12.Фіктивні та удавані правочини.

Ознаками фіктивного правочину (ч. 1 ст. 234 ЦК) є: 1) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які обумовлювалися у цьому правочині. Тобто, має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину — спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фіктивне дарування майна — без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів) або без таких цілей. При цьому намір сторін зовнішньо завжди є законним, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків. Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, що вчиняють його, не мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення правочину такого типу. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких дій щодо здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у таких випадках виносить рішення тільки про визнання такого правочину недійсним без застосування інших наслідків. Проте якщо діями сторін правочину завдано матеріальної або моральної шкоди, вона підлягає відшкодуванню за правилами ст.ст. 22, 23, 216 ЦК. Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч. 1 ст. 235 ЦК). Тут завжди має місце укладення 2 правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, маскують іншу юридичну дію, мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин з видачі генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля). Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не створює.

16. Довіреність: поняття та види.

Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. З визначення довіреності як письмового документу, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, випливає низка вимог до довіреності: 1) вона може бути вчинена лише у письмовій формі; 2) як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо; 3) у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові особою, яку представляють. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру він представляє, розрізняють 2 види довіреностей: 1) загальна довіреність; 2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність. Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру. Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо особа, яку представляють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Видача довіреності є одностороннім правочином, який має вчинятися із дотриманням правил ЦК, що стосуються правочинів взагалі. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згоди останнього.