політична культура синтезує в собі політичну свідомість, діяльність і поведінку людей у сфері владних відносин. Вона є якісним показником способу політичної поведінки й діяльності громадян, що реалізуються в певних культурних цінностях (політичних знаннях, соціальному досвіді, зразках поведінки, закріплених у звичаях, законах).

Багатогранність політичної культури виявляється в поведінці й діяльності як індивідуальних, так і колективних суб'єктів політики, у функціюванні й розвитку політичних інститутів і системи в цілому.

Важливим теоретичним і прикладним питанням є структура політичної культури, яка характеризується:

— комплексом культурно-психологічних та ідейно-теоретичних детермінант, реалізованих у політичних діях;

— матеріалізованими, визнаними суспільством як реальність соціальними цінностями і нормами, на які орієнтовані суб'єкти політики, громадяни держави;

— наявними і потенційними політичними суб'єктами зі властивою їм системою мотивації поведінки й діяльності.

До компонентів політичної культури відносять:

— знання й орієнтації громадян щодо політики, різних гілок влади та їхніх лідерів;

— характер відносин до політичних партій та інших суб'єктів;

— політичну самоідентифікацію тощо.

Отже, політична культура характеризує поведінку й діяльність суб'єктів політики, функціювання політичних інституцій, вона впливає на функціювання політичної системи, а отже, і на політичне життя всього суспільства.

Формування політичної культури є складним процесом інтеріоризації та екстеріоризації соціальних цінностей, політичних знань і досвіду, соціальної активності громадян та їхніх об'єднань. У цьому процесі важливу роль відіграють об'єктивні й суб'єктивні чинники політичного життя суспільства, взаємодія яких визначає політичну свідомість, політичну поведінку й діяльність громадян. Інтеріоризовані (засвоєні) закони впливають на ставлення людей до системи влади, до політичних інституцій, явищ і процесів політичного життя, впливають на визначення індивідуалізованого сприймання політичної сфери суспільства.

Об'єктивні чинники створюють відповідну політичну дійсність, яка матеріалізується у функціюванні політичної системи суспільства та в її інституціях, у політичній культурі народу, нації й соціальних класів і верств суспільства.

Аналізуючи політичну культуру як соціальне явище і здійснюючи класифікацію політичної культури, американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба виокремили такі типи:

1) парафіяльна культура, для якої характерне індиферентне або негативне ставлення членів суспільстві до політичної влади взагалі, відсутність інтересу до політики і небажання брати участь у політичному житті суспільства. Індивід тут усвідомлює себе лише як частинку малої соціальної спільноти (парафії), а не громадянином держави;

2) підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Люди усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але тільки d ролі підданих (як об'єкти впливу політичної влади);

3) учасницька культура фіксує значний чи великий інтерес громадян до політики, активне ставлення до політичної влади, готовність брати особисту участь у політичному житті.

Отже, запропонована типологія політичної культури визначається ступенем розвитку громадянських якостей членів суспільства.

Прихильники структурного підходу до аналізу політичної культури підкреслюють наявність у політичній культурі будь-якого суспільства утворень, властивих окремим соціально-класовим, етнонаціональним, релігійно-конфесійним та іншим групам. За характером стосунків цих утворень американські дослідники виділяють гомогенний тип політичної культури, який характеризується відсутністю домінуючої культури. Такий тип політичної культури притаманний утворенням, які мають спільні цінності, незважаючи на різницю в поглядах на владу, на ставлення до правлячої еліти. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підґрунтя — домінуючої культури.

Домінуюча культура— комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Відповідно політико-культурні утворення, які не мають спільного поля з домінуючою культурою, визначаються як контркультурні.

Політична культура— інтегративний якісний показник розвитку суспільства. Вона включає в себе культуру політичного пізнавання й поведінки громадян та їхніх формувань, культуру організації й функціювання політичних інституцій, громадянського суспільства.

Структура політичної культури складається з політичних знань, політичної ідеології та психології, політичного досвіду і традицій, політичних інституцій, норм і цінностей та засобів політичної діяльності. Усі складові політичної культури відіграють важливу роль як у світоглядній орієнтації громадян, так і у визначенні індивідуальних позицій практичної участі в політичному житті суспільства.

Політична культура виконує ряд функцій, до яких відносять:

— забезпечення реалізації інтересів відповідних соціальних спільностей людей і політичної стабільності суспільства; — пізнавання й оволодівання політичними відносинами;

— нормативно-регулююча функція;

— реалізація політичної соціалізації;

— комунікативна, прогностична та інші функції.

Характерні риси й особливості виконання політичною культурою відповідних функцій у суспільному житті зумовлюються конкретно-історичними, економічними, соціально-класовими, національно-етнічними, регіональними й іншими чинниками.