4. Автор - фігура, епоха - фон

Дмитро Святославович Бортников, застосовуючи таку гештальтську тезу "Фігура - фон" до історії розвитку літератури, намагається з'ясувати ті ритми, які підтримують життєздатність висновку, що література – визначена система, зі своїми закономірностями, з визначеними ритмами, а заміна фігури на фон, актуальність того чи іншого, здатність вичленовувати – неодмінна умова розвитку суб'єкта (автора) і системи (літературного процесу в епосі).

У даному випадку заміна Автора фоном, тобто епохою, у якій Автор жив, і навпаки, є неодмінне ритмічне співіснування творця і його часу. При вивченні епохи (Фону) сама епоха, час стає Фігурою. Це схоже на те, як людина дивиться через скло. Коли дивляться вдалину, скла не бачать, а коли бачать скло, то далечінь стає невидимою.

Можна на літературний процес у ХХ сторіччі дивитися як на фон і вичленовувати сотні й більше фігур і фігурок. Сама "срібна доба" чого варта. Цілісна реальність, у яку включені фігурки поетиків і поетесок. А з іншого боку, якщо на "срібну добу" дивитися як на фон, то крім чисто "срібних", властивих тільки цьому часу фігурок, проявляться такі автори, твори яких визначають їх як позачасові фігури.

Наприклад, Хлєбников. Його творчість зробила цього дивака позачасовим, а час, у якому він жив - фоном. Чим більше у фігурі (в авторі) від часу (від фону), тим менше він фігура (творець). Але, з іншого боку, що в цьому випадку фон, що фігура? Хто знає? Пейзаж - це погляд на нього. Пейзаж - це людина. Об'єктивності немає. Тільки це й об'єктивно. Він відкривав закони явищ в історії. На його думку, істина змінює своє обличчя і постає по-новому для наступного покоління.

5. Питання стилю на сучасному етапі

Полемізуючи з питань стилю епохи й індивідуального стилю, Д.Бортников вдається до риторичних питань, які викиликають в читача почуття занепокоєння сучасним станом справ. "Який стиль епохи? Чи впізнає читач майбутнього або навіть теперішнього себе самого у творах мистецтва? Як стриглися, який одяг носили, які сигарети курили, які слово говорили? Як любили, як жили, як умирали? Де що було, і де що є?

Я провокаційно задаю такі питання, тому що по багатьох авторах видно, що вони блефують. Роблять вигляд, що відчували те, чого насправді не відчували. Вони думають і вірять, що вони – справжні. І найсумніше, або найкумедніше – вони свято вірять у це. Це нагадує людину, що йде в незнайомому лісі, але з видом бувалого знавця.

Сучасність викликала до життя безстилля і, як наслідок глобальної неусвідомленості - безсилля. Це назвали грайливим словом "еклектика".

Сучасний літературний ландшафт виглядає, як профілакторій. Як взаємопочухування: догодити і вгадати, де свербить.

Світогляд людини-творця виродилося в бажання. І, як правило, не усвідомлене".

Проте, критична полеміка автора завершується позитивним твердженням: "Світогляд художника-автора-творця – це протиріччя особистісного й особистого. Особистісне й особисте в якійсь момент зливаються. Найчастіше перед самим кінцем. І здобувається третє – цілісність."