3.Біографія і творчість.

У березні 1879 Заарештовано Олену Антонівну Косач, тітку Лесі, за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна; пізніше її вислано в Олонецьку губернію, а 1881 р. заслано до Сибіру на 5 років (м. Ялуторовськ Тюменської обл., а потім у м. Тюмень). Дізнавшись про це, Леся в кінці 1879 або на початку 1880 року написала свою першу поезію - "Надія".

У червні 1897 року Леся Українка прибула до Ялти, де зняла в новій частині міста, в Чукурларі, помешкання на дачі Ліщинського. Там відбулося знайомство поетеси, яка виявляла інтерес до марксизму, з білорусом Сергієм Костянтиновичем Мержинським. Познайомилися вони за рекомендацією Павла Тучапського, редактора «Рабочей газеты», видання якої мало налагодитися в Києві за рішенням місцевих соціал-демократичних груп і петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу».

Про Мержинського маємо такий спогад: «Типовий російський інтелігент (він не закінчив університету і все життя поневірявся по приватних уроках, як і численні російські інтелігенти), з тонким скорботним лицем, він був великим другом молоді і справляв чаруюче враження. І зовнішність його підкупала: прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим румянцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою».

Молодих людей єднала висока духовність і прагнення віддати себе до останку справі визволення народу від свавілля влади і національного гноблення. У молодому чоловікові, одержимому служінню народу, поетеса побачила вогнів «зненацька проміння ясне», які запалювали «люди робочі». Сергій Костянтинович щиро прагнув прислужитися Лесі Українці у постановці її драми «Троянда». Поетеса розцінила поривання товариша, як дбання про розповсюдження її слави. "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так ..." 3 березня 1901 року в Мінську Мержинський помирає в Лесі на руках.

Революційний дух Сергія Мержинського став однією з підпорок, що підтримував жар і напруження в словах Лесі Українки. Вона до кінця залишилася вірною його революційним ідеалам, його справі. Вірші, які увійшли в збірку «Думи і мрії» (1899, Львів), будили сили, «що Бастилії тиранів розбива». Один із них:

[Пам’яті С. М.]:

...Порвалася нескінченна розмова.

Тремтить вона, мов порвана струна,

В моєму серці. Від одного слова

Розкрилася в душі моїй труна.

Повстала туга, сном важким приспана,

Повстала велетом і досягла до хмар,

Жаль запалав, прибоєм океана

Загомонів його страшний пожар.

Ох, той пожар у других будить силу,

Ту, що Бастилії тиранів розбива,

Що визволя з кайданів волю милу, –

У мене будить він слова, слова!

Товаришу! не можу я мовчати,

Лежить таке прокляття на мені,

Що мушу тугу словом зустрічати:

Вони дзвінкі, мої думки сумні.

Часи глухонімії не заглушать

Дзвінких думок, вони бринять, бринять, –

Отак невільники руками ледве рушать,

Як на руках кайдани задзвенять.

Нехай же дзвонять голосно кайдани,

Не буду заглушать. Коли б могли

Вони збудить луну і розтроюдить рани

В серцях людей, що мохом поросли;

Коли б кайданів брязкіт міг ударить

Перуном в тії заспані серця,

Спокійні чола соромом захмарить

І нагадать усім, що зброя жде борця;

Коли б та зброя здійнялась до бою,

Загомоніла б так, мов туча градова, –

Тоді б замовкли вже самі собою

Кайданів брязкіт і такі слова.»

Повість М.Стельмаха "Гуси-лебеді летять" - автобіограф.твір про дитинство. "Зачарована Десна" О.Довженка - про дитинство на Чернігівщині.

оповідання „Під оборогом", котре нині знаходиться поза площиною досліджень літературознавців, а сам І. Франко оцінив його так: „...може найцікавіше з них усіх (автобіографічних оповідань. - М. Ф.), яке дає, щоправда, неповний, але в значній часті правдивий образок із моїх дитячих літ, іще поки я пішов до школи". У творі зображено роздум хлопчика про сили природи і силу людини. У ньому - першоключ до сприйняття світу письменником, бо, власне, він таким його й бачив - через гармонію людини і природи.

Оповідання зацікавило нас чи не найбільше з кількох причин: достатньої самооцінки його самим письменником, змалювання героя в лоні природи, - малого, здавалось би на перший погляд, безтурботного, далекого від тієї „серйозної" системи шкільної освіти, яку здебільшого зображено в автобіографічних творах. Що стосується природи, то тут маємо цікаві художні замальовки пейзажів, які поставали свого часу в уяві малого хлопчика. До сприйняття матінки-природи письменник підходить як до осягнення віри: „Для нього (героя твору) нема більшого щастя, як самотою блукати по лісі - рано, в неділю, коли там нема ані живої душі. Се його церква. Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кождої квітки, кождої травки [...]. Всі ті неясні почуття, з яких у людській душі зароджується релігія, переходять малого Мирона в лісі в часі таких самітних проходів, і вони й творять ту дивну принаду, той чар, яким ліс оповиває його душу". Ми навмисне навели доволі обширну цитату з цього оповідання, бо вона не лише повнокровно розкриває сприйняття ліричним героєм всього живого, його осягнення природи, але й подає чітке уявлення про погляди письменника на релігію. Попри те, що деякі дослідники творчості Каменяра робили спробу показати автора у світлі атеїстичної пропаганди, хочемо наголосити на тому, що І. Франко надзвичайно поміркований у цих питаннях. Із спогадів сучасників довідуємося, що, відпочиваючи в Криворівні, письменник часто бував у церкві, знаходився перших рядах серед віруючих, брав активну участь у богослужіннях. Коли ж заходила розмова про те, чи вірить наш народ у Бога, досягала найвищої точки, то Каменяр зупиняв суперечку порадою, що на це питання повинен дати вичерпну відповідь сам народ.

У канву аналізованого оповідання „одноразово вплітається голос церковних дзвонів, який часто змінює силу свого звучання: „...се був голос дзвонів, якими дзвонено на тривогу, на прогнання граду і який тепер, супроти тої гігантської музики в природі, виглядав мов цінькання дримби супроти могутнього оркестру"; „...голос дзвонів на далекій дзвіниці чувся тепер виразно, але не як сильна, переможна сила, а тілько як жадібне голосіння по помершім". На фоні грози, котра насувається, цей передзвін не лише оберігає природу від лихоліття, але й підкреслює особливе ставлення автора до храму.

У творі відчувається суголосся людини і природи: поетичне відчуття письменником її порухів, бажання протидіяти стихії природи тощо... Але, насамперед, стаємо свідками того, що перша зустріч читача на сторінках оповідання „Під оборогом" із малим хлопчиком - це ствердження вселюдського щастя, адже саме так і сприймається початок оповідання.

  Автобіографічна основа новели.           Епізод, описаний у новелі "Intermezzo", справді мав місце в житті М. Коцюбинського. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпустку, як про рятівну соломинку. Коцюбинський звертається до знайомих і друзів із проханням прийняти його на літній відпочинок, бо "дуже втомлений - і так хочеться мені спочити серед природи!.. Може б, вдалося мені написати щось серед сільської тиші". Досліджуючи листи письменника 1908 року, можна побачити, що втома справді "відігравала" велику роль у його житті. В одному з листів він зазначає: "...душа ледве держиться в тілі". У листі до своєї знайомої О. Аплаксіної він пише: "С тех пор, как я очутился в полном уединении - чувствую, как я страшно устал душою. Не физическая усталость, а душевная. Не хочеться видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твоє сердце, хочется очиститься и отдохнуть".      Навіть природа, яка згодом чарівною музикою зазвучить в "Intermezzo", спочатку викликає у письменника майже відразу. Проте Коцюбинський бореться з цією втомою, бореться за внутрішній спокій, що дав би йому змогу знову продовжити творчість. У листах до дружини закарбувався кожен крок цієї боротьби, нестримна жага творити: "Погано, що й досі не можу сісти за роботу. Чи то сільське повітря, чи втома, але не хочу писати, думки не йдуть до голови, хоч це мене мучить. Може, таки переможу себе". А наступного дня: "...і знову не хочеться писати". Або: "Людей просто не переношу, а коли гуляючи десь бачу людину, то тікаю, щоб не стрітись... Писати почав та й кинув..." І ось нарешті зустрічаються ті дійові особи, які потім увійдуть до твору: "Так полюбив зелені простори, сонце, що мені жалко години, проведеної в хаті".      Втома відступає. Письменник починає активно вдивлятися в природу, його захоплює її краса. Він живе повнокровним внутрішнім життям і готовий свої переживання вилити на папір. Готовий творити.