31. Політичні партії у Східній та Західній Україні наприкінці хіх – на початку хх ст.

У другій половині 70-х років у громадське життя Галичини прийшло нове покоління діячів. Його очолювали студенти Львівського університету І. Франко та М. Павлик. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові, європейського хар-ру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот» вони прагнули залучити до політичної до політичної діяльності народні маси Галичини та Буковини. У жовтні 1890 р. радикали утворили першу в Україні політичну партію – Русько-українську радикальну партію(РУРП). Засновниками й лідерами партії були Франко, Павлик, Будзиновський, Данилович, Левицький. У своїй діяльності РУРП прагнула обстоювати оціальні інтереси українських селян Галичини й водночас захищати національні права укр. народу. РУРП належала першість в аргументації вимоги політичної самостійності України. Один із молодих членів радикальної партії Юліан Бачинський видав свій публіцистичний твір «Україна ірредента» (1895), в якому з позиції соціалістичних ідей обґрунтовував історичну правомірність домагань українців на окрему самостійну державу. Творення українських політичних партій стало важливою ознакою нового етапу національного руху на західноукраїнських землях. Прикметно, що відбувався цей процес легально. На відміну від східноукраїнських, західноукраїнські політичні організації були масовішими. Щоб утримувати своїх прихильників і мати можливість діяти згідно з чинним законодавством Австро-Угорської монархії, вони були досить поміркованими щодо соціальних проблем. Що ж стосується національного питання, то всі українські політичні організації підавстрійської України наголошували на своїй беззастережній відданості українському народові, вимагали повної рівності з поляками, вбачаючи кінцеву мету своєї діяльності у створенні самостійної Української держави.

Не поділяючи соціалістичних ідеалів молоді, народовці прагнули досягти піднесення українського руху легальним способом, тобто діючи в межах законів Австро-Угорщини. Так, 1890 р. лідери народовців О. Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С. Сембратович за підтримки В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву «нової ери». Внслідок політики «нової ери» й справді було легалізовано укр.. культ життя, були виконані майже всіі обіцянки уряду. Активно впроваджувався фонетичний правопис, що дало можливість розвивати живу українську мову, розгорнуло свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке видавало цінні «Записки НТШ» тощо. Одначе про жодне задоволення суттєвих політичних прав українців не йшлося. Власне, тому «нова ера» у відносинах з австрійськими урядовими колами тривала недовго: її не підтримували в народі, багато критиків було й серед народовців. Це змусило Ю. Романчука й «Народну раду» вже 1891 р. відмовитися від новоерівської політики. Вони зблизилися з тим крилом радикальної партії, яке поступово відмовлялося від соціалістичних ідей на користь національної ідеї, і, отже разом стали на єдино вірний шлях здобуття власної незалежної держави. Наслідком такої плідної співпраці було створення у 1899 р. Української національно-демократичної партії (УНДП), яка стала головною політичною силою українства у краї. Утворення УНДП засвідчило перехід української громадськості до нового, вищого етапу політичного розвитку.

Соціалістична течія сусп.-політ руху галичини також почала спиратися на укр. нац. Ідею. Програма новоутвореної Української соціал-демократичної партії (УСДП), заснованої 1899 Ганкевичем, навіть ішлося про «вільну державу українського люду, вільну республіку», але на практиці ця партія дбала насамперед про вирішення соц. питань. Формуванню політичної свідомості галицьких українців сприяли масові заходи, першими з яких були урочистості в пам'ять 50-річчя «знесення панщини» 19 травня 1898 р. Тоді у Львові відбулося велике всенародне віче. Від імені політичних партій та українського населення Галичини віче проголосило самостійність українського народу. Українською національною маніфестацією стало і святкування у жовтні — листопаді того самого року у Львові 100-річчя від дня виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського.