3. Стадії вчинення умисного злочину. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця

У кримінальному праві розрізняють закінчений та незакінчений злочин.

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі озна­ки складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК Ук­раїни.

Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування за­собів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діян­ня (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Кримінальне право передбачає інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фак­тично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Добровільна відмова характеризується двома ознаками — добровільністю та закін­ченістю. Мотив відмови при цьому значення не має.

4. Співучасть у вчиненні злочину

Співучасть — це умисна спільна участь декількох суб'єктів зло­чину у вчиненні умисного злочину. Вчинення злочину у співучасті є більш небезпечним, ніж вчинення його однією особою. В той же час деякі злочини можуть вчинятися тільки у співучасті, наприклад бан­дитизм.

За об'єктивними ознаками співучасть поділяють на дві форми:

— просту, при якій всі співучасники є виконавцями злочину, тобто роль їх однакова;

— складну, при якій учасники виконують різні ролі, в залежності від чого виділяють виконавця, підбурювача, пособника та орга­нізатора злочину.

Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з інши­ми суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідаль­ності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК України.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (зло­чинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організато­ром також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну орга­нізацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансуван­ня чи організовувала приховування злочинної діяльності організо­ваної групи або злочинної організації.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинен­ня злочину.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням за­собів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочи­ну іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

За суб'єктивними ознаками розрізняють такі форми спів­участі:

— злочин вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь де­кілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою;

— злочин вчинений за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які зазда­легідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення;

— злочин вчинений організованою групою якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинен­ня цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним пла­ном з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи;

— злочин вчинений злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змо­вою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосе­реднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учас­никами цієї організації, або керівництва чи координації злочин­ної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

5. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

У кримінальному праві виділені випадки, коли діяння мають оз­наки злочину, але через певні обставини позбавлені суспільної не­безпеки, тому не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

До обставин, які виключають злочинність діяння, належать:

— необхідна оборона;

— крайня необхідність;

— затримання особи, що вчинила злочин;

— фізичний або психічний примус;

— виконання наказу або розпорядження;

— виправданий ризик;

— виконання спеціального завдання з попередження чи роз­криття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Хоч ці діяння і містять зовнішні ознаки злочину, але вони спрямо­вані на захист інтересів суспільства, держави чи окремих громадян, тому вони не є суспільно небезпечними, а навпаки — є суспільно ко­рисними.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто по­сягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайно­го відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або зверну­тися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

У ч. 1 ст. 38 КК України зазначається: «Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлен—ня її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи».

Поняття крайньої необхідності дає ст. 39 КК. Вона передбачає, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що без­посередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї лю­дини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам дер­жави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впли­вом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відпо­відно до положень статті 39 КК України.

Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохороню­ваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шко­ду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяль­ністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрун­товано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвер­нення шкоди правоохоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюва­ним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спе­ціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяль­ності. Така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за

вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особ­ливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язано­го із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

6. ОСУДНІСТЬ, НЕОСУДНІСТЬ, ОБМЕЖЕНА ОСУДНІСТЬ

До кримінальної відповідальності може бути притягнена тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення злочину могла усві­домлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кри­мінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тим­часового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хво­робливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

При вирішенні питання про визнання особи неосудною викорис­товуються два критерії — медичний і юридичний.

Медичний критерій діє за наявності однієї з таких ознак:

— хронічне психічне захворювання (шизофренія, епілепсія тощо);

— тимчасовий розлад психічної діяльності, який раптово і на короткий час настає в період загострення деяких психічних хво­роб (алкогольний психоз, марення, викликані травмою тощо);

— недоумство (олігофренія, інбіцильність, дебілізм);

— інший хворобливий стан психіки, тобто певні захворювання, пов'язані з розладом психічної діяльності (тимчасовий психіч­ний розлад, психопатії тощо).

Юридичний критерій неосудності складається з двох ознак:

— інтелектуальної, тобто нездатності особи усвідомлювати свої

дії;

— вольової, тобто нездатності особи керувати своїми діями.

Питання про осудність вирішується судово—психіатричною експер­тизою у всіх випадках, коли виникає сумнів з приводу осудності підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного. Стан неосудності вста­новлюється в момент вчинення злочину. Однак особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, також не підлягає покаранню.До такої особи можуть бути застосовані такі примусові заходи медичного характеру:

— надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

— госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним на­глядом;

— госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим на­глядом;

— госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при при­значенні покарання і може бути підставою для застосування при­мусових заходів медичного характеру.