3. Українізація

Розмах національно-визвольної боротьби в національних районах 1917-20 рр. вимагав задоволення хоча б мінімальних національних вимог пригноблених народів. Інакше доля більшовизму в республіках була б під загрозою. Саме ця обставина лежала в основі політики ”коренізації”, яка після ХІІ з’їзду РКП(б)(1923р.) проводилася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми “українізації”:

- було збільшено представництво українців в органах влади, культури, освіти, державних установах;

- розширено використання української мови в суспільстві;

- пробуджувався інтерес до національної української культури.

Найважливішу роль в справі українізації зіграли керівники Наркомату освіти Г.Ф.Гринько, О.Я.Шумський, М.О.Скрипник.

Перші кроки були зроблені в розширенні сфери використання української мови: 1922р. – українською мовою велося менш як 20 % урядових справ; 1927р.-70%.

Особливих успіхів було досягнуто в українізації системи освіти. Причини:

1) щоб бути зразком нового ладу, радянське суспільство має бути освіченим;

2) підвищення рівня освіти було необхідне для зростання виробничого потенціалу і міці держави;

3) головне – система освіти мала забезпечити виховання “нової радянської людини”, послідовного прибічника комуністичних ідей.

Українізація сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції.

Головні результати українізації:

- українською мовою велося викладання у 80% шкіл, 50% технікумів, кожному четвертому вузі;

- видавалося 90% газет, половина книжок, всі кінофільми, радіомовлення;

- українською мовою велося діловодство;

- були створені умови для розвитку національних меншин. Проте, політика українізації була обмежена рамками радянського режиму, тому вона не була дійсним національно-культурним відродженням українського народу.

1933р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресовано, і радянська влада повертається до русифікаторської політики царизму.

4. Індустріалізація.

Індустріалізація - створення передової промисловості.

Необхідність індустріалізації:

- загальна техніко-економічна відсталість країни;

- зруйнованість за 7 років війни основних галузей промисловості;

- надзвичайно низький рівень технічного забезпечення сільського господарства;

- необхідність створення самодостатньої економічної бази і високого рівня обороноздатності в умовах конфронтації з капіталістичним оточенням.

У грудні 1927р. ХV з’їзд ВКП(б) схвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації.

Методи проведення індустріалізації:

1) планування здійснення індустріалізації по п’ятирічкам (п’ятирічним планам). Перша п’ятирічка-1928-1933рр.;

2) зосередження керування економікою в вищих органах влади – ЦК ВКП(б) і ВРНГ (Вища Рада н/г);

3) обов’язковість виконання рішень ВКП(б) і ВРНГ;

4) збільшення податків з сільських господарств, випуск облігацій на індустріалізацію (розповсюджувались серед населення примусово); економія на всіх соціальних сферах (охорона здоров’я, освіта, житлове будівництво) з метою накопичення грошових ресурсів для індустріалізації;

5) розвиток патріотичного ставлення до індустріалізації (соціалістичне змагання, перевиконання планів, суботники, тощо);

6)використання праці в’язнів на будівництві об’єктів індустріалізації;

7) репресії проти супротивників індустріалізації.

Економічні досягнення індустріалізації:

- створена сучасна промисловість, що забезпечувала незалежність країни від імпорту верстатів, устаткування, чавуну, заліза, сталі та ін.;

- будівництво на території України заводів-гігантів: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпроалюмінієвий завод, Краммашбуд, ХТЗ, та ін.;

- докорінна реконструкція старих заводів: Луганський паровозобудівний; Дніпропетровський, Дніпродзержинський металургійні заводи та ін.;

- будівництво Дніпрогесу- найкрупнішої в Європі електростанції; будівництво потужних електростанцій (Зуєвська, Штерівська, Харківська, Київська, Дніпродзержинська та ін.).

Негативні соціально-економічні наслідки індустріалізації:

1) Формування директивно-планової економіки (без урахування законів ринку).

2)Зростання ролі партії в державі (бо саме партія реально керувала економікою).

3) Відставання легкої і харчової промисловості, тому що цим галузям приділялось значно менше уваги.

4) Будівництво об’єктів важкої індустрії йшло нерівномірно на території України (і в інших республіках), що викликало відставання частини регіонів в економічному розвитку.

5) Індустріалізація безпосередньо не підвищувала добробут народу.

6) За роки індустріалізації від тяжких умов праці, голоду, хвороб, репресій загинули десятки тисяч людей.