Тема 11 Типологічне вивчення

Методика паралельного (двостороннього) зіставлення є основою контекстуального аналізу (багатостороннього зіставлення), який ок­реслює віртуальне тло для досліджуваного предмета і провадить, своєю чергою, до типології – методу, заснованого на упорядкуванні літератур­них явищ за спільними й відмінними диференційними (як правило – структурними та функціональними) ознаками задля вироблення систе­ми типів (грец. – зразок), тобто узагальнених моделей, парадигм чи матриць. Наприклад, типологічний характер мають жанрова і стильова систематика літературних творів, психологічна класифікація персона­жів, а також поширені серед читачів і критиків зіставлення та протистав­лення на основі опозицій «інтелект – почуття», «рівновага – експресія», «майстер – геній» таких літературних постатей, як Ґете – Шіллер, Вордсворт – Колрідж, Міцкевич – Словацький, Пушкін – Гоголь, Куліш –Шевченко.

Типологічне вивчення, ґрунтуючись на паралельних зіставленнях і контекстуальному аналізі, займається не з'ясуванням індивідуальної своєрідності літературного явища, а системним розкриттям тих струк­турних властивостей, які дають змогу говорити про його належність до певного літературно-естетичного чи історико-літературного типу, на­віть якщо зіставлювані літературні факти не перебувають у безпосеред­ньому зв'язку між собою.

Типологічне вивчення – це порівняльний ме­тод на більш узагальненому, абстрактнішому рівні, його цікавлять не емпіричні контактні й генетичні зв'язки, а системні (повторювані, зако­номірні) подібності, збіги, аналогії в ширших синхронічних (тематика, жанр, стиль) та діахронічних (еволюційні періоди і стадії) аспектах, які спостерігаються на різних структурних рівнях та еволюційних етапах літературного процесу. Мета такого вивчення сталих і повторюваних елементів полягає у створенні диференційованої моделі певного етапу літературного розвитку чи парадигм окремих його складових.

Тема 12 Відношення між генеалогією і типологією

Ще в XIX ст., коли обговорювалися переваги й вади міграційної та антропологічної концепцій, компаративістика апробувала зіставний термін «аналогія» та контактологічне поняття «взаємодія», які дали їй змогу вивести вивчення літератури з рамок національної ізольованості на рівень історико-теоретичних узагальнень:

Однак учені й дотепер неодноразово відзначають труднощі розмежу­вання контактно-генетичних зв'язків і відношень типологічного плану. Труднощі полягають у тому, що ці два різновиди відношень на кожному кроці тісно пов'язані й переплетені. Так, літературні школи і стильові течії мають бути об'єктом типологічних студій, але з'являлися вони, без­перечно, під певними «впливами», мали зовнішні імпульси, творчий поштовх для виникнення. Прикладом може служити львівське угрупо­вання «Молода Муза» (1906-1909).

Крім того, часто важко з'ясувати: був той чи той автор знайомий із творчістю іншого письменника, з яким у нього виявлено спільні риси, отже, визначити, чи перед нами контактний, а чи типологічний зв'язок.

Те, що порівняльно-історичний та зіставно-типологічний підходи варто розрізняти, не означає, що їх не можна застосовувати до вивчення одного об'єкта у межах єдиного дослідження. Одні й ті ж літературні яви­ща можна розглядати крізь призму різних підходів: генеалогічного, кон-тактологічного, типологічного.

Скажімо, донедавна панувала контактологічна версія походження українського бароко, згідно з якою бароковий стиль запозичено із Західної Європи через посередництво польської культури і перенесено в готовому вигляді на український ґрунт католика­ми, зокрема єзуїтами, для посилення католицької експансії на православ­ний схід, де він прищепився і поширився на різні літературні жанри й інші види мистецтва. Україна найраніше з православно-слов'янського регіону засвоїла бароко, і воно тут зазнало найбільшого розквіту. Звідси поширювалися стильові впливи на Росію, Білорусь, Сербію і т. д.

Натомість сучасний український компаративіст Дмитро Наливайко суттєво уточнив наші уявлення про цей стиль у національній культурі, довівши за допомогою генетичного методу, що українське бароко має, крім західноєвропейських джерел, власний, національний родовід, а са­ме:

а) давньоруські витоки, зв'язки з візантійською літературною тради­цією;

б) спадкоємні фольклорні елементи (образні і стильові засоби). Наприклад, помітним є зв'язок «барокових» засобів у посланнях Івана Вишенського з творчістю ранньовізантійського письменника Івана Зла-тоуста, який теж таврував багатих і захищав убогих. В українському бароко розвинулося дві основні системи викладу: в одній переважала висока патетика, заснована на риторичних засобах, анафорах, повторах, а друга виявляла зв'язок з народним комедійно-пародійним стилем.

А з типологічного погляду, бароко – стильовий інваріант, який тво­рить парадигму національних варіантів, що мають спільні і відмінні риси. Наприклад, на відміну від західних видозмін, українське бароко – культура несекуляризована, бо в нас не існувало розвиненого Ренесансу, який на місце теоцентризму поставив антропоцентризм.

Спільні риси українського і європейського бароко – це тяжіння до контрастів, екс­пресивна манера, пишна декоративність, розвинена емблематика, а та­кож наявність семантичних антиномій (мить і вічність, велич і мізерія, духовність і чуттєвість, життя і смерть) тощо. Найвищий вияв барокової поетики спостерігається у творчості Григорія Сковороди, який двоїс­тість світу, його духовне і фізичне начало, виразив символічно.