58.Організація органів самоврядування на західноукраїнських землях часу австрійського панування.

Адміністративно-територіальні перетворення 1860-х років не обійшли та­кож і місцеве управління. Уся територія Галичини була поділена на 74 повіти, які очолювали начальники повітів. На Буковині також запроваджувалася повіто­ва система місцевого управління.

Закарпаття, перебуваючи у складі Угорщини, не виділялося в окремий ко­ронний край. Основними територіальними одиницями Угорщини були жупи (області) і комітати. Із 71 жупи Угорщини 4 перебували на території Закарпаття. В свою чергу кожна жупа поділялася на комітати управління, до яких входило близько 30 осіб чиновницького складу. Органами крайового самоуправління бу­ли крайові сейми в Галичині та Буковині.

Сільське управління здійснювалося автономно, але з мінімальними повно­важеннями. Місцеві органи влади зосереджувалися у так званих сільських пред­ставництвах, які мали в своєму складі сільські управління на чолі зі старостами.

59. Система управління на українських землях у складі Російської імперії у 1 половині XIX ст.

Україна входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна вся влада над ними належала поміщикам.

Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян.

60. Українські землі у складі російської імперії в першій половині XIX ст судочинство законодавство.

Цивільне право

Засадничим у регулюванні цивільних правовідносин була нерівна правоздатність і дієздатність за ознакою станової, національної, релігійної, статевої приналежності, за місцем проживання, законно- чи незаконнонародженістю тощо, внаслідок чого закріплювалось безправ`я кріпосних селян і міських низів. Дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, натомість, селянам, навіть які отримали свободу, було заборонено виділятись з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який перебував у їх користуванні.

Шлюбно-сімейні відносини. У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані.Шлюб укладався у формі усного чи письмового договору між 2 сторонами.

У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів.

Кримінальне право

Основними джерелами кримінального права в Україні стали 15-ий том “Зводу законів Російської імперії” 1832 р. і “Уложення про покарання кримінальні і виправні” 1845 р.,

Судочинство

Царським указом 1842 р. у лівобережних губерніях було уведено російське законодавство з судочинства, відтоді на усю територію України було поширено єдині загальноросійські джерела процесуального права – 10-ий і 15-ий томи “Зводу законів Російської імперії” і “Сільський судовий статут” 1839 р.

Судочинство у цивільних справах поділялось на: 1. вотчинне – спори про право власності на землі, 2. позовне – усі спори за невиконаними договорами і зобов`язаннями, спори зі стягнень за порушення прав образами, збитками, втратами і самочинним заволодінням.

У провадженні кримінальних справ особливу роль відігравала поліція, яка здійснювала слідство і виконувала вироки.

Злочини проти держави і віри розглядались у спеціальних судах, утворених за указом царя.