40. Історичні умови та шляхи формування націй. Особливості формування української нації.

Найбільш відомі теорії походження націй. Насапмеред це атомістична теорія, що бере свій початок у XVIII ст. із пануючого тоді атомістичного розуміння суспільства. Суть цієї теорії полягає в тому, що нація — це ніщо інше, як група людей, які відрізняються від інших лише зовнішніми ознаками. Прихильники цієї теорії Ш. Л. Монтеск'є та Вольтер вважали, що нація — це спільність до певної міри однакових за походженням одиниць, а не якась вища цілісність, що об'єднує ці одиниці. Тобто нація базується на антропологічних зв'язках, традиціях, звичаях.

Основи психологічної теорії нації сформував Е. Ренан. На його думку, національну спільноту формують мова, інтереси, раса, релігійні переконання, територія тощо. До найвагоміших елементів, що утворюють націю, мислитель відніс духовну спільність, яка базується на єдиній історичній пам'яті. За Е. Ренаном, нація — це духовна сім'я, результат глибоких взаємодій. Одним з найпомітніших послідовників психологічної концепції нації поправу вважається відомий австромарксист О. Бауер. Він визначає націю як «сукупність людей, пов'язаних спільністю характеру на основі спільності долі». При цьому під національним характером Бауер розуміє суму духовних та фізичних властивостей, які відрізняють одну націю від іншої, а різниця національних характерів проявляється в різному відчутті і реагуванні, в різному мисленні з приводу певних явищ. Отже, в основу психологічної теорії нації покладене розуміння того, що індивіди мають спільні психологічні риси та способи поведінки — «національну душу», «національний характер».

Засновником культурологічної теорії походження нації слід вважати відомого австромарксиста К. Реннера. Він вважав, що нація — це союз осіб, які однаково розмовляють, «культурний союз», так звана духовна спільнота, основу якої становлять духовні інтереси. Створення нації є необхідною умовою для ідентифікації людей за національною належністю.

Наступною є марксистсько-ленінська теорія походження націй. Обмеженість марксистсько-ленінської теорії особливо яскраво проявляється у визначенні капіталістичних та соціалістичних націй і в подальшому поділі їх на дві окремі нації. Ф. Енгельс так писав з цього приводу: «Робітники говорять іншим діалектом, мають інші ідеї та уявлення ... іншу релігію та політику, ніж буржуазія.

Згідно з марксистською теорією, важливою об'єднуючою силою нації постає економічна єдність. Саме вона покликана забезпечити політичну централізацію, звести всіх в одну націю з одним класовим інтересом. За Марксом і Енгельсом, зміцнення буржуазних відносин та економічних зв'язків підносять їх на рівень провідної умови генези нації, яка домінує над мовним і територіальним факторами. В. Ленін проводить думку, що розвиток суперечностей капіталізму спонукає до об'єднання всієї нації в межах одного класу. Це дає змогу провести паралель із постулатом марксистської теорії про єдиний класовий інтерес. Висновки К. Маркса, як і В. Леніна, були однозначні: сучасні нації є продуктом буржуазної епохи суспільного розвитку, перемога капіталізму над феодалізмом пов'язана з національними рухами, економічну основу яких становлять державне об'єднання території за населенням, що говорить однією мовою. Безумовно слабким місцем у марксистсько-ленінській теорії є обґрунтування залежності розвитку націй від розвитку класів. Насправді ж національні процеси розвиваються поза межами класових. З цього приводу слід погодитися з М. О. Бердяєвим: «Національна єдність глибша за єдність класів, партій та інших минущих історичних утворень у житті народів».

Деякі політологи, які керуються етнічними засадами при визначенні нації, вважають, що у своєму розвитку національний процес проходить три стадії: академічну, культурну й політичну. На першій із них певна національна група збирає й публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники. До культурної стадії віднесено становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, широке впровадження мови в науку, технічну літературу, політику, громадське життя, побут і т. ін. Третій, політичний, етап — це той період, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності

Міжнаціональний мир та злагода між етнонаціональними спільностями залежить від політики і політиків, обов'язком яких і є розроблення науковообгрунтова-ної етнонаціональної політики.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) - 4,4 млн. етнічних українців, Казахстані - біля 2 млн., Молдові - 561 тис., Бєларусі - 291 тис.

На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку ХХ ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США - приблизно 1 млн., Канаді - понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі - близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції “Вісла” по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20-30 млн, а загальна кількість становить 60-70 млн.