61 Особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі російської імперії у другій половині 19 ст

До середини ХІХ ст. існуючі виробничі відносини в російській Україні прийшли в невідповідність з розвитком економіки як у промисловості, так і в сільському господарстві.

В результаті проведення реформи 1861 р. з скасування кріпацтва: - селяни отримували особисту свободу і цивільні права, можливість вільно розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати операції від свого імені, а не від імені поміщика, як це було раніше; - селяни звільнялися із землею (за викуп). - поміщики залишалися власниками більшості землі в державі; - в особисте користування селянин отримував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими спорудами, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити у поміщика; - протягом 20 років селянин уважався «тимчасово зобов’язаним» і повинен був залишатися в поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.; - зберігалася община як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком, оскільки з поміщиком розраховувався не кожний селянин окремо, а вся община в цілому; - для розв’язання суперечок було створено інститут посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «неупередженими примирителями» земельних суперечок селян і поміщиків. Незважаючи на обмеженість, реформи мали буржуазний характер і сприяли подальшому розвитку капіталістичного виробництва. У 1860–1880-х рр. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від ручної праці – до застосування парових двигунів та машин.

62. Адміністративно-територіальний устрій у складі російської імперії

Після ліквідації у 1764 р. Гетьманщини царський уряд спрямував зусилля на повну інкорпорацію всіх земель України до складу Росії, на жорстку централізацію та уніфікацію її адміністративно-територіального устрою.

Після приєднання Кримського ханства у 1783 р. на його території створено Таврійську область з центром у Сімферополі.

Павло I, прийшовши до влади, скасував укази Катерини II щодо адміністративного поділу і указом 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії" ліквідував намісництва.

Отже, від 1803 р. ідо 1917 р. в підросійській Україні існувало дев'ять губерній: на Лівобережжі - Полтавська, Харківська та Чернігівська; на Півдні - Катеринославська, Таврійська та Херсонська; на Правобережжі - Київська, Волинська та Подільська. Губернії поділялися на різну кількість повітів, а ті - на волості. У 1812-1826 pp. існувала ще й Бессарабська область, перетворена в губернію.

3 1801 р. в Україні запроваджено із військово-адміністративні округи - генерал-губернаторства на чолі з генерал-губернаторами. Лівобережні губернії об'єднувалися в Малоросійське генерал-губернаторство, правобережні в Київське, а південні - в Новоросійське. У першій половині XIX ст. і ці адміністративні структури зазнали змін.

63. Кодифікація законодавства в російській імперії у першій половині XIX ст..

В 1801 р. утворено комісію з кодифікації права на чолі з міністром юстиції, яка передбачала систематизувати всі чинні в Російській імперії нормативні акти, в тому числі й на території України.

На основі дослідження права Правобережжя група правознавців, очолювана А. Повстанським, упорядкувала "Звод місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі". Група під керівництвом Ф. Давидовича у "Зібранні малоросійських прав" упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній. Ці кодифікації офіційно не були затверджені у зв'язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше "Зібрання малоросійських прав" як удалий збірник реально діючих норм цивільного права Лівобережжя частково включено до Зводу законів Російської імперії.

Напрацювання цієї комісії збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзького університету М. Балудянського — вихідця із Закарпаття. Її зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 p.), а в 1832 р. — Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права).

Окрема група в складі другого відділення впродовж 1830-1833 pp. розробила "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й процесуального цивільного права, який містив норми не лише місцевого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.