5.Внутрішні і зовнішні чинники розвитку української культури

Розвиток культури - органічна складова частина історії про -вин. Тому детермінацію руху культури слід шукати і поза її самої, перш за все в розвитку основи суспільства, матеріального виробництва, а також і всіх інших підсистем і сфер громадcького життя - соціальної та соціально-політичної. Характерно, що за вкрай низьких темпах розвитку матеріального виробництва в епоху феодалізму настільки ж низькою була і динаміка розвитку в області культури. Специфічне місце релігії і церкви також у той час зумовлювало релігійне забарвлення практично всіх сторін і всіх складових культури цієї епохи. Проте, не можна не відзначити, що в окремі періоди можуть спостерігатися активні сплески в культуротворчому процесі при відсутності аналогічних зрушень в економічній сфері. Це, зокрема, характерно для літератури та мистецтва епохи відродження в Європі, Росії в XIX столітті. Розвиток культури пов'язано і з іншими зовнішніми детермінанта -ми. Розвиток країн і народів практично з перших кроків цивілізації втрачає ізольований, замкнутий у собі характер. Історія з плином часу все більше виступає як всесвітня історія, а разом з тим стає реальністю світова культура, збираюча в себе найкращі досягнення всіх країн і народів. У цих умовах все більшого значення для розвитку культури кожної країни, кожного народу набуває розширення культурних зв'язків і духовних контактів з іншими країнами і народами. Слід зазначити, що на розвиток культури, як втім і на її виникнення, найсильніший вплив мали не тільки зовнішні,але внутрішні фактори. Необхідність поглибленого аналізу внутрішніх причин розвитку культури виявляється при розгляді впливання поділу праці на розвиток культури. Поділ праці руйнуючої -шило притаманне первісності єдність матеріального і духовного, а поряд з цим поклало межа не тільки злитості матеріальної та духовної культури, а й її єдності, оскільки єдиний був її суб'єкті носій - первісний колектив. Надалі з розвитком суспільства, коли розумова праця стала все більше відділятися від фізичного, місто - від села, коли суспільство розділилося на класи, професійні угруповання різноманітних рівнів, на етнічні освіти, територіально-регіональні спільності, а також демографічні страти - картина культури в цілому, як і картина її історичного руху ускладнюється. Культура кожної епохи нерозривно пов'язана з потребами та інтересами різних класів, соціальних верств і груп. У цьому суть механізму впливу різних класів і соціальних верств, груп на зміст культури. Безумовно, цей вплив значною мірою визначає різницю в змісті і формах культурних пластів і рівнів в загальній структурі культури суспільства. Однак, абсолютизація панувала до недавнього часу у вітчизняних суспільство -відніх науках класового підходу до аналізу і класифікації є при -лений культури неминуче заводить дослідника в логічний глухий кут. 3Галузі культури. Культура – основа гармонізації суперечностей між людиною і природою. Своїм практичним ставленням до світу людина стверджує форми свого власного буття в ньому, створює свій особливий світ, відмінний від світу природи, опредметнює його, створює культуру. Культура в цьому вимірі постає як реальне узагальнення олюднення природи людською діяльністю, людина – як носій діяльності (і природна істота), як суб’єкт культури. Ті ж форми праці, осмислені з погляду етапів розвитку людини, є своєрідними формами культури. Таким чином, перше й вихідне визначення культури полягає в розумінні її як усього того, що створене людиною, на відміну всього того, що створене природою. Цим поняттям, так би мовити, проводиться своєрідна розмежувальна лінія між природним світом і світом соціальним, створеним людиною в результаті праці. Останнє не лише не виключає “природу” з “культури”, не “виганяє” її з історії, а, навпаки, підкреслює їх глибокий внутрішній взаємозв’язок, який існує в межах означеної єдності. Культура не лише відрізняється від природи, але й органічно зв’язана з нею, так або інакше включає її в себе. Основою їх взаємодії є ні що інше, як людська діяльність, праця. І це зрозуміло. Людина перетворює природу, створює предмети (за законами природи) не заради самих предметів, а заради людини. Тому предмет є предметним людським ставленням до людини й, одночасно, до себе самої, і навпаки. Людина здійснює свою діяльність адекватно закономірностям самого предмета, в силу чого предмет спонтанно розкриває свої внутрішні зв’язки, властивості, залежності. “Перетворювати” природу, втілювати в ній свої цілі людина може і повинна за законами самої природи і з її допомогою. В цьому суть цілеспрямованого освоєння природи, її соціалізації, олюднення. Саме тому культура і постає як реалізація в природі людських цілей за законами самої природи. Вона – сфера освоєння, олюднення природи людською працею в інтересах розвитку самої людини. Глибинний зміст філософського розуміння культури в тому й полягає, що це поняття фіксує людське ставлення до природи, рівень загальнолюдської значимості речі (предмета), її здатності ніби випромінювати з себе людський сенс, прислуговувати людині як її власне відображення. Культура є втіленням людського ставлення до природи, втіленням людяності – універсальності цього ставлення. І міра цієї людяності (універсальності), виявлена по відношенню до природи, є мірою культури, її іманентним критерієм, мірою відповідності культури своєму власному поняттю людяності (універсальності), ставленням до природи і відповідно до будь-якого визначення самої людини. Культуротворчою є не всяка діяльність людини, а лише та, що здійснюється адекватно до закономірностей предмета (природи). Людина може і повинна перетворювати природу за законами природи, а не проти них. У такому разі праця стає засобом однобічно утилітарного споживання природних ресурсів з метою одержати максимальний прибуток. Руйнуючи природу, така праця руйнує і культуру. Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за законами природи, сферою освоєння природи і її олюднення. Зрозуміло, що це можливо тільки в суспільстві і через нього. Предмет стає людським предметом, набуває людської форми лише тому, що сповнений не лише природного, а й суспільною змісту. Це означає, що суспільне входить в предметну область культури і що вона, в свою чергу, є його якісною характеристикою, мірою людського в соціумі, мірою його гуманізації. Таким чином, історія людської культури доводить необхідність гармонійного взаємозв’язку людського культурного буття з природним універсумом. Чим далі культура у своєму еволюційному розвитку відривається від природи, тим більше міра гармонійності їхнього співвідношення стає мірою культурності людського існування. Тільки безперервний діалог “природа – культура” може бути основою стабільності існування людини, суспільства, а отже, і самої культури.

6. Галузі культури. Культура – основа гармонізації суперечностей між людиною і природою.

Людство досить довгий історичний час звертало свою увагу на розвиток культури, на створення культурних благ, свого комфорту і не завжди ставило при цьому питання про те, яку роль у цьому процесі відіграє природа, як змінюється її ставлення до людей у процесі соціального прогресу. Концентруючи свою увагу тільки на розвиткові культури, люди не помічали проблем, які виникали у самій природі. Шукаючи в культурі захисту, створюючи більш надійне середовище свого існування, посилюючи увагу до предметів комфорту, люди вважали, що природа завжди стабільна і непорушна, що вона не потребує уваги і підтримки з їхнього боку. Такий підхід спричинив дуалістичне ставлення до оточуючого світу, розділив сферу існування людини на дві самостійні, протилежні субстанції, які начебто не мають ніяких зв'язків. В результаті такого становища люди почали змінювати своє ставлення до природи, а природа в їх свідомості почала витіснятись за межі соціальної сфери, а людська історія відокремлювалась від природи. Люди забули про те, що їх історія - це перш за все історія ставлення людини до природи, яка складалась протягом багатьох тисячоліть і виражалась у формах культури. Історичні зміни у відносинах людей і природи проходили в площині бажання людей зменшити природний тиск і винайти більш ефективні засоби незалежності від природи, пристосування її до своїх матеріальних і духовних потреб. Необхідність культурного природокористування людиною, значення цього для майбутнього людства.