70. Формування робітничого класу в Україні у II половині XIX ст. Фабричне законодавство.

На початку XIX ст. в містах України з'являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи "робочие люди" та зазначали їх со¬ціальні ознаки: 1) відсутність власного дому; 2) відсутність постійного місця проживання; 3) джерело існування - праця по найму.

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом 1834 р. в наймані робітники зараховувалися ті державні селяни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міського товариства на приєднання до міщанства міста чи не змогли представити поручительства шести благонадійних хазяїв і сплатити подушний податок раз в рік. Таким чином вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями.

Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за раху¬нок міського населення. Кадри робітників створювалися і шляхом позаекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на по¬міщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворювали в робітників найбільш розорену частину селян, бездомних, сиріт.

Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах заможних се¬лян, капіталізованих поміщиків чи у промислових закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробітку на Південь України, в область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася потреба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Лівобережжя - район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. На¬прикінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно вида¬вали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу по¬глинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських робітників.

71. Конституційні проекти Андрузького, Драгоманова, Грушевського.

Головним же засобом проведення послідовних демократичних реформ, вважає Г. Андрузький, є подолання суспільних суперечностей та "злиття народу", "знищення" станів та родів, шляхом ліквідації станових та родових привілеїв, що передаються в спадок без будь-яких заслуг спадкоємців перед суспільством. "Для ослаблення станів та злиття народу [в] ціле необхідно: 1) знищити роди; 2)особиста свобода кожного; 3)рівні права державні для всіх. Знищення родів приведе до пониження недостойних і вивищення корисних, згладить в народі рабське становище, облагородить образ думок так, що благородними не по одному званню будуть, допускаючи на важливі місця людей різного походження".

На кінець XIX ст. формула конституційно-правової держави (зразки якої М.Драгоманов бачив у Західній Європі) полягала в участі народу в управлінні державою та самообмеженні державної влади. Західноєвропейський конституціоналізм в теорії М.Драгоманова одержав розвиток і набрав нового напрямку та форм вирішення конституційних ідей. На противагу західноєвропейському парламентаризму, М.Драгоманов наголошує на важливості інституту місцевого самоврядування.

Конституціоналізм М.Драгоманова має яскраво виражене ліберальне спрямування. Політична свобода, за парадигмою М.Драгоманова, є найпершою вимогою перетворення тогочасного суспільства Російської імперії. Запровадження політичної свободи має відбуватися шляхом «органічною компромісу» між різними соціальними групами на основі усвідомлення спільних інтересів та необхідності спільної боротьби проти абсолютизму.

Спадкоємцем політико-правових концепцій кирило-мефодіївців та М.Драгоманова став історик та політичний діяч Михайло Грушевський. Конституційний проект Михайла Грушевського 1905 року ґрунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд; національно-територіальна децентралізація.