2. Історично-літературний процес і автор

Епохи політичні увійшли в історію, при бажанні їх можна досить непогано впізнати, вивчити і класифікувати.

Епохальні зміни в мистецтві і, зокрема, у літературі помітні не так явно, незважаючи на бажання багатьох літературознавців і авторів шкільних підручників усе розкласти по полицях.

У літературі існують явища різних шарів; у цьому значенні немає повної зміни однієї літературної течії іншою. Але ця зміна є в іншому розумінні - змінюються провідні течії, що очолюють жанри.³³ У кожну епоху більш-менш структуровано складається певний ланцюжок стилів, тем і манер, послідовність уподобань епохи до певної теми і її аранжування. Це називають наступністю.

З іншого боку, російський історик Т.Н. Грановский (1813-1855) говорив, що "в історії народів взагалі можна знайти сприятливі епохи, коли сили народу особливо напружуються і талановиті особистості з'являються у всіх сферах. Прикладами можуть слугувати видатні постаті минулого. Так, свого часу вже багатьом було зрозуміло, що з Петраркою в життя Італії входила нова культура і що в цієї культури велике майбутнє. Петрарка був твердо переконаний, що не знатне походження, а особисті чесноти людини роблять його справді шляхетним. У латинській книзі "Про засоби проти щастя і нещастя" (1358-1366) він писав: "Істинно шляхетна людина не народжується з великою душею, вона сама себе робить такою своїми чудовими справами....Гідність не втрачається від низького походження людини, аби вона заслужила її своїм життям. І, дійсно, якщо чеснота дає істинну шляхетність, я не бачу, що може перешкоджати кому б то не було стати шляхетним". У цих словах Петрарки дуже чітко сформульоване кардинальне положення гуманістичної етики епохи Відродження, що рішуче поривала з нормами феодального середньовіччя.

Джованні Боккаччо (1313-1375), друг Петрарки, автор знаменитого "Декамерона", у свою чергу повторював цей мотив, що настирливо звучить у літературі епохи Відродження: "не вінець і скіпетр, але особисті чесноти піднімають людину на справжню висоту". При цьому в його "Декамероні об'єктом зображення вперше стає сучасний міський побут, а ім'я нічим не примітного городянина або назва нічим не примітної вулички... котрі, проте, достатньо назвати, щоб у читача, на якого орієнтований текст, негайно виник цілий комплекс конкретно-почуттєвих уявлень, стає найважливішим стильовим компонентом того ефективного реалістичного прийому, який Вітторе Бранка вдало назвала "осучасненням новелістичної розповіді".Значення Томаса Мора полягає в тому, що він постав автором першого утопічного роману, услід за яким з'явилося безліч інших творів цього жанру. Сконструйована ним соціально-політична система не має прямих аналогій із минулим. Вона не могла виникнути ні в античності, ні в середні віки. Утопічний роман Томаса Мора міг виникнути тільки в епоху Відродження, коли вже ясно позначилися темні сторони буржуазного прогресу, перебороти які можна було тільки у мрії, коли у всі сфери життя проникали глибокі зміни, і думка передових людей, окрилена зухвалими надіями, випереджаючи хід історії, кинулася до манливих далей ідеалу. Утопічні романи епохи Відродження були багато в чому відмінні, але усіх їх об'єднувала гаряча віра в людину й у те, що людина має право на земне щастя. Гуманісти, які створювали утопічні романи, прагнули показати, що за певних умов земля перестане бути царством скорботи. Їхнє завдання насамперед і полягало в тому, щоб відповідно до вимог людського розуму "відкрити" ці умови (а епоха Відродження була часом сенсаційних відкриттів) і, спираючись на них, сконструювати переконливу модель ідеального людського співжиття.

Минуло понад сто років, і в Англії з'явився другий надзвичайний утопічний роман "Нова Атлантида" (1627), що належить перу великого філософа й ученого Френсіса Бекона. Обидва романи хоча і виникли в ту саму епоху й об'єднані єдиним поривом до більш досконалого життя, все ж відрізняються за своїм характером і тенденціями. Не тільки десятиліття розділяли цих видатних представників англійської гуманістичної думки. Як люди, і як мислителі були вони багато в чому різні. У буржуазному прогресі Томас Мор насамперед побачив страждання народу. Для Френсіса Бекона цей прогрес означав велич Англії. Його увесь час супроводжувало відчуття, що світ підійшов до якогось важливого рубежу, що варто зробити декілька рішучих кроків, і люди вступлять у нову щасливу еру. І не політиці, що сіє незгоду серед людей, а науці, звільненій від безглуздих абстракцій і зверненій до реального життя, або "природної філософії", як він її називав, слід зробити ці кроки. Про це Бекон наполегливо твердив у своїх філософських трактатах: "Про вартість і примноження наук" (1605), "Новий Органон" (1620) і ін. У письменницькій манері Бекона є щось міцне, кряжисте. Він уміє згущувати свої думки і спостереження в щільні, вагомі афоризми. Ось деякі з них: "Щастя схоже на ринок, де, якщо трохи почекати, ціна не раз упаде" ("Про зволікання"); "У кожній людині природа сходить або злаками, або бур'яном; нехай же він своєчасно поливає перші і винищує другі" ("Про людську природу"). Подібні афоризми або вінчають есе, або, як добре оброблений камінь, слугують його міцною основою

Цей перелік можна було б продовжувати, і кожне нове ім'я лише зайвий раз підтвердило б нашу гіпотезу, що автор є виразником своєї епохи, а, отже, індивідуальний авторський стиль та стиль епохи взаємопов'язані.

Згідно з "Теорією літератури" О.Галича, В.Назарця та Є.Васильєва, в історії літератури можна виокремити такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм реалізм, натуралізм, символізм, модернізм. Академік П.Сакулін в образній формі малює міні-портрети майже всіх художніх методів (він іменує їх у своїй праці 1928 року "літературними стилями"): "Класицизм — струнка фігура воїна в гордій позі, з величною простягнутою рукою. Сентименталізм — ніжна, тендітна дівчина: сидить, підперши підборіддя рукою: на обличчі — сумна задума, очі замріяно спрямовані вдалечінь: на віях виблискує нависла сльоза. Романтизм — красивий юнак у плащі й крислатому капелюсі; кучеряве волосся розвівається за вітром: зір, що палає від захвату, звернений до неба. Художній реалізм — зрілий чоловік із здоровим кольором обличчя, зі спокійним і вдумливим поглядом. Натуралізм — нечупарне одягнутий чоловік у картузі; волосся стоїть дибки, в руках — нотатник, на ремені висить кодак; неспокійно й критично озирається по сторонах. Символізм — нервова молода людина; сильно жестикулює; голосно і протяжно декламує вірші про метафізичну красу потойбічного світу"

Часом дослідники намагалися звузити кількість художніх методів до двох. Той же П. Сакулін визначає два "типи стилів": реалізм та ірреалізм. Л.Тимофєєв говорить про два "типи творчості" — реалізм і романтизм. До літератури XX століття вчені нерідко застосовують протиставлення двох методів — реалізму й модернізму. Ці та інші спроби дихотомічної класифікації художніх методів сходять до відомої суперечки "давніх" і "нових", що тривала в літературі з другої половини XVII до початку XIX століття. Сутність цієї полеміки полягала в розв'язанні проблеми: хто краще вмів зображати людську природу — античні автори ("давні") чи національні письменники Нового часу ("нові"). Як зазначає Д. Наливайко, "в цей час і набуває великого поширення дихотомічний поділ європейської літератури, яка в різних авторів виступає під різними назвами: „наївної" і „сентиментальної" поезії у Шіллера, „класичної" і „романтичної" — у братів Шлегелів, „південної" і „північної" — у мадам де Сталь і т. п." [46, /92]. Очевидно, що всі ці минулі та сучасні поділи є насамперед типологічними, а не періодизаційними. Вони були покликані визначити позачасові типи творчості, тобто типи ідейно-естетичного пізнання світу та його образного відтворення. Іншими словами — різні художні методи. Тому, думається, доречно говорити про художній метод і тип творчості, поняття, що нерідко розгалужуються. — як синоніми.