3.Зв'язок між стилем та змістом твору

Очевидно, стиль літературного твору пов'язаний не лише зі "змістом душі" його автора. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст. Наприклад, стилю "Стороннього" Альбера Камю притаманні свої художні особливості. "Сторонній", за висловом Д. Наливайка, "...вражає надзвичайною стриманістю й прямотою вислову, бідністю епітетів і майже повною відсутністю тропів, якоюсь навмисною знебарвленістю". Ці стильові особливості, наголошує вчений, "...перебувають у прямій відповідності зі змістом твору, сутністю героя і обумовлюються ними". Стильова своєрідність "Стороннього" не тільки розкриває екзистенціальну "душу" Камю. Беручи до уваги те, що оповідачем у повісті є сам "сторонній", Мерсо, стиль твору виражає структуру світосприйняття головного героя, його екзистенціальну свідомість, для якої "існує лише теперішнє, наявне, що в даний момент сприймається чуттями. Причинно-наслідкові зв'язки послаблюються, і кожен предмет, кожна чуттєва мить тяжіє до відокремленого існування". Звідси — специфіка стилю "Стороннього", в якому, за словами Ж.-П. Сартра, "між кожною фразою світ знищується й відроджується", і кожна фраза твору — це "острів".

Стиль — це явище цілісне. За висловом В. Жирмунського, поняття стилю "...означає не тільки фактичне співіснування різних прийомів.., а внутрішню взаємну їхню зумовленість, органічний чи систематичний зв'язок, що існує між окремими прийомами". І хоча стиль пов'язаний з категорією художньої форми, з оригінальним використанням певних художніх прийомів і засобів, необхідно вбачати в стилі також і зв'язок зі змістом твору, з його ідеєю, проблематикою, письменницьким світоглядом. В.Жирмунський стверджує: "Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами". Тому стиль як явище форми "неможливо вивчати у відриві від ідейно-образного змісту твору".

4.Носії стилю. Стиль і мова

Деякі вчені розглядають індивідуальний письменницький стиль як своєрідність мови, оскільки існують явища стилю, що приводять до особи автора; в зародку це можна спостерегти у звичайному оповіданні: особливості лексики, синтаксису, а головне, інтонаційний фразовий малюнок - усе це більш-менш підказує якісь невловимі і разом з тим конкретні риси оповідача; якщо розповідь ця ведеться з установкою на оповідача, від імені його, то ці невловимі риси стають конкретно відчутними, складаються в образ.

Проте такий погляд, характерний для стилістики як розділу мовознавства, для дослідження явищ літератури є занадто вузьким.¹ У цьому контексті Ілля Калінін стверджує, що мова і стиль – дві зовсім різні речі. Вони відрізняються, як природа і воля. Аналізуючи книгу П'ятигорського, він наводить цитату: "Змінити стиль настільки ж важко, як змінити раз і назавжди прийняте рішення". І далі розвиває цю ідею: "Трохи перефразуючи, можна сказати, що мова і стиль відрізняються як природа й історія. Мова – як мінливий ландшафт за вікном, що спостерігається з вікна транс'європейського експреса, він може змінюватися, як змінюються попереджувальні написи на станціях проходження поїзда. Мови – різні, зміст – той самий. Стиль же – це сам спосіб вираження, причому єдиний спосіб висловити певний зміст, що і як виявляються тут тавтологічними. Мова – ландшафт: ти його спостерігаєш і при цьому перебуваєш усередині нього. Стиль - оптичний прилад, крізь який ти цей ландшафт спостерігаєш, але вже йому не належиш. Крізь одне скло видно мінливий пейзаж, інше лише відбиває тебе самого і напружену фігуру провідника, що насувається з глибини коридору, несучи одразу вісім склянок чаю в руках і намагаючись демонструвати при цьому легку невимушеність і навіть деякий артистизм. До третього - хочеться просто притиснутися чолом і закрити очі. Четверті - нагадують дзеркала в кімнаті І.І.Обломова, які "… замість того щоб відбивати предмети, могли б служити скоріше скрижалями, для записування на них, по пилюці, яких-небудь нотаток на пам'ять".

В.Жирмунський писав: "У поняття стилю літературного твору входять не лише мовні засоби, але також теми, образи, композиція твору, його художній зміст, втілений словесними засобами, але не такий, що вичерпується словами". Все це — носії стилю. До них можна віднести також сюжет і жанр.

Оригінальність індивідуального стилю автора

Індивідуальний стиль — явище неповторне. При дослідженні стилю письменника потрібно уважно проаналізувати зміст і форму його творів, а також порівняти з творчістю попередників і сучасників. Письменник-прозаїк творить, спираючись на неординарний стиль та оригінальність світобачення. Перший — це "такий спосіб духовного втілення, який настільки ж підлягає умовам, продиктованим матеріалом, наскільки й відповідає вимогам певних видів мистецтва і законам, котрі формуються із поняття предмета". Оригінальність полягає у відмінному від інших баченні світу кожної окремої людини. Автор, як і будь-яка пересічна особа, керується не тільки власним, а й загальнолюдським досвідом і постулатами попередніх поколінь.

Стиль є свідченням мистецького таланту автора. Недарма великий Гете вважав, що далеко не всі письменники мають свій стиль. Стиль, на думку Гете, є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри. До середніх літераторів автор "Фауста" застосовує термін "манера", а для "найгірших" — "наслідування". Тим, чим для Гете є "стиль", для В.Бєлінського є "склад" (рос. — слог), — у XIX столітті це поширене поняття було синонімічним стилю. Склад, за висловом Бєлінського, — "...це сам талант, сама думка. Склад — це рельєфність, наочність думки; у складі вся людина; склад завжди оригінальний, як особистість, як характер <...>. За почерком упізнають руку людини й за почерком визначають достовірність власноручного підпису людини — за складом упізнають великого письменника, як за пензлем — картину великого живописця". Схожу думку висловлює також Антон Чехов: "Якщо в автора немає „складу", він ніколи не буде письменником".

Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. "Все, що в мене є, — це мій стиль", — говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. А великий французький письменник Гюстав Флобер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стилю.

В.Стефаник вважається великим майстром короткої реалістичної новели про життя галицької сільської бідноти. Найхарактерніші риси його стилю вдало визначив М. Горький, зауваживши, що він пише "коротко, сильно і страшно". Теми з життя галицького села, жанр реалістичної новели, надзвичайний лаконізм в усьому, глибокий, але прихований ліризм його творів, велика увага до зображення не зовнішніх подій у житті селян, а їх переживань та настроїв у трагічні моменти, широке використання діалектизмів, особливо в мові персонажів, велика роль діалогів та монологів — так коротко можна схарактеризувати стиль В.Стефаника.

Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони "перепускаються" через особистість митця. Стиль, "стилос" — колись загострена паличка, а нині "перо", є, за виразом Франца Кафки, не просто "інструментом", але "органом письменника".

Проте, аналіз творчості згаданого вище Василя Стефаника дозволяє простежити деякі зміни, що відбувалися у його стилі. Так, якщо в першому періоді творчості (1897—1901) у новелах Стефаника гумор і сатира майже відсутні, то в другий період (після 1916 р.) їх роль значно зростає. Тобто, стиль письменника — це не щось раз назавжди дане: він розвивається, змінюється і вдосконалюється, якоюсь мірою залежить від пануючих у певний час у літературі течій, методів, від змін у суспільному житті.