3. Загальна характеристика установчих договорів єс

В розвитку процесу виникнення і становлення Європейського Союзу можна відслідкувати кілька етапів, кожний з яких відрізняється новими рисами та відмінностями, що знаходять своє відображення в організації та структурі Європейського Союзу.

В основу періодизації процесу інтеграції можуть бути покладені різноманітні критерії, пов'язані із досягненнями в економічній чи соціальній сферах, тим чи іншим прогресом в валютно-фінансовій сфері, в характері взаємовідносин між державами-членами і т.д. Однак з правової точки зору найбільший інтерес представляють ті кардинальні зміни, які відбуваються в структурі Європейському Союзі, в сфері виконання повноважень, якими цей Союз наділений. Усі ці зміни находять вираз та закріплення перш за все в установчих договорах (угодах), тобто таких актах, які дійсно вносять кардинальні зміни в побудову та функціонування Союзу.

Створенню першого інтеграційного європейського об'єднання передувало проголошення Декларації Шумана (1950 р.).

9 травня 1950 р. в Парижі французький міністр закордонних справ Робер Шуман запропонував декларацією (текст якої було складено іншим французьким міністром — Жаном Моне), зверненою до Німеччини і інших західноєвропейських країн, ідею створення спільного ринку, котрий міг би конкурувати з іншими політичними і економічними блоками (США, СРСР). Декларація Шумана містить три ключові тези:

1. Негайна мета: франко-німецьке примирення; Франція пропонує запровадити спільний контроль над виробництвом вугілля і сталі Франції і Німеччини, створивши для цього Високий орган, навзаєм відкрити і інтегрувати ринки цих країн в галузі вугілля і сталі, а оскільки йшлось про сировину, необхідну при виробництві зброї, тим самим запобігти майбутнім гіпотетичним війнам між двома державами;

2. Стратегічна мета: побудова Європи — поступове витворення політичного союзу, котрий би унеможливив військові конфлікти між європейськими народами, і підвищив політичну вагу Західної Європи на міжнародному рівні;

3. Метод поступу — «Європа не витвориться враз, навіть в межах спільного альянсу; але лише конкретними справами, розбудовуючи поміж собою, передусім, дійсну солідарність». Аби не відвернути від себе ті країни, котрі могли б поставитись насторожено до наднаціональної візії, що включає в себе негайне делегування широких державних повноважень і суверенітету, Шуман і Моне надавали перевагу поступвим крокам — тобто функціоналізму перед інституціональним підходом (федералізмом).

Основні етапи (періоди) розвитку інтеграції в межах ЄС:

1. Перший період - Розробка та введення в дію Договору про заснування Європейського співтовариства (в деяких джерелах перекладається як "об'єднання") вугілля та сталі (ЄСВС). На даному етапі відбувається формування першого інтеграційного європейського об'єднання, закладаються принципові основи власне самої інтеграції та починається формування європейського права.(1951-1952 рр.)

Шість держав прийняли Декларацію Шумана (Бельгія, Італія, Люксем­бург, Нідерланди, Німеччина, Франція), і 18.04.1951 р. підписали Паризький договір — Договір про створення Європейського Співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВСп) тривалістю на 50 років (чинність договору сплила 23.7.2002 р.) Цей Договір створював спільний секторальний ринок в економічно дуже вузькій області. ЄСВСп мало правомочність приймати безпосередньо внески від підприємств в рамках предметної юрисдикції, координувати їхню інвестиційну політику тощо. ЄСВСп наділялося правосуб'єктністю.

2. Другий період пов'язаний із створенням двох нових співтовариств -Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) Римськими договорами 1957 р. (були підписані в м. Римі 25.03.1957 р., вступили в дію 14.01.1958 р.). Особливо важливе значення має Договір про створення ЄЕС, в якому, закріплені найважливіші досягнення в галузі економічного, соціального та правового розвитку. В цей період розгортається створення "загального" (спільного) ринку, складаються та утверджуються основні принципи європейського права, починає функціонувати система юрисдикційного контролю за його дотриманням та застосуванням. В цей період відбувається значне розширення кількості членів Європейських співтовариств.

3. Початок третього етапу юридично було оформлено підписанням Єдиного європейського акту (ЄЄА), який вступив в силу 1987 р. В результаті відбулося значне розширення сфери компетенції Європейських співтовариств, були внесені зміни до їх інституціональної структури та намічені основні контури розвитку співробітництва держав-членів в сфері зовнішньої політики та безпеки. ЄЄА створив основу для переходу до нового, більш високого рівня співробітництва держав - до створення Європейського Союзу. Відповідно до програмних положень ЄЄА був початий перехід від спільного до єдиного внутрішнього ринку, що повинно було в перспективі підготувати створення валютного та економічного союзу.

Восьмидесяті роки прийнято вважати періодом стагнації, коли виникла потреба трансформувати спільний ринок у вищу форму — ринок внутрішній, що є більш подібним до ринку єдиної держави; правовим виразом цієї потреби став Єдиний Європейський акт (1986 р.). остаточним терміном імплементації відповідних норм було визначено 1.01.1993 р. Хоча й дотепер є очевидним, що стадії внутрішнього ринку ще не досягнуто повністю, в першу чергу це стосується сфери послуг.

Водночас Співтовариство почало розширюватись за рахунок Великої Британії, Ірландії і Данії (1973 р.); Греції (1981 р.); Іспанії і Португалії (1986 р.); Австрії. Збільшилася також допомога країнам, що розвиваються, зокрема з боку тих держав-членів, яким раніше належали колоніальні території даних країн. Партнерство відбувалося у формі угод про асоційоване членство з країнами Африки, Тихоокеанського регіону та Карибського басейну (АТК).

4. Четвертий етап в розвитку процесу європейської інтеграції пов'язаний із підписанням (лютий 1992 р.) та введенням в дію (листопад 1993 р.) Договору про створення Європейського Союзу. За місцем укладання він носить назву Маастрихтського. Заснування ЄС і складає головний зміст європейського будівництва. Союз засновувався на основі Європейських співтовариств, які доповнюються сферами політики та формами співробітництва, які визначаються цим договором. Цими сферами і формами є зовнішня політика і безпека, співробітництво в сфері юстиції та внутрішніх справ. Маастрихтській договір передбачав необхідність подальшого вдосконалення ЄС, порядок його функціонування та взаємодії держав членів з інститутами ЄС в нових сферах. В розвиток цих постанов була скликана міжурядова конференція, яка порівняно в короткий термін підготувала новий установчий договір, який вніс зміни до Договору про ЄС. Цей новий договір було підписано 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі, за місцем укладання він носить назву Амстердамського договору. В ньому були більш чітко визначені сфери співробітництва в галузі зовнішньої політики, розширені положення, що стосуються охорони прав та захисту прав людини, розширена сфера дії європейського права за рахунок галузей, що раніше не входили до сфери компетенції Співтовариств і відповідно не регулювалися нормами європейського права. Процес ратифікації було завершено в 1999 р., тоді ж він і був уведений у дію.

2. Сучасний етап європейської інтеграції розпочався з міжурядової конференції 14 лютого 2000 р., яка завершилися підписанням Ніццького договору (26 лютого 2001 р.). Ніццькій договір ратифікували всі держави-члени і він набрав чинності з 1 лютого 2003 р. Цей договір вніс зміни до підписаних раніш установчих договорів та проклав шлях до грандіознішого в історії європейської інтеграції розширення ЄС (до 30 держав-учасниць). У зв'язку із розширенням кількості членів передбачається зміна інституційної структури ЄС, порядку прийняття рішень. В результаті досягнутих компромісів було визначено нову систему розподілу голосів при голосуванні кваліфікованою більшістю в Раді міністрів, погоджено формування Комісії у форматі до 27 членів, розширено сферу застосування кваліфікованої більшості, реформовано процедуру тіснішої співпраці, окремо була ухвалена Хартія основних прав ЄС.

Ніццький договір — це тільки маленький крок у процесі постійного реформування ЄС. Наступним кроком став проект т.зв. Конституційного Договору для Європи. Конституційний договір був підписаний 29 жовтня 2004 р. В Римі, проте за 2 роки відведені на ратифікацію, він так і не був ратифікований.

На сучасному етапі є актуальним Договір реформування або Лісабонська угода, підписана 13 грудня 2007 р., набрала чинності з 1 грудня 2009 р.

Договір реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства" (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community).

Новий договір повинен замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на 5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі — євроконституції.

Основні реформи:

• вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені

• голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів

• посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.

• кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів.

• Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.

• в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої.

• Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання прав людини.

• стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів».